Головна

Монт‑Оріоль 12 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Хто вони, ці старці - подружжя чи тільки випадкова пара? І дитя їхнє, це закутане в брудне ганчір'я звірятко, яке ще не має своєї форми, житиме таким же життям, що й вони.

Христіана думала про все це, і нові думки поставали в глибині її стривоженої душі. Вона невиразно бачила страшну долю бідаків.

Гонтран раптом сказав:

- Мені чомусь захотілося, щоб ми пообідали сьогодні всі разом в Англійському кафе. Приємно було б побачити бульвар.

А маркіз пробурмотів:

- Та й тут непогано. Новий готель набагато кращий від старого.

Поминули Турноель. Серце Христіани закалатало від спогадів, коли вона впізнала той каштан. Глянула на Поля,

але він сидів, заплющивши очі, і не побачив н смиренного заклику.

Незабаром попереду показалися двоє селян - два виноградарі з сапами на плечах поверталися з роботи, йдучи повільною стомленою ходою.

Сестри Оріоль залилися краскою. То були їхні батько і брат. Вони знову, як і раніше, ходили на виноградники, цілі дні поливаючи своїм потом землю, що їх збагатила, з ранку до вечора перекопуючи її під пекучим промінням сонця, а добротні, ретельно складені їхні сюртуки тим часом спочивали в комоді, циліндри - в шафі.

Приязно всміхаючись, обидва вклонились, і всі в кареті у відповідь помахали їм руками.

Коли під'їхали до готелю, Гонтран вийшов з ковчега й рушив було до казино; але Бретіньї, пішовши разом з ним, спинив приятеля:

- Слухай‑но, друже, ти поводишся негарно, і я пообіцяв твоїй сестрі поговорити з тобою.

- Про що поговорити?

- Про те, як ти обходишся останніми днями.

Гонтран спитав зухвало:

- Як я обходжуся? З ким?

- З дівчам, яке ти покидаєш. Це підло.

- Ти вважаєш?

- Так, вважаю... і не без підстав.

- Он що! І давно ти став такий жалісливий до покинутих?

- Е, друже! Тут же йдеться не про якусь нікчему, а про молоденьку дівчину.

- Це я прекрасно розумію, тому й не спав з нею. Різниця чимала.

Вони пішли поруч. Тон Гонтрана обурював Поля, і він знову почав:

- Коли б ти не був моїм другом, я б не так з тобою поговорив.

- А я б не дозволив.

- Слухай, друже, мені шкода цієї дівчинки. Вона плакала сьогодні.

- Он як! Плакала? Знаєш, це лестить мені!

- Не жартуй. Що ти збираєшся робити?

- Я? Нічого.

- Слухай‑но, ти ж зайшов так далеко, що скомпрометував її. Адже ти сам недавно казав нам, сестрі й мені, що думаєш одружитися з нею...

Гонтран спинився і промовив глузливим тоном, у якому було чути погрозу:

- Моїй сестрі й тобі краще було б не втручатися в чужі любовні справи. Я вам сказав, що дівчина мені подобається і що коли б я одружився з нею, то вперше в житті зробив би розумний і розважливий вчинок. От і все. А сталося так, що тепер мені більше подобається старша. Почуття мої змінились. Це з кожним може бути.

Потім, пильно глянувши тому в очі, додав:

- А ти що робиш, коли жінка перестає тобі подобатись? Жалієш її?

Поль Бретіньї розгублено дивився на нього, силкуючись зрозуміти приховане значення цих слів. Він теж почав гарячкувати і гостро мовив:

- Ще раз кажу: тут ідеться не про новію і не про заміжню жінку, а про невинну дівчину, яку ти обдурив коли не обіцянками, то всією своєю поведінкою! Це підло! Чуєш? Порядні, чесні люди так не роблять!..

Гонтран зблід і тремтячим голосом урвав його:

- Замовкни!.. Ти й так уже надто багато сказав... а я надто багато почув... Годі! Я теж, коли б не був твоїм другом... показав би тобі, що й у мене терпець може лопнути. Ще слово, і між нами все буде скінчено, назавжди!

Потім, твердо вимовляючи кожне слово, кинув ГІолеві просто в обличчя:

- Не тобі вимагати від мене пояснень... Скоріше я міг зажадати їх від тебе... Є такі вчинки, що справді не до лиця ні порядним, ні чесним людям... Вони можуть мати різні... форми... але дружба повинна була б застерігати від них... і любов не виправдує їх.

І раптом, змінивши тон, сказав весело, майже жартуючи:

- Що ж до Шарлотти, то якщо вона так зворушила тебе й так подобається тобі, візьми її та й одружися з нею. Шлюб часто допомагає вийти з трудного становища. Це і вихід, і фортеця, в якій можна оборонитися від великої скрути. Дівчина гарна й багата!.. Чому б тобі не закінчити саме так! Цікаво було б, якби ми обидва поженилися тут в один день, - я ж одружусь із старшою. Кажу тобі це по секрету, так що ти нікому ні слова... І дивись не забувай, що ти менше, ніж будь‑хто, маєш право говорити про чесність та сумління, коли це стосується кохання. Тепер іди у своїх справах. А я візьмуся до своїх. Бувай.

І, круто повернувшись, він пішов до села. А Поль Бретіньї, розгублений і збентежений, поволі рушив до готелю «Монт‑Оріоль».

Він старався пригадати кожне слово Гонтрана, щоб зрозуміти його натяки, сенс їх, і дивувався тій спритності, з якою дехто приховує таємні ганебні сторони своєї душі.

Христіана запитала:

- Що вам сказав Гонтран?

Поль пробурмотів:

- Боже мій, йому... йому тепер більше подобається старша... Я навіть думаю, що він збирається з нею одружитись... А коли я почав йому трохи гостро дорікати, він заткнув мені рота натяками... неприємними... для нас із вами.

Христіана сіла на стілець і прошепотіла:

- О Боже мій!.. Боже мій!..

Але в цю мить нагодився Гонтран, бо щойно подзвонйли на обід; поцілувавши сестру в лоб, він весело спитав:

- Ну, сестричко, як ти себе почуваєш? Не дуже стомилась?

Потім потиснув руку Полю й звернувся до Андермата, що увійшов у кімнату слідом за ним:

- О, найкращий з усіх зятів, чоловіків і приятелів, чи можете ви мені точно сказати, скільки коштує старий дохлий осел, що валяється на дорозі?

IV

Андермат і доктор Латон прогулювались перед казино по терасі, оздобленій вазами з підробленого мармуру.

- Він зі мною навіть не вітається, - скаржився лікар на свого колегу Бонфія. - Сидить там у своєму лігві, як вепр. Якби міг, то, певно, отруїв би наші джерела.

Андермат ходив глибоко замислений, заклавши руки за спину і зсунувши на потилицю сірий фетровий капелюх, так що відкрився край лисини над лобом. Нарешті сказав:

- Ет, через три місяці старе товариство проситиме ласки. Вони торгуються через десять тисяч франків. Це той нещасний Бонфій підбурює їх проти мене і запевняє, що я поступлюся. Але він помиляється!

Новий головний лікар підхопив:

- Ви знаєте, вчора вони закрили своє казино! Ніхто туди не ходив.

- Знаю, але й у нас люду не густо. Всі сидять по готелях. А в готелях нудно, мій любий. Треба розважати курортників, щоб сезон видався їм надто коротким. До нас щовечора приходять тільки ті, хто живе в готелі «Монт‑Оріоль», бо їм близько, а інші вагаються і сидять у своїх закапелках. А все діло тільки в дорозі! Успіх завжди залежить від якихось непомітних причин, треба тільки знайти їх. Дороги, які ведуть до місця приємних розваг, самі мають бути приємними, початком сподіваних утіх.

А дороги, що сюди ведуть, всі погані - кам'янисті, круті, на них людина стомлюється. Коли появляється бажання кудись піти, то мимоволі вибираєш те місце, до якого веде широка й рівна дорога, вдень тіниста, а ввечері легка, нестомлива, саме їй і віддаєш перевагу перед іншими. Знали б ви як довго живе в нашому тілі спогад про тисячу всяких дрібниць, хоч розум на них не звертає уваги. По‑моєму, саме це лежить в основі пам'яті у тварин. Ви десь ідете собі, і вам страшно жарко, ви набили ноги об каміння, вам важко підійматися, й у вас виникає нездоланна фізична відраза до цієї дороги, хоча йдучи, ви думали про щось зовсім інше. Ви розмовляли з приятелем і зовсім не помічали цих дрібних невигод, нічого не бачили, нічого не запам'ятали, але ваші ноги, м'язи, легені,- все ваше тіло не забуло цих відчуттів і, коли розум захоче повести вас знову цією самою дорогою, воно скаже: «Ні, не піду, мені там було дуже неприємно». І розум беззаперечно послухається, скоряючись мовчазній мові товаришів, що його носять.

Отож нам потрібні хороші дороги, а це означає, що мені потрібні землі цього впертого осла Оріоля. Але терпіння... Ах, до речі, Ма‑Русель купив дачу на тих самих умовах, що й Ремюзо. Довелось піти на цю маленьку жертву, адже він віддячить нам за неї вдесятеро. Спробуйте довідатися про наміри Клоша.

- Він зробить так, як і інші,- сказав лікар. - Але є ще одна річ, про яку я вже кілька днів думаю і яку ми зовсім забули: це метеорологічний бюлетень.

- Який метеорологічний бюлетень?

- У великих паризьких газетах! Це конче потрібно! Треба показати, що температура на нашому курорті чудова, стала, рівна, без різких змін, що в цьому відношенні з Монт‑Оріолем не може змагатися жоден із сусідніх курортів. Ви купите місце метеорологічного бюлетеня у найголовніших впливових газетах, а я щовечора повідомлятиму телеграфом про погоду у нас. І зроблю так, що пересічна температура в Монт‑Оріолі наприкінці року буде вища за температуру довколишніх місць. Найперше, що впадає нам в очі, коли ми розгортаємо великі газети, це температура, влітку - у Віші, Руайя, Мон‑Дорі, Шатель‑Гійоні тощо, а взимку - в Кані, Ментоні. Ніцці, Сен‑Рафа‑елі. В цих краях завжди повинна бути чудова погода, любий директоре, щоб парижанин думав: «Хай йому чорт, щастить же тим, хто туди їздить!»

Андермат скрикнув:

- До лиха! Ви маєте слушність! Як же я не подумав про це? Ще сьогодні займусь цим ділом. До речі, якщо вже в нас зайшла мова про корисні заходи: ви не написали професорам Ларенарові та Паскалісу? Мені дуже хотілося б, щоб вони обидва були тут.

- Не піддаються, дорогий президенте... Принаймні... Принаймні поки самі, на власному досвіді, не пересвідчаться, що наша вода чудова... Але заздалегідь переконувати їх... це марна річ...

Вони саме проходили повз Поля і Гонтрана, які пили каву після сніданку. Надходили й інші курортники, здебільшого чоловіки, бо жінки, вставши з‑за столу, завжди проводять годинку‑дві в своїх кімнатах. Петрюс Мартель наглядав за слугами.

- Чарочку горілки! Коньяку! Ганусівки! - покрикував він тим гучним басом, яким за годину по тому розпоряджався на репетиції і давав тон примадонні.

Андермат на хвилину спинився, поговорив з молодими людьми і знову пішов далі з головним лікарем.

Гонтран розвалився на стільці, закинувши ногу за ногу. Схрестивши руки, відхилившись на спинку, він дивився в небо, курив сигару і, здавалося, перебував у цілковитому блаженстві.

Раптом він запитав:

- Ти не хочеш піти зараз у долину Сан‑Сусі? Дівчата будуть там.

Поль завагався, але подумав і відповів:

- Гаразд, ходімо.

Потім додав:

- А як твої справи?

- Сто чортів! О, вона у мене в руках і вже не вирветься!

Тепер Гонтран зробив друга своїм повірником і розпові‑

дав йому день у день про свої успіхи та перемоги. Влаштував навіть так, щоб той став його співучасником і був присутній на побаченнях, бо Гонтран дуже дотепно добився побачень з Луїзою Оріоль.

Після прогулянки до гори Нюжер Христіана більше не брала участі в екскурсіях, майже не виходила з дому, і Гонтранові стало трудно зустрічатися з Луїзою.

Поведінка Христіани спочатку збентежила юнака, проте він скоро добрав способу зарадити собі.

Звиклий до паризьких звичаїв, де чоловіки його типу дивляться на жінок, як мисливці на дичину, і знають, що полювання часом буває важким і потребує наполегливості, він чудово розумівся на всіляких хитрощах, щоб зблизитися з жінками, які його цікавили. Він краще, ніж будь‑хто, вмів користуватись послугами зацікавлених посередників і з першого ж погляду вгадував, хто з чоловіків й жінок може придатися для його замірів.

Лишившись без несвідомої допомоги Христіани, Гонтран почав шукати замість сестри потрібну йому спільницю - «співчутливу натуру», як казав він, і дуже швидко спинив свій вибір на дружині доктора Онора. Для цього було багато підстав. Передусім, її чоловік приятелював з Оріо‑лями, бо лікував цю сім'ю вже двадцять років. Молодших дітей він знав від народження, щонеділі у них обідав, а щовівторка сам частував їх у себе. Дружину лікаря, гладку стару жінку, досить вульгарну, але з претензіями, легко можна було привернути, використовуючи її марнославство, - вона, звичайно, з усіх сил мала старатися догодити графові де Равенелю, шуринові самого власника Монт‑Оріоля.

До того ж Гонтран, що вже вдавався до звідниць, одразу пізнав у ній жінку, вельми придатну до цієї ролі. Випадково здибавши її на вулиці, він подумав: «У неї зовнішність звідниці, а в кого така зовнішність, у того й душа звідниці».

Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав:

- Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі.

Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла:

- Боже мій!.. Якби я зважилась... Якби я зважилась, пане граф...

- Що - якби зважились, люба пані?

- Запросити вас до нашого скромного обіду.

- Далебі... Далебі я не відмовився б.

Доктор стурбовано пробурмотів:

- Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько... Суп, яловичина, курка - та й усе.

Гонтран сміявся:

- З мене досить, я згоден.

І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом.

Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення.

Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль.

Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб'язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи.

Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі.

Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша - пам'ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: «Чи відомо йому щось про мене та Христіану?»

Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв'язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв'язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім'я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль - конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності - тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це, якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім'я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені.

Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем.

Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою.

Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п'ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала.

Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, - огрядна, з величезним животом, - і все запитувала:

- Може б ви перекусили?

Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них.

Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по‑материнському:

- Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї?

- О, зовсім безневинна, пані!

Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його «паном Полем» і обходилася з ним трохи по‑панібрат‑ському.

З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй:

- Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан‑Сусі? Дорога туди чудова.

- А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо.

- Наприклад, завтра, годині о третій.

- Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно.

- Ви дуже ласкаві, пані Онора.

- До ваших послуг, пане граф.

І Гонтран пояснював Полеві:

- Ти розумієш, у кімнаті, при Шарлотті, я не можу нічого сказати старшій. А в лісі ми з Луїзою зможемо піти вперед або трохи відстати. Ти підеш?

- А чого ж, залюбки.

- Ходімо.

Вони підвелися й помалу пішли широкою дорогою; потім, перейшовши Ла‑Рош‑Прадьєр, звернули ліворуч і, продираючись крізь густі чагарі, зійшли в лісисту долину. Перебравшись через вузеньку річечку, сіли край стежки і почали чекати.

Незабаром надійшли всі три жінки - попереду Луїза, позаду пані Онора. Обидві сторони вдали, що здивовані зустріччю.

Гонтран скрикнув:

- Як добре, що ви обрали для прогулянки це місце!

Лікарева дружина відповіла:

- Це я придумала!

Далі пішли разом.

Луїза з Гонтраном, поступово прискорюючи ходу, пішли далеко вперед і часом зникали з очей за поворотами вузької стежки.

Товста пані, задихана, бурмотіла, поблажливо поглядаючи на них:

- Що то молодість, ноги самі несуть. Я вже не вженуся за ними.

Шарлотта скрикнула:

- Стривайте, я зараз покличу їх.

І кинулась бігти. Лікарша спинила її.

- Не заважай, дитинко, якщо їм хочеться поговорити. Нащо їх турбувати, вони й самі вернуться.

І, сівши на траву в затінку великої сосни, вона почала обмахуватись хусточкою. Шарлотта кинула на Поля болісний погляд, сповнений благання й розпачу.

Він зрозумів і сказав:

- Ну що ж, хай пані Онора спочиває, а ми з вами доженемо вашу сестру.

Вона поривисто відповіла:

- О, справді ходімо, добродію.

Пані Онора не заперечувала.

- Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго.

І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів.

- О Боже мій, де ж вони? - прошепотіла дівчина.

Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної

ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана.

Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по‑батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла:

- Здається, вони тут... Ні, отам... Ви нічого не чуєте?

- Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут.

- О Боже мій... Ні... їх треба знайти...

Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав:

- Виходить, вам це дуже боляче?

Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце.

Він озвався знову:

- Отже, ви дуже любите його... Але він не вартий вашої любові, повірте.

Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла:

- Ні... ні... я не люблю його... він... це дуже бридко!.. Він посміявся з мене... це дуже бридко... дуже підло... і мені все‑таки боляче... дуже... бо це жорстоко... дуже жорстоко... авжеж... Але найбільшого болю завдає мені сестра... моя сестра... вона мене зовсім не любить... ще жорстокіша зі мною, ніж він... Я почуваю, що вона мене не любить... зовсім... ненавидить мене... А в мене тільки вона й була... більше у мене нікого не має... А я ж нічого такого не зробила!

Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно‑чарівного горя.

Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б'ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки.

І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м'язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з'єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду.

Раптом вона відкрила своє почервоніле і все‑таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила:

- Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій до пані Онора, і... забудьте все це... Обіцяєте?

- Обіцяю.

Вона подала йому руку.

- Я вірю вам. Мені здається, що ви дуже чесний.

Вони пішли назад. Він узяв її на руки й переніс через струмок, як переносив торік Христіану. Христіана! Скільки разів ходив він з нею цією дорогою, коли кохав її! Дивуючись з переміни, що сталась в його душі, він думав: «Як швидко минула ця пристрасна любов!»

Шарлотта, поклавши палець на уста, шепнула:

- Пані Онора заснула, посидьмо тихенько.

Пані Онора й справді спала, прихилившись до сосни, прикривши хусточкою обличчя і склавши руки на животі. Вони сіли за кілька кроків і мовчали, щоб її не розбудити.

І тоді тиша в лісі стала така глибока, що починала гнітити їх. Чути було тільки, як по камінню дзюрчить струмок, злегенька шарудять дрібні комашки, майже непомітно гуде в повітрі мошва та шелестять, ворушачись в опалому листі, великі чорні жуки.

А де ж були Луїза і Гонтран? Що вони робили? Раптом здалека почулись їхні голоси; вони верталися. Пані Онора прокинулась і дуже здивувалась:

- То ви вже тут? Я й не чула, як ви підійшли!.. А тих знайшли?

Поль відповів:

- Он там вони. Йдуть.

Чути було сміх Гонтрана. І від того сміху Шарлотті стало легше на душі. А чому саме - вона не знала.

Незабаром вони з'явились. Гонтран майже біг, тягнучи за собою почервонілу дівчину. Він озвався ще здалеку, бо кортіло скоріше розповісти якусь історію.

- Знаєте, на кого ми натрапили?.. Ручаюся, не відгадаєте... На прекрасного доктора Мазеллі з дочкою знаменитого, як сказав би Віль, професора Клоша, гарненькою, рудоволосою вдовою... І ми застали... розумієте... застали... Він, ледащо, цілував її... Та ще й як!..

Пані Онора з гідністю урвала його надмірно веселу оповідь:

- О пане граф!.. Подумайте про дівчат!..

Гонтран низько вклонився:

- Ви, люба пані, маєте слушність, коли нагадуєте мені правила пристойності. Всі ваші зауваження справедливі.

Потім, щоб не повертатися разом, молоді люди попрощалися з дамами і пішли через ліс.

- Ну то як? - спитав Поль.

- Ну, я сказав їй, що кохаю її і буду щасливий одружитися з нею.

- А вона що сказала?

- Сказала з дуже милою розважливістю: «Це залежить від мого батька. Я відповім через нього».

- Що ж ти робитимеш?

- Доручу Андерматові бути моїм послом і негайно зробити офіційну пропозицію. А коли старий хитрун почне щось крутити, я скомпрометую дівчину поголоскою.

Андермат усе ще розмовляв з доктором Латоном на терасі казино; Гонтран перервав їхню розмову і зразу ж доповів зятеві про все.

Поль пішов по Ріомській дорозі. Йому треба було побути на самоті, бо всього його охопило хвилювання, що завжди опановує нас, коли зустрічаєш жінку, яку можеш покохати.

З якогось часу він, сам того не усвідомлюючи, підпадав свіжій і хвилюючій чарівності цієї покинутої дівчинки. Вона видавалася йому дуже милою, доброю, простою, щирою та наївною, і він спочатку перейнявся співчуттям до неї, тим лагідним співчуттям, що його завжди викликає у нас жіноче горе. Потім він почав частіше зустрічатися з нею, і в серці його проросло зернятко ніжності, яке жінки так легко сіють в нас і яке так буйно розростається.

І тепер, особливо в цю останню годину, він помічав, що його захопило й невідступно переслідує відчуття її близькості, навіть коли її не було, а це перша ознака кохання.

Ідучи дорогою, він згадував її очі, звук її голосу, її усмішку, сльози, ходу, навіть колір і шелест її сукні.

І думав собі: «Здається, я вскочив. Я знаю себе. Як це безглуздо! Найкраще було б мені, певно, повернутися до Парижа. Хай йому чорт, це ж дівчинка! Не можу ж я зробити її своєю коханкою».

Потім він починав думати про неї так, як думав рік тому про Христіану. Ця дівчина теж була зовсім не схожа на всіх тих жінок, яких він знав раніше, які народилися і виросли в місті, не схожа навіть на молодих дівчат, що з дитинства засвоїли від матерів чи від інших жінок кокетство. В ній не було нічого штучного, властивого жінкам, вихованим для спокуси, в її словах не було нічого завченого, в поведінці - нічого умовного, в погляді - нічого фальшивого.

Це не тільки була незаймана і чиста істота, вона походила з первісного середовища, й була справжньою дочкою землі перед тим, як стати жінкою міста.

Вдн намагався боротися з собою, не підкорятися її чарам, але скоро знову підпадав під них. В пам'яті виникали поетичні образи героїнь Вальтера Скотта, Діккенса та Жорж Санд, вони ще більше розпалювали його уяву, яку завжди збурювали жінки.

Гонтран говорив про нього: «Поль! Це ж необ'їжджений кінь, який несе на собі кохання. Тільки‑но він скине одне, на нього одразу ж стрибає друге».

Та ось Бретіньї помітив, що вже вечоріє. Він довго ходив. І тепер вернувся назад.

Проходячи біля нової водолікарні, Поль побачив Андермата і обох Оріолів, які вимірювали та ділили виноградники, і з жестів зрозумів, що вони завзято сперечаються.

За годину Віль зайшов до вітальні, де зібралася вся сім'я і сказав маркізові:

- Любий тестю, повідомляю вас, що ваш син Гонтран через півтора‑два місяці одружиться з панною Луїзою Оріоль.

Пан де Равенель був ошелешений:

- Гонтран? Що ви кажете?

- Кажу, що через півтора‑два місяці він, з вашого дозволу, одружиться з панною Луїзою Оріоль, яка буде дуже багата.

Тоді маркіз сказав просто:

- Боже мій, якщо це йому подобається, то я не заперечую.

І банкір розповів, як він ходив до старого селянина.

Коли Гонтран сказав Андерматові, що дівчина згодна, він одразу ж вирішив дістати згоду виноградаря, поки той не придумав якихось нових хитрощів.

Побіг до нього; старий з великими зусиллями, з допомогою Колоса, саме лічив на пальцях і записував підрахунки на шматку засмальцьованого паперу.

Він підсів до них.

- Я б залюбки випив склянку вашого добрячого винця, - сказав.

І коли Жак приніс повний дзбан і склянки, Андермат запитав, чи повернулась панна Луїза, а потім попросив, щоб її покликали. Дівчина ввійшла, він підвівся, вклонився їй низько і промовив:

- Сподіваюсь, панно, що ви вважаєте мене за друга, якому можна все сказати. Так, правда ж? Так от, я маю вельми делікатне доручення, що стосується вас. Мій шурин, граф Рауль‑Олів'є Гонтран де Равенель полюбив вас, за що я хвалю його, і доручив мені запитати вас при вашій родині, чи згодні ви стати його дружиною.

Захоплена зненацька, Луїза підвела збентежений погляд на батька. Старий Оріоль розгублено глянув на сина, свого постійного радника, а Колос зиркнув на Андермата, який заговорив знову трохи згорда:

- Ви знаєте, панно, що, беручи на себе це доручення, я пообіцяв своєму шуринові принести негайну відповідь. Він прекрасно розуміє, що, можливо, не подобається вам, в такому разі він завтра ж звідси виїде й ніколи сюди не повернеться. Мені, крім того, відомо, що ви знаєте його доволі для того, щоб відповісти мені, простому посередникові: «Я згодна» чи «я не згодна».



  37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   52   Наступна

Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница | Монт‑Оріоль 6 страница | Монт‑Оріоль 7 страница | Монт‑Оріоль 8 страница | Монт‑Оріоль 9 страница | Монт‑Оріоль 10 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати