На головну

Основні риси Києворуської культури

  1. Адсорбція. Основні закономірності адсорбції
  2. Визначення економіко-математичного моделювання. Види моделей. Основні етапи моделювання
  3. Виникнення та етапи розвитку первісної культури
  4. Виникнення та основні етапи розвитку реферування
  5. Виникнення та основні етапи розвитку реферування: період СРСР
  6. Виникнення та основні етапи розвитку реферування: світова практика
  7. Витоки вітчизняної системи реферування: основні характеристики Державної системи науково-технічної інформації

Русь у часи свого розквіту була найбільшою країною Європи: від Балтики (Варязького моря) до степів Причорномор'я (Руського моря), від Карпат до Волги. Це ранньофеодальна держава, створена з великих племінних союзів (поляни, древляни, дреговичі, полочани, сіверці, бужани, волиняни, кривичі, в'ятичі, хорвати, радимичі, дуліби, тіверці та інші називає «Повість врем'яних літ») у кінці І тисячоліття н.е., з елементами інших етносів (фіно-угорських, скандинавських на півночі ірано- і тюркськомовних на сході й півдні, греків і римлян на півдні й т. ін.), які розчинилися певною мірою в руській державі, зробили свій внесок в руську культуру, не завадивши її цілісності й визначеності, самобутності. Це був простір з єдиною церковнослов'янською мовою, мовою книжної культури, мовою літератури, церкви, права.

Русь сформувалася в Середньому Подніпров'ї, навколо Києва - релігійно-культурного (у кінці Х ст. там було 8 ринків, 400 церков, 17 монастирів), адміністративно-політичного центра, на перетині важливих торговельних шляхів з півдня на північ, зі сходу на захід, у центрі родючої рівнини. Руська держава виступала впливовим суб'єктом європейської політики, розвиваючи контакти в різноманітних формах: по-перше, дипломатичній, у тому числі й завдяки династичним шлюбам (у цей період їх налічують більше сотні тільки з державцями Англії, Франції, німецьких держав, Угорщини, Швеції, Норвегії, Данії, Польщі та ін., не рахуючи родинних стосунків зі східними сусідами), які дали початок могутнім королівським династіям Європи і протягом декількох століть визначали європейську цивілізацію; по-друге, військові походи, які мали не тільки велике політичне (укладання мирних договорів, наприклад, з Візантією, а потім хрещення зробило Русь впливовою частиною Римського миру), а й економічне значення; по-третє, наукові, релігійні, мистецькі обміни.

Таким чином, Руську середньовічну культуру можна визначити як відкриту.

Русь відігравала велику роль в Євразійському світі ще й завдяки своєму розташуванню на межі східної і західної культури, цивілізації і світу кочовиків, православ'я і католицизму. Для Заходу Русь була кордоном, де закінчувався реальний світ і починався цілковито фантастичний, незнаний, заселений химерними істотами з дивними звичаями і мовами.

Руські ж мислителі впевнено визначали достойне місце свого народу й держави в історії та географії Європи, вписавши вітчизняну історію в загальноєвропейську історичну традицію:

- слов'яни називаються нащадками Ноєва сина, Афета, який взяв собі після Всесвітнього потопу західні й північні землі;

- слов'янські племена розійшлися і отримали свої імена за річками (гідроніми) і місцевостями (топоніми), де вони оселилися, а також за іменами патріархів (епоніми) - очільників своїх родів;

- формування ядра держави пов'язується з племінним союзом полян, який підноситься над іншими, сусідніми, особливо деревлянами, що звинувачуються у вбивствах, ритуальній нечистоті («їдять мертвеччину і всіляку нечистоту»), відсутності упорядкованих шлюбних стосунків, інцесті (шлюбних стосунках між родичами), «соромослов'ї при батьках і снохах», убивстві «своїх» і язичницьких поховальних обрядах (трупоспаленні); увесь цей стандартний набір звинувачень у найогидніших відхиленнях від норм співіснування вигідно відтіняє «тихі й покірливі» звичаї полян;

- у першій половині ХІ ст. з Півдня розповсюджується легенда про те, що на високих пагорбах правого берега Дніпра апостол Андрій поставив хрест, благословив «гори ці» й пророчив: «на горах цих возсія благодать Божа, і має бути город великий, і багато церков Бог воздвигне»;

- засновниками ж Києва Літопис називає братів-полян Кия (іменем якого й назване місто, а також гора Старокиївська у «старому місті», центрі Києва), Щека і Хорива (гори Щековиця і Хоривиця) та їхню сестру Либідь (ріка, що протікає містом, права притока Дніпра);

- в ХІ ст., як вважають, за наказом Володимира Мономаха, у Літопис вписують легенду, що була добре відома в північних землях Русі, Новгородських, - про походження князівської влади від варягів; вона розповідає про запрошення 862 р. на князювання, бо «земля наша велика й багата, а наряду нема в ній», трьох братів-варягів: Рюріка, Синеуса і Трувора з родами їхніми; оскільки варягів називали «русь», земля, на думку літописця, називається «Руською» (таке походження назви звичайне для Європи, як наприклад, «Франція» від германських франків); уже після смерті братів, у 882 р., їхній родич Олег підступно вбив київських князів Аскольда й Діра на тій підставі, що вони не княжого роду, і право на престол має Ігор, малолітній син Рюрика; тим самим Олег визначає особливе місце саме Києва в Руській землі: «Се буде мати городам руським»;

- тож руська культура може бути визначена як міська (варяги називали Русь «Країна укріплених міст», Gardarika, бо міста формувалися навколо укріплень, але забудовувались просторо, із садами, горóдами, луками, іподромами), з високим рівнем розвитку ремесел (вироби з шкіри, каменю, скла, металів, кераміки, часом на рівні високомистецьких - у тому числі ювелірні прикраси - були широко відомі);

- окрім того, руська культура - це, безумовно, аграрна культура, сільська (хоча і міські мешканці тримали худобу, вирощували хліб і городину), ураховуючи благодатні природні умови, таким чином, і традиційна, бо саме село краще за місто опирається нововведенням, менш динамічне і, як ми знаємо, збереження фольклору, народної архітектури, одягу та ін. аж до ХІХ ст., це, безумовно, заслуга сільського люду; інші стани досить швидко втратили свої типові риси (полонізуються або зросійщуються, або ж набрали рис іншої культури, до якої доля приєднала саме цю територію в подальшому розвитку), загубили і мову, і звичаї, і місце в соціальній ієрархії, і навіть віру, хоча для людини тої доби саме віра була індивідуальною ознакою; руська культура, безумовно, станово-корпоративна, що зафіксовано в системі штрафів за скоєння злочинів: князь принципово жорсткіше карає зазіхання нижчих на права нижчих, ніж утиски вищими нижчих («Руська правда»).

- верхівка (еліта) суспільства була в цей період представлена духовними і світськими феодалами, стосунки між якими можна визначити, у цілому, так: князі прислуховувалися до думки церковних ієрархів, опікувалися церквою, впливали на кадрові призначення; з іншого боку, за цей час серед митрополитів було тільки троє русинів (перший - 1051 р., Іларіон), бо призначалися вони Константинопольським патріархом.



  5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   Наступна

ПЕРЕДМОВА | Сутність культури. Поняття етнічної та національної культури | Основні концепції української культури | Висновки | Виникнення та етапи розвитку первісної культури | Особливості архаїчної духовної культури | Періодизація і типологія античної культури | Основні риси культури Античності | Антична художня культура | Висновки |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати