Головна

Основні концепції української культури

  1. Адсорбція. Основні закономірності адсорбції
  2. В Англії після економічної концепції Дж. М. Кейнса кейнсіанство як напрямок економічної теорії пройшло ще два історичних етапи еволюції: неокейнсіанство і посткейнсіанство.
  3. Визначення економіко-математичного моделювання. Види моделей. Основні етапи моделювання
  4. Виникнення та етапи розвитку первісної культури
  5. Виникнення та основні етапи розвитку реферування
  6. Виникнення та основні етапи розвитку реферування: період СРСР
  7. Виникнення та основні етапи розвитку реферування: світова практика

Першою концепцією української культури в зазначеному контексті можна вважати ідеологічні засади Кирило-Мефодіївського товариства - української таємної політичної організації, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві і проіснувала 14 місяців до арешту основних її учасників. Це була, ймовірно, перша спроба представників української демократичної інтелігенції самовизначитися, сформувати своє бачення будучності українського та інших слов'янських народів та накреслити можливі шляхи здійснення цього напевне утопічного проекту на засадах демократизму, панславізму та християнської моралі. Вони висунули концепцію демократичної федерації слов'янських народів на чолі з Україною на принципах рівності та суверенності; наполягали на ліквідації царату та кріпосницького права; захисту прав всіх слов'янських народів на рідну мову і культуру. Невипадковою була й назва товариства, і та символіка, яку використовували його учасники (перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»). Програмні положення були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров. Засобами розповсюдження названих ідей вважалися не тільки громадсько-політична, але й виховна, просвітницька, літературна діяльність. Члени товариства займалися збиранням коштів на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Від неофітів (лат. neóphytus - новонавернений) вимагалася готовність до взаємодопомоги, братерського ставлення до своїх товаришів. Ставилось завдання викорінювати будь-яку ворожнечу між слов'янськими народами, дотримуватися євангельських норм любові та терпіння.

Більшість членів Кирило-Мефодіївського товариства були людьми глибоко віруючими, і навіть народницький пафос носив у них характер майже релігійний. Але якщо П. Куліш і Т. Шевченко становили патріотично-українське крило, то М. Костомаров, М. Гулак і В. Бєлозерський були швидше слов'янофілами, аніж українофілами.

Один із учасників товариства - Пантелеймон Куліш (1819-1897), пов'язаний з Україною своїм дитинством, спогадами, згодом науковими інтересами, жвавим інтересом до особистості Миколи Гоголя; саме П. Куліш підготував шеститомне зібрання творів і листів письменника. Проте найбільшим своїм творчим успіхом він вважав збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» у двох томах, що вийшли в Петербурзі в 1865-1857 рр. Збірка була написана «кулішівкою» - придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Під час своєї поїздки до Європи в 1858 р. Куліш споглядав за життям «цивілізованих» європейських народів, але ще більш переймався глибокою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту та в хутір як форму практичного втілення ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності. Саме на своєму хуторі Мотронівка оселився Куліш після Емського указу (1876), яким вводились серйозні обмеження на вживання української мови у різних сферах культурного життя.

П. Куліш був автором поетичних збірок, історичних оповідань науково-популярного характеру, виступав як лінгвіст, журналіст, літературний критик, етнограф, історіограф. Нарешті, він створив перший український історичний роман «Чорна рада». Центральна тема роману - конфлікт між прагненням до державності та порядку, з одного боку, і до руйнування і анархії, з іншого. Життєва доля та творчість Куліша відобразили взаємодію російського та українського дискурсів, білінгвізм, типовий для української культури XIX ст. і одночасно бажання прищепити західноєвропейську культурну традицію до української літератури. Він багато перекладав, дбав про видання прогресивних журналів і газет. Куліш асоціював російську та українську мову відповідно із світом структури та світом емоцій. В українській версії «Чорної ради» українська мова дійсно виглядає більш динамічною, відбиває культурний вплив українського фольклору, емоційну причетність розповідача до тих подій, що ним описуються. Куліш бачив головною причиною злиденного стану українського народу забуття ним власних традицій - пісень, мови, підкреслював зв'язок української культури з культурою часів Київської Русі, особливо у російській версії роману. Він намагався обґрунтувати негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури та історичну згубність народно-визвольних рухів в цілому. Написана саме в такому дусі «История воссоединения Руси» була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства приймав і Тарас Шевченко (1814-1861) - «ікона» української культури, поет, письменник, живописець, графік, громадський діяч. На відміну від інших членів товариства він не теоретизував з важливих для спільноти питань, не писав маніфестів, а втілив свої погляди на Україну, історію та долю українського народу в літературних творах різної жанрової природи та ідейного змісту, а також живописних та графічних роботах. Серед основних тематичних мотивів Шевченка соціально-політичні, відзначені гострою критикою царату та кріпацтва; історико-героїчні, що відтворюють драматичний та часом трагічний історичний досвід українського народу; біблійні, осягнуті поважним ставленням до православних святинь, зверненням до старозавітних та новозавітних образів; родинні, в першу чергу тема української родини та української жінки, її злиденної та понівеченої долі; нарешті, етичні, які опановують всі роздуми Шевченка про долю України.

Д. Донцов в своїй доповіді «Заповіт Шевченка», виголошеній на Шевченківській академії в Торонто в березні 1950 р., визначив концепцію великого українського письменника через формулювання того, що він любив та що ненавидів. Ненавидів він насамперед чужу деспотію і тих українців, які легко їй підкорялися, знаходячи в ній якісь для себе вади або із страху перед владою та правом сильного, нехтуючи своїми національними інтересами та власною гідністю. Любив же Шевченко, на погляд Донцова, пишну природу України, але плакав та страждав від видовища неправди та гноблення, яке опанувало цю природу, перетворило рай у пекло. Жаль йому було українського люду, який підкорився своїй долі, болів він над його недолею, «але його не виправдовував». «Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!». Саме до останніх, на переконання Донцова, належала шевченкова любов, до тих героїв, які творили славне минуле України і пам'ять про яких могла стати рушійною силою при створенні нового справедливого майбутнього українського народу. Їх він нерідко ідеалізував, міфологізував, оспівував в своїй творчості. Проте і постать самого Шевченко виявилася міфологізованою в пам'яті та тлумаченні наступних поколінь, як зазначила у назві своєї книжки «Шевченків міф України» сучасна популярна українська письменниця та науковець О. Забужко.

Якщо творчість Т. Шевченка була цілком орієнтована на пробудження національної самосвідомості та історичної пам'яті українського народу, то низка інших представників народно-демократичної інтелігенції намагалась ввести українську культуру в європейський контекст. Серед них Микола Костомаров (1817-1885) - видатний історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, автор низки фундаментальних досліджень з історії України та Росії XVI-XVIII століть. М. Костомаров першим серед учених Східної Європи поставив наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя. Він наполягав на національній своєрідності українського народу та унікальності його історичного шляху, який, на відміну від поляків та росіян, позначений волелюбністю, демократичним та індивідуалістичним духом. Костомаров виділяв такі основні риси козацького характеру, як віра, любов до вітчизни, сімейність, дружність, войовничість. Подібні ж ідеї формували засади його етнографічних студій.

Своє бачення значення та сутності народної поезії Костомаров відобразив у праці «Об историческом значении русской народной поэзии». Він вважав, що будь-який народ має свій ідеал і до нього тяжіє. До найбільш важливих джерел розуміння народного характеру належить література, особливо поетична. Специфіка поглядів, які має народ на свою релігію, є однією із найважливіших умов народного характеру. Костомаров доходить до цього висновку саме на основі аналізу малоросійської поезії. Він розділяє духовні народні твори на епічні (легенди) та ліричні (вірші та моральні думи). Характер легенд - «детская простота, фантастичность и живое чувство», предмет - події із життя Христа та святих. Гімни та духовні ліричні пісні мають релігійно-філософський характер, показують в українському народі «наклонность к созерцанию и размышлению», містять жалобу на світ із зверненням до Бога або покаяння. Головна ціль - безумовна відданість волі Божій. Любов до природи - продовження любові до Творця. На погляд Костомарова, в слов'янській міфології протиставляються два начала: світле, життєтворче, що асоціюється із світлом, істиною та добром, і похмуре, смертоносне, пов'язане із темрявою, холодом та злобою. Міфологічна символіка концентрує в собі духовну субстанцію етносу, його минуле та сучасне. Закономірно, що Костомаров розглядає народні пісні насамперед не як історичне, а духовне джерело. На його погляд, слов'янська міфологія відіграла важливу роль у розвитку культури в Україні та Росії.

Костомаров створив масштабний нарис історії нової української літератури - «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) - і наполягав на необхідності історизму при аналізі літературних творів та їх головних героїв. Він вбачав необхідність продовження фольклорного процесу професійною літературою, заперечуючи в той же час штучну стилізацію під народну поезію. У згаданій праці Костомаров визнавав глибоку народність творчості Т. Шевченка, хоча пізніше, у 1870-80-ті рр. переоцінив у негативний бік саме нову українську літературу.

Творчість Костомарова зазнала впливу загальноєвропейських тенденцій того часу, зокрема, з боку романтиків, які, як ніхто раніше, піднесли значущість національної історії, етнографічних та лінгвістичних студій, а в методологічному відношенні - міфологічної та культурно-історичної школи. На наукових інтересах позначилося зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету, які сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної творчості. Ще в харківський період життя М. Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські та козацькі часи України.

До європоцентричних концепційукраїнської культури відносять погляди Михайла Драгоманова (1841-1895) - публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста, громадського діяча, одного із організаторів «Старої громади» у Києві. Під час своїх закордонних подорожей Драгоманов встановив контакти з українцями Галичини, а серед російської читацької публіки був відомий своїми статтями, в яких дискутував з приводу російської внутрішньої та зовнішньої політики.

М. Драгоманов замислювався над конституційними, етнічними, культурними, освітніми, літературознавчими питаннями. В його ідеології поєднувались ліберально-демократичні, соціалістичні та українські патріотичні елементи та вплив позитивістської філософії. Драгоманов наполягав на пріоритеті громадянських прав та вільних політичних інститутів над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключними національними прагненнями. Тим не менш він вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом у загальнолюдській структурі. Драгоманов розробляв програму конкретних соціально-економічних реформ. Він сподівався пов'язати український рух з прогресивними тенденціями західного світу; жалкував з того, що український народ не створив незалежної держави в минулому, однак вважав політику сепаратизму нереалістичною. Замість цього М. Драгоманов закликав зосередитись на демократизації та федералізації в межах існуючих державних утворень Росії та Австро-Угорщини. Він добре знав етнічну специфіку різних українських земель, особисто налагоджував діалог між ними; бачив центром національного руху Галичину, проте вважав необхідним для галіцийських українців позбавитися провінціального та клерикального світосприйняття; був прихильником секуляризації суспільного та культурного життя, і розмежування держави та церкви; був упевнений, що національне визволення неможливе без соціальної емансипації і тому закликав інтелігенцію працювати заради просвіти мас, використовуючи освітні заходи, економічні реформи, залучення до політичного життя та розбудови народних асоціацій. Драгоманов розглядав українську проблему в широкому контексті, у порівнянні з сусідніми народами, вважав обґрунтованими права національних меншин в Україні на створення національно-культурної автономії.

В праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892) М. Драгоманов, ґрунтуючись на прикладах із етнічної ситуації в Італії та Німеччині, дійшов до висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». Такою всесвітньою правдою для нього було християнство, а серед його витоків Драгоманов називав буддизм та давньогрецьку філософію. На його думку, російська культура не стикалася з проблемами самовизначення та самозбереження, як українська, і тому є найбільш космополітичною «по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське. З того виводив я, що й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи».

В європейському контексті розглядав українську культуру Іван Франко (1856-1916) - письменник, вчений, публіцист, видавець, громадський діяч. Франко розумів націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків». На його думку, національна свідомість як усвідомлення буття народу на базі національної ідеї містить в собі розуміння: етнічної спільності щодо інших етносів; національних цінностей і відданість їм у мові, етнічній території, національній культурі; соціально-державної спільності; патріотизму; спільності в національно-визвольній боротьбі. Національний ідеал, за Франком, це «ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації». Франко вважав, що для досягнення національного ідеалу в найближчій перспективі є актуальним розвиток суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні.

На думку Франка, духовні властивості вивчаються антропологічними науками, які мають «за предмет саму людину від початку її появи на землі і на протязі цілих століть її історичного життя, громадський порядок, її внутрішні спонуки, що спонукають її до дії, і ідеали, до яких вона прямує». До антропологічних наук Франко зараховував, зокрема, історію - науку про долю народів з найдавніших часів до сьогодення та етнологію - науку про життя, звичаї, побут різних народів тощо. Саме ці науки Франко вважав найважливішими для вивчення культури. Історія включала для нього історію культури або історію розвитку народів, яка й дає розуміння суті та генезису культурно-історичного процесу. В основі культурологічної теорії Франка лежить ідея єдності людства, що зумовлює однаковий розвиток культур усіх народів. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі», а українську культуру «посередницею між сходом і заходом, між півднем і північчю». Його наукові розвідки та літературні твори відображають події різних періодів історії України. Будучи прихильником культурно-історичної школи в науці, Франко вважав, що історія народу та розвиток національного світогляду закріплені в різних художніх пам'ятках, тому треба досліджувати українську народну творчість у зв'язку з культурно-історичними уявленнями народу. Багато уваги він приділяв дослідженню звичаєвих норм українців. Він доходить висновку: «В історії і характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв'язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною». Методологічні засади вивчення світогляду українського народу та фольклору викладені Франком в праці «Студії над українськими народними піснями». Вчений досліджує тут зв'язок пісень з життям, здійснює текстологічний аналіз, розкриває історико-діалектичні контакти. Крім пісенного фольклору, він досліджує народну прозу, а зроблені висновки поширює на історію духовної культури в цілому. Так, на його думку, завдання історії літератури полягає в тому, щоб «давати хоча б приблизно повний образ духовного розвою народу». При цьому умовою національного культурного прогресу Франко вважав творчий підхід до засвоєння культурних надбань інших народів.

Можливість перевірити на практиці дієвість концепції української культури з'явилась разом з проголошенням у 1918 р. політичної незалежності України. Одним із тих, хто приймав безпосередню участь у розбудові самостійної держави, був Михайло Грушевський (1866-1934) - український історик, організатор вітчизняної науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917-1918), академік, автор понад двох тисяч наукових праць, засновник і голова Українського Наукового Товариства (1894-1914), академік Всеукраїнської академії наук, а пізніше - Академії наук СРСР.

В своїй монументальній «Історії України-Русі» (перший том вийшов у Львові у 1898 р.) М. Грушевський одним із перших приділив суттєву увагу трипільській добі, визначаючи її як передмікенську. Таким чином, вчений заперечував підхід в цілому до української культури як провінційної і вважав українське населення автохтонним, корінним по відношенню до території мешкання. Добу розвитку вітчизняної культури IV-IX ст. М. Грушевський називав «чорноморсько-дунайською».

Пориваючи з традиційним слов'янофільством, вчений активно розробляв українську ідею. Ще в 1906 р. в статті «Галичина і Україна» він закликав український народ відродити почуття національної спільності. Ідеї народництва та федералізму домінували у науковій та громадсько-політичній діяльності Грушевського. З його точки зору, цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Для концепції Грушевського притаманна першість соціальних інтересів над національно-державними, хоча у процесі особистої участі в громадсько-політичному житті він все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для нього був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю органів управління. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій, намагаючись з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу. Під останнім М. Грушевський розумів українське селянство, а в українізації робітничого класу вбачав місію свідомих сільських верств населення. Поняття народу як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський доповнював дефініцією народу, яка містила його антропологічну та психофізичну характеристику. Він прагнув з'ясувати питання ролі держави в історико-культурному процесі, насамперед, чи відповідала держава потребам власного народу. Хоча в наукових працях М. Грушевський визнавав рушійною силою історії не особу, а народ, він відводив певне місце героям в історії, проте обумовлював їх появу конкретно-історичними умовами, станом, вимогами і потребами самого народу.

М. Грушевський сприяв приїзду в Україну такого видатного дослідника української історії та культури як Іван Крип'якевич (1886-1967). В ґрунтовній праці «Історії української культури» (1937) за його редакції висвітлено взаємовпливи природи і господарської діяльності, особливості розвитку освіти, науки, мистецтва розкриті у контексті соціального і політичного життя. Принциповою позицією вченого є включення до характеристики окремих епох української культури відповідних рис традиційного побуту, моральних та релігійних уявлень українців. Однією з основ культури для І. Крип'якевича виступає український світогляд. Певні постійні форми світовідчуття, на його думку, впливають на розвиток культури і є цінними дороговказами для сучасників. Основну увагу автори «Історії української культури» приділяють розвитку українського письменства, образотворчого мистецтва, театру, музики від княжої доби до першої третини ХХ ст. у тісному зв'язку із поступом українського суспільства.

Існування незалежної держави виявилося не довгим, і подальші концепції української культури розроблялись переважно представниками еміграції - І. Огієнко, Д. Донцовим, Д. Чижевським. Саме з комплексу їх книг та статей перед нами постає українська культурологія ХХ століття. В самій же Україні національні чинники поступилися класовим, а про будь-яку можливість культурної або політичної автономії було надовго забуто.

Дмитро Донцов(1883-1973) - український публіцист, літературний критик, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Інтегральний в даному випадку означає чинний (дія, справа). Відповідно до цієї теорії, на чолі України мав бути верховний правитель, а в країні діяти єдина партія - ОУН, велика роль відводилася церкві. Д. Донцов був першим головою Союзу Визволення України, політичної організації українських емігрантів. З 1947 р. він жив в Монреалі, де викладав українську літературу в місцевому університеті.

Д. Донцов обґрунтував теоретичні засади українського націоналізму в однойменній праці 1926 р. (перевидана в 1966). Він вважав, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. В цій боротьбі перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Відповідно серед головних принципів так званого вольового націоналізму він визначив такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, - означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу». Серед інших рис націоналізму Д. Донцов виділяв романтизм, догматизм, ілюзіонізм; творче насильство та ініціативу меншості; служіння інтересам поступу; фанатизм і аморальність. Під останньою він розумів те, що протистоїть буденній моралі провінціальності, або так званого провансальства - утопічного ідеалу спокою й непорушності, «плебейського світогляду», що заперечує інстинкт життя. Для Д. Донцова інстинкт і воля понад усе, а про мирне співжиття різних культур він писав з іронією і називав це явище «симбіозом».

У працях «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та «Дух нашої давнини» (1944) Д. Донцов порівнював величний дух людей минулого та нікчемний дух людей своєї доби; засуджував лібералізм, демократію, толерантність та гуманність, як вони розумілись починаючи з XIX ст.; протиставляв народи-плебеї та народи-пани; розробляв теорію національної еліти, провідної касти. Існування «аристократії духу» забезпечує саме існування та добробут держави. Традиції Святослава та Володимира, Сковороди та Шевченка протиставляються традиціям Драгоманова і Грушевського; саме до перших слід звертатися у пошуках сили та впевненості.

На думку Д. Донцова, сучасним українцям бракує волі та віри. Українська ідея має бути емоційно забарвлена, «всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лише акція і воля до влади над відірваними засадами», а живлять її тайники національної психіки, потреби нації, її ірраціональна воля до життя й панування. Інтелект слід сполучити з народним інстинктом і сумлінням. Тоді культура буде відповідати «духу нації», а значить «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії». В праці «Культура примітивізму» Д. Донцов характеризував соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру», яка звеличує масу та відповідно заперечує індивідуалізм, ідеалізує народ як носія вищої правди, висуває свій культ та своїх жерців. Він відкидав прагнення створити національну культуру на базі селянської культури. В своїй теорії провідної касти Донцов використовував ідеї Платона про розподіл обов'язків в ідеальній державі та теорію «сродної праці» Сковороди. Проте, на його думку, мають значення не тільки природні здібності, але й виховання і середовище, в якому формується характер та світогляд людини, чи то плебея, чи володаря. Основні прикмети володарської душі - шляхетність, мудрість, мужність, а її основні завдання - піднесення слави народу, створення сильної зовні і всередині влади. Д. Донцов мав власні погляди й на літературний розвиток, які він висловив в працях «Поетка українського рісорджімента» (1922), «Наша доба і література» (1937), «Туга за героїчним» (1953).

Ще один представник української еміграції - Іван Огієнко (церковне ім'я Іларіон; 1882-1972) - український церковний і громадський діяч, митрополит (від 1944), науковець, педагог. Від 1924 р. він мешкав у Львові, протягом 1926-1932 рр. був професором церковнослов'янської мови Варшавського університету. В 1944 р. Огієнко змушений був емігрувати до Швейцарії, а потім до Канади, де доклав чимало зусиль для організації та розбудови національно-культурного та релігійного життя українців в еміграції, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність.

Ще в брошурі «Українська культура» (1918) Огієнко обґрунтував тезу про самобутність та самодостатність української культури. При цьому він стояв на позиціях плюралізму культур, рівноправності та різноманітності їх здобутків. Огієнко обґрунтував трансляційну функцію української культури в двох аспектах: по-перше, відкритості української національної культури до різних впливів в силу геополітичного становища України, і, по-друге, розповсюдженні створених українським народом культурних надбань на східнослов'янські землі. Огієнко стояв на позиціях рівноправності локальних культур. Він вважав мову головною ознакою культурної ідентичності та державницької ідеології, бо в ній відбивається самий дух народу. При відсутності розвиненої літературної мови народ перебуває на рівні «етнографічної маси». Невипадково Огієнко закликав виховувати у підростаючого покоління любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. Вчений прагнув популяризації норм літературної української мови та зменшення її розбіжностей з розмовною мовою. Справа життя Огієнка - переклад Біблії на українську мову, важливий для розвитку сучасної української релігійної термінології та літургічної мови.

Огієнко розцінював матеріальну культуру як важливе для людини, але вторинне, на відміну від духовної культури, явище. «Духовна культура - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики і т.п. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту». Рівень культури свідчить про ступінь розвитку нації. Огієнко відстоював православний генезис української культури та її постійний зв'язок із релігійно-духовним життям. Саме це, на його погляд, запобігало асиміляції та знищенню української культури протягом століть.

Важливою подією в житті української діаспори стало видання колективної праці «Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича» (1940). Дмитро Антонович (1877-1945) запропонував тлумачення поняття культури, розділив її на матеріальну і духовну, підкреслив ключову роль людини, що належить одночасно двом світам - культурі та природі. Антонович уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами.

Одним із авторів збірки був Дмитро Чижевський (1894-1977) - учений-енциклопедист, культуролог, філософ, історик, релігієзнавець, лінгвіст, славіст, дослідник української і слов'янської літератур; з 1949 р. професор Гарвардського університету, з 1962 р. член Гейдельберзької академії.

Д. Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української культури намагався побудувати як історію стилів, підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною спадщиною та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з XVI ст.). Вчений розрізняв два типи філософії та історії, які з ними асоціюються. Відповідно до того, що він називав раціоналістичним поглядом, філософія є наукою, що відкриває універсальну істину щодо природи реальності, справедливості, красоти тощо. Таким чином, може існувати тільки одна відповідь на кожне питання, множинність відповідей є показником фальші. В тій мірі, в якій національні філософії відзначені різними ідеями стосовно одних і тих самих питань, вони є фальшивими і не заслуговують на серйозну увагу історика. Інший філософський підхід Д. Чижевський називає романтичним. На цій світоглядній основі різноманітність філософських доктрин має позитивну цінність. Якщо абсолютні ідеали можуть бути реалізовані тільки в певних обмежених формах (наука, релігія, мораль тощо) національної культури, і розбіжності між національними культурами маніфестують різні аспекти абсолюту, тоді ці розбіжності є важливими і цінними. Разом вони забезпечують більш повне виявлення абсолюту. З цієї точки зору, філософія є самосвідомістю даної культури: вона з'ясовує, що є відмінного та цікавого у притаманних певній нації уявленнях про дійсність, справедливість та красоту, і таким чином нація сприймає себе як цілісність, що сприяє розвитку національної самосвідомості. Внаслідок специфіки історичного розвитку України, вважав Чижевський, національна свідомість та мова не є необхідними умовами для характеристики типу українського мислителя, також як місце його народження, освітній або професійний досвід. Найулюбленішим українським мислителем для Чижевського був Григорій Сковорода, у філософській системі якого він находив насамперед впливи різних європейських містиків. Досліджував Чижевський і українську філософію серця, і філософські традиції Києво-Могилянської академії. У кінці життя його світогляду був притаманний космополітизм. Вчений дійшов до переконання, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй... Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні».

Важливий доробок в осмислені сутності української культури належить видатному українському філософу Сергію Кримському(1930-2010). Він одним із перших порушив проблему філософського осмислення архетипів (грец. arche - початок + typos - образ) української культури, ведучи мову про наскрізні для історії, інваріантні щодо часу культурні структури, базові ідеї-образи, які характеризують соціокультурний розвиток людства. Функціонування архетипів є закріпленням ідеальних моделей поведінки, ритуалів, дій, образів, які сприяли формуванню категорій мислення, утриманню реальності, передачі людського досвіду та здобутків цивілізації. У праці «Архетипи української культури» (1996) сформульовано ідею софійності буття як основоположного принципу національного світорозуміння та духовності українського народу. Поряд з архетипом Софії Кримський виділяв в українській культурі архетипи Природи, Серця, Слова. Спорідненість національних архетипів та універсалій світової культури є передумовою вивільнення духовного життя нації з ситуації одноразовості й тлінності у простір вічності, у сферу утвердження історичних звершень народу в їх загальнолюдській значущості.

Інший сучасний український вчений Мирослав Попович (нар. 1930) утверджує погляд на українську культуру у цілісності і єдності духовної, господарської та політичної складових. На його думку, сучасний високоосвічений фахівець в Україні потребує світлої гуманітарної культури, щоб усі його можливості розвивалися в єдиному і багатоманітному цілому. Вчений пропонує сприйняття української культури в контексті світового культурного процесу, надаючи великого значення в її формуванні впливам інших культур. Творення української національної культури, наголошує М. Попович, є справою всіх громадян країни незалежно від етнічної ідентичності.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

ПЕРЕДМОВА | Виникнення та етапи розвитку первісної культури | Особливості архаїчної духовної культури | Періодизація і типологія античної культури | Основні риси культури Античності | Антична художня культура | Висновки | Типологія культури Середньовіччя та її особливості | Основні риси Києворуської культури | Цінності й чесноти руського Середньовіччя |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати