На головну

Монт‑Оріоль 6 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

А проте вона старалась не лишатися з ним наодинці.

Якось увечері, в суботу, на тому самому тижні, коли вони їздили на Тазенатське озеро, десь близько десятої години маркіз, Христіана і Поль, лишивши Гоитрана у великому залі казино - він грав там в екарте [20] разом з Обрі‑Пастером, Рік'є та лікарем Онора, поверталися до готелю.

Побачивши місяць, що виднів крізь гілля дерев, Бретіньї сказав:

- От якби такоі ночі піти подивитися на Турноельські руїни, гарно було б!

Сама думка про це схвилювала Христіану - місяць і руїни впливали на неї так само, як майже на всі жіночі душі.

Вона стиснула маркізові руку:

- Ой татусю, ти згоден?

Маркіз вагався, йому дуже хотілося спати.

Вона наполягала:

- Подумай, Турноель і вдень чудовий! Ти ж сам казав, що ніколи не бачив таких мальовничих руїн, з отою високою вежею над замком! А які ж вони вночі?

Нарешті він згодився:

- Гаразд, ходімо; але не надовго - подивимось хвилин п'ять і назад. Я хочу лягти об одинадцятій.

- Авжеж, зразу й повернемось. Туди йти щонайбільше двадцять хвилин.

І всі троє рушили в дорогу - Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї.

Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте‑Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо‑білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,- на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання.

Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він.

Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі - чарівне видиво на тлі нічного неба.

Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив:

- Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин.

Але нестямно захоплена Христіана вигукнула:

- Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе!

На цей раз маркіз відмовився:

- Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю.

Поль запитав:

- Ви хочете?

Вона вагалася, - боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою.

Маркіз повторив:

- Ідіть, ідіть! Я почекаю!

Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала:

- Ходімо.

І вони пішли поруч.

Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї.

При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла:

- Я далі не йду. Звідси чудово видно.

Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б'ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав:

- Вам не здається, що ми вже жили раніше?

Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає

і тихо мовила:

- Не знаю. Я ніколи не думала про це.

Він сказав:

- А я думаю... іноді... Чи скоріше - відчуваю... людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з'єднаються вдруге. І це буде та сама - хоч, може, й не в усьому - людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком - ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали.

Невже не пам'ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім'я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім'я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив!

Він говорив палко і переконано, відчуваючи п'янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн.

Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом:

- Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас!

їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.

Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:

- Христіано... Христіано... Візьміть мене... Вбийте мене... Я люблю вас... Христіано...

Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.

Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.

Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:

- Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!

Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.

Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:

- Ходімо мерщій, - мовив, - я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров'я.

Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.

Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго‑довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.

Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев'яту. Вона крикнула:

- Заходьте.

І на порозі з'явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався.

- Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода.

І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її.

Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї.

Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав:

- Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати.

Вона пробурмотіла:

- Ну звичайно.

І він зник за дверима поблизу ліжка.

Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув:

Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово!

Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав:

- А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, - вода дуже цілюща.

Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала:

- Так... я... здається, йому краще... Правда, на цьому тижні я його не бачила... Я... я трохи нездужаю...

Андермат глянув на неї уважніше і сказав:

- Справді, ти трохи бліда... А втім, це тобі дуже до лиця... Дуже. Ти така гарна... Просто чарівна!..

Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину.

Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав:

- Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче...

І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися.

Тоді вона пробубоніла:

- Ні... Облиш мене... облиш... Бачиш... Бачиш... Мені здається... здається, я вагітна!..

Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: «У мене проказа чи, може, чума!»

Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів:

- Уже?

Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім'ї. Потім він занепокоївся:

- Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?..

Вона відповіла:

- Так... це можливо!..

Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув:

- От який щасливий день!

У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла:

- Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане.

- Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду.

І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі:

- Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, - головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, - обставини й справді тут проти мене, - заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції. Щоб виправдатись перед ним і перед усім місцевим медичним персоналом, мені лишається тільки одне - припинити, на превеликий жаль, лікування вашої дружини, розповісти правду про все це і просити вас прийняти моє вибачення.

Андермат зніяковіло відповів:

- Я чудово розумію, докторе, ваше скрутне становище. Але тут ні я, ні моя друясина не винні, мій тесть покликав пана Бонфія, не попередивши нас. Може, мені піти до вашого колеги і пояснити йому...

Доктор Латон перебив його:

- Марна річ, добродію. Це питання професійної етики й честі, яку я передусім повинен шанувати, і, незважаючи на мій щирий жаль...

Андермат і собі перебив його. Багач, який добре платить, якому нічого не варто придбати рецепт за п'ять, десять, двадцять чи сорок франків, мов коробочку сірників за три су, певний, що все має належати йому завдяки силі гаманця, здатний тільки на гроші цінити все живе і мертве, швидко й точно визнаючи співвідношення між карбованим металом і всім іншим на світі,- він обурився зухвалістю цього торговця рецептами і різко сказав:

- Гаразд, докторе. Досить про це. І зичу вам, щоб цей ваш крок не відбився на вашій кар'єрі. Ще побачимо, кому з нас двох буде гірше від вашого рішення.

Ображений лікар підвівся і, підкреслено чемно вклонившись, мовив:

- Мені, добродію, в цьому немає сумніву. Мій вчинок обійдеться мені дорого з будь‑якого погляду. Але Я НІКОЛИ не вагаюсь, вибираючи між вигодою та сумлінням.

І вийшов. На порозі він зіткнувся з маркізом, що заходив до вітальні, тримаючи в руках листа. Лишившись наодинці з зятем, пан де Равенель вигукнув:

- Послухайте, любий, яку прикрість я маю з вашої вини! Доктор Бонфій образився, що ви покликали до Христіани його колегу, і надіслав мені рахунок з дуже сухою запискою, в якій попереджає, щоб я більше не розраховував на його послуги.

Тоді Андермат геть розсердився. Забігав по кімнаті, кричав, вимахував руками, сипав словами, все дужче розпалюючи себе, сповнений того невинного вдаваного гніву, якого ніхто не сприймає серйозно. Він викрикував свої докази. Хто ж зрештою винен? Тільки маркіз, що покликав цього телепня Бонфія, навіть не попередивши Андермата, який знав уже від свого паризького лікаря, чого вартий кожен з трьох анвальських шарлатанів!

А потім, чого було маркізові втручатися, консультуватись за спиною чоловіка, єдиного судді, єдиного, хто відповідає за здоров'я своєї дружини? І так завжди, щодня одне й те саме. Круг нього тільки всякі дурниці роблять, тільки дурниці! Він безупину говорить про це, але ж то голос вопіючого в пустині. Його, Андермата, ніхто не розуЛіє, його досвідченості починають вірити хіба тоді, коли вже пізно.

Він казав: «мій лікар», «моя досвідченість» з самовпевненістю власника, що володіє рідкісними речами. Присвійні займенники дзвеніли в його устах, як метал. І коли вимовляв «моя дружина», ясно відчувалося, що маркіз уже не має на дочку ніяких прав, оскільки Андермат одружився з нею, а одружитися і купити було для нього одне й те саме.

Якраз у розпалі суперечки ввійшов Гонтран і, весело всміхаючись, сів у крісло. Мовчки слухав і страшенно потішався.

Коли банкір замовк, щоб перевести подих, його шурин підніс руку і крикнув:

- Прошу слова! То ви обидва лишилися без лікаря, так? Тоді я пропоную вам свого кандидата, доктора Онора, єдиного, хто має певну і непохитну думку про анвальську воду. Він прихшсує її іншим, але сам ні за що в світі не питиме. Хочете я піду покличу його? Переговори беру на себе.

Це був єдиний вихід, і Гонтрана попросили негайно привести лікаря. Маркіз, стурбований думкою про зміну режиму та лікування, хотів зараз же дізнатися, що скаже про це новий лікар, а Андерматові так само нетерпілося порадитись із ним про Христіану.

Вона чула крізь двері їхні голоси, але не дослухалась і не розуміла, про що йде мова. Тільки‑но чоловік вийшов, вона скочила з ліжка, відбігла, немов од якогось небезпечного місця, і почала квапливо, без покоївки, одягатися, геть спантеличена від усіх цих подій.

їй здавалося, що весь довколишній світ змінився, житгя було вже не те, що вчора, і люди стали зовсім інші.

Знову почувся голос Андермата:

- А, любий Бретіньї, як поживаєте?

Він уже не казав йому «пане».

Другий голос відповів:

- Чудово, любий Андермате. Ви що, сьогодні вранці приїхали?

Христіана, що саме зачісувалась, так і завмерла з піднесеними вгору руками, їй перехопило дух. Вона мов бачила крізь стіну, як вони потиснули один одному руку. Сіла, не маючи сили стояти на ногах, і розпущене волосся знову впало їй на плечі.

Тепер говорив Поль, і вона всім тілом здригалася при кожному слові, що злітало з його уст. Кожне з тих слів, хоч вона й не вловлювала його значення, гучно відлунювало в її серці, наче хтось бив молотом по дзвону.

Раптом вона мало не промовила вголос: «Я ж люблю його... люблю», - ніби утверджуючи цим щось нове і пречудове, що рятувало її, втішало, виправдовувало перед власним сумлінням. Відчула зненацька себе певніше, випрямилась, миттю все вирішила. І знову почала зачісуватись, повторюючи пошепки:

- Мій коханець, от і все. Мій коханець.

І, щоб надати собі більшої певності, позбутись усякої тривоги, вона тут же, з палким переконанням, дала собі слово любити його безтямно, віддати йому своє життя, щастя, пожертвувати всім, як велить збуджений дух переможеного, але вибачливого серця, що шукає очищення у відданості й щирості.

Крізь стіну, яка розділяла їх, вона посилала йому поцілунки. Все скінчено: вона віддавалась йому безоглядно, як віддаються Богові. Кокетливе й уже хитре, але ще несміливе, полохливе дитя раптом умерло в ній, і народилася жінка, дозріла для пристрасного кохання, рішуча й наполеглива жінка, про яку досі говорила тільки прихована сила синіх очей, що надавала її ніжному, білому личку сміливого, майже зухвалого виразу.

Відчинилися двері, і вона, не обертаючись, не дивлячись якимось особливим, підсвідомим чуттям, угадала, що прийшов чоловік.

Він спитав:

- Ти скоро будеш готова? Ми зараз йдемо до купелі паралітика, подивимось, чи справді йому краще.

Христіана спокійно відповіла:

- Зараз, любий Вілю, за п'ять хвилин.

Але тут до кімнати зайшов Гонтран і покликав Андермата.

- Уявіть собі,- сказав він, - я зустрів у парку доктора Онора, цей бовдур теж відмовляється бути вашим лікарем - боїться інших. Торочить про порядність, етику, звичаї... «Можуть подумати...» «Це мало б такий вигляд...» Словом, такий же йолоп, як і його колеги. Далебі не думав я, що він такий ідіот.

Маркіз був приголомшений. Думка про те, що йому доведеться користуватись водами без лікаря, приймати ванну на п'ять хвилин довше, пити на склянку менше, ніж треба, наганяла на нього страх, бо він вірив, що всі дози, строки і стадії лікування визначено відповідно до закону природи, яка подбала за хворих, пустивши мінеральні води, і відкрила свої загадкові таємниці тільки лікарям, ніби натхненним і мудрим жерцям.

Він скрикнув:

- Та тут же умерти можна!.. Околієш, як собака, а жоден з цих добродіїв і вухом не поведе!

І його пойняв гнів, егоїстичний, шалений гнів людини, здоров'ю якої загрожує небезпека.

- Хіба ці мерзотники мають право так чинити? Вони ж беруть патент на свою практику, як крамарі на торгівлю! І повинні лікувати всіх, хто їм платить, як поїзд бере всіх пасажирів з квитками. Я напишу в газети про це неподобство.

Схвильовано ходячи по кімнаті, маркіз звернувся до сина:

- Слухай, треба запросити когось із Руайя або з Клер‑мона! Не моиша ж нам так залишатись!..

Гонтран, сміючись, відповів:

- Але ж лікарі з Руайя та Клермона не знають анвальських вод, які впливають на травний апарат та кровообіг інакше, ніж їхні води. І потім, будь певен, - ніхто з них теж не приїде, щоб не вийшло так, ніби вони хочуть вирвати здобич у своїх колег.

Маркіз розгублено пробурмотів:

- То що ж із нами буде?

Андермат узяв капелюха:

- Залиште це мені, і сьогодні ж увечері вони всі троє- чуєте: всі троє! - стоятимуть перед нами навколішках, ручаюсь! А тепер ходімо подивимось на паралітика.

І гукнув:

- Ти готова, Христіано?

Вона з'явилась у дверях, дуже бліда, але рішуча. Поцілувавши батька і брата, обернулась до Поля й подала йому руку. Він потис її, опустивши очі, тремтячи від страху. Маркіз, Андермат і Гонтран пішли, розмовляючи між собою і не звертаючи на неї уваги, і вона, втупивши в юнака ніжний і рішучий погляд, твердо промовила:

- Я ваша тілом і душею. Тепер робіть зі мною все, що схочете.

Потім вийшла, не давши йому відповісти.

Підійшовши до джерела Оріолів, вони побачили Кловіса, який, прикрившись брилем, схожим на величезний гриб, дрімав на сонечку в теплій воді на дні ями. Він уже звик до гарячої купелі й тепер сидів там цілі ранки - казав, що від того кров у нього грає як у молодого.

Андермат розбудив його:

- Ну як, друже, тобі краще?

Пізнавши свого благодійника, старий задоволено вишкірився:

- Авжеж, краще, краще.

- Може, вже починаєте ходити?

- Бігаю, як жаєч, пане, як жаєч. В чю неділю вже танчюватиму буре ж швоєю любкою.

У Андермата закалатало серце.

- Справді, ви вже ходите? - перепитав він.

Кловіс перестав жартувати:

- Ох, не дуже, не дуже. Але кращає.

Тоді банкірові відразу ж захотілося побачити, як ходить старий каліка. Він бігав круг ями, хвилювався, віддавав накази, наче збирався підняти потонулий корабель.

- Ну‑бо, Гонтране, беріть його за праву руку. Ви, Бретіньї, за ліву. Я візьму за поперек. Ну, разом - раз, два, три! Любий тестю, ви тягніть за ногу, ні, за другу, ту, що в воді. Швидше, прошу вас, а то не вдержу! Готово - раз, два, отак! Ух!..

Вони посадовили старого на землю, - той насмішкувато поглядав на них, але нічим не допомагав.

Потім його знову підвели, поставили на ноги й дали милиці, якими він користувався тільки як палицями; і каліка пішов, зігнувшись, мов дута, тягнучи ноги, охаючи, важко дихаючи. Просувався вперед, наче слимак, лишаючи позад себе довгий мокрий слід на білому дорожньому поросі.

Андермат захоплено заплескав у долоні і закричав, як кричать у театрі акторам:

- Браво, браво, чудово! Браво!!!

Старий, схоже було, вже зморився, і він кинувся підтримувати його, обхопив руками, хоча з лахміття каліки текла вода.

- Годі, не перевтомлюйтесь, - казав. - Ми зараз знову посадимо вас у ванну.

І четверо чоловіків, обережно, мов щось тендітне та коштовне, взявши Кловіса за руки й ноги, посадили його назад у воду.

Тоді паралітик переконано заявив:

- Уше‑таки че добряча вода, другої такої не жнайдеш. Че шкарб, а не вода.

Андермат раптом обернувся до тестя:

- На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна.

І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою.

Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса.

Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці - триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав - кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово - коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв'язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка.

Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: «Я його коханка! Його коханка, коханка!» Це було так дивно, несподівано!

«А чи люблю я його?» Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з'єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.

І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все - твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, - геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня.

Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра - ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі.

Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх.

Маркіз сказав дочці:

- Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат‑ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму.

В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі.

- Та, годі вам, - сказав він. - Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові - гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі - це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на «порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру - на драматурга.

Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше:

- Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені...

Христіана прийняла руку. Поль знову замовк.

Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно:

- В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми.

Маркіз обурено підвівся:

- Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний!

А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів:

- Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі?

Ці слова так явно промовляли: «Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя», - що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки:

- Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись.

Він підхопився і, взявши її за руки, поставив край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: «Я люблю вас», - і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от‑от могли злетіти із її уст.

Повернулися до готелю.

Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся.

Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль.

Побачивши тестя, він гукнув:

- Перемога! Кінець! Але який день, друзі мої! Ну й старий лис, поморочився я з ним!

І одразу ж розповів про свої змагання й труднощі.

Старий Оріоль спершу висунув такі безглузді вимоги, що Андермат, перервавши переговори, пішов. Його завернули. Селянин вирішив не продавати землю, а віддати її в користування акціонерному товариству з правом, на випадок невдачі, забрати її назад. А в разі успіху - зажадав половину прибутків!

Банкірові довелося підраховувати на папері, малювати план ділянок, доводити, що вся земля коштує не більше, як вісімдесят тисяч франків, а витрати акціонерного товариства одразу ж сягнуть мільйона.

Але овернець відповів, що він обчислює вартість своєї землі інакше, що коли на ній побудують лікарню та готелі, то ціна їй буде величезна, тому й рахувати треба не по теперішній вартості земельних ділянок, а по тій, якої вони набудуть згодом.

Тоді Андермат сказав, що можливий великий прибуток буває пропорційним великому ризикові, і настрахав його збитками.

Зрештою дійшли до такої згоди: дядько Оріоль перекидає акціонерному товариству всю землю по берегах струмка, тобто всі ті ділянки, де можна було сподіватися знайти мінеральну воду, а крім того, вершину пагорба для будівництва казино та готелю і ще кілька виноградників на схилі - їх треба буде розбити на ділянки і запропонувати найвідомішим паризьким лікарям.



  35   36   37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   Наступна

Частина друга 5 страница | Частина друга 6 страница | Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница | Частина друга 9 страница | Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати