Головна

Монт‑Оріоль 7 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

За цей внесок, оцінений у двісті п'ятдесят тисяч франків, тобто приблизно вчетверо дорожче проти справжньої вартості землі, селянин мав одержувати чверть прибутків товариства. Навколо майбутньої лікарні у нього ще лишалося вдесятеро більше землі, й Оріоль був певен, що в разі успіху розумно продасть цю землю і збере гроші, як він казав, на посаг дочкам.

Як тільки домовились, Андерматові довелося тягти батька й сина до нотаріуса, щоб скласти запродажну, обумовивши в ній, що угода анулюється, якщо потрібної води не знайдуть.

Ускладнення і обговорення кожного пункту, суперечки, нескінченне повторювання одних і тих же доказів та аргументів тривало мало не до вечора.

Тепер, нарешті, все було скінчено. Банкір мав свій курорт. А проте він з жалем повторював:

- Доведеться обмежитись водою, на землі тут не заробиш! Спритний він, старий хитрун!

Потім додав:

- Ба! Та я ж можу купити старе товариство, і на цьому відіграюсь! У всякому разі, сьогодні ввечері мені треба вертатись у Париж.

Маркіз здивовано скрикнув:

- Як - сьогодні ввечері?

- Атож, любий тестю, я маю підготувати остаточний договір, поки Обрі‑Пастер зробить тут свердловини. Треба так уладнати все, щоб за два тижні почати роботу. Не можна втрачати жодної години. До речі, попереджаю^ ви - член правління мого товариства, в якому я повинен мати переважну більшість. Даю вам десять акцій. Вам, Гонтране, теж десять.

Гонтран засміявся:

- Дуже дякую, любий. Перепродую їх вам назад. Отже, ви мені винні п'ять тисяч франків.

Але Андермат не любив жартів у таких важливих справах. Він сухо сказав:

- Якщо ви не можете поставитись до цього серйозно, я звернуся до когось іншого.

Гонтран перестав сміятися.

- Ні, ні, дорогенький, ви ж знаєте, що я весь до ваших послуг.

Банкір звернувся до Поля:

- Може, ви, пане Бретіньї, зробите мені дружню послугу - візьмете й собі десяток акцій, увійшовши й до складу правління?

Поль відповів, уклонившись:

- Дозвольте мені, не приймаючи такої люб'язної пропозиції, самому вкласти сто тисяч франків у вашу справу, яку я вважаю прекрасною. Так що це я прошу вас зробити мені честь.

Вільям у захваті стиснув йому руки - ця довіра скорила його. Він, зрештою, завжди відчував непоборне бажання обняти людей, які вкладали гроші в його починання.

Але Христіана вся почервоніла від хвилювання і образи, їй здавалося, що її зараз продали й купили. Якби Поль її не любив, то хіба запропонував би він сто тисяч франків її чоловікові? Ні, звичайно! Тільки ж не треба було цього робити хоча б при ній.

Подзвонили на обід. Усі пішли до готелю. Коли сіли до столу, пані Пай‑мати поцікавилася у Андермата:

- Так ви засновуєте новий курорт?

Новина вже облетіла цілу округу, і всі схвильовано обговорювали її.

Вільям відповів:

- Боже мій, ну звісно ж! Адже цей курорт нікуди не годиться.

І звернувся до Обрі‑Пастера:

- Даруйте мені, добродію, що я за обідом починаю ділову розмову, але ввечері я їду до Парижа, і час аж ніяк не терпить. Чи не погодилися б ви керувати розкопками, щоб знайти багатше джерело мінеральної води?

Задоволений інженер відповів згодою, і серед загальної мовчанки вони намітили, де саме провадити розшуки, що мали початися негайно. За кілька хвилин усе було обговорено й визначено з ясністю й точністю, які Андермат завжди вносив у свої справи.

Потім зайшла мова про паралітика. Вдень бачили, як він ішов через парк, спираючись на одну милицю, а вранці користувався двома.

Банкір казав:

- Це ж диво, суще диво! Він просто на очах одужує, діло йде велетенськими кроками.

Поль, щоб зробити приємність чоловікові Христіани, промовив:

- Це старий Кловіс іде велетенськими кроками.

За столом схвально засміялися. Всі очі дивилися на Віля, всі уста вітали його. Офіціанти вже подавали йому першому, з поштивою догідливістю, яка одразу ж зникала з їхніх облич та рухів, коли вони переходили до сусідів. Один з них подав Андерматові візитну картку на тарілці.

Той узяв і прочитав півголосом:

- «Доктор Латон з Парижа буде вельми щасливий, якщо пан Андермат зробить ласку і приділить йому кілька секунд на розмову перед від'їздом».

- Скажіть, що зараз я не маю часу, але повернуся через вісім чи десять днів.

В цю мить Христіані передали букет від доктора Онора.

Гонтран засміявся:

- Старий Бонфій буде третім, - сказав.

Обід кінчався. Андерматові доповіли, що на нього жде карета. Він сходив по свою сумку і, вийшовши, побачив, що біля дверей зібралося півсела. До нього підступив Петрюс Мартель, з акторською фамільярністю потис йому руку і шепнув на вухо:

- У мене є надзвичайна пропозиція, що стосується вашої справи.

Раптом появився доктор Бонфій, поспішаючи, як звичайно. Підійшов близенько до Віля, низько вклонився йому, як завжди кланявся маркізові, і сказав:

- Щасливої дороги, пане бароне.

- Зачепило, - прошепотів Гонтран.

Сяючи від радості та гордості, Андермат переможно потискував руки, дякував і все повторював:

- До побачення!»

Він мало не забув поцілувати дружину, так був заклопотаний іншими думками. Ця чоловікова байдужість була полегкістю для неї, і коли пара коней швидкою риссю понесла карету по темній дорозі, Христіані здалося, що тепер уже все життя вона не знатиме страху.

Весь вечір вона сиділа біля готелю, між батьком і Полем Бретіньї; Гонтран, як завжди, пішов до казино.

їй не хотілось ні рухатися, ні розмовляти; тихо сиділа, склавши на колінах руки, втупивши очі в темряву, млосна і квола, трохи стривожена, проте щаслива, ні про що не думаючи, навіть не мріючи, часом борючись з невиразними докорами сумління, відганяючи їх тим, що раз у раз повторювала: «Я люблю його, люблю».

Вона рано пішла в свою кімнату, щоб побути самій і помріяти. Накинувши широкий пеньюар, сиділа в глибокому кріслі й дивилась у відчинене вікно на зорі; а в рамці вікна щомиті виникав образ того, хто прийшов, щоб перемогти її. Бачила його добрим, ніжним і пристрасним, таким дужим і таким покірним їй. Він оволодів нею, вона відчувала це, оволодів назавжди. Христіана вже не була самотня, їх було двоє, і двоє їхніх сердець будуть одним серцем, дві душі - однією душею. Вона не знала де він зараз, але знала, що він мріє про неї, як і вона про нього. При кожному ударі серця, здавалося, чула другий удар, що відповідає йому. Відчувала, що навколо неї витає бажання, яке торкається її, мов пташине крило; відчувала, як те палке бажання, йдучи від нього, лине у відчинене вікно, шукає її, благає її серед нічної тиші. Яке це гарне, солодке, нове для неї відчуття, коли знаєш, що тебе кохають! Яка то радість - думати про коханого з такою ніжністю, що хочеться плакати, плакати від зворушення, і розкрити обійми, щоб, навіть не бачачи, покликати його, простягти руки до його примарного образу, назустріч поцілункам, які він у пристрасному чеканні невпинно посилає їй здалека чи зблизька.

І вона простягла білі руки до зір. Раптом скрикнула. Велика чорна тінь перебралась через балкон і з'явилась у вікні.

Вона підхопилася, не тямлячи сама себе. Це він! І, навіть не думаючи про те, що їх можуть побачити, кинулась йому на груди.

VIII

Андермата все ще не було. Обрі‑Пастер провадив розвідувальні роботи. Він знайшов четверо нових джерел, які могли дати майбутньому товариству вдвоє більше води, ніж було потрібно. Увесь край вирував од хвилювання, збуджений цими пошуками, відкриттями, разючими новинами, що передавалися з уст в уста, перспективами блискучого майбутнього, усі тільки й говорили, всі тільки й думали про це. Навіть маркіз і Гонтран цілі дні проводили біля робітників, що бурили гранітні жили, і з дедалі більшим інтересом слухали пояснення інженера, його повчальні розповіді про геологічні особливості Оверні. І Поль та Христіана кохалися вільно, спокійно, безпечно- ніхто ними не цікавився, ніхто нічого не підозрював, нікому й на думку не спадало стежити за ними, бо всю увагу, цікавість, всі пристрасті поглинув майбутній курорт.

Христіана поводилась, мов юнак, що вперше упився. Перший келих, перший поцілунок обпалив її, приголомшив. Другий вона вихилила дуже швидко, і він здався їй ще смачнішим; а тепер пила вже на повен рот.

Після того вечора, коли Поль прийшов до її кімнати, вона більше не знала, що діється на світі. Час, речі, люди - все це було не для неї; для неї був тільки він. На землі й на небі - тільки він один, єдиний, той, кого вона кохала. Її очі бачили тільки його, думки були зайняті ним, надії були зв'язані тільки з ним. Вона жила, ходила, їла, одягалась, начебто слухала, що їй кажуть і відповідала, але нічого не розуміла, і не знала, що робить. Ніщо її не тривожило, бо ніяке лихо не могло її зачепити! Вона стала нечутливою до всього. Ніякий фізичний біль не міг вразити її тіло, яке могло тремтіти тільки від кохання. Ніякі душевні муки не мали торкнутися її душі, повної щастя.

А він любив її з пристрастю, яку вносив у всі свої захоплення, і до нестями збуджував ніжність молодої жінки. Часто надвечір, коли Гонтран із маркізом були біля джерел, він казав їй:

- Ходімо до нашого неба!

Так він казав про порослий смереками схил пагорба над самим міжгір'ям. Ішли туди через маленький лісок по крутій стежці, і Христіана задихалась. Часу в них було мало, йшли швидко, і, щоб вона не так стомлювалась, він підтримував ЇЇ за стан, аж піднімав. А вона клала руку йому на плече, і часом, обнявши за шию, цілувала в уста. Чим вище вони сходили, тим холоднішим ставало повітря: а коли досягали смерек, запах смоли освіжав їх, мов подих моря.

Вони сідали під темними деревами, вона на порослому травою пагорку, він - трохи нижче, біля її ніг. Вітер співав у гіллі ніжну пісню смерек, чимось схожу на скаргу; й безмежний простір, невидимі далі якого крилися в тумані, давав їм відчуття океану. Авжеж, унизу перед ними розкинулось море! У цьому не було ніякого сумніву - вони відчували на щоках подих моря.

Він по‑дитячому ніжно бавився з нею:

- Дайте мені ваші пальчики, я з'їм їх, це мої цукерки.

Він брав її пальці один по одному в рот і вдавав, ніби з насолодою їсть їх.

- О! Які добрі! Особливо мізинчик. Ніколи не їв нічого кращого, ніж цей мізинчик.

Потім ставав навколішки, клав лікті Христіані на коліна і шепотів:

- Ліано, погляньте на мене!

Він називав її Ліаною, бо вона обвивала його в обіймах, як ліана дерево.

- Гляньте на мене. Я хочу ввійти в вашу душу.

І вони дивились одне на одного нерухомим, пильним поглядом, у якому дві істоти наче й справді зливалися в одну.

- Справжня любов, - казав він, - це коли двоє отак належать одне одному. Всяка інша любов - то пуста гра.

Притулившись лицем до лиця, так що дихання їхнє змішувалось, вони безтямно шукали одне одного в прозорій глибині очей.

Він шепотів:

- Я бачу вас, Ліано. Бачу ваше любе серце.

Вона відповідала:

- Я теж бачу ваше серце, Поль!

І вони справді бачили одне одного до глибини серця й душі, бо в серці й душі у них був тільки шалений любовний порив одне до одного.

Він казав:

- Ваші очі, Ліано, як небо! Вони сині й такі променисті, такі ясні! Здається, я бачу, як в них літають ластівки! Це, певно, ваші думки?

І вони довго‑довго дивились одне одному в очі, ще тісніше пригортались і ніжно, коротко цілувались, а між поцілунками знову дивились одне на одного. Часом він брав її на руки і ніс, біжучи берегом струмка, що тихо плинув до анвальських міжгір'їв. У тій вузькій долині луки чергувалися з гаями. Поль біг по траві і, високо піднімаючи молоду жінку на своїх могутніх руках, кричав:

- Ліано, летімо!

Палка любов збуджувала в них те невідступне, невгамовне, болісне прагнення кудись полетіти. І все, що було довкола, загострювало те прагнення їхніх душ, - чисте повітря, - легкокриле повітря, як казав Поль, - і широкий синявий обрій, куди їм хотілось, узявшись за руки, полинути вдвох і зникнути над безмежною рівниною, коли її вкриє ніч. Вони полетіли б у туманне вечірнє небо, щоб ніколи не повертатись. Куди полетіли б? А ні він, ні вона цього не знали, але яка чудова то була мрія!

Так він біг з Христіаною на руках, доки вистачало духу, потім опускав її на скелю, а сам ставав перед нею навколішки. І цілував її ноги, шепочучи дитячі, ніжні слова.

Якби вони любилися в місті, їхня пристрасть була б, певно, іншою - обережнішою, чуттєвішою, не такою надхмарною і романтичною. Але тут, у цьому з'еленому краю, де обрій надавав широти поривам душі, на самоті, де їм ніщо не заважало, ніщо не приглушувало розбудженого інстинкту любові, вони враз поринули у нестримне поетичне кохання, сповнене ніжності й шаленства. Навколишній краєвид, теплий вітер, ліси, солодкі пахощі полів, - усе це вдень і вночі співало для них пісню кохання, і та пісня збуджу вала їх до нестями, так, як звуки барабанів та писк флейт доводять до дикої нестями дервіша, що кружляє, пойнятий якоюсь невичерпною думкою.

Одного дня, коли вони прийшли обідати, маркіз раптом сказав:

- Через чотири дні повертається Андермат, він уже владнав усі справи. На другий день після його повернення ми виїдемо. Ми вже давно тут, не слід надто затягувати курортний сезон.

Вони були так вражені, наче їм сказали про кінець світу; за обідом обоє мовчали, схвильовано думаючи про те, що мало статись. Отже, за кілька днів вони змушені будуть розлучитись і вже не зможуть вільно бачитись. Це видавалося їм таким неймовірним і дивовижним, що просто не вкладалося в голові.

Наприкінці тижня справді повернувся Андермат. Зателеграфував, щоб йому вислали до першого поїзду два екіпажі. Христіана цілу ніч не спала, її мучило якесь дивне, нове для неї почуття, якийсь страх перед чоловіком, змішаний з гнівом, з незрозумілим презирством до нього * й бажанням кинути йому виклик. Удосвіта вона встала й почала чекати. Андермат приїхав у першому екіпажі з трьома якимись чоловіками, добре одягненими, але начебто скромними. В другій кареті було ще четверо добродіїв, видно, не таких поважних, як перші. Маркіз і Гонтран здивувались.

- Що це за люди? - спитав маркіз.

Андермат відповів:

- Мої акціонери. Сьогодні ж ми заснуємо товариство і негайно оберемо правління.

Він поцілував дружину, нічого не сказавши й майже не дивлячись на неї - так був заклопотаний, і обернувся до сімох приїжджих, що тихо й шанобливо стояли позад нього.

- Поснідайте, - сказав він, - а потім погуляйте. Зустрінемось опівдні.

Вони мовчки, як солдати, що підкоряються наказові, попарно піднялися сходами і зникли в готелі.

Гонтран подивився їм услід і спитав серйозним тоном:

- Де ви знайшли цих статистів?

Банкір ледь усміхнувся:

- Це дуже пристойні люди, біржовики, капіталісти.

І, помовчавши, вже з ширшою усмішкою додав:

- Займаються моїми справами.

Потім подався до нотаря, щоб іще раз перечитати документи, хоч кілька днів тому прислав їх цілком закінченими, в остаточній редакції.

У нотаря він застав лікаря Латона, з яким останнім часом обмінявся кількома листами, і вони довго й тихо розмовляли в кутку контори, де тільки й чути було, як скриплять, бігаючи по паперу, пера канцеляристів, наче то шаруділи якісь комахи.

Зустріч, на якій мали заснувати товариство, призначили на другу годину.

Кабінет нотаря прибрали, наче для концерту. Для акціонерів поставили два ряди стільців, якраз навпроти столу, де мав сидіти пан Ален із старшим діловодом. Справа була вельми важлива, і пан Ален надів фрак. Цей низенький, кругленький чоловік, що шамкотів, розмовляючи, був схожий на кульбабку.

Рівно о другій увійшов Андермат у супроводі маркіза, шурина і Поля Бретіньї, а за ними - семеро добродіїв, яких Гонтран назвав статистами. Андермат скидався на генерала. Одразу ж появились і старий Оріоль з Колосом. Здавалось, обидва вони були стурбовані і недовірливі, як завжди бувають селяни, коли їм доводиться щось підписувати. Доктор Латон прийшов останнім. Він помирився з Андерматом, покорившись у всьому, спритно перепросивши його і запропонувавши свої послуги.

У відповідь банкір, відчувши, що Латон в його руках, пообіцяв йому знадливу посаду головного лікаря нового курорту.

Коли всі ввійшли, в кімнаті запала глибока тиша.

Нотар озвався перший:

- Сідайте, панове.

Він сказав іще щось, але всі вже почали вмощуватись, і в тому гаморі його ніхто не почув.

Андермат узяв стільця й поставив його перед своїм військом, щоб бачити його; потім, коли всі посідали, сказав:

- Панове, мені не треба пояснювати мету, з якою ми тут зібралися. Маємо передусім створити нове товариство, акціонерами якого ви всі бажаєте бути. Проте я повинен повідомити вас про деякі деталі, що завдали нам певних труднощів. Перш ніж щось починати, я мусив упевнитись, що ми дістанемо потрібний дозвіл на заснування нової громадсько‑корисної установи. Тепер така певність у мене є. Все, що лишається зробити в цьому відношенні, я зроблю. Я заручився підтримкою міністра. Але мене спиняє інше. Нам, панове, доведеться вступити в боротьбу з старим Анвальським товариством. Ми переможемо в цій боротьбі, переможемо й збагатіємо, не сумнівайтеся; а проте як колись у битвах воїнам був потрібен бойовий клич, так нам у сучаснім бою потрібна для нового курорту назва, гучна, приваблива, підходяща для реклами назва, яку слух сприймав би, як звук сурми, а око - як блискавку. Одначе ми, панове, перебуваємо в Анвалі і змінити назву місцевості не можемо. Лишається єдиний вихід: назвати по‑новому наш курорт, тільки курорт. І ось що я пропоную. Наша лікарня міститиметься біля пагорба, що належить присутньому тут панові Оріолю, а наше майбутнє казино стоятиме на вершині цього самого пагорба. Тож можна сказати, що цей пагорб, або ця гора - бо то все‑таки гора, хай невелика -є основою нашої установи, бо ми займаємо і підніжжя її, і вершину. То хіба не природно в такому разі назвати нашу установу: «Води Монт‑Оріоля»[21] надавши курортові, що буде одним з найкращих у світі, ім'я першого власника? Віддаймо кесареві кесареве.

І зверніть увагу, панове, як прекрасно звучить ця назва.

«Монт‑Оріоль» казатимуть так, як кажуть «Мон‑Дор» [22] Вона притягає зір і слух, її добре видно, добре чути, вона запам'ятовується: «Монт‑Оріоль! Монт‑Оріоль! Води Монт‑Оріоля!..»

І Андермат вигукував ці слова, кидав їх, як м'ячика, прислухався, як вони звучать.

Він говорив, удаючи розмову:

- «Ви їдете в Монт‑Оріоль на води?»

- «Так, пані. Кажуть, монт‑оріольські води просто чудові».

- «Справді, чудові. До того ж Монт‑Оріоль - прегарне місце».

Він усміхався, вдаючи співрозмовників, міняв тон, коли говорив за даму, робив вітальний жест, передаючи мову чоловіка.

Потім заговорив звичайним голосом:

- Є якісь заперечення?

Акціонери відповіли хором:

- Ні, нема ніяких.

Три статисти заплескали в долоні.

Дядько Оріоль - схвильований, задоволений, підкорений, охоплений потаємними гордощами селянин а‑вискочня, - усміхаючись, крутив у руках капелюха і мимоволі ствердно кивав головою, і це виказувало його радість, яку добре бачив Андермат, хоч він начебто й не дивився на нього.

Колос лишався спокійним, але був задоволений не менше за батька.

Тоді Андермат звернувся до нотаря:

- Зачитайте, будьте ласкаві, статут товариства, пане Ален.

І сів.

- Читайте, Маріне, - велів нотар своєму діловодові.

Маріне, жалюгідне, миршаве створіння, кахикнув і тоном проповідника з пафосом декламатора заходився перелічувати пункти статуту акціонерного товариства під назвою «Водолікарня Монт‑Оріоль» в Анвалі, з капіталом два мільйони.

Оріоль перебив його.

- Хвилинку, одну хвилинку! - сказав він.

І витяг з кишені засмальцьований зшиток, з яким нобу‑піні;іп тиждень у всіх нотарів та адвокатів у департаменту. То була копія статуту, що його батько й син Оріолі знали майже напам'ять.

Потім він поволі почепив на носа окуляри, відкинув голову, вмостився так, щоб краще розбирати букви, і наказав:

- Давай далі, Маріне.

Колос присунув стільця й собі втупився в батькові папери.

І Маріне почав читати знову. Старого Оріоля, якому трудно було впоратися з подвійною роботою - слухати і заразом читати, - мучив страх, що в документі замінять якесь слово; до того ж йому хотілося бачити, чи Андермат з нотаріусом, бува, не неремигуються, - і він на кожному рядку разів по десять спиняв канцеляриста, зводячи пані вець усі його ораторські ефекти.

Він весь час перепитував:

- Як ти шкажав? Що ти там шкажав? Я не рожчув, не так швидко!

Потім звертався до сина:

- Чи так воно, Колоше?

Колос, краще володіючи собою, відповідав:

- Так, батьку, так, уше правильно!

Селянин явно не довіряв. Водив скарлюченим пальцем по своєму зшитку і щось бурмотів собі під ніс; але зосередити увагу одразу на тому й на тому він не міг: слухаючи, переставав читати, а коли читав - не міг слухати. Важко дихав, немов сходив на гору, обливався потом, ніби перекопував виноградник на сонці, і час від часу вимагав перерви на кілька хвилин, щоб витерти лоба й перевести подих, наче він бився на дуелі.

Андермат нетерпляче тупав ногою. Гонтран, побачивши на столі «Вісник ІІюї‑де‑Дом», почав гортати його, а Поль, сидячи верхи на стільці, похнюпив голову і пригнічено думав про те, що цей рожевий, череватий чоловічок, який сидить перед ним, завтра забере жінку, яку він, Поль, кохає всією душею - Христіану, його Христіану, його біляву Христіану, хоч вона вся належить йому, тільки йому й більше нікому. І він питав себе, чи не викрасти її сьогодні ж увечері.

Семеро приїжджих добродіїв сиділи поважно і спокійно.

За годину скінчили. Статут підписали.

Нотар склав акт про капіталовкладення. Скарбник, пан Авраам Леві, потвердив, що одержав усі гроші. Потім щойно засноване товариство, яке мало вже всі законні права, почало загальні збори акціонерів, щоб обрати правління і голову.

На голову всіма голосами, окрім двох, обрали Андермата. Селянин та його син голосували за Оріоля‑батька. Бретіньї обрали ревізором.

Потім правління, до складу якого ввійшли Андермат, маркіз і граф де Равенелі, Бретіньї, обидва Оріолі, доктор Латон, Авраам Леві та Сімон Зідлер, попросило решту акціонерів, а також нотаря і канцеляриста вийти, і почало нараду: треба було обговорити невідкладні проблеми і розв'язати найголовніші справи.

Андермат знову підвівся:

- Панове, ми підходимо до пекучого питання, питання про успіх, якого за всяку ціну повинні добитися. Мінеральна вода, як і все інше, потребує реклами. Хворі питимуть її тільки тоді, коли про неї скрізь і завжди говоритимуть. Реклама, панове, це велика проблема наших днів, це бог сучасної торгівлі і промисловості. Без реклами тепер не обійтись! А тим часом мистецтво реклами важке, складне, тут треба бути вельми тактовними. Ті, що перші вдалися до цього нового засобу, діяли грубо, привертаючи увагу галасом, барабанним боєм і гарматною стріляниною. Ман‑жен, панове, був тільки передвісником. Тепер до галасу ставляться з підозрою, яскраві афіші викликають посмішку, імена, що їх вигукують на вулиці, збуджують скоріше недовіру, аніж цікавість. І все‑таки треба привернути увагу публіки, вразити її, завоювати. Отож мистецтво полягає в тому, щоб знайти спосіб, той єдиний спосіб, який може забезпечити успіх саме у нашій торгівлі. Ми, панове, хочемо продавати воду. І завоювати хворих ми повинні через лікарів.

Найвидатніші лікарі, панове, - такі самі люди, як і всі ми, у них ті самі слабості. Я не хочу сказати, що їх можна купити. Репутація знаменитих фахівців, які так потрібні нам, ставить їх поза будь‑якою підозрою! Та чи є людина, якої не можна підкорити, коли до того вміло взятися? Адже є й жінки, яких можна купити. Таких треба спокушати.

Ось, панове, яку пропозицію я вношу, докладно обговоривши її з доктором Латоном.

Передусім, ми розподілили всі хвороби, які можна буде тут лікувати на три головні групи. Це по‑перше, всякі ревматизми, лишаї, артрити, подагра і т. д. і т. д.; по‑друге, захворювання шлунка, кишок та печінки; по‑третє, всі недуги, спричинені розладом кровообігу, бо немає сумніву, що наші вуглекислі ванни чудово діють на кровообіг.

До того ж, панове, чудесне одужання старого Кловіса обіцяє нам справжні дива.

Отож, визначивши хвороби, на які впливає наша вода, ми звернемося до відомих лікарів, найкращих знавців тих хвороб. «Панове, - скажемо ми, - приїздіть, побачите самі на власні очі, все побачите, їдьте з своїми хворими, погостюйте у нас. Місцевість чудова, вам треба відпочити після важкої праці взимку, - приїздіть. І приїздіть не до нас, панове професори, а до себе, на свої дачі, які ми пропонуємо вам; якщо сподобається, ви зможете придбати їх на пільгових умовах».

Андермат передихнув і вже спокійно мовив далі:

- Ось як я думаю здійснити цей план. Ми вибрали шість земельних ділянок по тисячі квадратних метрів кожна. На цих ділянках Бернське акціонерне товариство переносних дач береться поставити по однотипній віллі. Ми безплатно віддаємо ці елегантні житла з усіма вигодами в розпорядження наших лікарів. Якщо сподобається, вони куплять тільки будинок у Бернського товариства, а землю ми їм подаруємо... і вони заплатять нам... хворими. Таким чином, панове, ми матимемо чимало вигод: забудуємо територію чудовими віллами, які нам нічого не коштуватимуть, залучимо найкращих у світі лікарів з легіоном їхніх пацієнтів, а головне - переконаємо в ефективності нашої води видатних лікарів, які дуже скоро стануть тут власниками дач. Всі переговори, які мають привести до таких наслідків, я, панове, беру на себе й провадитиму їх не як торговець, а як світська людина.

Старий Оріоль перервав його. Скупого овернця обурив намір отак роздавати землю.

Андермат усією силою свого красномовства порівняв розумного хлібороба, який щедро кидає насіння в родючу землю, з скупим селянином, що лічить зерна і завжди збирає тільки половину того, що могло б вирости.

А коли Оріоль, розсердившись, уперся, банкір поставив питання на голосування і заткнув старому рота шістьма голосами проти двох.

Потім він витяг з великого сап'янового портфеля плани нової водолікарні, готелю й казино, а також готові кошториси й договори з підрядчиками, які правління мало тільки затвердити й підписати. Роботи повинні були розпочатись уже наступного тижня.

Тільки Оріолі виявили бажання розглянути і обговорити ці документи. Але Андермат роздратовано сказав їм:

- Хіба я вимагаю у вас грошей? Ні! Так дайте мені спокій! А якщо ви незадоволені, то проголосуємо ще раз.

Отож вони підписалися разом з іншими членами правління, і засідання закінчилось.

А біля виходу юрмилися, чекаючи на них, місцеві жителі, всі дуже схвильовані. Новим підприємцям шанобливо вклонялися. Коли Оріолі зібралися йти додому, Андермат сказав їм:

- Не забудьте, що сьогодні ми всі разом обідаємо в готелі. І візьміть своїх дівчаток, я привіз їм з Парижа невеличкі подарунки.

Домовились зустрітися о сьомій годині у вітальні «Сплен‑дід‑готелю».

То був пишний обід, на який банкір запросив найвідомі‑ших курортників і сільські власті. Христіана сиділа в центрі, а поряд з нею праворуч сидів кюре, ліворуч - мер.

За обідом тільки й говорили що про новий курорт та про майбутнє краю. Дівчата Оріоль знайшли під серветками по футляру з браслетом, оздобленим перлами та смарагдами і, не тямлячись від радощів, як ніколи весело розмовляли з Гонтраном, що сидів між ними. Навіть старша від щирого серця сміялась у відповідь на жарти молодика, який жваво щось казав і в той же час подумки сміливо давав їм таємну оцінку, яку породжують у чоловіка його тіло й душа при зустрічі з привабливою жінкою.

Поль нічого не їв і нічого не казав... Йому здавалося, що цього вечора закінчиться його життя. Раптом згадалося, що минув місяць, рівно місяць відтоді, як вони обідали на березі Тазенатського озера. Він відчув у душі ту невиразну муку, в якій більше передчуттів, ніж болю, муку, яку знають тільки закохані і від якої на серці так тяжко й нерви так напружуються, що найменший шурхіт примушує здригатись, а в голові снують хворобливі думки, і кожне почуте слово набуває гіркого смислу, пов'язаного з тими невідчепними думками.

Коли встали з‑за столу, він підійшов у вітальні до Христіани.

- Нам треба зустрітися сьогодні ввечері,- сказав він, - зараз же, негайно, бо я не знаю, коли ми ще зможемо побути на самоті. Пам'ятаєте, сьогодні рівно місяць...

Вона відповіла:

- Знаю.

Він провадив далі:

- Слухайте, я ждатиму вас на дорозі до Ля‑Рош‑Прадьсра, не доходячи до села, біля каштанів. Зараз ніхто не помітить, що вас немає. Прийдіть, попрощаємось, бо ж завтра ми розлучаємось.

Вона прошепотіла:

- За чверть години я буду там.

І він вийшов, щоб не лишатися в цій юрбі, яка страшенно дратувала його.

Пішов через виноградники стежкою, по якій вони йшли того дня, коли вперше разом милувались Ліманню. Незабаром опинився на великій дорозі. Він був сам‑один і почував себе самотнім, самотнім у всьому світі. Безмежна невидима рівнина ще більше посилювала це відчуття. Спинився саме на тому місці, де вони сиділи, де він читав їй вірші Бодлера про красу. Як це давно було! І Поль пригадав, годину за годиною, все те, що сталося відтоді. Ніколи він не був такий щасливий, ніколи! Ніколи не любив так безтямно і разом з тим так цнотливо, так благоговійно. І згадав вечір на Тазенатському водориї,- рівно місяць минув відтоді,- прохолоду лісу, осяяного блідим світлом, срібне озерце і великих риб, що випливали на його поверхню; й дорогу назад, коли він дивився, як Христіана йшла поперед нього, то потрапляючи в тінь, то виходячи на освітлене місце, і краплі місячного світла, пробиваючись крізь листя дерев, падали їй на волосся, на плечі й на руки. То були найсолодші години його життя.



  36   37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   Наступна

Частина друга 6 страница | Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница | Частина друга 9 страница | Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати