На головну

Монт‑Оріоль 5 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Гонтран поклав йому на плече руку і насмішкувато озвався:

- А ви й не казали мені, що одружені.

Лікар перестав утиратись і відповів серйозно:

- Так, одружений, і невдало.

- Як кажете?

- Кажу: невдало одружений. Ніколи не робіть такої дурниці, юначе.

- Чому?

- Чому? Я вже двадцять років як одружений, а все не можу звикнути. Щовечора, коли приходжу додому, думаю: «Диви, ця стара ще й досі у мене? То ж вона ніколи й не піде звідси?»

Всі засміялися - так серйозно і переконано він це сказав.

У готелі задзвонив дзвін - скликали на обід. Свято кінчилося. Луїзу і Шарлотту Оріоль провели до батьківської хати і, коли дівчата пішли, заговорили про них.

Усі вважали, що вони обидві дуже милі. Тільки Андерма‑^ тові більше подобалася старша. Маркіз сказав:

- Яка гнучка жіноча натура! Від самої наявності батькового золота, ці селючки, навіть не знаючи, як його можна використати, стали панянками.

Христіана запитала Поля Бретіньї

- А вам яка з них більше подобається?

Він пробурмотів:

- О, я так і не придивився до них. Мені подобається інша.

Сказав зовсім тихо, і вона нічого не відповіла.

VI

Для Христіани Андермат настали чарівні дні. їй було так легко на серці, а душу сповнювала радість. Найпершою солодкою втіхою було ранкове купання - півгодини в чудовій теплій струменистій воді,- яке на цілий день, аж до вечора, давало їй відчуття щастя. Вона й справді була щаслива в усіх своїх думках, усіх бажаннях. Ніжність, яку вона відчувала довкола і яка проникала в неї, п'янка радість життя, сила, молодість, що буяла в її жилах, а до того, ще нове оточення, цей величний край, створений для мрій і спокою, широкі простори, запахуще повітря, ласкава природа, - все це будило в ній нові почуття. Все, що її оточувало, з чим вона стикалася, підтримувало те відчуття щастя, яке давала їй ранкова купеля; широка і тепла хвиля щастя омивала її, і вся вона тілом і душею поринала в неї.

Андермат, який мав проводити в Анвалі тільки два тшкні на місяць, поїхав до Парижа, а дружину попросив стежити, щоб паралітик не припиняв лікування.

Щодня перед сніданком Христіана з батьком, братом і Полем ходили дивитися, як, за висловом Гонтрана, «вариться юшка з старця». Приходили й інші курортники, стояли навколо ями, розмовляли з бродягою.

Той казав, що ходити йому ще трудно, але на ногах у нього повно мурашок; і розповідав, як ті мурашки лазять туди й сюди, повзуть угору аж до крижів, а тоді вниз, до самісіньких пальців. Навіть уночі бігають, лоскочуть, кусають його й не дають спати.

Всі приїжджі і селяни, поділившись на два табори - тих, що вірили і недовірків, - стеясили за лікуванням.

Після сніданку Христіана часто заходила до сестер Оріоль, і вони разом вирушали гуляти. З усього жіночого товариства на курорті їй тільки з ними було приємно поговорити і провести час, тільки до них вона мала дружню довіру і тільки від них могла сподіватися якоїсь теплої жіночої приязні. Старша одразу сподобалась їй своєю спокійною розважливістю і практичним розумом; ще більше лежала її душа до молодшої - потайливої пустунки. Хрис‑ті ані хотілося подружитися з дівчатами не так на догоду чоловікові, як для власної втіхи.

На прогулянки то ходили пішки, а то їздили старою каретою на шість осіб, яку взяли напрокат в Ріомі.

Улюбленим місцем їхніх прогулянок була дика галявина біля Шатель‑Гійона, яка вела до одинокого сільського будиночка Сан‑Сусі.

Розмовляючи, вони поволі йшли парами по вузькій стежці, що вилася понад річечкою, під високими ялинами. Стежку раз у раз перетинав струмок; доводилось перебиратися через нього, і Поль та Гонтран, постававши на каміння у стрімкій воді, подавали руку жінкам, підтримували їх, і ті перестрибували на другий берег. І щоразу після такої переправи порядок їхнього руху змінювався.

Христіана йшла то з тим, то з тим, але щоразу знаходила спосіб побути якийсь час наодинці з Полем Бретіньї, чи то випередивши всіх, чи відставши.

Він поводився з нею вже не так, як у перші дні; був не такий насмішкуватий, не такий різкий, зникла його товариська невимушеність, він став шанобливий і послужливіший.

Але розмови їхні ставали інтимніші, і в них чимале місце займали сердечні справи. Він говорив про любов як людина досвідчена, яка звідала жіноче кохання, зазнавши від нього і щастя, і страждання.

Захоплена і трохи схвильована, Христіана сама з палкою цікавістю хитро викликала його на відвертість. Все, що вона знала про цього молодика, збуджувало в ній гостре бажання знати ще більше, проникнути думкою в чоловіче життя, ледь відоме їй тільки з книжок, сповнене любовних ураганів і таємниць.

Він охоче йшов назустріч цій цікавості і щодня розповідав їй про щось із свого життя, про свої пригоди, успіхи й невдачі; спогади часом надавали його словам палкої пристрасті, а бажання сподобатись - прихованого лукавства.

Поль відкривав перед очима Христіани незнаний світ і так красномовно змальовував витонченість бажань, жагу чекання, спустошливу нестримність надій, святість почуттів, що їх викликають дрібні речі - засохлі квіти, клапті стрічок - які зберігає закохана душа, і біль раптових сумнівів, гіркоту тривожних здогадів, муки ревнощів і невимовно безумну розкіш першого поцілунку.

І розповідав він про все це дуже тактовно, пристойно, стримано, поетично і принадно. Як і кожен чоловік, що втратив спокій, думаючи про жінку, він з не погаслою ще жагою, але скромно говорив про тих, кого любив. Пригадував силу‑силенну чарівних подробиць, що хвилюють серце, безліч зворушливих подробиць, од яких сльози набігають на очі, і всі оті прекрасні відтінки, що прикрашають залицяння і надають надзвичайної чарівності любовним стосункам між людьми з витонченою душею та розумом.

Усі ці хвилюючі й відверті розмови точилися щодня, ставали чимраз довші і западали в серце Христіани, як кинуте в землю зерно. І краса неосяжного краю, запашне повітря, синя Лімань, простори якої немовби розширюють людську душу, погаслі вулкани на гірському кряжі - давні вогнища землі, що тепер гріли тільки воду для хворих, і прохолодні затінки, й тихе дзюрчання струмків, що біжать по камінню, - все це теж проникало в душу і тіло молодої жінки, розм'якшувало їх, як ніжний і теплий дощ розм'якшує цілинну землю, і з насіння кинутого в неї потім виростають квіти.

Христіана відчувала, що цей молодик трохи залицяється до неї, вважає її гарненькою, навіть більше, ніж гарненькою; їй хотілося подобатись, вона вдавалася до безлічі хитрих і водночас простих способів, щоб полонити і підкорити його.

Коли видно було, що він схвильований, вона зненацька десь відходила; відчуваючи, що з його уст от‑от зірветься ніжний натяк, спиняла його коротким глибоким поглядом, з тих, що вогнем пронизують серце чоловіка.

Якимось влучним словом чи й зовсім без слів, тільки легенько кивнувши головою, неуважно повівши рукою, з виразом смутку, який тут же розвіювала усмішкою, вона вміла показати, що його старання не пропадають марно.

Чого ж вона хотіла? Нічого. Чого сподівалася від цієї гри? Нічого. Тішилася нею тільки тому, що була жінкою, зовсім не відчувала небезпеки і хотіла побачити, що він робитиме.

До того ж у ній раптом спалахнув вогник природженого кокетства, що є в крові кожної жінки. Вчора ще наївна дитина, що спала тихим сном, вона раптом прокинулась, стала меткою і кмітливою перед цим чоловіком, який безнастанно говорив їй про любов. Вона вгадувала його щораз більший неспокій, бачила в його очах, як у ньому зароджувалась пристрасть, розуміла всі відтінки його голосу - підсвідомо, як жінка, котра відчуває, що чоловік прагне її кохання.

У світських салонах бувало чоловіки залицялись до неї, але нічого, крім веселого дівочого глузування, добитися не могли. її смішили їхні банальні компліменти, забавляли сумні, пригнічені обличчя, і на всі прояви ніжних почуттів вона відповідала жартами.

Але тепер вона раптом відчула, що спинилася перед знадливим і небезпечним супротивником, і сама стала спритною кокеткою, від природи завбачливою, сміливою та спокійною, спокусницею, яка, доки її серце вільне, вистежує, зненацька захоплює і затягує чоловіків у невидимі тенета кохання.

Спочатку Христіана видалася йому простушкою. Звиклий до жінок‑хижачок, вправних у любовному ділі, обізнаних у всіх тонкощах залицяння і ласки, як старий вояка в прийомах бою, Поль вважав банальною цю сердечну простоту і ставився до Христіани навіть трохи зневажливо.

Та помалу саме ця простота зацікавила його, а потім принадила, і він, від природи схильний захоплюватись, почав оточувати молоду жінку ніжним піклуванням.

Поль добре знав, що найкращий спосіб зворушити чисту душу, - це безнастанно говорити про любов, вдаючи, ніби думаєш про інших; і, хитро скориставшись жадібною цікавістю, яку пробудив у ній, він заходився нібито в дружніх звіреннях, викладати їй у тіні дерев справжній курс кохання.

Його, як і її, забавляла ця гра: дрібними знаками уваги - чоловіки вміють їх знаходити - він показував, що вона йому дедалі більше подобається, і грав роль закоханого, ще не підозрюючи, що незабаром справді закохається.

Довго й неквапно гуляючи, вони вели свою гру, й це було так природно для обох, як природно для людини, що опинилася в спеку біля річки, викупатись у прохолодній воді.

Та з того часу, коли у Христіани пробудилось справжнє кокетство, коли вона відкрила в собі природну здатність жінки знаджувати чоловіків і їй захотілося кинути до своїх ніг цього пристрастного чоловіка, як захотілося б виграти партію в крокет, - він, простодушний баламут, попав у тенета невинних хитрощів і покохав її.

І став тоді незграбний, неспокійний, нервовий, а вона гралася з ним, як кішка з мишею.

З іншою він би не соромився, сказав би про все, підкорив би її своїм запалом; а з нею не наважувався на це - в його очах вона була така не схожа на всіх інших жінок, яких він знав.

Усіх тих жінок уже обпалило життя, їм можна було все сказати, кинути найсміливіші поклики пристрасті, шепочучи їм трепетні слова, що запалюють кров. Поль знав себе, знав невідпорну свою силу, коли міг вільно відкритись у своїх пристрасних жаданнях і запалити душу, серце, чуттєвість тієї, яку кохає.

А з Христіаною він почував себе так, як з дівчинкою, - вгадував її недосвідченість, і це геть сковувало спритного спокусника. Та й любив він її якось по‑новому, як дитину і як наречену. Жадав її і боявся доторкнутись до неї, щоб не забруднити, не осквернити її чистоти. У нього не було бажання нестямно стиснути її в обіймах, як інших жінок, - кортіло стати перед нею навколішки, припасти до її сукні, тихо, цнотливо і ніжно цілувати волосся на її скронях, куточки уст і очі, заплющені блакитні очі, відчуваючи в них під прикритими повіками чарівний і насторожений погляд. Йому хотілося взяти її під свій захист, охороняти від усіх і всього, не допускати, щоб вона стикалася з вульгарним світом, не бачила потворних лиць, не стрічалася з усякою нечистю. Хотілось прибрати бруд з вулиць, по яких вона ходила, каміння з доріг, терни та суччя з лісів, зробити, щоб усе навколо неї стало красиве і приємне, носити й носити її на руках, щоб її ніжки ніколи не ступали по землі. Він сердився, що їй доводиться розмовляти з сусідами по готелю, їсти за спільним столом буденний харч, терпіти всякі прикрі, хоч і неминучі, життєві дрібниці.

Він так багато думав про неї, що стрічаючись, не знав, що їй сказати, і, не в силі відкрити їй своє серце, здійснити хоч одне з своїх бажань, виявити перед нею владну потребу повністю віддати себе їй, потребу, що палала в його крові,- скидався на зв'язаного ланцюгами дикого звіра, і в той же час відчував якесь дивне бажання заридати.

Христіана все це бачила, хоча й не все розуміла, і з злорадством кокетки тішилася.

Коли вони, відставали від усіх, лишалися самі і Христіана відчувала, що він от‑от скаже щось бентежне, вона раптом пускалася бігти, доганяла батька й кричала:

- Давайте у квача!

Грою в квача звичайно закінчувалися їхні подорожі. Знаходили галявину або якусь широку місцину край дороги і бігали там, як дітлахи на прогулянці.

Сестрам Оріоль і навіть Гонтранові дуже подобалась ця гра - вона вдовольняла їхнє прагнення побігати, притаманне всім молодим істотам. Тільки Поль Бретіньї бурчав, пойнятий зовсім іншими думками, але потім, помалу розохотившись, і сам приставав до гри, бігав ще з більшим запалом, ніж інші, стараючись догнати Христіану, доторкнутись до неї, зненацька покласти руку їй на плече чи на талію.

Маркіз, від природи байдужий та безтурботний, згоджувався на все, аби тільки не порушувати свого душевного спокою, сидів собі під деревом і дивився, як бавиться його «пансіон». Він вважав, що це спокійне життя дуже гарне, а весь світ - просто чудовий.

Але незабаром поводження Поля стало викликати у Христіани страх. Одного разу вона по‑справжньому злякалася.

Якось уранці вони разом з Гонтраном пішли на «Край світу» - так називали мальовниче міжгір'я, звідки витікає анвальський струмок.

Це міжгір'я, дедалі тісніше і покрученіше, входить глибоко в гору. Вони перелізли через величезні гранітні брили, перейшли по великих каменях через струмок, обігнули високу - метрів п'ятдесят - скелю, яка загороджує прохід, і попали в якийсь вузький рів між двох голих велетенських стін, порослих угорі деревами і травою.

Струмок розливається тут озерцем завбільшки з балію; то була дивна, дика і зовсім не сподівана западина, які частіше можна знайти десь у книжці, аніж у природі.

І ось тоді Поль, дивлячись на високий виступ скелі, яка перегороджувала дорогу, - тут зупинялись усі курортники, які гуляли в міжгір'ї,- помітив на ній сліди, наче там хтось уже піднімався. Він сказав:

- Тут можна пройти й далі.

І, з трудом видершись на стрімку стіну, крикнув:

- О! Тут чудово! Гайок у воді! Ходіть‑но сюди!

Лігши долілиць, він подав Христіані руки й потягнув її

вгору, а Гонтран обережно стаючи на маленькі виступи скелі, ліз за сестрою і підтримував її.

На клаптику землі, що колись упала з верховини на виступ скелі, виріс густий дикий гайок, у якому поміж корінням тік струмок.

Трохи далі ще один виступ перегороджував цей гранітний коридор; вони перелізли й через нього, потім і через третій, і опинилися біля підніжжя неприступної стіни; по ній з двадцятиметрової висоти тік водоспад - прозора вода лилась у глибоку, видовбану нею водойму затінену ліанами і гіллям.

Ущелина тут була така вузька, що двоє, взявшись за руки, могли доторкнутися до її стін. Угорі видніла тільки смужка неба, в ущелині було чути - тільки шум води; мандрівці опинилися немовби в якомусь незнаному сховку, де римські поети поселяли античних німф. Христіані здавалося, що вона потрапила до житла якоїсь феї.

ГІоль Бретіньї мовчав. Гонтран скрикнув:

- От коли б у цій воді купалася гарненька блондинка з ніжно‑рожевою шкірою, яке б то прекрасне було видовисько!

Повернули назад. З перших двох виступів злізли доволі легко, а на третьому Христіана злякалася - такий він був високий та стрімкий, здавалося, ні на що й ногу поставити.

Бретіньї просто з'їхав по скелі і сказав, простягнувши до неї руки:

- Стрибайте!

Христіана не наважувалась. Не тому, що боялася впасти, вона боялась його, і особливо його очей.

Жадно, мов голодний звір, Поль дивився на неї, і погляд його палав якоюсь лютою пристрастю, а простягнуті руки так владно її притягали, що Христіану пойняв жах, вона відчула безтямне бажання закричати, кинутися тікати, видертися на гору, аби не піддатися цьому нездоланному покликові.

Брат, що стояв позад неї, крикнув:

- Та стрибай же! - і штовхнув її.

Падаючи, жінка заплющила очі, але ніжні і міцні руки підхопили її, і вона ковзнула вздовж дужого тіла молодого чоловіка, відчувши на своєму обличчі його уривчасте, гаряче дихання.

Потім страх минув, вона стала на ноги і, всміхаючись, дивилася, як спускається Гонтран.

Після пережитого хвилювання вона була обережніша і кілька днів намагалася не лишатись наодинці з Бретіньї, який, здавалося, круисляв довкола неї, як вовк із байки - навколо вівці.

Та ось надумали вони вибратися на далеку прогулянку: взявши їжі, разом із сестрами Оріоль поїхати каретою на берег маленького Тазенатського озера, яке по‑місцевому називалося Тазенатським водориєм, пообідати там і повернутися додому вночі, при місяці.

Вирушили по полудні, в снеку - сонце палило так, що гранітні брили були гарячі, як піч.

Троє мокрих від поту коней, важко дихаючи, поволі тягли карету вгору; кучер, схиливши голову, куняв на передку; край дороги поміж камінням шастали зелені ящірки. В гарячому повітрі, здавалось, висіла невидима густа вогненна курява. Часом повітря ніби застигало, ставало мов ціпка пелена, яку треба було пробивати; часом трохи наче колихалось, обпалюючи лице подихом пожежі і запахом зігрітої живиці довколишніх борів.

їхали мовчки. Три жінки сиділи в глибині карети з опущеним верхом, ховаючись під рожевими парасольками і мружачи очі від сліпучого сонця; маркіз і Гонтран дрімали, прикривши хусточками обличчя; Поль дивився на Христіану, і вона, приплющивши повіки, теж стежила за ним.

Залишаючи за собою стовп білої куряви, віз їхав і їхав по дорозі вгору.

Потім виїхали на плоскогір'я, кучер випростався, коні побігли клусом, і перед мандрівцями розгорнулася широка хвиляста рівнина з лісами і обробленими полями, селами і хуторами. Далеко ліворуч видніли зрізані вершини вулканів. Тазенатське озеро, до якого вони їхали, виникло в останньому з кратерів, край Овернського кряжа.

Вони їхали вже три години. Раптом Поль сказав:

- Дивіться, лава!

Край дороги з землі випиналися руді, химерно покручені скелі. З правого боку височіла дивно приплюснута гора, широка вершина якої видавалася порожнистою і пласкою, звернули на дорогу, яка трикутною розколиною мовби врізалася в ту гору, і Христіана, підвівшись, зненацька помітила на дні широкого і глибокого кратера чудове озеро, чисте, кругле, схоже на срібну монету. Круті схили гори, по праву руку лісисті, по ліву - голі, спадали до води і оточували її високим рівним пасом. У спокійній воді, гладенькій та блискучій, як метал, так чітко відбивалися з одного боку дерева, а з другого - голий і сухий схил, що не можна було й розрізнити, де береги, а де води; і тільки посередині тієї величезної вирви, де відсвічувало синє небо, видно було бездонне провалля, що немов перетинало землю наскрізь, сягаючи неба з другого боку земної кулі.

Далі їхати не було змоги. Подорожні злізли і, тримаючись лісистої сторони, пішли стежкою, що вела навколо озера, в'ючись попід деревами посередині схилу. Ця стежка, якою ходили тільки лісоруби, геть заросла травою і зеленіла, наче луг, крізь гілля дерев видно було протилежний схил, а внизу, на дні гірської чащі, блищала вода.

Потім через галявину вийшли на самий берег і розташувалися там в затінку під дубами. Полягали на зеленій траві, і якась нестримна підсвідома радість охопила всіх.

Чоловіки качались по траві, занурюючи в неї руки, а жінки, лежачи боком, обережно тулилися щоками, немов шукаючи ласки в її свіжих стеблинках.

В дорозі було так жарко, що тепер відчуття приємної прохолоди видавалося майже щастям.

Незабаром маркіз знову заснув, за ним і Гонтран; Поль стиха розмовляв з Христіаною та дівчатами. Про що? Про всякі дрібниці. Час від часу хтось озивався, казав кілька слів, хтось інший, помовчавши, відповідав, і неквапні слова завмирали в сонноті на устах, як і думки в голові.

Та ось кучер приніс кошика з харчами, дівчата Оріоль, привчені дома хазяйнувати й виконувати всяку хатню роботу, відразу ж його розпакували і, відійшовши трохи вбік, почали готувати все до обіду просто на траві.

Поль лишився біля Христіани, що сиділа мовчки, поринувши в мрії. І раптом вона ледь почула його тихі слова, що торкнулись її вуха, мов легесенький шелест вітерця:

- Це найкращі хвилини мого життя.

Чому ті невиразні слова так схвилювали її до глибини душі? Чому раптом зворушили її гак, як ніколи ніщо не зворушувало?

Дивлячись поміж дерев, вона побачила вдалині мисливську чи рибальську хатину, зовсім маленьку - в ній, певно, була тільки одна кімната.

Поль побачив, куди вона дивиться, і сказав:

- Чи думали ви коли‑небудь про те, як добре було б двом шалено закоханим пожити в такій хатині? Час проведений там став би для них несказанним щастям. Вони були б одні в цілому світі, зовсім одні - він і вона! І коли б таке могло бути, то хіба не варто все покинути заради того?

Щастя приходить так рідко, воно таке невловне, таке коротке! Хіба наші будні це життя? Що є сумніше, як прокидатися без палких надій, покірно робити одне й те саме, вміру пити, їсти, спокійно спати?

Христіана не зводила очей з хатини, і до серця її підступало ридання: вона раптом збагнула, що є п'янка втіха, про яку вона досі й не підозрювала.

Тепер і вона думала про те, як добре було б пожити вдвох у цьому маленькому затишному куточку, схованому серед дерев, на березі оцього іграшкового озера, схожого на коштовний камінь, - істинного свічада кохання. Як гарно було б тут. Довкола - нікого, не чути ні людських голосів, ні галасу життя; на самоті з коханим. Вона дивилася б на синю воду, а він - дивився б на неї, і говорив би ніжні слова, цілуючи їй кінчики пальців.

Жили б тут серед тиші, під деревами, і цей кратер зберігав би їхню пристрасть, як зберігає прозору глибоку воду, замкнувши її рівною огорожею своїх берегів і межею для їх очей була б кругла лінія берега, межею їх думок - щастя кохання, межею бажань - неквапні поцілунки, поцілунки без кінця‑краю.

Чи є на землі люди, яким випадало б таке щастя? Авжеж, є! Чому б не бути? Як це вона раніше не збагнула, що такі радощі є?

Дівчата сповістили, що обід готовий. Була вже шоста година. Збудила маркіза з Гонтраном, і всі посідали по‑ту‑рецькому коло тарілок, що ковзали по траві. Сестри Оріоль і далі слугували їм, а чоловіки байдуже мирилися з тим. їли повільно, кидаючи шкуринки і кістки курчат у воду. Принесли шампанське, відкоркували першу пляшку з таким різким і незвичним тут звуком, що всі аж здригнулися.

День згасав; повіяло прохолодою; надходив вечір; воду, що сонно застигла на дні кратера, повивав невиразний смуток.

Сонце скотилося до заходу, небо взялося полум'ям, і все озеро враз перетворилося на вогняне плесо; потім, коли сонце зайшло, і обрій почервонів, як пригасле вогнище, озеро стало мов криваве плесо. Зненацька над вершиною гори показався майже повний місяць, ще зовсім блідий на ясному небі. По землі вже стелилися сутінки, а місяць щораз блискучіший і круглий, підіймався вище і вище, над таким же круглим кратером. Здавалося, він от‑от упаде в кратер. А коли місяць зійшов високо на небо, озеро перетворилось на срібне плесо. І по його поверхні, цілий день нерухомій, пішли то повільні, то швидкі брижі. Ніби духи, літаючи над водою, торкались її невидимим покровом.

То велика риба, вікові коропи й зажерливі щуки, спливали з дна і гралися при місячному світлі.

Дівчата поскладали посуд та пляшки, і кучер забрав кошика. Рушили назад.

Ішли стежкою попід деревами, крізь листя яких на траву дощем падали плями світла; Христіана, йдучи передостанньою, раптом почула майже біля самісінького вуха уривчастий голос Поля:

- Я люблю вас! Я люблю вас!.. Я люблю вас!..

Серце їй так шалено забилося, що вона мало не впала - не могла ступати ногами. І все‑таки йшла! Ішла, не тямлячи себе, готова обернутись, кинутися йому в обійми, розкрити уста для поцілунку. А він схопив край шалі, що прикривала її плечі, і почав несамовито цілувати його. Вона ледве йшла далі, не почуваючи під ногами землі.

Та ось раптом склепіння дерев кінчалося, стало ясно, і Христіана зразу переборола своє хвилювання; але перш ніж сісти в карету і розпрощатися з озером, вона обернулась і обома руками послала десь до води поцілунок, і той, хто йшов за нею, усе зрозумів.

Всю дорогу Христіана сиділа, заціпенівши, приголомшена і розбита, немов після падіння; а коли приїхали до готелю, хутенько пішла нагору й замкнулась у своїй кімнаті. Засунувши засув, повернула ще й ключ у замку - все здавалося, що її переслідують невідступними домаганнями. Потім, тремтячи, стала серед напівтемної порожньої кімнати. На столі горіла свічка, і мерехтливі тіні від меблів та завіс падали на стіни. Христіана сіла в крісло. Думки вирували у неї в голові, плуталися, розбігались, і вона не могла схопити їх, затримати, зв'язати в одне. Пригнічена, нещасна, сама в цій порожній кімнаті, вона почувала себе так, ніби заблудилася в житті, мов у лісі, і їй чомусь хотілося плакати.

Куди вона йде, що їй робити?

їй було трудно дихати, вона підвелася, розчинила вікно і схилилась на підвіконня. Повіяло прохолодою. Самотній і сумний місяць, піднявшись на синюваті нічні висоти, далекий і суворий, сяяв серед безкрайого порожнього неба, лиючи холодне світло на дерева й гори.

Навколо все спало. В глибокій тиші часом долинали здалеку тихі звуки скрипки - Сен‑Ландрі щовечора грав до пізньої ночі і скрипка його співала й плакала. Христіана неуважно слухала. Тонкі скорботні зойки тремтливих струн то зовсім затихали, то бриніли знову.

І цей місяць, загублений у пустинному небі, і ніжні звуки, що завмирали серед нічної тиші, вразили її серце почуттям такої самотності, що Христіана заридала. Вона вся тремтіла і здригалась, її пойняла глибока туга, кидало то в жар, то в холод, мов у тяжкій недузі і раптом їй стало ясно, що й вона зовсім самотня в житті.

Досі Христіана не усвідомлювала цього, а тепер у душевній скорботі відчула це так гостро, що здалося, ніби вона божеволіє.

Але ж у неї є батько, брат, чоловік! Вона ж все‑таки любила їх, і вони любили Гі! А тепер якось віддалялась од них, вони ставали чужими, наче вона ледь знала їх! Спокійна батькова любов, щира братова приязнь, холодна чоловікова ніжність більш нічого не важили для неї, нічогісінько. її чоловік! Невже отой рожевий балакун, що кожного ранку байдуже запитує її: «Як ви себе почуваєте люба?» - її чоловік? І вона тілом і душею належить тому чоловікові в силу шлюбного контракту? Хіба це можливо?

О, якою самотньою і загубленою вона себе почувала! Христіана заплющила очі, щоб заглянути в свою душу, в глибочінь своїх думок.

І перед її очима один за одним поставали близькі їй люди: батько - безтурботний і спокійний, щасливий, коли не порушували його спокою; брат - глузливий скептик; рухливий, набитий цифрами чоловік, який хвалився їй: «Добре діло я оце зробив», замість того, щоб сказати: «Я люблю тебе!».

Не він - інший щойно прошепотів їй ці слова, які ще й досі бриніли в її вухах, серці! Того, іншого, з палким пильним поглядом, вона теж бачила зараз перед собою; і коли б він у цю мить опинився біля неї, вона кинулася б йому в обійми!

VII

Христіана лягла дуже пізно, але тільки‑но крізь відчинене навстіж вікно в кімнату линув ясно‑червоний потік сонячного світла, вона прокинулась. Глянула на годинника - була п'ята година,- і лежала собі горілиць, ніжачись у теплій постелі. На душі було так легко і радісно, що здавалося, ніби вночі до неї прийшло щастя, велике, безмежне щастя. Яке саме? Вона старалась , усвідомити його, збагнути, яке ж то нове і радісне, що сповнило її такого щастя. Туга, що гнітила її ввечері, зникла, розтопившись у сні.

Отже, Поль Бретіньї любить її! Вона бачила його зовсім не таким, як першого дня! Хоч як напружувала нам'ять, а не могла згадати, яким він був тоді, навіть не пізнавала в ньому того, з ким брат познайомив її. Нинішній Поль не мав нічого спільного з тим колишнім, нічого - ні в обличчі, ні в манерах, бо той, перший образ поступово, день у день повільно змінювався - так змінюється в нашій уяві людина, в міру того, як пізнаєш її: спочатку ледь помічаєш її, потім вона стає нашою знайомою, близькою, коханою. Непомітно, година за годиною, ми вбираємо в себе її образ - риси обличчя, рухи, манери, всю її фізичну й духовну особистість. Вона входить в нас - в очі й у серце - своїм голосом, усіма своїми рухами, словами і думками. Ми розуміємо її, вгадуємо всі відтінки її усмішки, слова; і, зрештою, здається, що вона цілком належить нам, так ми любимо ще несвідомо все те, що в ній є, що йде від неї.

І тоді вже не згадати, якою була ця людина при першій зустрічі, коли ми дивились на неї байдужими очима.

Отже, Поль Бретіньї любить її! Від цієї думки Христіана відчувала не страх, не тривогу, а тільки глибоку ніжність, безмежну радість, нову, чарівну радість бути коханою і знати це.

Одне тільки трохи непокоїло її: як він тепер обходитиметься з нею, а як вона з ним? Ця думка бентежила її сумління, і Христіана відігнала її, вважаючи, що, поклавшись на своє почуття, зуміє керувати подіями. Вийшовши в той час, що й завжди, вона побачила Поля - курив сигарету біля дверей готелю. Він шанобливо вклонився:

- Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте?

Вона відповіла, всміхаючись:

- Чудово, добродію. Прекрасно спала.

І подала йому руку, побоюючись, щоб він не затримав її надто довго. Та Поль тільки легенько потиснув її, і вони почали спокійно розмовляти, так, наче й забули про все.

І за цілий день він нічим не нагадав про його палке вчорашнє освідчення. Кілька наступних днів теж був стриманий і спокійний; Христіана знову відчула довіру до нього. Думала, він догадався, що повівшись сміливіше, образив би її, і сподівалася, твердо повірила, що вони спинилися на тому чарівному щаблі кохання, коли можна любити, дивлячись одне одному в очі, без докорів сумління, нічим не заплямувавши його.



  34   35   36   37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   Наступна

Частина друга 4 страница | Частина друга 5 страница | Частина друга 6 страница | Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница | Частина друга 9 страница | Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати