На головну

Монт‑Оріоль 8 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Поль обернувся, щоб глянути, чи не йде вона. її не було, але він побачив місяць, що виплив над обрієм. Той самий місяць, що світив у хвилини його першого освідчення, світив і тепер, у час його першої розлуки.

По шкірі пробіг крижаний дрож. Надходила вже осінь - провісниця зими. Досі він не помічав цього першого подиху холоду, що зненацька пройняв його, як передчуття горя.

Біла курна дорога вилася перед ним, схожа на річку поміж крутими берегами. Раптом на повороті виринула постать. Він одразу впізнав її; ждав, не рухаючись, тремтячи від таємного щастя, що вона наближається, від усвідомлення того, що вона йде до нього, заради нього.

Вона йшла дрібного ходою, не наважуючись гукнути, занепокоєна тим, що все ще не бачить його, бо він стояв у тіні під деревом, ішла, схвильована глибокою тишею, ясною пустельністю неба й землі. А попереду сунулась її чорна, непомірно велика тінь, витягнулась далеко вперед, мовби квапилася принести йому якусь частинку її єства.

Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги.

Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де на дорозі вимальовувалась тінь її голови. І, немов боячись втратити хоч щось від неї, став навколішки й, нахилившись, доторкнувся губами до краю темного силуету. Як той собака, що, відчуваючи спрагу, плазує на череві до джерела і жадібно п'є з нього, він пристрасно цілував у куряві обриси коханої тіні. Він повз до неї на руках і колінах, вкриваючи поцілунками контури її тіла, немовби устами вбираючи в себе темний і дорогий йому образ, розпластаний на землі.

Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала:

- Що це з тобою сьогодні?

Він відповів:

- Я ж тебе втрачаю, Ліано!

Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі.

- Чому втрачаєш? - спитала, довірливо всміхаючись.

- Бо завтра ми розлучаємось.

- Розлучаємось? Ненадовго, коханий.

- Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути.

- Будуть інші, такі ж чудові.

Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась.

- Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих.

А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював:

- Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю!

<адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить.

Він прошепотів:

- Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко‑далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш?

Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри.

І Христіана почала знову:

- Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма...

Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля.

Він сердито сказав:

- О, не говори мені сьогодні про нього!

Вона здивувалась.

- Чому? Треба ж... О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене.

Вона відгадала думку Поля.

В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:

- Слухай, Ліано... - Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. - Слухай... Ліано... А як ти з ним?...

Христіана не зрозуміла.

- Ну... ну... Дуже добре.

- Так... я знаю... Але... слухай... зрозумій мене як слід... Це ж, твій чоловік... зрештою... і... і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом... Як це мене мучить... як терзає... Розумієш... га?

Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:

- О любий... як ти міг... як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя... чуєш?.. Тільки твоя... бо люблю тебе... О Поль!..

Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:

- Але ж... зрештою... Ліаночко... Він же... Він же твій чоловік... Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері... або завтра... Ти ж не можеш... завжди, завжди казати йому «ні»...

Вона так само тихо відповіла:

- Я запевнила його, що вагітна, і... і цього йому досить... О, це для нього не так важливо... справді... Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе...

Він уже не ворушився, - вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице.

І раптом сказала:

- Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає.

Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.

Частина друга

I

На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним.

На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько‑му стилі з золотим написом на фронтоні -«Казино».

Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур.

Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був «Гранд‑отель Монт‑Оріоля». А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува‑лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: «Води Монт‑Оріоля». На правому крилі дрібнішими літерами: «Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою». А на лівому - «Інститут механічної лікувальної гімнастики».

Все це було нове, сліпучо‑біле, блискуче. Там же працювали робітники - малярі, водопровідники, землекопи, - хоч водолікарня вже місяць як була відкрита.

І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори - Ма‑Русель, Клош та Ремюзо - взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм.

Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. «Гранд‑отель Монт‑Оріоля» був повен.

Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали на перше липня, щоб зібралося більше народу. Торжество мало початись

0 третій годині дня з освячення джерел. А на вечір призначили велику виставу, фейєрверк і бал, на яких мали бути всі місцеві та околишні курортники, а також найіменитіші жителі Клермон‑Ферана та Ріома.

Казино на вершині пагорба геть закривали прапори. Довкола тільки й видно було синє, червоне, біле, жовте - наче якась суцільна тремтлива хмара; а на високих щоглах уздовж алей парку майоріли, звиваючись мов змії на тлі синього неба, довжелезні барвисті полотнища.

Петрюс Мартель, що став директором нового казино, почував себе під цією хмарою прапорів всемогутнім капітаном на якомусь фантастичному кораблі; гучним, розгонистим голосом, яким командують адмірали під гарматним вогнем, він давав накази служникам у білих фартухах,

1 вітер доносив ті грізні накази аж до села.

На терасі з'явився задиханий уже Андермат. Петрюс Мартель побіг назустріч, вітаючи його широким вишуканим жестом.

- Усе гаразд? - спитав банкір.

- Усе гаразд, пане голово.

- Якщо треба буде, то я в кабінеті головного лікаря. У нас там зараз засідання.

І він знову пішов униз. Перед дверима водолікарні назустріч хазяїну кинулися доглядач і касир, яких теж переманили зі старого товариства, що стало конкурентом, приреченим на поразку без боротьби. Колишній тюремнйк привітав хазяїна по‑військовому. А касир низько вклонився, мов старець, якому дали милостиню.

Андермат спитав:

- Головний лікар тут?

Доглядач відповів:

- Так, пане голово, всі вже зібралися.

Пройшовши поміж шанобливою прислугою через вестибюль, банкір звернув праворуч, відчинив двері й опинився у просторій, строго умебльованій кімнаті, заставленій книжковими шафами та бюстами діячів науки; тут Андермата ждали всі члени правління, що були в Анвалі: його тесть маркіз і шурин Гонтран, Поль Бретіньї, доктор Латон та батько й син Оріолі, які вже мали майже панський вигляд - високі, кремезні, у довжелезних сюртуках вони були немовби рекламою похоронної контори.

Нашвидку привітавшись, усі посідали, і Андермат сказав:

- Нам лишилося розв'язати одне важливе питання: як назвати джерела. Тут я зовсім не згоден з нашим головним лікарем. Доктор Латон пропонує назвати три основні джерела іменами трьох медичних світил, які зараз тут перебувають. Немає сумніву, що такими лестощами ми б зворушили їх і ще більше підкорили собі. Але будьте певні, панове, що цим ми назавжди відштовхнули б від себе тих їхніх славетних колег, які ще не відповіли на наше запрошення і яких ми повинні ціною будь‑яких Зусиль і жертв переконати в тому, що наша вода надзвичайно цілюща. Так, панове, людська природа скрізь однакова, її треба знати й використовувати. Ніколи професори Плантюро, де Ларенар та Паскалю, - назву для прикладу тільки цих трьох фахівців по захворюваннях шлунка й кишечника, - не пошлють своїх хворих, своїх найкращих, найвідоміших пацієнтів, князів та ерцгерцогів, усіх отих світських знаменитостей, яким вони зобов'язані своїм багатством і славою - ніколи не пошлють їх лікуватися водою з джерела Ма‑Руселя, Клоша або Ремюзо. Бо ті пацієнти та й уся публіка до певної міри матимуть підставу припускати, що саме професори Ремюзо, Клош та Ма‑Русель знайшли нашу воду й відкрили усі її лікувальні якості. А немає сумніву, панове, що ім'я Гюбле, яким назвали перше джерело в Шатель‑Гійоні, довго викликало упереджене ставлення до цього тепер квітучого курорту принаймні у частини видатних лікарів, які з самого початку могли протегувати б йому

Тому я пропоную джерело, відкрите першим, назвати просто іменем моєї дружини, а ще двоє- іменами дочок добродія пана Оріоля. Тоді у нас будуть джерела: Христіана, Луїза та Шарлотта. Звучить вельми гарно, вельми приємно. Що ви на це скажете?

Його підтримали всі, навіть доктор Латон, який додав:

- Тоді можна буде просити професорів Ма‑Руселя, Клоша і Ремюзо бути хрещеними батьками і на відкритті йти під руку з хрещеними матерями.

- Чудово, чудово, - вигукнув Андермат. - Зараз біжу до них. Вони погодяться... Ручуся!'Погодяться. Отже, приходьте о третій годині до церкви, звідки рушить процесія.

І побіг.

За ним майже зразу пішли маркіз і Гонтран. Обидва Оріолі, статечні, з голови до ніг у чорному, надівши циліндри, і собі рушили поруч по білій дорозі, а доктор Латон звернувся до Поля, який тільки напередодні приїхав на це свято.

- Заждіть, добродію, я хочу показати вам одну штуку, від якої сподіваюся чуда. Це мій Інститут механічної лікувальної гімнастики.

Він узяв його під руку й повів. Та тільки‑но вони вийшли у вестибюль, як слуга спинив лікаря:

- Пан Рік'є чекає на промивання.

Торік доктор Латон висміював промивання шлунка, яке вихваляв і практикував доктор Бонфій у лікарні, де він був головним лікарем. Але час змінив думку Латона, і зонд Барадюка став улюбленим знаряддям тортур у головного лікаря нової лікарні, який з дитячою радістю встромляв його у стравохід кожного хворого.

Він спитав у Поля Бретіньї:

- Ви бачили коли‑небудь цю маленьку операцію?

Той відповів:

- Ні, ніколи.

- То ходімо, любий, побачите - це дуже цікаво.

Вони зайшли до душової, де чекав, сидячи в дерев'яному

кріслі, пан Рік'є, чоловік з обличчям цеглистого кольору, що надумав випробувати нововідкриті джерела, бо він щоліта випробовував води нових курортів.

Мов приречений до страти злочинець стародавніх часів, він був стиснутий, здушений якоюсь гамівною сорочкою з церати, щоб не забризкати і не забруднити одягу, і вигляд у нього був жалюгідний, стурбований і нещасний, як буває: у пацієнтів перед операцією.

Тільки‑но ввійшов лікар, служник схопив довгу гумову трубку, яка розходилась посередині на два рукави і скидалася на тонку змію з розщепленим хвостом. Потім приєднав один кінець до крана, яким текла вода з джерела. Другий кінець опустив у скляну посудину, куди мала виливатися рідина з шлунка хворого. Головний лікар спокійно взяв третій рукав тієї трубки, приємно всміхаючись, підніс його до рота пана Рік'є, вправно засунув у горло і, запихаю чи великим та вказівним пальцями щораз глибше, ласкаво й зичливо повторював:

- Прекрасно, прекрасно, прекрасно! Іде, йде, чудово йде!

Пан Рік'є вибалушив очі, щоки йому посиніли, на губах виступила піна, він задихався, пихтів, болісно гикав і, вчепившись за підлокітники крісла, робив одчайдушні зусилля, щоб вивергнути цю гумову потвору, яка залазила в його тіло.

Заштовхавши з півметра трубки, лікар сказав:

- Ну от, заглибились. Пускайте.

Служник відкрутив кран, і незабаром живіт у хворого почав помітно надиматися, потроху наповнюючись теплою водою джерела.

- Покашляйте, - сказав лікар, - покашляйте, щоб почала виходити вода.

Проте бідолаха не міг кашлянути, він тільки хрипів, корчився, очі йому, здавалося, на лоба вилазили. Проте раптом на підлозі, біля крісла щось стиха забулькало. Сифон роздвоєної трубки почав нарешті викачувати з шлунка рідину в скляну банку, а лікар уважно розглядав її, вишукуючи ознаки катару та помітні сліди кепського травлення.

- Ніколи не їжте зеленого горошку і салати, - казав він. - Салати ні в якому разі! Ви його зовсім не перетравлюєте. І суниць не їжте! Скільки разів я казав вам, щоб не їли суниць!

Добродій Рік'є, здавалось, оскаженів. Він шарпався, але говорити не міг, бо рота йому заткнула трубка. Та тільки‑но промивання закінчилось і лікар обережно витяг зонда, він скрикнув:

- А я винен, що мене щодня годують всякою гидотою, гублять моє здоров'я? Хіба не ви повинні стежити за тим, що тут дають їсти? Я перебрався до нового готелю, бо в старому мене труїли жахливою їжею, але в «Гранд‑Отелі Монт‑Оріоля», в цьому вашому гранд‑балагані мені стало ще гірше, слово честі!

Довелося заспокоювати його і лікар кілька разів пообіцяв, що він наглядатиме за харчуванням хворих.

Потім Латон знову взяв Поля Бретіньї під руку і повів далі.

- Моє спеціальне лікування механічною гімнастикою, яку я вам зараз продемонструю, - сказав він, - грунтується на високо раціональних засадах. Ви, звичайно, знаєте мою систему органометричної терапії? Я вважаю, що наші хвороби здебільшого походять тільки від надмірного розвитку одного якогось органу, що шкодить сусіднім, заважає їхнім функціям і поступово руйнує загальну гармонію тіла, спричиняючи найбільші недуги.

А фізичні вправи і водолікування - це найдійовіший спосіб, що допомагає відновленню рівноваги і скороченню до нормальних розмірів тих органів, які захопили чуже місце.

Але як примусити людину робити фізичні вправи? Ходьба, верхова їзда, плавання, веслування вимагають не тільки чималого фізичного зусилля, а ще й зусилля вольового. Саме душа керує тілом, підтримує його і примушує діяти. Енергійні люди завжди рухливі. Проте джерело енергії - душа, а не м'язи. Тіло підкоряється сильній волі.

Шкода й думати, мій любий, що боягуза можна зробити хоробрим, а слабкодухого рішучим. Але можна зробити інше, можна зробити більше, - ми можемо виключити хоробрість, душевну енергію, моральні зусилля і залишити тільки фізичний рух. Вольові зусилля я успішно заміняю зовнішньою, суто механічною силою. Розумієте? Не дуже? Нічого, зараз зрозумієте. Прошу!

Він відчинив двері до просторої зали, де стояли рядами якісь чудернацькі пристрої: великі крісла на дерев'яних ніжках, грубо зроблені соснові коні, прилади з планок, з'єднаних шарнірами, рухомі бруси, прикріплені перед стільцями, що були пригвинчені до підлоги. До всіх цих речей була припасована складна система зубчастих передач, які приводилися в рух за допомогою корб.

Доктор провадив далі:

- Ось гляньте. Є чотири головні види вправ, які я називаю природними: ходьба, верхова їзда, плавання та веслування. Кожна з цих вправ розвиває різні органи, по‑своєму впливає на тіло людини. І ми штучно відтворюємо тут усі ці чотири види. Самому хворому нічого це треба робити, ні про що не треба думати - він може годину бігати, їздити верхи, плавати чи веслувати, і його розум не братиме ніякісінької участі в цій суто м'язовій роботі.

В цей час увійшов Обрі‑Пастер у супроводі служника з закачаними рукавами, з‑під яких видніли міцні біцепси. Інженер ще більше розтовстів. Він ходив, задихаючись, широко розставляючи ноги, розчепіривши руки.

Лікар сказав:

- От ви зараз побачите de visu [23]

І звернувся до хворого:

- То що, добродію, робитимем сьогодні? Будемо ходити чи скакати верхи?

Обрі‑Пастер, потиснувши руку Полю, відповів:

- Волів би трохи сидячої ходьби. Це не так мене стомлює.

Латон підхопив:

- Справді, у нас є ходьба сидяча і стояча. Стояча ходьба ефективніша, але доволі стомлює. Вона провадиться за допомогою педалей: хворий стає на педалі, які приводять його ноги в рух, а він тримається за кільця, пригвинчені до стінки. А ось ходьба сидяча.

Інженер сів у крісло‑гойдалку й засунув ноги у прикріплені до того крісла рухомі дерев'яні підставки. Стегна, литки й стопи йому прив'язали так, що не можна було й поворухнутися; потім служник із закаченими рукавами взявся за корбу й почав щосили її крутити. Крісло спочатку загойдалося, мов гамак, а далі ноги раптом заворушилися, випростуючись і згинаючись, підіймаючись і опускаючись, і все це надзвичайно швидко.

- Він біжить, - пояснив лікар і наказав: - Повільніше, ступою!

Служник почав крутити ручку тихше, перевівши ноги гладкого інженера на помірнішу ходу, від чого всі рухи його стали комічно розслабленими.

Прийшло ще двоє хворих - два товстуни, - і за ними два служники з голими руками.

Товстунів посадили на дерев'яних коней, служники почали крутити корби й коні відразу ж заскакали на місці, жахливо підкидаючи вершників.

- Учвал! - крикнув доктор.

І дерев'яні коні застрибали, загойдались, наче кораблі на хвилях розбурханого моря, і так втомили обох хворих, що вони, задихаючись, в один голос почали жалісно кричати:

- Годі! Годі! Несила більше! Годі!

Лікар скомандував:

- Стоп! - І додав - Перепочиньте трохи. За п'ять хвилин почнемо знову.

Поль Бретіньї, ледве стримуючи сміх, зауважив, що вершникам, здається, зовсім не жарко, а ті, що крутили корби, - обливаються потом.

- Може, їм краще було б помінятися ролями? - спитав він.

Лікар поважно відповів:

- О ні, мій друже! Не треба плутати вправи і втомливу роботу. Зусилля того, хто крутить корбу, шкідливі для здоров'я, а тренування м'язів ходінням чи верховою їздою - дуже корисні.

Поль помітив жіноче сідло.

- Авжеж, - сказав лікар, - вечірні години відведено для дам. Чоловіків після обіду сюди не пускають. Ходімо, побачите сухе плавання.

Система рухомих, з'єднаних між собою гвинтами посередині і по краях планок, що витягалися в ромби, а потім сходились у квадрати, мов дитяча іграшка з солдатиками на цвяхах, давала змогу катувати й четвертувати трьох «плавців» одночасно.

Доктор пояснював:

- Нема потреби говорити про переваги сухого плавання, коли тіло мокріє тільки від поту, отже, наш уявний купальник може не боятися ніякого ревматичного захворювання.

Тут до нього підбіг служник з візитною картою в руках.

- Прибув герцог де Рамас. Я друже, залишу вас. Вибачайте, - заквапився лікар.

Зоставшись сам, Поль повернув назад. Два вершники знову скакали. Обрі‑Пастер і досі ходив, а три задихані овернці, у яких нестерпно боліли руки і спини, крутили корби, трясучи своїх клієнтів, Здавалося, що вони мололи каву.

Вийшовши надвір, Бретіньї побачив доктора Онора з дружиною, які дивилися на приготування до свята. Вони трохи поговорили, поглядаючи на прапори, що майоріли на вершині пагорба.

- То процесія збирається біля церкви? - спитала лікарева дружина.

- Біля церкви.

- О третій годині?

- О третій.

- Панове професори теж будуть?

- Так. Вони супроводитимуть хрещених матерів.

Потім його спинили вдови Пай. Далі батько й дочка

Монекю. А тоді він неквапом рушив на пагорб, до казино- там з Гонтраном мали вони зустрінутись і поснідати вдвох. Поль приїхав тільки напередодні, вже місяць як вони не розмовляли на самоті, і тепер йому кортіло розповісти другові багато бульварних новин, забавних історій про дівчат і всякі злачні місця.

Вони проговорили там до половини на третю, коли Пет‑рюс Мартель нагадав їм, що вже пора йти до церкви.

- Ходімо, пошукаємо Христіану, - запропонував Гонтран.

- Ходімо, - відповів Поль.

Вони знайшли її на ганку нового готелю. Щоки їй позападали, обличчя потемніло, як буває у вагітних жінок, а великий круглий живіт видавав, що вона щонайменше на шостому місяці.

- Я жду вас, - мовила жінка. - Вільям пішов уперед. У нього сьогодні стільки клопоту.

Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку.

І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала:

- Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти!

Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього.

Перед церквою їх ждала густа юрба.

Андермат вигукнув:

- Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар‑лотта з професором Ма‑Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж!

Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй.

Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону, надто велику для скромної людини.

Йдучи, він розмовляв з Христіаною.

- Ваш чоловік, пані, тільки‑но говорив мені про вас, про ваш стан, що викликає у нього деяку тривогу. Сказав про ваші сумніви й непевність щодо можливого строку ваших пологів.

Христіана зашарілась і пробурмотіла:

- Так, мені здалося, що я скоро буду матір'ю, задовго до того, як це сталося насправді... Тепер я вже й не знаю... не знаю...

Геть зніяковівши, вона ледь белькотіла.

А позаду почувся інший голос:

- Цей курорт має величезне майбутнє. Я вже бачу, що він дає прекрасні наслідки.

То професор Ремюзо розмовляв із своєю супутницею Луїзою Оріоль. Низенький, з жовтим, незачесаним волоссям, у кепсько пошитому сюртуку, він мав вигляд вче‑ного‑нечупари.

Професор Ма‑Русель, що йшов під руку з Шарлоттою Оріоль, був вродливий чоловік, без бороди й вусів, привітний, пещений, з ледь сивуватим чубом, товстуватий; його добре виголене обличчя не нагадувало ні священика, ні актора, як у доктора Латона.

Далі йшла група членів правління на чолі з Андерматом; над нею видніли височенні циліндри двох Оріолів.

За ними прямувала ще одна група людей у циліндрах - медичний персонал Анваля, де не було тільки доктора Бонфія, а втім, його замінили два нові лікарі: доктор Блек, літній, дуже низенький чоловік, мало не карлик, що в перший же день, як приїхав, вразив усіх своєю надзвичайною побожністю, і вродливий, дженджуристий молодик у м'якому капелюсі - доктор Мазеллі, італієць, що був при особі чи то герцога де Рамаса, чи, як казали інші - герцогині.

А позад них - публіка, море публіки: курортники, селяни з усієї округи і городяни з сусідніх міст.

Церемонія освячення джерел була дуже коротка. Абат Літр покропив їх одне за одним свяченою водою, з приводу чого доктор Онора сказав, що тепер, завдяки хлористому натру вони матимуть нові властивості. Потім усі запрошені пішли до великої читальної зали, де був накритий стіл.

Поль казав Гонтранові:

- Які гарненькі стали дівчата Оріоль!

- Вони просто чарівні.

- Ви не бачили пана голову? - раптом спитав у них наглядач - колишній тюремник.

- Він отам, у кутку.

- Там старий Кловіс збирає юрбу під дверима.

Ще по дорозі до джерел уся процесія пройшла повз старого каліку, що торік одужав, а тепер його знову паралізувало ще дужче, ніж раніш. Він зупиняв приїжджих, переважно новачків, і розповідав їм свою історію:

- Чя вода, бачте, нічого не варта. Вона, правда, виліковує, але потім тебе як шкрутить, то лежиш, наче мертвий. От у мене раніше ноги кепшко ходили, а тепер мені й руки одібрало через те лікування. А ноги штали як чавунні, їх шкоріше жламаєш, ніж жігнеш.

Андермат у розпачі вже не раз хотів було запроторити старого в тюрму, подати на нього в суд за поширення брехливих чуток про монт‑оріольську воду та за спробу шантажу. Але не зміг ні добитись його засудження, ні заткнути йому рота.

Як тільки сказали, що старий базікає біля дверей лікарні, він побіг його вгамовувати.

Край битої дороги зібрався натовп і звідти долинали обурені голоси. Люди юрмилися, щоб почути й побачити. Жінки питали: «Що там таке?» Чоловіки відповідали: «Хворого тутешня вода доконала». Дехто думав, що там роздушили дитину. І ще говорили, що в якоїсь бідолашної жінки стався напад чорної хвороби.

Андермат спритно, як це він умів, пробрався крізь натовп, просовуючись круглим, наче куля, черевцем поміж іншими животами. «Він доводить, - казав Гонтран, - перевагу круглих тіл над гострими».

Старий Кловіс, сидячи біля канави, ремствував на своє лихо, сльозливо розповідав про свої муки, а батько й син Оріолі, стоячи перед ним і відтісняючи від нього юрбу, люто лаяли каліку й погрожували йому.

- Бреше він вше! - кричав Колос. - Че дуришвіт, ледащо, браконьєр! Він щоночі бігає по ліші!

Але старого, незважаючи на крики Оріолів, це ніскілечки не бентежило, і він тонким верескливим голосом повторював так, що було добре чути: ' - Вони вбили мене, люди добрі... Вбили швоєю водою. Торік мене шиломічь купали. І ошь до чого довели, до чого!

Андермат припинив гармидер, нахилився до каліки і сказав, пильно зазираючи йому в очі:

- Якщо вам стало гірше, то це ваша вина, чуєте? Але якщо ви мене послухаєте, то я вас вилікую - якихось п'ятнадцять - двадцять ванн і все буде гаразд. Приходьте за годину до мене в лікарню, коли всі розійдуться, і ми, батечку, все владнаємо. А поки що мовчіть.

Старий зрозумів. Він замовк і через якийсь час відповів:

- Ну, що ж, можна ще шпробувати. Побачимо.

Андермат узяв під руки обох Оріолів і швидко вивів їх

з натовпу, а Кловіс лишився край дороги, мружачи очі на сонце, ліг на траві поміж своїми милицями.

Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою.

І юрба помалу розійшлася. Лише кілька дітлахів ще довго стояли і, колупаючи в носі, розглядали його.

Христіана дуже стомилась і пішла відпочити; Поль із Гонтраном гуляли в новому парку серед гостей. Раптом вони побачили групу акторів, що теж покинули старе казино, і, сподіваючись на більшу удачу, перейшли до нового, перспективнішого.

Панна Одлен, тепер вельми елегантна, гуляла з матір'ю, яка стала такою поважною. Добродій Птінівель з Водевіля, здавалося, впадав за цими дамами; їх супроводив пан Лапальм з Великого театру в Бордо, а йшли, розмовляючи з ним, музиканти - незмінні маестро Сен‑Ландрі, піаніст Жавель, флейтист Нуаро і контрабасист Нікорді.



  37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   52   Наступна

Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница | Частина друга 9 страница | Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница | Монт‑Оріоль 6 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати