На головну

Частина друга 10 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

- Мовчи... Стережись... Мовчи... - повторював він.

І він тряс її, як трясуть гілку, щоб із неї попадали плоди.

Вона вила, розпатлана, широко роззявивши рота, з божевільними очима:

- Ти спав із нею!

Він випустив її і дав їй такого ляпаса, що вона покотилась до стінки. Та вона обернулась до нього і, підвівшись на руках, ще раз вереснула:

- Ти спав із нею!

Він кинувся на неї, і, підім'вши її під себе, почав лупцювати так, немов бився з чоловіком.

Вона раптом замовкла і застогнала під його ударами. Вона більше не ворушилась. Сховала обличчя в куток між підлогою й стінкою і жалісно скиглила.

Жорж перестав бити її і підвівся. Потім зробив кілька кроків по кімнаті, щоб опанувати себе; йому щось спало на думку, він вийшов до другої кімнати, налив у миску холодної води і намочив собі голову. Далі вимив руки, старанно витираючи пальці, і вернувся глянути, що робить Клотільда.

Вона не ворушилась. Вона й досі лежала долі і тихо плакала.

- Ти скоро перестанеш ревти? - спитав він.

Вона нічого не відповіла. Він стояв посеред кімнати, трохи зніяковілий, трохи засоромлений перед тілом, розпростертим біля його ніг. Раптом він зважився і взяв свій капелюх з каміна:

- До побачення. Ключа віддаси консьєржу, коли будеш готова. Я не збираюсь чекати, поки ти надумаєш підвестися.

Він вийшов, зачинив двері, постукав до консьєржа і сказав:

- Пані ще залишилась. Вона незабаром піде. Перекажіть господареві, що я звільняю квартиру з першого жовтня. Сьогодні у нас шістнадцяте серпня, отже, я не порушую терміну.

І він пішов швидким кроком, бо йому ще треба було купити решту весільних подарунків.

Весілля було призначено на 20 жовтня, після відновлення парламентської сесії. Вінчання мало відбутись у церкві Магдаліни. Розмов про це весілля було багато, хоч до пуття ніхто нічого не знав. Ширились різноманітні чутки. Переказували пошепки, що було й викрадення, але напевне ніхто нічого не знав.

Слуги твердили, що пані Вальтер, яка не розмовляла зі своїм майбутнім зятем, того самого вечора, коли шлюб було вирішено, вирядивши опівночі дочку в монастир, отруїлася з люті.

її принесли в кімнату майже мертвою. Вона, напевно, ніколи вже не одужає. Вона виглядає тепер старою жінкою; її волосся зовсім посивіло; вона вся поринула в релігію і щонеділі причащається.

На початку вересня «Французьке життя» оповістило, що барон Дю Руа де Кантель стає його головним редактором, а пан Вальтер залишає за собою тільки посаду видавця.

Водночас до редакції набрали цілу армію відомих фейлетоністів, хронікерів, політичних редакторів, художників і театральних критиків, переманивши їх за допомогою грошей з великих газет, - старих, могутніх і солідних газет.

Бувалі журналісти, журналісти поважні й шановні, вже не знизували плечима, говорячи про «Французьке життя». Швидкий і цілковитий успіх розвіяв зневагу серйозних літераторів до цієї газети.

Весілля головного редактора було, як то кажуть, «паризькою подією», бо Жорж Дю Руа і Вальтери з деякого часу викликали до себе неабиякий інтерес. Усі ті, про кого пишуть у хроніці, вирішили неодмінно бути присутніми при шлюбній церемонії.

Відбулася ця подія ясного осіннього дня.

З восьмої години ранку всі служителі церкви Магдаліни, що здіймається над Королівською вулицею, стелили на її сходах широкий червоний килим, який привертав до себе увагу перехожих і оповіщав паризький люд, що має відбутись урочиста церемонія.

Службовці, що правились до своїх контор, скромні робітниці, прикажчики крамниць зупинялись, дивилися й думали про те, які величезні гроші витрачають багатії, щоб одружитися.

Близько десятої години перед церквою почали збиратися цікаві. Постоявши кілька хвилин, мабуть, сподіваючись, що вінчання має зараз розпочатись, вони розходилися.

Об одинадцятій годині прибули поліцейські і майже відразу заходилися розганяти натовп, бо люди скупчувалися щохвилини.

Незабаром почали з'являтись перші запрошені, ті, що хотіли захопити кращі місця, аби побачити все. Вони посідали на бічних стільцях уздовж головного притвору.

Потроху сходилися й інші: жінки, що шелестіли своїм шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі; вони ступали з світською коректністю, прибираючи ще поважнішого вигляду в цьому місці.

Церква поволі наповнювалась. Сонячне проміння вливалось крізь величезні відчинені двері й освітлювало перші ряди загфошених та хори, що здавались трохи темними. Вівтар, заставлений свічками, кидав жовте світло, тьмяне й бліде проти яскравого проміння, що вривалося крізь головні двері.

Прибулі вітались, кивали одне одному, збиралися гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські люди, розмовляли півголосом. Чоловіки розглядали жінок.

Норбер де Варен, шукаючи когось із приятелів, помітив Жака Ріваля, що сидів у середньому ряді, і підійшов до нього.

- Отже, - мовив той, - майбутнє належить пройдисвітам!

Старий, не бувши таким заздрісним, відповів:

- Тим краще для нього. Його кар'єра зроблена.

І вони почали називати один одному присутніх.

- Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? - спитав Ріваль.

Поет посміхнувся:

- І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але... тут є одне «але»... З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош‑Матьє недаремно були близькими друзями її дому.

- Вона непогана, ця маленька Мадлен, - зауважив Ріваль. - Дуже тонка, хитра бестія! Вона, либонь, чарівна без одягу. Але скажіть, як же це виходить, що Дю Руа вінчається в церкві після офіційного розлучення?

Норбер де Варен відповів;

- Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу.

- Як це?

- Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері‑церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з'являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові.

Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва.

Ріваль вів далі:

- Скажіть, любий мій, - ви ж так часто буваєте у патрона, - чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа?

- Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош‑Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою.

Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм.

Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з'явилась наречена об руку з батьком.

Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер‑д'оранжем.

Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.

Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, - мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.

Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.

Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя - з маркізом де Латур‑Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б'ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.

Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.

Потім з'явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з‑під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.

Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо‑леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур‑Івелен вів віконтесу де Персмюр.

Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині - людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок - декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі - запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно‑провінційний вигляд.

А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно - так, наче сонце вигнали за двері.

Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з'єднати їх іменем всевишнього.

Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в'яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність - говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.

На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.

їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», - з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, - потайних, лютих, пекучих, немов роз'ятрена рана.

І от тепер єпископ вінчає їх - її дочку та її коханця - вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!

І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте - безчестя!»

Деякі жінки розчулено прошепотіли:

- Як вона зворушена, бідна мати.

Єпископ говорив з пафосом:

«Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов'язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад...»

Дю Руа слухав його, сп'янілий від гордощів. Це казав йому - саме йому! - прелат римсько‑католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі - він, син бідних селян із Кантеле.

Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п'ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п'ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.

Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт‑рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.

Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось‑ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.

Потім над схиленими головами залунали людські голоси.

Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа.

Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно.

І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх.

Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення:

- Щиро дякую...

Раптом він помітив пані де Марель - і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп'ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все‑таки чудова коханка!»

Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!»

їх очі зустрілись - усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом:

- До скорого побачення, пане.

- До скорого побачення, пані,- весело відповів він.

І пані де Марель відійшла.

Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли.

Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя.

Він ступав поволі, з гідністю, високо піднісши голову, втупивши очі в осяяний сонцем просвіт дерев. Почув, як перебігає по його тілу трепет, той холодний трепет, що його дає безмежне щастя. Він не помічав нікого. Він думав тільки про себе.

Підійшовши до порога, він побачив густий натовп, темний, галасливий натовп, що зібрався тут для нього - для Жоржа Дю Руа. Весь Париж із заздрістю дивився на нього.

Потім, підвівши очі, він угледів там, за площею Згоди, Палату депутатів. І йому здалося, що зараз він одним стрибком переплигне від церкви Магдаліни до дверей Бурбонського палацу.

Він поволі спускався високими сходами між двома рядами глядачів. Але він не бачив їх; його думка линула тепер назад, і перед його засліпленими ясним сонцем очима плив образ пані де Марель, яка поправляла перед дзеркалом свої кучері,- бо в ліжку вони завжди розвивалися у неї на скронях.

 



  29   30   31   32   33   34   35   36   37   38   39   40   41   42   43   44   Наступна

Любий друг 9 страница | Любий друг 10 страница | Частина друга 1 страница | Частина друга 2 страница | Частина друга 3 страница | Частина друга 4 страница | Частина друга 5 страница | Частина друга 6 страница | Частина друга 7 страница | Частина друга 8 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати