Головна

Всім доброго часу доби! 49 сторінка

  1.  1 сторінка
  2.  1 сторінка
  3.  1 сторінка
  4.  1 сторінка
  5.  1 сторінка
  6.  1 сторінка
  7.  1 сторінка

З точки зору умов настання субсидіарної відповідальності вона, в свою чергу, може бути розділена на кілька видів. У договірних відносинах вона зазвичай настає при відмові основного відповідача від задоволення пред'явлених до нього вимог (незалежно від наявності або відсутності у нього необхідного для задоволення кредиторів майна). Такий, наприклад, в силу умов договору може бути відповідальність поручителя (п. 1 ст. 363 ЦК).

При банкрутство юридичних осіб, а також при заподіянні шкоди неповнолітніми громадянами (у віці від 14 до 18 років), тобто в позадоговірних відносинах, субсидіарну відповідальність засновників (учасників) юридичних осіб, основних ( "материнських") компаній і батьків (усиновителів) або піклувальників неповнолітніх настає лише при недоліку у банкрутів або причинителей шкоди будь-якого майна, здатного задовольнити інтереси кредиторів (п. 3 ст. 56, п. 1 ст. 75, абз. 3 п. 2 ст. 105, п. 2 ст. 1074 ЦК), і, отже, передбачає попереднє звернення стягнення на таке майно. Крім того, тут, на відміну від договірних відносин, додатково необхідна наявність вини в діях субсидиарно відповідає особи.

Така ж в принципі відповідальність учасників корпоративних відносин, наприклад учасників повних товариств, товариств з додатковою відповідальністю і членів виробничих кооперативів (п. 1 ст. 75, п. 1 ст. 95, п. 2 ст. 107 ЦК), а також відповідальність власників -засновникам по боргах казенних підприємств (п. 5 ст. 115 ЦК). Однак вона, як і субсидіарну відповідальність за договором, не вимагає наявності вини в діях субсидиарно відповідає особи. Субсидіарну відповідальність власників установ, які вони створили і фінансують, настає вже при нестачі знаходяться в розпорядженні останніх грошових коштів (п. 2 ст. 120 ЦК). Таким чином, вона передбачає необхідність попереднього звернення стягнення тільки на цей вид майна.

Відповідальність в порядку регресу, або регресних відповідальність, настає у випадках, коли цивільний закон допускає відповідальність однієї особи за дії іншого (ст. Ст. 402, 403 ЦК). Наприклад, юридичні особи і громадяни-роботодавці несуть відповідальність за шкоду, яка заподіяли їх працівники при виконанні своїх трудових (службових, посадових) обов'язків, а господарські товариства і виробничі кооперативи відповідають за шкоду, заподіяну їх учасниками (членами) під час здійснення підприємницької або виробничої діяльності такої комерційної організації (ст. +1068 ГК). Якщо роботодавець або комерційна організація відшкодували потерпілому шкоду, завдану їхнім працівником або учасником (членом), вони отримують право зворотної вимоги (регресу) до такого заподіювача (п. 1 ст. Одна тисяча вісімдесят один ГК), що і становить істота регресної вимоги. Таким чином, регресних відповідальність спрямована на відновлення майнової сфери того особи, яке понесло збитки, компенсувавши потерпілому його майнові втрати за іншу особу (заподіювача).

Закон не виключає поєднання різних видів відповідальності. Наприклад, регресної є часткова відповідальність солідарних боржників перед тим з них, хто повністю виконав спільне зобов'язання перед кредитором (п. 1 ч. 2 ст. 325 ЦК). Учасники повного товариства згідно п. 1 ст. 75 ГК солідарно несуть субсидіарну відповідальність всім своїм майном за зобов'язаннями створеного ними товариства. Це означає, що їх майнова відповідальність за борги товариства може наступити тільки при нестачі або відсутності майна у самого товариства (в субсидіарної порядку), проте в цьому випадку вона буде носити солідарний характер (що і дозволить кредиторам товариства звернути стягнення на майно найбільш забезпечених товаришів) .

§ 2. Умови цивільно-правової відповідальності

1. Поняття і склад цивільного правопорушення

Обставини, при яких настає цивільно-правова відповідальність, називаються її підставами. Такою підставою насамперед є вчинення правопорушення, передбаченого законом або договором, наприклад невиконання або неналежне виконання особою виникли для нього з договору обов'язків або спричинення будь-якій особі майнової шкоди. У цивільному праві відповідальність в деяких випадках може наступати і при відсутності правопорушення з боку особи, на яке вона покладається, зокрема за дії третіх осіб (така, наприклад, відповідно до ст. 363 ЦК відповідальність поручителя за порушення зобов'язаною особою забезпеченого порукою договору) . Тому в якості підстав цивільно-правової відповідальності слід розглядати не тільки правопорушення, а й інші обставини, прямо передбачені законом або договором.

Однак і при настанні одного з названих підстав відповідальність не завжди підлягає застосуванню до конкретної особи. Для цього необхідно встановити наявність певних обставин (умов), які є загальними, типовими для цивільних правопорушень. До числа таких загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться:

1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яке передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин);

2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків;

3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками;

4) вина правопорушника.

Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме в зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.

Разом з тим необхідно мати на увазі, що в цивільному праві наявність складу правопорушення потрібно для залучення до майнової відповідальності за загальним правилом, з якого закон встановлює певні винятки. Йдеться про такі прямо передбачених їм ситуаціях, в яких для покладання відповідальності достатньо лише деяких з названих умов, наприклад, не має цивільно-правового значення наявність або відсутність збитків або провини в діях заподіювача.

2. Протиправність як умова цивільно-правової

відповідальності

Протиправність поведінки притягається до цивільно-правової відповідальності особи - обов'язкова умова для її застосування. Правомірні дії учасників цивільних правовідносин не може спричиняти майнової відповідальності, за винятком нечисленних, прямо передбачених законом випадків (п. 3 ст. 1064 ЦК). Наприклад, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, тобто в результаті правомірних дій, підлягає відшкодуванню його заподіювача відповідно до ч. 1 ст. 1067 ЦК. Протиправною поведінкою в конкретних ситуаціях може бути як дія, так і бездіяльність особи (при невиконанні прямо передбаченої законом або договором обов'язку вчинити певні дії).

Протиправним в строгому сенсі слова визнається поведінка, що порушує приписи правових норм. Але не всяке відступ від норм цивільного права протиправно. Воно стає таким лише за порушення прямих заборон або імперативних правил закону. У цивільному праві є велика кількість диспозитивних норм, що допускають визначення прав і обов'язків учасників майнового обороту за їх вибором, зазвичай в результаті угоди (договору) сторін. Тим самим закон не тільки дозволяє відоме відступ від передбачених їм правил, а й надає обов'язкове значення узгодженим учасниками умов договорів. Отже, протиправним вважається порушення що не суперечать законодавчим заборонам договірних умов.

Більш того, цивільні права і обов'язки, як відомо, можуть виникати з таких дій (угод) учасників обороту, які не передбачені і не врегульовані прямо ні законом, ні іншими правовими актами, але відповідають загальним засадам і змісту цивільного законодавства, зокрема з договорів , хоча і не передбачених законом, але і не суперечать йому (п. 1 ст. 8 ЦК). В умовах розвитку ринкових відносин і неминучого відставання від цих процесів результатів законотворчої діяльності поява такого роду відносин не може бути лише рідкісним винятком. Тому протиправним в цивільному праві вважається така поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договорів, в тому числі і прямо не передбачені правом, але не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства.

Законом про захист прав споживачів в ст. 12 встановлена ??відповідальність услугодателя перед громадянами за невиконання або неналежне виконання інформаційних та інших обов'язків щодо належного обслуговування громадян, що виникають на стороні услугодателя ще до укладення конкретних договорів з громадянами-споживачами. Аналогічна відповідальність за необгрунтоване ухилення від укладення договору, тобто переддоговірна відповідальність, відома тепер і загальним цивільним законодавством РФ (п. 2 ст. 507 ЦК) <1>. По суті, мова йде про порушення принципу добросовісності при здійсненні цивільних прав та виконанні цивільно-правових обов'язків. Іншим випадком відповідальності за порушення загальних принципів цивільного права є відповідальність за зловживання правом (п. П. 1 і 2 ст. 10 ЦК). Таким чином, протиправними слід вважати і випадки порушення учасниками цивільно-правових відносин вимог загальних принципів цивільного права.

---

<1> Така відповідальність після низки судових розглядів і теоретичних дискусій в загальному вигляді вперше з'явилася в сучасному німецькому правопорядок (абз. 2 і 3 § 311 Німецького цивільного укладення, введені його новою редакцією від 2 січня 2002 рік), а слідом за ним - і в інших розвинених правопорядках, у вигляді відповідальності за порушення обов'язку добросовісної поведінки по відношенню до партнера по переговорах про укладення договору. Вона виражається в відшкодування завданих цим збитків при відсутності (неукладення) договору (докладніше див .: Комаров А. С. Відповідальність в комерційному обороті. М., 1991. С. 46 - 57; Кучер А. Н. Відповідальність за недобросовісну поведінку при укладенні договору відповідно до російського правом і деякими іншими правовими системами // Законодавство. 2002. N 10).

З іншого боку, відсутність в законодавстві або в умовах конкретних договорів вказівок на несприятливі наслідки протиправної поведінки, зокрема на наслідки порушення окремих умов договору, зазвичай виключає і цивільно-правову відповідальність за нього (якщо, зрозуміло, не враховувати загального обов'язку по відшкодуванню завданих таким поведінкою збитків, реалізувати яку, однак, можна, лише довівши їх наявність і розмір). Тому учасники договірних відносин зазвичай повинні самі заздалегідь подбати про наслідки можливих правопорушень з боку їх контрагентів.

3. Шкода (збитки) як умова

цивільно-правової відповідальності

У тих випадках, коли результатом протиправної поведінки стає заподіяння потерпілій особі майнової шкоди або збитків, наявність їх - необхідна умова покладання майнової відповідальності на заподіювача. Під шкодою в цивільному праві розуміється всяке применшення особистого чи майнового блага. З цієї точки зору розрізняється моральну і матеріальну шкоду.

Матеріальна шкода являє собою майнові втрати - Зменшення вартості пошкодженої речі, зменшення або втрата доходу, необхідність нових витрат і т.п. Він може бути відшкодована в натурі (наприклад, шляхом ремонту пошкодженої речі або наданням замість речі того ж роду та якості) або компенсований в грошах. Однак натуральна компенсація, краща з позицій закону (ст. +1082 ГК), не завжди можлива за обставинами конкретної справи. Тому частіше використовується грошова компенсація заподіяної шкоди, яка іменується відшкодуванням збитків.

Відшкодування збитків - встановлена ??законом міра цивільно-правової відповідальності, що застосовується як в договірних, так і в позадоговірних відносинах. Під збитками в цивільному праві розуміється грошова оцінка майнових втрат (шкоди). Вони складаються:

- По-перше, з витрат, які потерпіла особа або справило, або повинне буде зробити для усунення наслідків правопорушення;

- По-друге, до складу збитків включається вартість втраченого або пошкодженого майна потерпілого;

- По-третє, сюди входять неотримані потерпілою стороною доходи, які вона могла б отримати за відсутності правопорушення (п. 2 ст. 15 ЦК).

Витрати потерпілого і пошкодження його майна охоплюються поняттям реального збитку, тобто готівки збитків. До таких витрат, зокрема, відносяться: суми санкцій, що підлягають сплаті третім особам з вини свого контрагента, який порушив договірні зобов'язання; вартість необхідних і розумних витрат по виконанню зобов'язання за рахунок боржника-порушника іншою особою або самим потерпілим (ст. 397 ЦК), в тому числі придбання покупцем товару внаслідок порушення зобов'язань продавцем у іншого продавця за вищою, але розумною ціною або продаж продавцем товару внаслідок порушення зобов'язань покупцем іншому покупцеві за нижчою, але розумною ціною (п. п. 1 і 2 ст. 524 ЦК) і т.п.

Чи не отримані потерпілим доходи складають його упущену вигоду. Розмір її відповідно до закону має визначатися "звичайними умовами цивільного обороту" (а не теоретично можливими особливо сприятливими ситуаціями) і реально здійсненими заходами або приготуваннями для її отримання (п. 4 ст. 393 ЦК), наприклад при неотриманні підприємцем прибутку через став неможливим внаслідок правопорушення виконання укладених ним договорів. Якщо ж правопорушник отримав доходи внаслідок свого правопорушення (наприклад, в порушення укладеного раніше договору продав товар іншому покупцеві за більшою ціною), розмір упущеної вигоди, що підлягає стягненню на користь потерпілого в якості частини понесених ним збитків, не може бути меншим, ніж такі доходи ( абз. 2 п. 2 ст. 15 ЦК).

Цивільний закон виходить із принципу повноти відшкодування збитків (п. 1 ст. 15, п. 1 ст. 1064 ЦК) і допускає обмеження майнової відповідальності лише у виняткових, прямо передбачених федеральним законом (але не підзаконним актом) або договором випадках (ст. 400 ГК). В умовах інфляції ціни, з урахуванням яких обчислюється розмір збитків, можуть коливатися. Тому розмір збитків повинен обчислюватися з урахуванням цін, що існували на момент виконання обов'язку, а при її невиконанні - на момент пред'явлення позову, якщо тільки закон, інший правовий акт або угоду самих учасників не передбачили інше (п. 3 ст. 393 ЦК), наприклад розрахунки за цінами, що існували в момент укладення договору.

Цивільно-правова відповідальність за порушення договірних обов'язків іноді може наступати і незалежно від наявності шкоди (або збитків). Так, прострочення в передачі товару за договором може спричинити застосування передбаченої ним штрафу незалежно від того, з'явилися в результаті збитки у набувача товару чи ні. Однак такі випадки є винятковими, бо компенсаторна спрямованість і майновий характер відповідальності в цивільному праві припускають її застосування головним чином у випадках виникнення майнової шкоди (збитків).

Моральна шкода являє собою фізичні або моральні страждання громадянина, викликані порушенням його особистих немайнових прав або применшення інших його особистих (нематеріальних) благ - посяганнями на його честь і гідність, недоторканість особи, здоров'я і т.д. Моральна шкода може спричиняти майнові втрати (тобто бути джерелом матеріальної шкоди), наприклад, заподіяння каліцтва може перешкоджати подальшій трудовій або підприємницької діяльності. У цьому випадку він відшкодовується за допомогою компенсації майнових збитків (збитків).

Однак він може і не завдавати прямих матеріальних втрат, не стаючи від цього менш відчутним для потерпілого (наприклад, при применшення його честі, заподіянні шкоди здоров'ю, незабутнє знівечення обличчя, незаконному застосуванні в якості запобіжного заходу підписки про невиїзд і ін.). Така шкода сам по собі не може бути компенсований цивільно-правовими (майновими) способами, тому що не піддається точній матеріальною оцінкою. Однак у випадках, прямо передбачених законом, він може бути відшкодована в приблизно певної або символічної грошовій сумі з урахуванням вимог розумності і справедливості, а також індивідуальних особливостей потерпілого та інших фактичних обставин (ст. Ст. 151, 1101 ЦК).

4. Причинний зв'язок як умова

цивільно-правової відповідальності

Для покладання відповідальності у формі стягнення збитків або відшкодування шкоди у всіх без винятку випадках необхідна наявність причинного зв'язку між діями правопорушника і виникли шкодою (збитками). Не випадково закон говорить про "заподіяних" збитки (п. 1 ст. 15, п. 1 ст. 393, п. 1 ст. 1064 ЦК).

Причинний зв'язок у багатьох ситуаціях очевидна, наприклад, прострочення перевезення швидкопсувного вантажу неминуче веде до його псування і виникнення збитків у власника, завданих йому перевізником. Однак в ряді випадків обгрунтувати цей зв'язок непросто. Наприклад, зловмисник, користуючись відсутністю належної охорони, розкрив один з тих, що стояли на залізничних шляхах рефрижераторних вагонів з м'ясопродукцією і викрав з нього деяку кількість м'яса. В результаті його дій був зіпсований залишився в вагоні вантаж, затримано подальший рух складу, одержувачі вантажу, що знаходився в інших вагонах, не змогли вчасно передати його своїм контрагентам (роздрібним торговельним організаціям), а ті, в свою чергу, реалізувати його. Згодом зловмисник був затриманий і виникло питання про те, який обсяг збитків завдано його діями. Суд врахував бездіяльність перевізника, який не прийняв необхідних заходів з охорони вантажу, і обгрунтовано вирішив, що майнова відповідальність заподіювача повинна обмежуватися розміром викраденого і вартістю ремонту запірного пристрою вагона.

Іноді в такого роду ситуаціях говорять про прямих і непрямих причинних зв'язках (і відповідно про прямих і непрямих збитках) <1>. Непрямі причинні зв'язку за змістом такого підходу передбачається не брати до уваги юридично значущими і не враховувати в якості умов відповідальності. Але тоді їх не можна вважати і справжніми причинними зв'язками, не кажучи вже про труднощі розмежування однорідних зв'язків на прямі і непрямі.

---

<1> Див .: Матвєєв Г. К. Підстави цивільно-правової відповідальності. М., 1970. С. 137 і слід.

Проблема причинних зв'язків можна дозволяти на методологічній базі філософського підходу до причинності і з урахуванням особливостей таких зв'язків у правовій сфері. Перш за все мова йде про те, що всі явища природи і суспільного життя так чи інакше взаємопов'язані і взаємозалежні. Однак ці взаємозв'язки досить різноманітні: в просторі, в часі, як форма і зміст, як умова і обумовлене, як причина і наслідок і т.д. З цієї точки зору причинно-наслідковий зв'язок - лише один з різновидів взаємозв'язку явищ.

Різні явища можуть бути пов'язані один з одним не тільки як причина і наслідок, а тому є небезпека розгляду в якості причинно-наслідкових інших взаємозв'язків, насправді не є такими. Зокрема, причинно-наслідковий зв'язок нерідко змішують зі взаємозв'язком умови і обумовленого. Так, вантажний автомобіль при розвороті зачепив жінку, яка була госпіталізована з травмою стегна, а через деякий час була визнана інвалідом, але в зв'язку з іншим, прихованим раніше захворюванням, що загострився в результаті отриманої травми. Остання, безумовно, була наслідком наїзду, але сама стала лише умовою, а не причиною втрати працездатності у потерпілої. Тому майнова відповідальність власника автомобіля тут не наступила.

Причинний зв'язок завжди об'єктивна - це реально існуюча взаємозв'язок явищ, а не суб'єктивне уявлення про неї. Тому вона повинна бути підтверджена реально, а не ґрунтуватися лише на припущеннях або здогадах. Необгрунтовано тому іноді зустрічалося в теоретичній літературі поділ причинних зв'язків на необхідні і випадкові. Об'єктивність причинного зв'язку виражається в тому, що дана причина в аналогічних умовах завжди породжує даний наслідок і в цьому сенсі не залежить від будь-яких випадковостей.

Нарешті, причинний зв'язок завжди конкретна і є такою тільки в реальній ситуації, бо в іншому випадку дане слідство може стати причиною, а відповідна взаємозв'язок може мати зовсім інше значення. Адже один і той же наслідок може породжуватися кількома різними причинами, а одна і та ж причина може породити декілька різних наслідків. В окремій же реальної ситуації завжди необхідно і можливо виявити конкретну причину і конкретну наслідок, мають таке значення саме для даного випадку.

Таким чином, взаємозв'язок причини і слідства - об'єктивно існуюча різновид взаємозв'язку явищ, яка характеризується тим, що в конкретній ситуації з двох взаємопов'язаних явищ одне (причина) завжди передує іншому і породжує його, а інше (наслідок) завжди є результатом дії першого.

Правова сфера стосується причинних зв'язків в суспільних відносинах, що мають свої особливості в порівнянні з природними, природними зв'язками. Тут причинні зв'язку зазвичай не зводяться до механічних або фізичних дій одного явища на інше (хоча природні взаємозв'язку явищ і тут в ряді випадків відіграють важливу роль). В якості причини в суспільних відносинах зазвичай виступає діяльність людей, їх конкретне поведінку, в свою чергу обумовлене безліччю соціальних і природних причин.

Зокрема, причиною появи шкоди може стати бездіяльність зобов'язаного особи, хоча в природно-фізичному сенсі бездіяльність не може викликати ніякого результату. З іншого боку, тут з'являється можливість використання для заподіяння шкоди природної (природної) причинного зв'язку явищ, наприклад при навмисному створенні шкідливої, зокрема пожежонебезпечної або вибухонебезпечною, ситуації. Зрозуміло, соціальної причиною виниклих в результаті збитків і умовою покладання відповідальності за наступив шкоду буде вважатися не шкідливий вплив природних сил, а поведінка використав їх в своїх цілях конкретної особи.

Нарешті, в соціальних явищах причини конкретного, в тому числі несприятливого, результату нерідко переплітаються і взаємодіють, як ніби-то поглинаючи одна іншу. Наприклад, виробник недоброякісного товару посилається на недоліки отриманого ним сировини або погіршення товару в результаті його тривалого перевезення або неправильного зберігання і т.д. Такі причини не можуть бути прийняті до уваги стосовно втрати, що виникають в результаті їх дії у кінцевого споживача. Якщо контрагент за договором був в стані запобігти виготовлення і передачу недоброякісного товару споживачеві і не зробив цього, його поведінка, безумовно, і має вважатися причиною порушення договірних зобов'язань. У свою чергу, він має право в регресних порядку звернутися до своїх контрагентів, наприклад виробникам недоброякісної сировини, з вимогою про відшкодування йому відповідної частини збитків (бо в певній частині вони стали наслідком і його неналежної поведінки). Таким чином, ланцюжок названих причин стає умовою появи відповідної ланцюжка в застосуванні заходів цивільно-правової відповідальності, а не підставою для звільнення від неї.

5. Вина як умова цивільно-правової відповідальності

Вина є суб'єктивним умовою юридичної відповідальності, що виражає відношення правопорушника до власного неправомірному поведінки та її наслідків. Зазвичай вона розглядається як суб'єктивне психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків, пов'язане з передбаченням несприятливих результатів своєї поведінки і усвідомленням можливості їх запобігання. З цієї точки зору не можуть вважатися винними дії душевнохворого чи малолітнього громадянина, які в більшості випадків не в змозі правильно оцінювати свою поведінку і його наслідки.

Такий підхід традиційний і цілком обгрунтований для кримінального права і ряду інших правових галузей, що встановлюють юридичну відповідальність за неправомірну поведінку людей. На ньому засноване виділення різних форм провини, від яких, як правило, залежить і зміст застосовуваних заходів відповідальності. Перш за все, мова йде про різницю наміру і необережності (пор. П. 1 ст. 401 ЦК і ст. Ст. 25 і 26 Кримінального кодексу). Правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо порушник усвідомлював неправомірність своєї поведінки, передбачав його несприятливі наслідки і бажав або свідомо допускав їх настання. Правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо порушник хоча і не передбачав, але за обставинами справи міг і повинен був передбачати настання несприятливих наслідків своєї поведінки або хоча і передбачав їх, але легковажно розраховував на їх запобігання.

Однак в цивільному праві вина як умова відповідальності має досить значну специфіку. Вона викликана особливостями регульованих цивільним правом відносин, в більшості випадків мають товарно-грошовий характер, і обумовленим цим верховенством компенсаторно-відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності. Адже для компенсації збитків, понесених учасниками майнового обороту, суб'єктивне ставлення їх заподіювача до своєї поведінки, як правило, не має істотного значення. Саме тому в цивільному праві відмінність форм провини рідко має юридичне значення, бо для настання відповідальності у переважній більшості випадків достатньо наявності будь-якої форми вини правопорушника <1>. Більш того, з цих же причин в цілому ряді випадків вина взагалі не стає необхідною умовою майнової відповідальності, яка може застосовуватися і при відсутності провини учасника цивільних правовідносин, в тому числі за провину інших (третіх) осіб.

---

<1> Лише в деяких прямо передбачених законом випадках застосування або розмір відповідальності залежать від певної форми вини. Так, конфіскаційні санкції відповідно до ст. 169 ГК застосовуються лише до учасників угоди, навмисне діяли в протиріччі з основами правопорядку і моральності. Умисел потерпілого в деліктних зобов'язаннях звільняє заподіювача від відповідальності, а груба необережність потерпілого може бути врахована при визначенні розміру належного йому відшкодування (ст. 1083 ГК). Закон також оголошує нікчемними будь-які угоди про звільнення або обмеження відповідальності за умисне порушення зобов'язання (п. 3 ст. 401 ЦК).

Слід, нарешті, врахувати і ту обставину, що учасниками цивільних правовідносин є не тільки громадяни, а й юридичні особи та публічно-правові освіти. Говорити про їх "суб'єктивному, психічному ставленні до своєї поведінки та її наслідків" тут можна лише вельми умовно. Звичайно, вина юридичної особи може проявлятися у формі провини його учасників (наприклад, повних товаришів), органів (керівників) та інших посадових осіб, а також його працівників, що виконують свої трудові чи службові функції, оскільки саме через їх дії юридична особа бере участь в цивільних правовідносинах. Тому закон і покладає на нього відповідальність за дії зазначених фізичних осіб (ст. Ст. 402 і +1068 ГК). Зазвичай це має місце в деліктних (позадоговірних) зобов'язаннях, що виникають при заподіянні майнової шкоди.

Однак в більшості випадків, перш за все в договірних відносинах, неможливо, та й не потрібно встановлювати вину конкретного посадовця або працівника юридичної особи в неналежному виконанні зобов'язання, покладеного на організацію в цілому. Цивільно-правове значення в таких ситуаціях набуває сам факт правопорушення з боку юридичної особи (наприклад, відвантаження недоброякісних товарів або прострочення в поверненні банківського кредиту), якого цілком можна було б уникнути при прояві звичайної дбайливості або обачності.

У зв'язку з цим цивільне законодавство відмовилося від традиційного для кримінально-правової сфери підходу до розуміння провини.

Відповідно до абз. 2 п. 1 ст. 401 ГК виною в цивільному праві слід визнавати неприйняття правопорушником всіх можливих заходів щодо запобігання несприятливих наслідків своєї поведінки, необхідних при тому ступені турботливості та обачності, яка була потрібна від цього характером лежачих на ньому обов'язків і конкретних умов обороту.

Таким чином, вина в цивільному праві розглядається не як суб'єктивне, психічне ставлення особи до своєї поведінки, а як неприйняття їм об'єктивно можливих заходів щодо усунення або недопущення негативних результатів своїх дій, що диктуються обставинами конкретної ситуації.




 Всім доброго часу доби! 38 сторінка |  Всім доброго часу доби! 39 сторінка |  Всім доброго часу доби! 40 сторінка |  Всім доброго часу доби! 41 сторінка |  Всім доброго часу доби! 42 сторінка |  Всім доброго часу доби! 43 сторінка |  Всім доброго часу доби! 44 сторінка |  Всім доброго часу доби! 45 сторінка |  Всім доброго часу доби! 46 сторінка |  Всім доброго часу доби! 47 сторінка |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати