Головна

Гі де Мопассан 14 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:

- А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля... А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.

Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.

Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.

Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.

Вона набрала цілу купу того, що хотіла взяти з собою, і наказала Розалії забрати все це. Обурена служниця відмовилась переносити «брудний мотлох». Але Жанна на цей раз настояла на своєму, і Розалія скорилась.

Якось вранці молодий фермер Дені Лекок, син Жюльєна, вперше приїхав возом за речами. Розалія супроводила його, щоб простежити за розвантаженням і розставити меблі так, як вони мали стояти.

Залишившись на самоті, Жанна почала блукати по кімнатах замку, охоплена невимовним розпачем, у пориві екзальтованої любові цілуючи все, чого не могла взяти з собою: великих білих птахів на оббивці вітальні, старовинні свічники, все, що потрапляло їй на очі. Немов безумна, з повними сліз очима, ходила вона з одної кімнати до другої, а потім вийшла попрощатися з морем.

Це було наприкінці весни; низьке сіре небо нависало над землею; сумні, жовтуваті хвилі простягалися, скільки око сягає. Жанна довго стояла на крутому березі, поринувши в болісні думки. Потім, з наближенням ночі, вона верну‑ | лась додому, вистраждавши за цей день не менше, як в найгірші дні свого життя.

Розалія була вже дома й чекала її, захоплена новим приміщенням, кажучи, що воно значно веселіше від цього, подібного до скрині, будинку, який ще й до того ж стояв віддалік від шляху.

Жанна проплакала весь вечір.

Відколи фермери дізналися про продаж замку, вони, не перестаючи, про людське око, ставитись до Жанни з колишньою повагою, почали позаочі звати її «божевільною», самі не розуміючи добре чому, - очевидно тому, що вгадували своїм грубим інстинктом її хворобливу сентиментальність, що невпинно зростала, її екзальтовану мрійливість, все сум'яття її бідної, враженої горем душі.

Напередодні свого від'їзду Жанна випадково зайшла в стайню. Якесь гарчання примусило її здригнутися. То був Масакр, про якого вона не згадувала кілька місяців. Сліпий, розбитий паралічем, досягши вже того віку, до якого рідко доживають собаки, він животів ще на своїй солом'яній підстилці завдяки піклуванню Людівіни, яка одна його не забувала. Жанна схопила його на руки, поцілувала й віднесла до замку. Товстий, як бочка, він насилу волочив свої криві, негнучкі ноги і гавкав, як ті дерев'яні собаки, яких дарують дітям.

Нарешті настав останній день. Жанна спала в колишній кімнаті Жюльєна, бо в її спальні вже не було меблів.

Вона встала змучена, задихаючись, начебто після довгого бігу. На дворі вже стояв віз, навантажений скринями й рештою речей, а позад нього двоколка, призначена для пані та служниці.

Дядько Сімон і Людівіна залишались до приїзду нового власника, а потім мали оселитись у родичів. Жанна призначила їм маленьку ренту; крім того, вони мали й заощадження. То були тепер Дуже старі слуги, ні на що не здатні та балакучі. Маріус, оженившись, уже давно покинув будинок.

Близько восьмої години почав накрапати дощик, дрібний і холодний, принесений легким морським вітром. Довелося прикрити двоколку ковдрами. З дерев уже злітало листя.

На кухонному столі парували чашки з кавою. Жанна сіла й випила свою чашку маленькими ковтками; потім підвелася і сказала:

- Ну, їдемо!

Вона наділа свій капелюшок, загорнулася в шаль і, поки Розалія надівала їй калоші, промовила здавленим голосом:

- А пригадуєш, моя мила, як ішов дощ, коли ми збирались їхати сюди з Руана?..

Вона відчула якісь спазми, притиснула до грудей обидві руки і впала непритомна на спину.

Більше години пролежала, як мертва, потім розплющила очі й забилася в конвульсіях, вся обливаючись слізьми.

Трохи заспокоївшися згодом, вона відчула себе такою кволою, що не змогла встати. Але Розалія, яка боялась нового припадку, якщо вони не виїдуть негайно, пішла по сина. Удвох вони взяли її, підняли, понесли й посадовили в двоколку на оббиту шкірою лавку; потім, сівши поруч із Жанною, стара служниця загорнула її ноги, накинула їй на плечі великий плащ і, тримаючи над її головою парасольку, гукнула:

- Ну, швидше, Дені, їдьмо!

Дені вискочив на двоколку, сів боком поруч із матір'ю, бо місця було мало, і погнав свого коня так швидко, що обох жінок аж підкидало на лавці.

Виїхавши з села, вони помітили якогось чоловіка, що ходив туди й сюди по дорозі; то був абат Толбіак, який, здавалося, підстерігав їх від'їзд.

Він спинився, щоб пропустити двоколку. Одною рукою притримував сутану, щоб не забризкати її, і з‑під неї видно було його худорляві, в чорних панчохах ноги, взуті у величезні брудні черевики.

Жанна опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом, а Розалія, яка знала про все, розлютилась:

- Негідник, негідник, - бурмотіла вона і раптом схопила сина за руку:

- Стьобни‑но його батогом!

Але Дені, порівнявшись із священиком, в'їхав колесами в калюжу і з ніг до голови обляпав абата грязюкою.

І поки той витирався своєю великою хусткою, Розалія, повеселівши, обернулась і показала йому кулак.

Вони їхали вже хвилин п'ять, коли Жанна раптом скрикнула:

- А про Масакра ми й забули!

Довелося спинитись; Дені зліз і побіг по собаку, тим часом як Розалія тримала віжки.

Нарешті він повернувся з товстою, облізлою, потворною твариною на руках, яку поклав у ногах жінок.

XIII

Через дві години двоколка спинилась перед маленьким цегляним будиночком серед обсадженого низькорослими грушами фруктового саду, що виходив на шлях.

Чотири гратчасті альтанки, що заросли жимолостю та ломиносом, стояли в чотирьох кутках цього саду, розділеного вузенькими доріжками, обсадженими фруктовими деревами, на невеличкі квадратні грядки з овочами.

Дуже високий живопліт з усіх боків оточував цю садибу, відділену полем від сусідньої ферми. За сто кроків на шляху стояла кузня. До інших найближчих будинків було не менше кілометра.

Навколо садиби простягалась рівнина Ко, з розкиданими по ній фермами, яблуневі сади яких ховалися за чотирма подвійними рядами високих дерев.

Як тільки приїхали, Жанна захотіла відпочити, але Розалія не дозволила їй цього, боячись, щоб вона знов не поринула в свої сумні думки.

Столяр з Годервіля був уже тут, щоб, не гаючи часу, стати до роботи; зараз же, не чекаючи останньої підводи, яка мала скоро прибути, почали розставляти перевезені меблі.

Довелось багато працювати, довго міркувати й радитись.

Через годину коло загорожі з'явився віз, і довелось розвантажувати його під дощем.

Надвечір в домі царювало повне безладдя, скрізь лежали купи речей. Змучена Жанна заснула відразу, як тільки лягла в ліжко.

В наступні дні їй не було коли впадати в тугу, так багато було в неї роботи. Вона навіть знаходила деяке задоволення, прикрашаючи своє нове помешкання, весь час сподіваючись, що сюди може приїхати син. Оббивка з її старої спальні пішла на їдальню, яка водночас була й вітальнею. З особливою старанністю умеблювала вона одну з двох кімнат на другому поверсі, названу нею в думці «кімнатою Пуле».

Другу кімнату вона залишила для себе, а Розалія влаштувалась нагорі, поряд з горищем.

Старанно причепурений будиночок був затишний, і ЖанНІ спочатку подобалося в нім, хоч їй чогось і бракувало, вона сама не знала - чого.

Якось вранці клерк феканського нотаріуса привіз їй три тисячі шістсот франків за залишені в Пеплі меблі. З радісним тремтінням вона взяла ці гроші і, як тільки клерк вийшов, наділа капелюшок, щоб якомога швидше піти до Годервіля і надіслати їх Полю.

Але на шляху зустріла Розалію, яка поверталася з базару. Не вгадавши спочатку всієї правди, служниця все ж про щось здогадалась; дізнавшись про все, бо Жанна не вміла нічого від неї затаїти, вона поставила кошик на землю й дала волю своєму гніву.

Вона кричала, впершись кулаками в боки, а потім, правою рукою схопивши Жанну, а лівою кошика, не перестаючи обурюватись, пішла додому.

Як тільки вони повернулися, Розалія відібрала в Жанни гроші. Жанна дала їх, залишивши в себе шістсот франків, але служниця незабаром викрила її хитрощі і примусила віддати все.

Проте Розалія згодилась, щоб решта ця була надіслана молодому чоловікові.

Через кілька днів від нього прибула подяка:

«Ти мене просто врятувала, дорога мамо, бо тепер ми опинились у великій скруті».

А Жанна ніяк не могла звикнути до Батвіля; їй весь час здавалося, що тут не так легко дихається, як колись, що вона стала ще більш самотньою, ще більш покинутою і пригніченою.

Виходячи з дому, щоб пройтися, вона доходила до маленького села Верней, поверталась через Труа‑Мар, потім, уже повернувшись, вставала, охоплена бажанням іти знов, наче вона забула піти саме туди, куди повинна була піти, де їй хотілось побувати.

І так повторювалось щодня, і вона не розуміла причини цієї дивної потреби. Але якось увечері в неї несвідомо вихопилась фраза, яка виявила причину її неспокою.

- О, як би мені хотілось побачити море! - сказала вона, сідаючи обідати.

Те, чого їй так бракувало, було море, її нерозлучний сусід протягом двадцяти п'яти років, з його солоним запахом, штормами, з гучним гуркотом, буйними вітрами, те море, яке вона бачила щоранку з свого вікна в Пеплі, яким вона дихала і вдень, і вночі, яке вона почувала коло себе, яке вона, сама того не відаючи, звикла любити, як людину.

Масакр теж жив в якомусь надзвичайному збудженні. З вечора переїзду він оселився на кухні, на нижній полиці буфета, і його ніяк не можна було звідти вигнати. Майже не рухаючись, він лежав там цілий день і тільки іноді з глухим гарчанням перевертався.

А коли надходила ніч, він вставав і волочився до садової хвіртки, наштовхуючись на стіни. Повернувшись за кілька хвилин, він сідав навпроти ще теплої печі і, як тільки обидві його господині лягали снати, починав вити.

Він вив так цілу ніч, жалібно, сумовито, іноді спиняючись на деякий час, щоб потім знову почати ще більш нестерпно. Його прив'язали в бочці перед будинком. Тоді він став вити під вікнами. А що він був уже кволий і міг щохвилини здохнути, його знову оселили в кухні.

Жанна зовсім не могла снати; вона чула, як стогнав і невпинно шкрябався Старий пес, що ніяк не міг звикнути до нового житла, добре розуміючи, що він не вдома.

Ніщо не могло його заспокоїти. Виспавшись удень, немовби його сліпі очі й неміч перешкоджали йому рухатися в той час, коли всі тварини живуть і рухаються, він, коли наставав вечір, починав невтомно блукати, немов наважуючись жити і рухатися тільки в темряві, що всіх робить сліпими.

Якось вранці Масакра знайшли мертвим. Це було великим полегшенням для всіх.

Наближалася зима, і Жанна почувала, як її охоплює непереборна безнадія. То не був той гострий біль, що мордує душу, то був якийсь темний, похмурий смуток.

Ніщо не могло розважити її. Ніхто не згадував про неї. Майже завжди безлюдний великий шлях простягався перед її дверима праворуч і ліворуч. Коли‑не‑коли повз будинок риссю проїздив кабріолет з червонолицим кучером, на якому роздута вітром блуза здавалася блакитною кулею; часом помалу проїздив возик, або ще здалеку, десь на обрії, видно було, як ішли двоє маленьких селян, чоловік та жінка, які все збільшувалися і, минувши будинок, знову зменшувались і, наче якісь комашки, маячіли в кінці білої смужки дороги, що простягалася, скільки сягало око, то підіймаючись, то опускаючись по хвилястій рівнині.

Коли ж почала пробиватися трава, повз огорожу садиби щоранку проходила якась дівчинка в коротенькій спідничці, поганяючи двох худих корів, що паслися в рівчаках понад шляхом. Увечері вона поверталася тією ж сонною ходою, раз на десять хвилин роблячи один крок слідом за своєю худобою.

Кожної ночі Жанні снилося, що вона ще живе в Пеплі.

Бачила себе там, як колись, із татом і матусею, а іноді навіть і з тіткою Лізон. Перед нею поставали колишні, забуті вже події, їй уявлялося, як вона веде під руку пані Аделаїду, що прогулюється по своїй алеї. І щоранку прокидалася вся в сльозах.

Вона завжди думала про Поля, питаючи себе: «Що він робить, як живе тепер? Чи згадує про мене коли‑небудь?» Гуляючи тихою ходою покрученими стежками між фермами, мучила себе цими питаннями і особливо страждала від нестримних ревнощів до тієї невідомої жінки, що вкрала в неї сина. Тільки ця ненависть і спиняла її, не даючи іцо‑небудь робити, поїхати за ним, добитись до нього. Вона уявляла, як перед нею стоїть на дверях його коханка, питаючи її: «Що вам тут треба, пані?» Від однієї думки про можливість такої зустрічі в ній обурювалася гордість матері; пиха жінки, чистої, бездоганної і незаплямованої, дедалі більш повставала в ній проти підлоти мужчин, невільників плотського кохання, яке бруднить навіть серця. Все людство здавалось їй заплямованим, коли вона думала про нечисті таємниці хтивості, про ганебні пестощі, про всі вгадувані таємниці нерозривних зв'язків.

Так минули весна і літо.

Коли ж надійшла осінь з нескінченними дощами, сірим небом і темними хмарами, Жанну охопила така втома від життя, що вона вирішила зробити останнє зусилля, аби повернути до себе свого Пуле.

Пристрасть молодого чоловіка, можливо, вже охолонула.

Вона написала до нього тужливого листа:

«Моя дорога дитино, я благаю тебе повернутись до мене. Подумай тільки, що я стара, слаба, завжди сама‑самісінька зі своєю служницею. Я живу тепер у маленькому будинку коло шляху. Це дуже сумно. Але коли б тут був ти, все змінилося б для мене. Крім тебе, у мене немає нікого в світі, а я не бачила тебе вже сім років! Ти ніколи не дізнаєшся, яка я була безталанна і що тільки тобою жило моє серце. Ти був моїм життям, моєю мрією, моєю єдиною надією, моєю єдиною любов'ю, і мені тебе бракує, ти мене покинув.

О, повернися ж, дорогий мій Пуле, повернися і пригорнись до своєї старої матері, що в розпачі простягає до тебе руки

Жанна.»

Через кілька днів він відповів:

«Моя дорога мамо, я був би щасливий побачитися з тобою, але не маю ані су. Пришли мені трохи грошей, і я приїду. Та я й сам мав намір приїхати до тебе, щоб обміркувати один проект, який дав би мені змогу виконати те, що ти просиш.

Безкорисливість і щира любов до мене тієї, що була і лишається моєю супутницею в чорні дні мого життя, безмірні. Неможливо жити далі, не визнавши публічно її вірного кохання та самовідданості. А втім, у неї дуже добрі манери, що ти зможеш оцінити. Вона дуже освічена, багато читає. Нарешті, ти не уявляєш собі, чим була вона завжди для мене. Я був би негідником, коли б не засвідчив їй своєї вдячності. Прошу твого благословення на наш шлюб. Ти простиш мені мою втечу, і ми заживемо всі разом у твоєму новому будинку.

Коли б ти її знала, ти зараз же дала б свою згоду. Запевняю тебе, що вона дуже добра і вихована. Я певен, що ти її полюбиш. Щодо мене, то я не можу без неї жити.

З нетерпінням жду твоєї відповіді, моя дорога мамо, і обоє ми цілуємо тебе від щирого серця.

Твій син віконт Поль де Ламар ».

Жанна була приголомшена. Не рухаючись, опустивши листа на коліна, сиділа вона, вгадуючи хитрощі цієї жінки, яка завжди тримала коло себе її сина, яка ні разу не відпустила його, чекаючи свого часу, того часу, коли охоплена розпачем стара мати, не маючи більше сил опиратися бажанню обняти свою дитину, ослабне й погодиться на все.

І та перевага, яку Поль уперто віддавав цій жінці, завдавала її серцю нестерпного болю.

- Він мене не любить, він мене не любить, - повторювала вона.

Увійшла Розалія.

- Він хоче тепер одружитися з нею, - промовила Жанна.

Служниця здригнулась.

- О пані, цього ви не дозволите. Пан Поль не повинен брати цю хвойду.

Пригнічена, але все ж обурена, Жанна відповіла:

- Ні, моя люба, цього ніколи не буде. Коли ж він не хоче приїхати, я повинна поїхати до нього, - і ми ще побачимо, хто з нас переможе.

І вона зараз же написала до Поля, щоб повідомити його про свій приїзд і призначити йому побачення, але тільки не там, де живе ця розпусниця.

Потім, чекаючи відповіді, вона стала готуватись до від'їзду. Розалія почала складати в стару валізу білизну й речі своєї пані. Але, взявши в руки одну стару сільську сукню, вона скрикнула:

- Та у вас же нема чого вдягти! Я не дозволю, щоб ви так їхали. Вам соромно буде показатися й на очі людям, а паризькі дами вважатимуть вас за покоївку.

Жанна не перечила, і вони вдвох вирушили в Годервіль, вибрали зелену картату матерію й віддали її шити міській кравчині.

Потім вони пішли до нотаріуса Русселя, який щороку їздив на два тижні до столиці, щоб одержати від нього потрібні відомості. Адже Жанна вже двадцять вісім років не бачила Парижа.

Він дав багато порад, як треба поводитись, щоб не попасти під екіпаж, щоб не бути обікраденою, порадив зашити гроші в підкладку вбрання і не тримати в кишені нічого, крім найпотрібнішого. Він довго розповідав про недорогі ресторани, в двох чи в трьох з яких, як казав він, бувають жінки, і рекомендував готель «Нормандія» коло залізничного вокзалу, де зупинявся завжди він сам і де можна навіть на нього послатися.

Вже шість років, як поміж Парижем і Гавром було прокладено залізницю, про яку говорили тоді по всіх усюдах. Але Жанна, цілком поринувши в своє горе, не бачила ще тих парових машин, що зробили переворот у житті всієї країни.

Тим часом Поль не відповідав.

Вона чекала тиждень, потім другий, щоранку виходячи на шлях назустріч листоноші і тремтячим голосом питаючи його:

- Чи в вас нічого нема для мене, дядьку Маланден?

А той відповідав їй своїм хрипким голосом:

- На цей раз нічого, моя шановна пані.

Звичайно, це вона, та жінка, перешкоджала Полеві відповісти!

Тоді Жанна вирішила їхати, не гаючи часу. Вона хотіла взяти з собою і Розалію, але та відмовилась, щоб не збільшувати витрат на подорож.

Проте служниця не дозволила своїй пані взяти більш як триста франків:

- Л коли вам знадобляться ще, напишіть мені, я піду до нотаріуса і попрошу його послати вам, скільки буде треба. Бо коли вам дам більше, то все перейде до кишені пана Поля.

Одного грудневого ранку вони посідали, нарешті, в візок Дені Лекока, що приїхав, щоб відвезтц їх до поїзда. Розалія вирішила провести свою пані до вокзалу.

Спочатку вони довідались про ціну квитків, потім, коли все вже було зроблено і валізу здано в багаж, почали чекати коло залізних рейок, намагаючись зрозуміти, як може рухатись по них це невідоме їм диво, і до того перейнялися цими думками, що навіть і не згадували про сумну подорож.

Нарешті далекий свисток примусив їх обернутись, і вони помітили якусь чорну машину, що все збільшувалась. Із страшенним гуркотом під'їхала вона до них і прокотила довгий ланцюг маленьких будиночків на колесах. Кондуктор відчинив двері, Жанна поцілувала Розалію і, вся в сльозах, увійшла в один з цих будиночків.

Схвильована Розалія кричала:

- До побачення, пані! Щасливої дороги, вертайтеся швидше!

- До побачення, моя люба!

Ще раз пролунав свисток, і вся низка вагонів покотилася, спочатку помалу, потім швидше, і, нарешті, з страшенною швидкістю.

В купе, де сиділа Жанна, спали, притулившись но кутках, двоє якихось панів.

Вона розглядала поля, дерева, ферми, села, приголомшена швидкістю руху, почуваючи себе в якомусь іншому житті, в якомусь новому, чужому їй світі, незнайомому ні її спокійній молодості, ні всьому її одноманітному існуванню.

Вже вечоріло, коли поїзд приїхав у Париж.

Носильник узяв валізу Жанни, і вона пішла слідом за ним, розгублена, не звикла до юрби, що рухалась навколо неї, штовхала її з усіх боків; вона майже бігла за носильником, боячись загубити його з очей.

Опинившись у конторі готелю, Жанна поспішила заявити:

- Я приїхала за рекомендацією пана Русселя.

Господиня готелю, серйозна товста жінка, що сиділа за

своїм бюрком, запитала:

- Хто це такий - пан Руссель?

- Та нотаріус із Годервіля, - збентежено відповіла Жанна. - Він зупиняється у вас щороку.

- Можливо, - заявила товста жінка, - але я його не знаю. Вам потрібна кімната?

- Так, пані.

Лакей, взявши валізу, повів її по сходах.

Серце її стиснулось. Вона сіла за маленький столик і замовила собі бульйону та крильце курчати. Вона нічого не їла з самого ранку.

Сумно пообідала вона при свічці, думаючи про безліч речей, пригадуючи свій переїзд через це саме місто, коли верталася з весільної подорожі, і перші прояви вдачі Жю‑льєна під час їх перебування в Парижі. Але тоді вона була молода, довірлива й бадьора. А тепер почувала себе старою, розгубленою, навіть полохливою, безсилою, все її бентежило. Скінчивши обідати, вона підійшла до вікна й почала дивитись на повну людей вулицю. їй хотілось вийти, але вона не наважилась. їй здавалося, що вона неодмінно там загубиться. Лягла й загасила свічку.

Але шум, відчуття близькості незнайомого міста і зворушення від подорожі не давали їй заснути. Минали години. Гомін за вікнами потроху стихав, але вона все ще не могла спати, знервована цією напівтишею великого міста. Звикла до тиші і глибокого сну йолів, який присипляє все - і людей, і тварин, і рослин, а тепер відчувала навколо себе якийсь таємничий рух. До неї долітали якісь майже невловимі голоси, що начебто проходили крізь стіни готелю. Іноді скрипіла де‑небудь дошка в підлозі, грюкали двері, дзеленчав дзвоник.

Раптом, близько другої години ночі, коли вона вже починала засинати, в сусідній кімнаті закричала якась жінка; Жанна швидко сіла на своєму ліжку; потім їй почувся чоловічий сміх.

Поволі починало світати, і разом з світанком її опанувала думка про Поля; вона одяглася, як тільки почало розвиднятися.

Він жив на вулиці Соваж, у Сіте. Вона вирішила йти туди пішки, пам'ятаючи поради Розалії про, економію грошей. День був чудовий; холодне повітря щипало обличчя; тротуарами кудись поспішали люди. Вона йшла, як могла швидко, по вказаній їй вулиці, в кінці якої треба було повернути праворуч, потім ліворуч, потім, досягши площі, знову спитати дорогу. Вона не знайшла площі і запитала в булочника, який дав їй інші вказівки. Вона пішла знову,

блукала, заблудилася, слухала нових порад і зовсім розгубилась.

Не тямлячи себе, йшла майже навмання. Вона наважилась уже покликати візника, коли побачила Сену. Тоді пішла уздовж набережної.

Приблизно через годину вона опинилась на вулиці Со‑важ, - схожій на зовсім темний провулок.

Зупинилась перед дверима, не маючи сили зробити кроку від хвилювання.

Тут, у цьому будинку, жив Пуле.

Руки й ноги в неї тремтіли; нарешті вона увійшла, пройшла коридор, побачила кімнату швейцара і звернулась до нього, простягаючи срібну монету:

- Чи можете переказати панові Полю де Ламару, що одна стара дама, подруга його матері, чекае його внизу?

- Він уже не живе тут, - відповів швейцар.

Вона вся здригнулась і пробелькотіла:

- А де ж... де живе він тепер?

- Не знаю.

Вона відчула, як у неї запаморочилося в голові, немов перед непритомністю, і деякий час нічого не могла промовити. Нарешті, зробивши надлюдське зусилля, отямилась і прошепотіла:

- Коли він виїхав?

Швейцар став балакучий:

- Ось уже два тижні. Вони вийшли якось увечері й не повернулись. Вони напозичалися скрізь по всьому кварталу і через це, самі розумієте, не залишили своєї адреси.

Наче якісь вогняні іскри посипались перед очима в Жанни, немов перед нею стріляли з рушниць. Але одна невідступна думка підтримувала її, не давала їй упасти, допомогла зберегти зовнішній спокій і розважливість: вона хотіла дізнатись про все і розшукати Поля.

- Виходить, він нічого не сказав, коли йшов з дому?

- О, нічогісінько; вони втекли, щоб не платити боргів.

- Але ж він повинен надсилати кого‑небудь за листами.

- Найчастіше їм давав листи я. Та вони не одержали за рік і десяти листів. Проте за два дні перед їхнім від'їздом я передав їм якогось листа.

Напевно, то був її лист.

- Слухайте, - швидко промовила Жанна, - я його маги, я приїхала, щоб знайти його. Ось вам десять франків. Якщо матимете які‑небудь звістки, якісь відомості про нього, сповістіть мене в готель «Нормандія», на вулиці Гавр, і я вам щедро заплачу за це.

- Звіртесь на мене, пані,- сказав він.

І вона пішла.

Знову блукала вулицями, не знаючи, куди йде. Вона йшла швидко, немов у якійсь важливій справі. Вона йшла попід будинками, і її штовхали перехожі з пакунками, не бачачи екіпажів, вона переходила вулиці, і її лаяли візники; вона спотикалась на східцях тротуарів, не помічаючи їх, стрімголов бігла вперед, зовсім не тямлячи себе.

Раптом опинилася в якомусь саду і враз відчула себе такою втомленою, що сіла на лавку. Очевидно, сама того не помічаючи, вона довго сиділа тут і плакала, бо перехожі спинялись і дивились на неї. Потім їй стало дуже холодно; вона підвелася, щоб іти, і ледве поволокла ноги - такою кволою і змученою почувала вона себе.

Хотіла було зайти в якийсь ресторан з'їсти бульйону, але не наважилась увійти туди через якийсь сором, страх, замішання, боячись виявити перед усіма своє горе. На мить спинилась коло дверей, зазирнула всередину, побачила всіх цих людей, що їли там за столами, і втекла з переляку, кажучи собі: «Зайду в інший». Але вона не наважувалась зайти і в інші.

Нарешті купила в булочній маленький хліб у формі півмісяця й почала гризти його, все йдучи вперед. Її мучила спрага, але вона не знала, куди зайти напитись, і намагалась терпіти.

Минувши якесь склепіння, вона знов опинилася в оточеному аркадами саду і впізнала Пале‑Ройяль.

Сонце й ходьба трохи розігріли її, і вона ще посиділа там одну‑дві години.

У сад вливалася юрба, та елегантна, щаслива юрба, в якій розмовляли, сміялись, віталися, в якій жінки гарні, а чоловіки багаті, яка живе тільки для розкошів та розваг.

Збентежена цим блискучим натовпом, Жанна встала, щоб утекти; але зненацька їй спало на думку, що тут можна зустрінути Поля, і вона почала сновигати своєю скромною і швидкою ходою туди й сюди по саду, вдивляючись в обличчя зустрічних.,

На неї оглядались, а дехто із сміхом показував пальцями. Помітивши це, Жанна швидко вийшла з саду, гадаючи, що, напевно, то глузували з її убрання, з зеленої картатої сукні, яку вибрала Розалія і пошила годервільська кравчиня.

Вона вже не сміла навіть питати перехожих, куди їй іти. Проте наважилась, нарешті, і кінець кінцем знайшла свій готель.

Решту дня нерухомо просиділа на стільці коло ліжка. Потім, пообідавши, як і вчора, супом і шматочком м'яса, вона лягла в ліжко, роблячи кожен рух якось машинально, за звичкою.

На другий день пішла в префектуру поліції з проханням знайти її сина. Нічого певного їй не змогли там пообіцяти, крім того, що буде вжито заходів.

Потім знову блукала вулицями, все ще сподіваючись зустріти Поля і почуваючи себе серед цієї рухливої юрби ще більш самотньою, ще більш розгубленою, ще більш нещасною, ніж серед безлюдних полів.

Коли ввечері повернулась до готелю, їй переказали, що якийсь чоловік питав її від імені пана Поля і що він знову зайде завтра. Кров прихлинула їй до серця, і цілу ніч вона не склепила очей. Невже то був він? Так, напевно, то був він, хоч вона й не впізнавала його по описові його зовнішності.

Коло дев'ятої години ранку хтось постукав в її двері, і вона крикнула: «Увійдіть», готова кинутися вперед з розкритими обіймами. З'явився якийсь незнайомець. І поки він просив пробачення за турботи й пояснював свою справу, говорив про борг Поля, за виплатою якого він і прийшов, вона почувала, що плаче, і, не бажаючи виявити цього, витирала сльози пальцем, коли вони набігали в куточки очей.

Він довідався про її приїзд від швейцара з вулиці Соважі і через те, що не міг знайти Поля, звернувся до його матері. І простяг папірець, який вона взяла, нічого не тямлячи. Побачивши цифру -90 франків, вона вийняла гроші й заплатила.

В цей день вона вже не виходила.

На другий день з'явились нові кредитори. Вона віддала все, що в неї було, залишивши тільки двадцять франків, і написала Розалії, сповіщаючи її про своє становище.

Чекаючи відповіді своєї служниці, вона цілими днями блукала по місту, не знаючи, що робити, як згаяти нудні, нескінченні години, не маючи нікого, нікого, хто знав би про її горе. Ходила навмання, почуваючи тепер потребу швидше поїхати, повернутись туди, в свій маленький будиночок на краю безлюдного шляху.



  8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   Наступна

Гі де Мопассан 3 страница | Гі де Мопассан 4 страница | Гі де Мопассан 5 страница | Гі де Мопассан 6 страница | Гі де Мопассан 7 страница | Гі де Мопассан 8 страница | Гі де Мопассан 9 страница | Гі де Мопассан 10 страница | Гі де Мопассан 11 страница | Гі де Мопассан 12 страница |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати