На головну

Монт‑Оріоль 11 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Обидві сестри й справді червоніли, а Луїза все так само поважно бурмотіла:

- Ох, який же ви шаленець, добродію!

Він відповідав:

- О, згодом у товаристві ви ще й не таке почуєте, коли вийдете заміж, а це ж незабаром станеться. Отоді наслухаєтесь усяких компліментів!

Христіана і Поль Бретіньї хвалили Гонтрана за те, що привів Луїзу Оріоль; маркіз усміхався, тішачись дитячою пустотливістю сина; Андермат думав: «Далебі, у нього непогано виходить». А Гонтран був роздратований роллю, яку мусив грати; його вабило до Шарлотти, а розрахунок велів упадати за Луїзою; і, всміхаючись до неї, молодик подумки шепотів крізь зуби: «А, твій батько, старий шахрай, надумав ошукати мене, але ти, дорогенька, ще побачиш, як ловко я поверну це діло».

Він поглядав то на молодшу, то на старшу, порівнюючи їх. Звісно ж, молодша йому більше подобалась; вона була веселіша, жвавіша, з ледь кирпатим носиком, бистрими очима, вузьким лобом, дещо широким ротом і чудовими, трохи великими, зубами.

Але й старша була гарна, тільки що холодніша, не така весела. Ця ніколи не стане ні дотепною, ні чарівною в інтимному житті, зате коли б на балі оповістили: «Графиня де Равенель», то вона була б гідною його імені і, може, краще за молодшу трималася б, трохи звикнувши й огледівшись серед людей шляхетного походження. І все‑таки він лютував, злостився на них обох, і на їхнього батька, і на брата й сам собі обіцяв, що згодом, будучи вже господарем становища, віддячить їм усім за свою невдачу.

Коли після обіду повернулися до вітальні, він попросив Луїзу погадати йому на картах, - вона мала славу доброї ворожки. Маркіз, Андермат і Шарлотта уважно слухали, мимоволі зваблені таємницею невідомого, можливістю неймовірного, тією непоборною вірою в чудеса, яка нерідко так міцно сидить у людині, що часом навіть найтверезіший розум бентежать нікчемні вигадки шарлатанів.

Поль і Христіана розмовляли біля відчиненого вікна.

З якогось часу, відчуваючи, що Поль уже не любить її так, як раніше, вона була дуже нещасна. їй здавалось, що то якесь непорозуміння, але воно день у день загострювалось, і винні в тому були вони обоє. Вона вперше догадалась про своє лихо під час свята, в той вечір, коли водила Поля на дорогу. Бачила, що в його погляді вже немає колишньої ніжності, а в голосі - колишньої ласки, що він уже не так пристрасно піклується про неї, як колись, - бачила, але цієї зміни відгадати не могла.

А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: «Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!» Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.

І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, - яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.

Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він подумав, що Христіана мала б звільнити його від цього видовища і на кілька місяців зникнути, а потім з'явитися ще свіжішою, красивішою, ніж раніше, і змусити його забути цю пригоду, чи, може, долучити до кокетливих чарів кохання ще й інші - тонкі, скромні чари юної матері, яка тільки здалеку показує своє дитя, все в рожевих стрічках.

До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався - могла поїхати на літо в Монт‑Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.

Але, тільки‑но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.

Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь‑коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза‑вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов'ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім - дитиною, що скоро мала народитися.

Тільки‑но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:

- Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?

- Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.

- Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге

слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.

- Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!

- О, який ти жорстокий!

- Та ні, я не жорстокий. Тільки... тільки ти не розумієш... не розумієш, що...

- О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!

- Слухай, Христіано, заклинаю - не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!

- О, коли б ти любив мене, ти не казав би так.

- Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.

- Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв'язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?

- Обіцяю.

- Клянешся?

- Клянусь.

- Але й тоді ми залишимось друзями, правда?

- Авжеж, залишимось друзями.

- В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: «Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями».

- Згода, обіцяю.

- Клянешся?

- Клянусь.

- А все‑таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!

Позад них слуга оповістив:

- Пані герцогиня де Рамас‑Альдаварра!

Вона приходила по‑сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.

Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.

Андермат покликав Поля.

- А йдіть‑но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.

І, взявши Бретіньї під руку, додав:

- Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,

навіть раз на місяць, дарма що дружина запрошує вас. Звідси писали стільки листів, щоб витягнути вас. А тепер такі сумні, наче по мільйону щодня втрачаєте. Що вас' турбує? Може, треба вам чимось допомогти? Скажіть нам.

- Ні, нічого, любий. Якщо я не часто буваю у вас в Парижі, то це ж Париж, розумієте?..

- Цілком... Розумію. Але хоч тут будьте бадьоріші. Я тут готую два‑три свята, думаю, вони будуть цікаві.

Слуга доповів:

- Пані Бар і професор Клош.

Клош увійшов з дочкою, молоденькою вдовою, рудою і жвавою. Потім, майже зразу ж, той самий слуга оповістив:

- Пан професор Ма‑Русель.

Разом із професором увійшла його дружина - бліда, літня жінка з гладенько зачесаним на скронях волоссям.

Професор Ремюзо напередодні виїхав, купивши дачу, в якій жив, причому казали, на винятково вигідних умовах.

Двом його колегам дуже хотілося знати, які ж то умови, але Андермат тільки сказав:

- О, ми виробили умови, вигідні для всіх. Якщо ви захочете наслідувати цей приклад, то ми, гадаю, домовимось... Коли надумаєте - скажіть мені, й тоді ми поговоримо.

Прийшов і доктор Латон, потім доктор Онора, без дружини, - він з нею нікуди не ходив.

У вітальні стало гамірно від голосів, від розмов. Гонтран не відходив від Луїзи Оріоль, розмовляв з нею, нахиляючись до її плеча, і час від часу, сміючись, казав комусь, хто проходив поблизу:

- Хочу покорити свого ворога.

Мазеллі сів біля дочки професора Клоша. Він уже кілька днів скрізь ходив за нею, і вона з задерикуватою сміливістю приймала його залицяння.

Герцогиня не спускала очей з Мазеллі і, здавалось, була обурена й роздратована. Раптом вона підвелася, перетнула вітальню і, обірвавши розмову свого лікаря з рудою красунею, сказала:

- Знаєте, Мазеллі, нам треба йти. Я щось кепсько почуваю себе.

Коли вони вийшли, Христіана підступила до Поля й мовила:

- Бідна жінка! Як вона, певно, мучиться!

Він неуважно запитав:

- Хто?

- Герцогиня! Хіба ви не бачите, як вона ревнує?

Поль різко відповів:

- Якщо ви почнете оплакувати всіх набридливих коханок, то й сліз не вистачить.

Вона відвернулась, ладна й справді заплакати, - таким жорстоким він їй видався, і, сівши біля Шарлотти Оріоль - самотньої, враженої незбагненною зміною в поведінці Гонтрана, - сказала їй, хоч дівчина й не могла її зрозуміти:

- Бувають дні, коли хочеться вмерти.

Андермат, оточений лікарями, розповідав про надзвичайний випадок із старим Кловісом, у якого ноги знову почали оживати. Говорив, здавалося, з такою певністю, що ніхто не міг сумніватися в його щирості.

Відтоді, як Андермат розгадав хитрощі Оріолів та паралітика і зрозумів, що минулого року піймався на - їхній гачок - бо ж йому так хотілося повірити в цілющі якості води, - а особливо відтоді, як довелося відкупитись од старого з його небезпечними наріканнями, він перетворив Кловіса на могутній засіб реклами й тепер сам чудово грав у ту гру, в яку його втягнули.

Провівши свою пацієнтку, повернувся Мазеллі, він уже був вільний.

Гонтран узяв його під руку.

- Хочу знати вашу думку, добрий докторе! Якій з дівчат Оріоль ви б віддали перевагу? Яку обрали б?

Красунь‑лікар шепнув йому на вухо:

- На коханку - молодшу, на дружину - старшу.

Гонтран засміявся:

- Наші думки збігаються. Дуже радий!

Потім підійшов до сестри, яка все ще розмовляла з Шарлоттою.

- Знаєш, я вирішив, що в четвер ми поїдемо на гору Нюжер. Там найкрасивіший кратер на кряжі. Всі згодні. Отже, домовились.

Христіана байдуже буркнула:

- Я згодна на все, що ви захочете.

В цю мить професор Клош з дочкою почали прощались, і Мазеллі, запропонувавши провести їх, вийшов за молодою вдовою.

За кілька хвилин розійшлись і всі інші, бо Христіана об одинадцятій лягала спати.

Маркіз, Поль і Гонтран проводжали сестер Оріоль. Гонт‑

ран з Луїзою йшли попереду, і Бретіньї з Шарлоттою відстали на кілька кроків, і Поль відчував, як тремтить у його руці рука дівчини.

Прощаючись, нагадали дівчатам:

- У четвер об одинадцятій снідаємо в готелі!

По дорозі назад вони зустріли Андермата, його затримав у саду професор Ма‑Русель.

- Ну, коли це не завдасть вам клопоту, я прийду завтра вранці, поговоримо про дачу, - сказав він.

Вільям приєднався до Гонтрана та Поля Бретіньї і, ставши навшпиньки, шепнув на вухо шуринові:

- Вітаю вас, голубе, ви були чудові.

Гонтранові вже два роки отруювало життя те, що в нього не було грошей. Поки ще був материн спадок, він з безтурботністю і легковажністю, успадкованими від батька, жив у товаристві багатих, пересичених і розбещених молодиків, імена яких щоранку згадуються в газетах, бо ті гультяї належать до вищого світу, хоча й мало бувають у ньому, воліючи товариство продажних жінок, у яких вони переймають і мораль, і їхній душевний склад.

То була компанія чоловік двадцять, які збиралися в одному й тому ж кафе на бульварі й проводили там час від півночі до третьої години ранку. Елегантні, у фраках і білих жилетках, із запонками, що коштували по двадцять луїдорів, щомісяця новими, купленими у найкращих ювелірів, вони тільки й знали, що ганялися за втіхами, любовними розвагами, популярністю та грішми, які добували всіма можливими способами.

Вони нічого не знали, окрім щоденних скандалів, розмов про будуари і стайні, дуелей та всяких історій у картярських домах, тож і весь їхній кругозір не виходив за межі цих інтересів.

Вони оволодівали всіма жінками, що мали ціну на любовному ринку, мінялися ними, відступали та позичали їх один одному і обговорювали між собою їхні любовні якості, наче розмовляли про скакових коней. Бували вони й у гамірному титулованому світі, про який багато говорять і в якому майже всі жінки, не приховуючи того, перебувають у любовних зв'язках, зовсім не зважаючи на своїх чоловіків, байдужих, чи неуважних, що нічого не бачать або не хочуть батати; молодшої дивились на цих жінок, як і на тих інших, часом оцінюючи, плутали їх, хоч і відзначали їхнє походження та соціальне становище.

Вони вдавалися до всіляких хитрощів, аби роздобути потрібні для такого життя гроші, обдурювали кредиторів, позичали де тільки можна було, випроваджували постачальників, сміючись, морочили голову кравцям, які через кожні півроку приносили рахунок щоразу більший на три тисячі франків; вони слухали розповіді повій про їхні крутійства, бачили шахрайство шулерів у клубах і в той же час знали, відчували, що їх самих теж обкрадають, - слуги, торговці, власники великих ресторанів, усі, хто тільки може; вони розумілися на біржових махінаціях і таємних аферах, самі брали в них участь, щоб здобути кілька луїдорів; їхня моральна чутливість притупилась, заглухла і єдиний обов'язок честі для них полягав у тому, щоб битися на дуелі, коли їх запідозрювали в чомусь негідному, що вони зробили чи могли зробити.

Поживши так кілька років, усі - чи майже всі - вони кінчали вигідним шлюбом, гучним скандалом, самогубством, або таємничим зникненням, цілковитим зникненням, подібним до смерті.

Але всі вони сподівалися на вигідне одруження. Одні покладалися в цьому ділі на свою сім'ю, інші самі потай шукали багатих спадкоємиць і мали списки їх, наче списки будинків, призначених на продаж. Особливо ганялися за екзотичними чужеземками з Північної та Південної Америки, намагаючись засліпити їх своїм шиком, славою марнотратців життя, хвалькуватими розмовами про свої успіхи, елегантністю своєї особи.

І постачальники сподівалися на їхнє вигідне одруження.

Одначе полювання на дівчат з добрим посагом могло затягтися надовго. В усякому разі, тут треба було пошукати, докласти зусиль, звабити, поморочитись, походити, а все це потребувало такої витрати енергії, на яку Гонтран, безтурботний по натурі, був зовсім не здатний.

З кожним днем більше страждаючи через брак грошей, він вже давно казав собі: «Треба, нарешті, щось придумати». Але так нічого й не придумував, ніякого виходу не знаходив.

Дійщов до того, що мусив хитрувати заради мізерних сум, вдаватися до всяких сумнівних прийомів, властивих людям з порожньою кишенею, і зрештою - подовгу жити в своїй сім'ї; і раптом Андермат подав йому думку - одружитися з котроюсь із дівчат Оріоль.

Спочатку Гонтран з обережності нічого не сказав, хоч на перший погляд йому здалося, що вони обидві стоять порівняно з ним надто низько, аби можна було погодитись на такий нерівний шлюб. Але, трошки поміркувавши, він змінив свою думку і зразу ж вирішив почати залицятися, жартівливо, як водиться на курортах, щоб не скомпрометувати себе і мати змогу, в разі потреби, відступити.

Чудово знаючи свого зятя, він розумів, що той добре обміркував цю пропозицію, усе зважив і підготував, і коли вже зробив її, то вона чогось та варта, інша така нагода навряд чи трапиться.

До того ж, ніякого клопоту, - тільки нахились і візьми гарну дівчину, бо ж молодша з сестер йому дуже подобалась, і він частенько подумував, як то приємно було б зустрітися з нею трохи згодом.

І він вибрав Шарлотту Оріоль і дуже скоро довів діло до того, що вже треба було робити формальне освідчення.

Але ж посаг, посаг, якого жадав Андермат, батько віддавав другій дочці, тож Гонтран мусив або відмовитися від шлюбу, або ж вибрати собі старшу сестру.

Він був такий незадоволений, що в першу мить надумав послати під три чорти свого зятя і холостякувати до нової нагоди.

Проте саме в цей час Гонтран був у такій скруті, що, збираючись у казино, мусив попросити в Поля ще двадцять п'ять луїдорів, хоч уже й так багато брав у нього, ніколи не повертаючи. До того ж іншу жінку треба було б іще шукати, упадати за нею, щоб прихилити до себе. Можливо, довелося б переборювати опір неприязної родини; а тут усе на тому ж місці - досить кілька днів позалицятись, і він підкорить старшу, як підкорив молодшу. Одружившись з нею, він матиме свого банкіра в особі зятя - на нього завжди можна буде перекласти відповідальність, без кінця дорікаючи йому, тож і гаман його буде завжди відкритий.

А жінку він одвезе до Парижа і відрекомендує як дочку Андерматового компаньйона. До того ж її ім'я - в назві курорту, але туди він ніколи з нею не поїде, - ніколи, ніколи! - пам'ятаючи правило про те, що річки не повертаються до своїх витоків. Вона гарненька, має непогані манери, доволі вихована, щоб стати цілком елегантною, досить розумна, щоб зрозуміти світ, вміє триматися в ньому, посісти видне становище, навіть робити честь своєму чоловікові. Усі казатимуть: «А цей жартівник узяв чудову дівчину і, здається, не зважає на неї», - він і справді не збирався зважати на неї, бо мав намір і далі жити по‑холостяцькому, тільки вже з грішми в кишені.

Отож Гонтран вибрав Луїзу Оріоль і, несвідомо скориставшись із ревнощів, що точили серце засмученої дівчини, збудив у ній кокетство й невиразне бажання відбити у сестри красуня коханого, якого звали «пан граф».

Вона ні про що не думала, ні на що не розраховувала, була просто здивована, що Гонтран, стрівшись на вулиці, «викрав» їх. Але, побачивши, який він запобігливий і люб'язний з нею, відчула в його вчинках, поглядах, з усієї поведінки вгадала, що він зовсім не закоханий у Шарлотту; вона не заглядала далеко вперед і, лягаючи спати, почувала себе щасливою, мало не переможницею.

У четвер усі довго вагалися - чи їхати на гору Нюжер. Небо було похмуре, повітря важке, боялися що от‑от піде дощ. Але Гонтран так наполягав, що переміг вагання.

Сніданок був сумний. Христіана і Поль напередодні без видимої причини посварилися. Андермат боявся, що з одруженням Гонтрана нічого не вийде, бо старий Оріоль якраз сьогодні вранці висловився про нього вельми двозначно. Дізнавшись про це, Гонтран страшенно розсердився і надумав хоч би там що добитися свого. Шарлотта, передчуваючи сестрину перемогу і нічого не розуміючи в поведінці Гонтрана, хотіла лишитися вдома. Її ледве умовили по‑їх ати.

Ноїв ковчег повіз своїх звичайних пасажирів у повному складі на високе плоскогір'я, що підноситься над Воль‑віком.

Луїза Оріоль раптом стала балакучою і всю дорогу розважала супутників. Дівчина розповіла, що з чорного вольвіцького каменю - а це не що інше, як лава колишніх вулканів - побудовано всі тутешні церкви і будинки, тому овернські міста такі темні, похмурі. Вона показувала вибої, де обтісують камень, і каменярню - потік лави, з якої добували цю породу, викликала захоплення, розказавши про величезну чорну Богоматір, покровительку міста, що стояла на вершині гори, підносячись над Вольвіком.

Потім піднялися на вище плоскогір'я, горбасте від погаслих вулканів. Коні йшли ступою по довгій, стрімкій дорозі. Обабіч дороги тяглися чудові зелені ліси. Всі мовчали.

Христіана згадувала про поїздку на Тазенатське озеро. Ті самі люди їхали тією самою каретою, тільки серця тепер були вже не ті! Все ніби те саме... а проте... проте... Що ж сталося? Майже нічого!.. Вона любить трохи більше, він - трохи менше... Майже нічого!.. Різниця невелика: тоді бажання народжувалось, тепер воно вмирає... Майже нічого!.. Невидима тріщина в їхній любові, втома від ніжності... О, майже нічого, майже нічого!.. Та ще погляд змінився, бо ті самі очі, дивлячись на те ж саме обличчя, бачать його іншим!.. А що таке погляд?.. Майже нічого!

Хурман спинився й сказав:

- Це тут, праворуч по стежці, через ліс. Ідіть, не звертаючи, до кінця.

Усі вийшли, тільки маркіз лишився - йому не хотілося ходити в таку спеку. Луїза з Гонтраном рушили вперед, а Шарлотта, Поль і Христіана, яка насилу переставляла ноги, йшли позаду. Лісова стежка, що видалась дуже довгою, нарешті вивела на гірський хребет, порослий високою травою, і вони почали підійматись до кратера погаслого вулкана.

На вершині Луїза і Гонтран спинилися; високі й стрункі, вони, здавалося, стояли в хмарах.

До них підійшли й усі інші; вразливу душу Поля Бретіньї охопив ліричний порив.

Довкола них - позаду, праворуч, ліворуч - височіли химерні зрізані конуси, одні були стрімкі, інші - приплющені, але всі вони мали своєрідний вигляд мертвих вулканів. Ці важкі обрубки гір з пласкими вершинами тяглися з півдня на захід по широкому похмурому плоскогір'ю, що здіймалося на тисячу метрів над Ліманню, сягаючи, скільки видно було, на північний схід аж до невидимого, вічно затягнутого синюватим серпанком, обрію.

Праворуч над усіма своїми братами, сімома чи вісьмома десятками погаслих вулканів, височіла гора Лом. Далі видніли Гравенуар, Круель, Подж, Со, Ношан, Ваш. На передньому плані - Пар'ю, Ксм, Жюм, Тресу, Лу‑шадьєр - величезне кладовище вулканів.

Молоді люди дивилися, вражені. Вони стояли біля першого кратера Нюжера; на дні глибокої, порослої травою вирви стирчали три велетенські коричневі брили - лава, що була викинута останнім подихом чудовиська‑вулкана, а потім упала назад у його завмерлу пащу й лишилась в ній навіки‑віків.

Гонтран скрикнув:

- Я спущусь на дно! Хочу поглянути, як конають там ці дракони. Гайда, дівчата, бігом по схилу!

І, схопивши за руку Луїзу, потяг її за собою. Шарлотта й собі кинулася було за ними, але раптом зупинилась; подивилась, як вони біжать, побравшись за руки і підстрибуючи, а тоді круто повернулась і пішла назад до Христіа‑ни та Поля, що сиділи край схилу на траві. Підійшовши, впала навколішки і, уткнувшись обличчям у сукню молодої жінки, заридала.

Христіана все зрозуміла; останнім часом чуже горе вражало її, як своє власне, і тепер, обнявши дівчину за шию, зворушена до сліз, вона прошепотіла; «Бідна дівчинка! Бідненька моя!»

Шарлотта, припавши до неї, плакала, а її руки машинально рвали траву.

Бретіньї підвівся й відійшов, вдаючи, мовби нічого не помічає, але це дитяче горе, ця простодушна розпука зненацька викликали в ньому гнів проти Гонтрана. Поль, якого дратував сум Христіани, був до глибини душі схвильований цим першим розчаруванням дівчини.

Він повернувся і, ставши навколішки біля Шарлотти, сказав:

- Ну, заспокойтесь, благаю вас! Вони зараз прийдуть, заспокойтесь. Не треба, щоб вас бачили заплаканою.

Дівчина схопилась, злякавшись самої думки про те, що сестра може застати її в сльозах. Але ридання все підступало їй до горла, вона ледве стримувала його, і від того на серці ще важче. Вона белькотіла:

- Так... так... Уже все... Нічого... уже все... Гляньте, нічого не видно... правда ж?.. Нічого вже не видно?

Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:

- Підіть‑но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.

Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;

- Я піду... Приведу їх, але він матиме діло зі мною... ваш брат... сьогодні ж... Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.

І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.

Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *

- Ох, не так швидко! - бурмотіла. - Я впаду... Ви просто божевільний!.. Я впаду!..

Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.

Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг - тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам'яніла на його мертвих устах.

- Ходімо туди, - запропонував Гонтран.

І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки‑но ввійшли в печеру, він сказав:

- Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.

Луїза була вражена:

- Освідчитись?.. Мені?

- Авжеж, двома словами: ви чарівні!

- Це ви скажіть моїй сестрі.

- О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.

- Годі вам!

- Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь... як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..

Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і гордість.

Він казав далі:

- Я знаю, що повівся негідно з вашою сестричкою. Нічого не вдієш. Але вона й не обманювала себе. Бачите як - лишилася, не захотіла йти з нами... О, вона зрозуміла, все зрозуміла!

Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:

- Яка ви гарна! Яка ви гарна!

Прихилившись до кам'яної стіни, вона слухала, як б'ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна‑єдина думка снувалася в її затуманеному розумі - вона перемогла.

Зненацька якась тінь з'явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:

- А, це ти... Ти сам?

- Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.

- Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?

Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.

Христіана і Шарлотта, взявшись за руки, дивилися згори на них і чекали.

Потім усі вернулися до карети, де залишився маркіз, і Ноїв ковчег рушив до Анваля.

В'їхали в сосновий лісок, і раптом карета зупинилась, а кучер почав лаятися - поперек дороги лежав старий дохлий осел.

Усі вийшли з карети, щоб подивитись на нього. Осел лежав на темному поросі, сам теж темний і такий худий, що кістки, випинаючись крізь потерту шкуру, здавалось, от‑от прорвали б її, коли б тварина не сконала. Під рідкою, збитою ковтунами шерстю вимальовувались усі ребра, голова, що видавалася величезною, жалюгідна голова з заплющеними очима спокійно лежала на ложі з битого щебеню, - так спокійно і нерухомо, ніби втішалася цим новим, незвичним для неї спочинком. Довгі вуха обм'якли й були наче ганчірки. Дві свіжі рани на колінах свідчили про те, що осел цього дня не раз падав, аж поки не звалився востаннє; а ще одна рана видніла на боці - то було місце, куди довгі роки день у день господар штрикав його палицею з гострим залізним вістрям, щоб прискорити обважнілу ходу нещасної тварини.

Хурман, узявши труп за задні ноги, поволік його до канави, і шия в осла витяглась, немовби він збирався заревіти, заголосити востаннє. Кинувши його в траву, хурман люто буркнув:

- Якась же скотина залишила посеред дороги.

Ніхто нічого не сказав, усі знову посідали в екіпаж.

Христіана, пригнічена, схвильована, бачила перед собою все жалюгідне життя тварини, що кінчилось отут, край дороги: ось маленький веселий віслюк з великою головою та блискучими банькатими очима, смішний і добродушний, з шорсткою шерстю й довгими вухами, ще вільний скаче біля матері; а тоді перший віз, перша дорога вгору, перші удари! А далі, далі безупинна, без кінця‑краю страшна дорога. І побої, побої! Важка поклажа, пекуче сонце і корм - жмутик соломи чи сіна, кілька галузок, а понад кам'янистими дорогами так спокусливо зеленіли луки!

Він старів, і поганяли його вже не стьобаючи гнучким прутом, а штрикаючи залізним вістрям; то були жахливі муки виснаженої, задиханої, змордованої тварини, яка все тягнула свій непосильний тягар, в якої боліли і ноги, й спина - усе старе тіло, зношене, як рам'я жебрака. І ось смерть, визвольниця смерть за три кроки від зеленої трави, куди, лаючись, тягне його проїжджий, щоб звільнити дорогу.

Христіана вперше зрозуміла страждання приречених на рабство живих істот, і подумала, що смерть іноді буває порятунком.

І раптом вони обігнали візок, який, знемагаючи від втоми, тягли напівголий чоловік, обшарпана жінка та охлялий собака.

Чоловік та жінка обливалися потом і важко дихали. Худий, шолудивий собака шкандибав, висолопивши язика, прив'язаний між колесами. У візку лежали дрова, підібрані скрізь і, мабуть, крадеш - коріння, пеньки, обламане гілля, - під якими, здавалося, щось було сховане; в розстеленому на гіллі лахмітті сиділа дитина, з сірого ганчір'я виглядала тільки голова - кулька з очима, носом, ротом!

Це була сім'я, людська сім'я! Осел здох од виснаги, і чоловік без жалю до свого мертвого слуги, навіть не зіпнувши його в канаву, покинув труп серед битої дороги, вважай під колеса проїжджих возів. А сам і жінка запряглись у порожні голоблі і потягли воза, як щойно тяг його осел. Вони йшли! Куди? Чого? Чи було в них хоч кілька су? І цей візок... чи не тягтимуть вони його довіку, не маючи за що купити другого осла? З чого вони житимуть? Де зупиняться? Помруть, певне, такою ж смертю, як і їхній віслюк.



  37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   52   Наступна

Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница | Монт‑Оріоль 6 страница | Монт‑Оріоль 7 страница | Монт‑Оріоль 8 страница | Монт‑Оріоль 9 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати