На головну

Монт‑Оріоль 4 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Старий браконьєр, зрозумівши хитрощі, вдавано відмовлявся, довго впирався, потім нарешті погодився з умовою, що Андермат платитиме йому щодня по два франки за годину, яку він сидітиме у воді.

На тому й порішили. Домовились навіть, що Кловіс прийме ванну сьогодні ж, як тільки викопають яму. Андермат погодився дати йому одежу для переміни, а Оріолі пообіцяли перенести сюди стару чабанську хижку, що стояла у них на подвір'ї, аби хворому було де переодягнутися.

Потім банкір з лікарем повернулися назад. Край села один пішов приймати хворих, а другий стрічати дружину, яка о пів на десяту мала підійти до водолікарні.

Христіана майже одразу й появилась. Рожева з голови до ніг - у рожевій сукні, рожевому капелюсі, з рожевою парасолькою і рожевим личком, вона була мов ранкова зоря. Спустилася від готелю по крутому косогору, щоб не йти кружною стежкою, вона була легка, спритна, мов пташка, що згорнувши крильця, стрибає з каменя на камінь. Побачивши чоловіка, здалеку крикнула: пСі

- О, як тут гарно! Мені тут дуже подобається!

Кілька курортників, що сумовито блукали по маленькому тихому парку, обернулися, коли вона проходила, а Петрюс Мартель, що стояв без піджака біля відчиненого вікна і курив люльку, покликав свого товариша Лапальма, який зі склянкою білого вина сидів у кутку, і сказав, прицмокнувши:

- Ловка лялечка, хай йому чорт!

Христіана зайшла в лікарню, привітно всміхнулася касирові, що сидів ліворуч від входу, весело сказала «добридень» колишньому тюремникові, що сидів праворуч; потім віддала квиток слуншиці у такому ж одязі, як і в тої, що в парку біля джерела, і пішла за нею коридором, куди виходили двері купалень.

Служниця провела до однієї з них - чималої кімнати з голими стінами і жовтою бетонованою підлогою; в кімнаті були стілець, дзеркало, ослінчик для ніг, та ще велика овальна, теж бетонована, яма, що правила за ванну.

Жінка відкрутила кран, як у звичайному водогоні, з круглого загратованого отвору в дні ванни забила вода і швидко наповнила її по вінця, не переливаючись через край, а витікаючи через стік у стінці.

Свою покоївку Христіана лишила в готелі, а від послуг овернки відмовилась і відіслала її, сказавши, що роздягнеться сама і подзвонить, коли їй буде потрібна білизна чи щось інше.

Поволі роздяглася, дивлячись, як майже непомітно вирує вода у світлому басейні. А тоді пальцями ноги попробувала воду, і приємне відчуття тепла побігло по всьому тілу; вона опустила у воду всю ногу, далі другу і сіла, поринувши у м'яке, лагідне тепло, принесене в цю ванну прозорим струменем, що тік по ній і навколо неї, вкриваючи дрібненькими бульбашками газу все її тіло - ноги, руки, груди. Здивовано дивилась на безліч легких пухирців, які збиралися докупи немовби одягаючи її з ніг до голови суцільним панциром з дрібненьких перлів. Ті малесенькі перли весь час відривалися від білого її тіла, піднімалися на поверхню води і зникали в повітрі - їх витискували інші, що появлялися на ній. Росли на її шкірі безупинно, наче легенькі, невловні й чудові ягідки, - плоди її ніжного, рожевого й свіжого тіла, з якого росли у воді перли.

Христіані було так гарно в цій купелі, її так ніжно, гак м'яко і пестливо обіймали струминки води, тремтливі, живі струминки джерела, яке било в глибині басейну, під її ногами, і стікало крізь маленький отвір скраю, що їй хотілося лишитись тут назавжди, не ворушачись, майже ні про що не думаючи. Чарівне тепло купелі сповивало її відчуттям тихого щастя, блаженне відчуття душевного спокою, здоров'я, глибокої радості і мовчазної втіхи. Заколисана дзюрчанням води, що витікала з ванни, вона ліниво думала про те, що робитиме ось зараз, а що завтра, про свої прогулянки, про батька, чоловіка, брата і того високого молодика, який після пригоди з собакою викликав у неї певну ніяковість. Вона не любила шалених людей.

їй було так гарно, так спокійно в цій теплій воді, і жодне бажання не хвилювало її, окрім хіба ще туманної надії мати дитину; в душі не було ніякого прагнення іншого життя, захоплення чи пристрасті. Почувала себе чудово, була щаслива і задоволена.

Раптом злякалась - хтось відчинив двері; то овернка принесла білизну. Двадцять хвилин минуло, треба було одягатись. Жаль було прокидатися, стало прикро; хотілось попросити жінку, щоб дала їй ще кілька хвилин, але потім вона подумала, що таку радість матиме щодня; шкодуючи в душі, вийшла з води й загорнулась у халат, такий гарячий, що аж обпікав її.

Коли Христіана виходила, доктор Бонфій відчинив двері свого кабінету і, церемонно вклонившись, попросив її заглянути до нього. Поцікавився, як вона себе почуває, помацав пульс, подивився на язик, спитав про сон та апетит, а потім провів до виходу, весь час повторюючи:

- Ну от, чудово, усе гаразд, усе гаразд. Моє шанування вашому батькові, це один з найвизначніших людей, з якими я стрічався у своїй практиці.

Нарешті вона позбулася цієї бридливої нудоти і, вийшовши, коло дверей побачила маркіза, що розмовляв з Андер‑матом, Гонтраном та Полем Бретіньї.

Чоловік її, у якого кожна нова думка безупинно дзижчала в голові, мов муха в пляшці, розповідав про паралітика і хотів повернутися, глянути, чи сидить бродяга у воді.

Щоб зробити йому приємність, рушили всі.

Але Христіана тихенько затримала брата і, коли войи трохи відстали, запитала:

- Слухай, я хотіла б поговорити про твого приятеля. Мені він не дуже подобається. Скажи, що це за людина?

І Гонтран, який знав Поля вже кілька років, розповів їй про цю натуру - пристрасну, невгамовну, щиру і здатну на добрі пориви.

За його словами, це розумний хлопець з поривистою душею, який сприймає все надзвичайно бурхливо. Під впливом будь‑якого поштовху, не вміючи ні володіти, ні керувати собою, ні перемагати почуття силою розуму, ні будувати своє життя за ретельно обдуманим планом, він піддається своїм поривам, прекрасним чи бридким, тільки‑но якесь бажання, почуття, чи якась думка захоплювали його запальну душу.

Він уже сім разів бився на дуелі, йому дуже легко скривдити людину, так само, як і стати потім її другом; він нестямно закохувався в жінок усіх класів і пристрасно любив їх усіх, від продавщиці, яку він побачив на порозі магазину, до актриси, яку викрав - так, так, викрав, - увечері після прем'єри, копи вона сідала в екіпаж, щоб їхати додому: схопив її на руки перед очима ошелешених перехожих, кинув у карету і помчав учвал, так, що ніхто не міг догнати.

А наприкінці сказав:

- Ось такий він. Славний хлопець, тільки шалений; до того ж, дуже багатий і здатний на все, коли втратить розум, геть на все.

Христіана спитала:

- У нього якісь незвичайні парфуми, дуже гарно пахнуть. Що це таке?

- Не знаю, - відповів Гонтран, - він не каже. Здається, що вони з Росії. Актриса подарувала, та сама актриса від якої я його тепер лікую. Запах і справді чудовий.

На дорозі багато людей - курортників і селян, бо тут звичайно щоранку перед сніданком гуляли.

Христіана з Гонтраном догнали Андермата, маркіза та Поля і незабаром побачили на тому місці, де ще вчора височіла скеля, чудернацьку людську голову в подертому сірому капелюсі, з довгою сивою бородою; голова стирчала над землею, наче відрубана - здавалося, вона виросла тут. Навколо стояли виноградарі й здивовано, але спокійно дивились, - овернці не глумливі,- а три товстуни - пожильці другорядних готелів, сміялись і жартували.

Оріоль, батько й син, стояли коло ями й поглядали на бродягу, що до самого підборіддя заліз у воду, сівши там на камінь. Він скидався на злочинця давніх часів, засудженого за якесь чаклунство; милиць своїх він не покинув, вони теж купалися разом з ним.

Андермат захоплено повторював:

- Браво, браво! Оце приклад, який повинні наслідувати всі місцеві жителі, хворі на ревматизм. - І, нахилившись до старого, гукнув йому, наче той був глухий:

- Ну, як вам тут, нічого?

Кловіс, видно, зовсім очманівши від гарячої води, відповів:

- Ждаєтшя, я жварюшя! Што чортів, як пече!

Але Оріоль заявив:

- Чим гарячіша, тим краще тобі буде.

Позад маркіза хтось запитав:

- Що тут діється?

І добродій Обрі‑Пастер, що повертався, як завжди задиханий, після щоденної прогулянки зупинився біля ями.

Андермат пояснив йому свій проект лікування хворого.

А старий повторював:

- Што чортів, яка гаряча!

І вже хотів вилізти, прохаючи, аби хтось допоміг йому.

Банкір зрештою заспокоїв його, пообіцявши накинути двадцять су за кожну купелю.

Довкола ями, в якій плавали сірі лахми, що покривали старе тіло каліки, збиралися люди.

- Оце так казан з юшкою! - почувся чийсь голос. - Не хотів би я такого варива.

Другий додав:

- Та й м'ясо, як на мене, не дуже‑то...

А маркіз помітив, що пухирців вуглекислого газу в новому джерелі більше, ніж у ваннах водолікарні, вони крупніші й рухливіші.

Вони геть вкривали все лахміття бродяги й підіймалися на поверхню так рясно, що вода була неначе пронизана безліччю ланцюжків, нескінченними низками дрібненьких круглих діамантів, що мінилися на сонці сліпучим блиском.

Обрі‑Пастер засміявся.

- Хай йому чорт, - мовив він, - послухайте‑но, що роблять тут у водолікарні. Ви ж знаєте, що джерело треба спіймати, як птаха в клітку, а точніше - під дзвін. Це називається перехопити його. Так от що сталося торік із джерелом, що наповнює ванни. Вуглекислий газ, оскільки він легший за воду, збирався вгорі у дзвоні, й коли його ставало надто багато, проникав у труби, підіймався до ванн, заповнював кабіни, і хворі задихалися. За два місяці трапилося три таких випадки. Тоді звернулись до мене, і

Я придумав дуже простий пристрій З ДВОХ труб, 'ЩО відводять із дзвона окремо воду і окремо газ, які потім знову змішуються під ванною, так що відновлюється нормальний склад води, без небезпечного надміру вуглекислого газу. Але мій пристрій коштував би тисячу франків! І знаєте, що тоді зробив тюремник? Нізащо, не догадаєтесь! Він пробив дірку в дзвоні, щоб позбутись газу, і він, зрозуміло, почав вивітрюватись. Так що вам продають вуглекислі ванни без вуглекислого газу, або ж його так мало, що ванна, вважай, нічого не варта. А тут - гляньте‑но!

Всі були обурені. Ніхто вже не сміявся, всі з заздрістю дивилися на паралітика. Кожен був ладен схопити кирку, аби продовбати й собі яму поруч з тією, де сидів бродяга.

Андермат взяв інженера за руку і вони, розмовляючи, пішли собі. Час від часу Обрі‑Пастер спинявся і креслив своїм ціпком якісь лінії, наче показуючи напрям, позначав точки, а банкір занотовував щось у своєму записничку.

Христіана і Поль Бретіньї розговорилися. Він розповідав їй про свою подорож по Оверні, описував свої враження і почуття. Він любив природу палкою підсвідомою і чуттєвою любов'ю. Любив пристрасно, бо природа хвилювала його, збуджуючи нерви й тіло.

Він казав Христіані:

- Мені здається, що весь я ніби розкриваюсь і все входить у мене, все мене проймає так, що я аж плачу і скрегочу зубами. Ось коли я дивлюсь на оце узгір'я перед собою, на оцей великий зелений вал, на це стовпище дерев, що деруться на гору, то весь ліс стоїть у моїх очах, проникає в мене, тече в моїй крові; і мені здається, що я його їм, ковтаю, він наповнює мій шлунок, я сам стаю лісом!

Розповідаючи це, він сміявся, і дивився великими, круглими очима то на ліс, то на Христіану; а вона, вражена і здивована, підпадаючи під його вплив, відчувала, що цей жадібний і широкий погляд пожирає і її разом з лісом.

Поль мовив далі:

- Коли б ви знали, скільки насолоди дає мені нюх! Я п'ю це повітря, воно п'янить мене, я живу ним і відчуваю все, що в ньому є, все, геть усе. Ось я вам поясню. Передусім, чи помітили ви, як приїхали сюди, чарівний, незрівняний запах, такий тонкий, такий легкий, що здається майже... як би це сказати... нематеріальним! Його відчуваєш скрізь, але ніде не вловиш, не добереш, звідки він іде! Ніколи, ніколи в житті я не знав нічого... нічого прекраснішого, що так схвилювало б моє серце!.. Так от, це запах розквітлого винограду! О, чотири дні я дошукувався, поки відкрив це! І хіба не радісно думати, що виноград дає нам не тільки вино, - вино, чарівність якого можуть зрозуміти і оцінити лише високі духом, - а ще й найніжніший хвилюючий запах, який можуть відчути лише люди з витонченішим нюхом? А чи розпізнаєте ви крутий запах каштанів, солодкий аромат акацій, дух гір і трав - трави ж так чарівно пахнуть, так чарівно, а ніхто про це й не догадується?

Христіана була вражена його мовою - не тому, що в тих словах було щось дивне, просто вони видавалися їй такими не схожими на все те, що кожного дня говорили довкола, і вона була захоплена ними, зворушена, збуджена. А Поль вів далі глухуватим, але запальним голосом:

- А відчуваєте ви в жаркий день у повітрі над дорогами легесенький присмак ванілі? О, чуєте? Так от, це... це....ні, не наважуся вам сказати.

Тепер він уже голосно сміявся; і раптом показав рукою вперед:

- Гляньте!

По дорозі сунула валка возів із сіном, запряжених кожен парою корів. Неквапливі тварини, прив'язані рогами до ярма, зігнувши голови, важко ступали, і видно було, як під напнутою шкірою у них ворушаться маслаки. Біля кожного воза йшов чоловік - у сорочці, жилеті і чорному капелюсі - й палицею поганяв тварин. Він не бив їх, а тільки час від часу торкався шиї або лоба корови, і та, скоса поглядаючи великими затуманеними очима, корилася його жесту.

Христіана з Полем відступили вбік, даючи їм дорогу.

Він спитав:

- Відчуваєте?

Вона здивувалася;

- Що? Тхие хлівом.

- Так, тхне хлівом. Усі ці корови - коней же тут немає- розносять по дорогах дух корівника і він, змішуючись з дрібною курявою, надає повітрю запах ванілі.

Христіана пробурмотіла з деякою відразою:

- Пхе!

Він сказав знову:

- Дозвольте, я ж тільки аналізую, як хімік. Як би там не було, а ми перебуваємо в найчарівнішому, найзатишні‑шому, повному ніжної краси, краї, який мені будь‑коли доводилось бачити. Наче потрапили в золотий вік. О Лі‑мань! О Лімань! Але я не розповідатиму про неї, хочу показати її вам. Самі побачите!

До них підійшли маркіз і Гонтран. Маркіз узяв дочку під руку і, повернувши назад, бо вже пора було снідати, сказав:

- Слухайте, діти, це стосується вас усіх трьох. Вільям, ви знаєте, стає просто несамовитий, коли візьме собі щось у голову; тепер він тільки й мріє про свій курорт, збирається привернути до себе родину Оріолів. Тому хоче, аби Христіана познайомилася з дівчатами й побачила чи можна їх показати в товаристві. Тільки щоб батько не догадався про наші хитрощі. От у мене й виникла думка влаштувати благодійне свято. Ти, дочко, сходиш до кюре, і ви разом обміркуєте, яких двох його парафіянок узяти, щоб разом з тобою збирали пожертви. Ти розумієш, кого треба порадити, а він нібито сам їх запросить. Ви, чоловіки, влаштуєте в казино лотерею - вам допоможуть Петрюс Мартель, уся його трупа і оркестр. І якщо дівчатка Оріоль справді милі - кажуть же, що вони дістали гарне виховання в монастирі,- то Христіана зможе покорити їх.

V

Цілий день Христіана була зайнята підготовкою до свята. Кюре й справді вважав, що серед усіх його парафіянок тільки сестри Оріоль гідні честі разом з дочкою маркіза де Равенеля збирати пожертви, і, радіючи нагоді показати себе, сам про все подбав, усе організував і сам запросив дівчат, ніби то йому першому спало на думку.

Вся сільська громада була схвильована, а похмурі курортники дістали нову тему для розмов, і тепер за столом тільки й говорили про можливий збір від обох свят - церковного і мирського.

День почався добре. Стояла чудова літня погода, тепла і ясна; сонце пекло на рівнині, а в затінку під деревами була приємна прохолода.

На дев'яту годину було призначено коротку обідню з органом. Христіана прийшла до початку відправи, щоб подивитися, як прикрашено церкву гірляндами та квітами, присланими з Руайя і Клермон‑Ферана; раптом позад себе вона почула кроки - це кюре, абат Літр, підійшов до неї з сестрами Оріоль і познайомив їх. Христіана одразу ж запросила дівчат на сніданок. Ті, червоніючи, з реверансами, прийняли запрошення.

Почали сходитись богомольці.

Христіана і дівчата сіли на почесних місцях, приготовлених для них біля криласа, а навпроти сіли три причепурені молодики - сини мера, його помічника та муніципального радника, обрані, щоб догодити місцевим властям, супроводити жінок.

Все пройшло дуже добре.

Відправа була коротка. Збір дав сто десять франків, до них додали п'ятсот франків від Андермата, п'ятдесят - від маркіза і сто від Поля Бретіньї, і вийшло сімсот шістдесят франків, - такої суми в анвальській парафії ще ніколи не збирали.

Коли відправа скінчилася, сестер Оріоль повели до готелю. Вони, здавалося, трохи зніяковіли, а проте не розгубились, і мовчали більше від скромності, ніж від стріху. Снідали за спільним столом, і дівчата сподобались усім чоловікам.

Старша була серйозніша, з більш світськими манерами в обивательському розумінні цього слова, молодша - жвавіша й витонченіша, але обидві були такі схожі одна на одну, мов близнята.

Після сніданку всі перейшли до казино - о другій годині там мала відбутися лотерея.

Парк, де вже було повно курортників і селян, скидався на ярмарок.

Музиканти в китайській альтанці виконували сільську симфонію, твір самого Сен‑Ландрі. Поль, що супроводив Христіану, спинився.

- Дивіться, непогано, - промовив він. - Хлопець має хист. У виконанні оркестру ця музика справила б велике враження.

Потім запитав Христіану:

- Ви любите музику?

- Дуже.

- Мене вона приголомшує. Коли я слухаю улюблений твір, то здається, що вже перші звуки здирають з мене шкіру, вся вона тане, розчиняється, наче й нема її на моєму тілі, м'язи і нерви мої стають зовсім оголені, беззахисні перед натиском музики. І справді, оркестр грає на моїх оголених нервах, і вони тремтять, здригаються від кожної ноти. Я сприймаю музику не тільки слухом, я відчуваю її всім тілом, воно все, від голови до ніг, вібрує. Ніщо не дає мені такої насолоди, точніше - такого щастя.

Христіана всміхнулася:

- У вас такі глибокі почуття.

- А як же! Хіба варто жити без глибоких почуттів? Я не заздрю тим, у кого на серці панцир черепахи чи шкура гіпопотама. Щасливі тільки ті, хто страждає від своїх почуттів, хто сприймає їх, як удари, і кому вони дають насолоду, мов ласощі. Бо треба усвідомлювати всі наші переживання, і радісні й сумні, насичуватись ними, впиватися, зазнаючи найгострішого щастя чи найболіснішої туги.

Вона звела на нього очі, трохи вражена цими словами, як і всім тим, що за тиждень почула від нього.

Справді, цей новий друг - а він одразу став її другом, незважаючи на перше прикре враження, - вже тиждень порушував спокій її душі, здіймаючи в ній хвилі почуттів, як хвилі на воді,- коли туди кидають камені. Він кидав камені, великі й важкі камені, в її ще повитий сном розум.

Батько Христіани, як і всі батьки, все ще ставився до неї як до маленької дівчинки, з якою не слід говорити про серйозні речі; брат смішив її, але збудити у сестри думку не міг; чоловікові й до голови не приходило, що з дружиною можна розмовляти про щось, крім того, що стосувалося б їхнього родинного життя; і вона жила досі в душевному заціпенінні, задоволена і спокійна.

Новий знайомець ударами своєї думки, немов ударами сокири, розбивав те, що зв'язувало її розум. До того ж він був з тих чоловіків, що подобаються жінкам - усім жінкам - самою своєю натурою, хвилюючою гостротою своїх почуттів. Він умів розмовляти з ними, міг усе сказати їм, примусити їх усе зрозуміти. Нездатний на тривалі зусилля, але талановитий, завжди сповнений пристрасної любові або ненависті, схильний говорити про все з наївним запалом непохитної впевненої людини, мінливий і захоплений, він вирізнявся суто жіночими рисами вдачі - був по‑жіночому довірливий, принадний, жвавий, збуджений - і разом з тим мав твердий чоловічий розум - активний, ясний і проникливий.

Зненацька їх догнав Гонтран.

- Оберніться, - сказав він, - і погляньте на подружжя Онора.

Вони обернулись і побачили лікаря Онора поруч з товстою, старою, одягненою в синє жінкою, голова якої нагадувала садову клумбу, стільки всяких рослин та квітів було у неї на капелюсі.

Вражена Христіана спитала:

- Це його дружина? Та вона ж років на п'ятнадцять старша за нього!

- Авжеж, їй шістдесят п'ять. Колишня повитуха, яку він полюбив між двома пологами. До того ж, вони, здається, з ранку до ночі гризуться.

Почувши якісь вигуки, вони пішли назад до казино. На великому столі перед водолікарнею були розкладені виграшні лотереї; ІІетрюс Мартель, якому допомагала маленька брюнетка, панна Одлен з Одеона, витягав і оголошував номери, розважаючи юрбу різними шарлатанськими теревенями. Підійшов маркіз із сестрами Оріоль та Андер‑матом, запитав:

- Ми що, залишимось тут? Надто гамірно.

Вирішили прогулятись у гори, по дорозі з Анваля на

Ларош‑Прадьєр.

Щоб вийти на неї, вони одне за одним рушили вузькою стежкою через виноградники. Христіана легко і швидко йшла попереду. Тут, в Анвалі, вона жила ніби якось по‑новому, відчуваючи нову силу й таку радість життя, якої раніше ніколи не знала. Можтиво, на неї так благодійно впливали купелі, гоячи легкі недуги, які викликають безпричинний смуток, і вона стала яскравіше сприймати все і щиро всьому радіти. А може, почувала себе такою бадьорою і збудженою просто від того, що тут був цей загадковий запальний чоловік, що навчав її розуміти світ.

Дихаючи на повні груди, Христіана згадувала, що казав Поль про запахи, які розносить вітер. «Справді,- думала вона, - він навчив мене відчувати пахощі повітря». Тепер вона розрізняла всі запахи, особливо виноградний, такий легкий, тонкий, невловимий.

Вибралися на дорогу й далі пішли групками. Андермат із старшою дочкою Оріоль - Луїзою ішли попереду, розмовляючи про благодатні землі Овернського краю. Ця овернка, справжня дочка свого батька, обдарована природженим інстинктом, до тонкощів у всіх подробицях знала, як ведеться сільське господарство і говорила про все розважливо, чемно і стримано, як її навчили в монастирі.

Слухаючи Луїзу, Андермат поглядав на неї збоку, і ця розсудлива дівчина, така обізнана в практичних справах видавалась йому просто чарівною. Іноді він трохи здивова но перепитував:

- Як! У Лімані земля коштує до тридцяти тисяч франків за гектар?

- А так, пане, якщо ця земля під добрими яблуневими садами, що дають десертні яблука. Майже всі фрукти для Парижа постачає наш край.

Андермат обернувся і з пошаною глянув на Лімань, бо з дороги, по якій вони йшли, було видно, скільки око сягало, широку долину, повиту легеньким голубуватим серпанком.

Христіана з Полем теж спинилися, милуючись безмежним затуманеним краєм, таким чарівним для зору, що хотілося дивитись і дивитись на нього без кінця‑краю.

Понад дорогою в цьому місці росли величезні горіхи і в тіні від їхнього густого листя стояла приємна прохолода. Дорога вже не вела вгору, а вилася по узгір'ю, вкритому виноградниками, а вище - низькою зеленою травою, що сягала аж до гребеня не дуже високого тут гірського пасма.

Поль тихо мовив:

- Гарно тут, правда ж гарно? Чого мене так хвилює цей краєвид? Справді, чого? Він наче випромінює чари, такі глибокі, такі неосяжні,- саме неосяжні,- що вони проймають мене до самого серця. Дивишся на цей простір, і здається, що думка розгортає крила, правда? І летить, кружляє, ширяючи десь далеко‑далеко, до тих омріяних країв, яких ми ніколи не побачимо. Так, це прекрасно, це наче мрія, а не дійсність.

Христіана слухала мовчки, сповнена чекання, надії, ловила кожне його слово і чомусь хвилювалася. їй і справді бачились інші країни - блакитні, рожеві, неправдоподібні й чарівні, недосяжні і завжди жадані,- прекрасні країни, з якими не зрівняються ніякі інші.

Бретіньї сказав:

- Так, тут гарно, просто чудово. Є краєвиди величніші, але не такі гармонійні. О краса, гармонійна краса! Це все, що є на світі. Окрім краси, нічого більше немає! Проте мало хто її розуміє! Обриси людського тіла, статуї чи гори, барви картини чи ось цієї долини, невловна усмішка Джо‑конди, слово, що хвилює душу, якась дрібничка, що робить митця богорівним творцем, - хто з людей помічає це? Послухайте, я прочитаю вам дві строфи з Бодлера. - І продекламував:

Чи неба ти дитя, чи темної геєни,-

Байдуже, о красо, потворо чарівна,

Коли безмежне ти відслонюєш для мене,

Яке мій дух злюбив, хоча його не зна.

Будь божим ангелом, сиреною страшною,

Царице днів моїх, чий погляд - оксамит,-

Дарма! Ти ритм, огонь, ти запах - і з тобою Час не такий тяжкий і легший серцю світ

Здивована його піднесеною схвильованістю, Христіана запитливо дивилася на Поля - не зовсім розуміла, що ж незвичайного в цих віршах.

Він угадав, що вона думала і, гніваючись на себе за те, що не зміг захопити її своїм запалом, - хоча й дуже добре прочитав вірші,- мовив трохи зневажливо:

- Ну й телепень же я - захотів, щоб вам сподобався такий витончений поет. Але, сподіваюсь, настане день, коли ви все це відчуєте так само, як і я. Жінки сприймають усе більше почуттям, аніж розумом і вловлюють таємний, прихований задум митця тільки тоді, коли в їхній Душі виникає співчутливий відгук.

І, вклонившись, додав:

- Я спробую викликати у вас цей співчутливий відгук.

Христіана не завважила зухвальства в тих словах, вони

видалися їй тільки нудними, та вона й не намагалась зрозуміти цього дивного мОлодика, бо раптом вражена, помітила те, чого досі не помічала: він був дуже елегантний, але в очі найперше впадала не тонка вишуканість його вбрання, а надто висока, міцна і надто мужня постать.

До того ж у формі його голови, в рисах обличчя було щось грубе, невикінчене і через те на перший погляд здавалося, що він якийсь незграбний. Але, звикнувши до його рис, нетрудно було помітити в них чарівність, сповнену могутньої сили чарівність, часом таку ніжну від м'яких інтонацій його глухуватого голосу.

Вперше помітивши, який він гожий і як гарно одягнутий, Христіана подумала:

«Далебі, його якості відкриваються тільки поступово, одне по одному».

їх бігом доганяв Гонтран.

- Агов, сестро! - кричав він. - Христіано, зажди!

А коли догнав - сказав, сміючись:

- Ой! Ідіть послухайте малу Оріоль, така втішна і напрочуд дотепна дівчина. Тато, нарешті, приручив її, і вона розповідає страшенно кумедні речі. Почекаймо їх.

І вони почекали маркіза, що йшов з молодшою сестрою Оріоль - Шарлоттою.

Дівчина по‑дитячому лукаво і захоплено розказувала всякі оповідки про наївність і хитрість селян. Показувала їхні жести, повільну ходу, поважну мову, лайки, оті незліченні «чорт забери», які звучали в них «чорррт жаберрри», копіювала їхню міміку, і від того її вродливе збуджене личко ставало просто чарівним. Жваві оченята блищали, досить великий рот гарно розкривався, показуючи чудові білі зубки; ледь кирпатий носик надавав їй задерикуватого вигляду; і вся вона була свіжа, мов та квітка, до якої хочеться доторкнутися губами.

Маркіз майже весь час жив у своїх маєтках. Христіана і Гонтран виросли в родовому замку серед гордовитих і гладких нормандських фермерів, яких за звичаєм інколи запрошували до столу, а з їхніми дітьми, товаришами по першому причастю, вони приятелювали; і тепер легко знайшли спільну мову з цією селяночкою, вже мало не панянкою, говорили по‑дружньому просто, невимушено й лагідно, одразу викликавши у неї веселу й довірливу певність.

Повернулись Андермат з Луїзою - вони дійшли до села, а далі йти не схотіли.

Усі посідали на траві під деревом біля рівчака.

Сиділи довго, в млосному, блаженному заціпенінні, стиха розмовляючи про все і ні про що. Іноді по дорозі проїздив віз, запряжений парою корів, які брели, похнюпивши голови під ярмом; поряд, як завжди, ішов селянин, із запалим животом, у великому чорному брилі, і, вимахуючи прутом, як диригент паличкою, поганяв свій запряг.

Він скидав бриля, вітаючись з дівчатами Оріоль, а ті дзвінкими юними голосами дружньо відповідали: «Добридень».

Коли почало вечоріти, рушили додому.

Коло парку Шарлотта Оріоль крикнула:

- О! Буре! Буре! [19]

Справді, в парку під старовинну овернську мелодію танцювали буре.

Селяни й селянки манірно виступали, підскакували, крутились і вклонялися, жінки - підбираючи двома пальчиками спідниці, чоловіки - то взявшись в боки, а то опустивши руки.

Монотонна приємна мелодія теж неначе кружляла у свіжому вечірньому повітрі; скрипка співала одну й ту саму музичну фразу, виводячи її тоненьким голосом, а інші інструменти скандували ритм, пожвавлюючи танцювальний темп. То була весела і проста, справжня селянська музика, що саме й пасувала до цього дещо незграбного сільського менуету.

Курортники теж пробували танцювати. Петрюс Мартель скакав перед маленькою Одлен, манірною, мов балетна статистка; комік Лапальм плів якісь чудернацькі кренделі перед касиркою казино, видно, схвильованою спогадами про бали в Бюльє.

Раптом Гонтран побачив доктора Онора, що танцював од щирого серця, виконуючи класичне буре, як істинний при роджений овернець.

Оркестр замовк. Усі спинилися. Доктор підійшов до маркіза привітатися.

Важко дихаючи, він витирав лоба.

- Добре, знаєте, часом згадати молодість, - мовив Онора.



  33   34   35   36   37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   Наступна

Частина друга 3 страница | Частина друга 4 страница | Частина друга 5 страница | Частина друга 6 страница | Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница | Частина друга 9 страница | Частина друга 10 страница | Монт‑Оріоль 1 страница | Монт‑Оріоль 2 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати