Головна

Сутність культури. Поняття етнічної та національної культури

  1. Актуальність і сутність процесів комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності у фармації
  2. Аспекти проблеми поняття про тертя і його види
  3. Валютні системи: поняття, структура, призначення
  4. Виникнення та етапи розвитку первісної культури
  5. Відродження і світовий культурний процес. Витоки Ренесансної культури в Україні
  6. Встановіть відповідність між поняттями та їх значеннями
  7. Встановіть відповідність між поняттями та їх значеннями

Поняття культура походить від латинського cultura, що первісно означало вирощення, оброблення землі, ґрунту, і це від самого початку накладає відбиток на характер культури як соціального явища та підкреслює активну роль в ній людини. Проте вже в античну добу, зокрема в працях славетного римського оратора Цицерона, цей термін використовувався у значенні ступеня духовної досконалості людини, розвитку її розумових здібностей. І подалі він набував нових відтінків в межах уявлень про освіченість, вихованість, обізнаність. В новітній час культура стає філософським поняттям, виникає нова галузь знань - культурологія. Американський антрополог та етнолог Леслі Елвін Уайт (1900-1975) ввів в науковий обіг цей термін і визначив культурологію як окрему науку.

Важливим для розуміння сутності культури є з'ясування її співвідношення з природою та з цивілізацією. Суб'єктом культури виступає людина, а об'єктом її творчих зусиль, перетворюючої діяльності - навколишній світ, природа. Видатний представник французького Просвітництва Ж.-Ж. Руссо вважав тубільців не тільки більш близькими до природи, але й більш природними, щирими у своїх почуттях, словах та вчинках, культуру ж - штучним та недосконалим витворенням людського розуму. Засновник німецької класичної філософії І. Кант, навпаки, розглядав природу як втілення тваринного, злого начала, на відміну від культури - світу свободи. В подальшому опозиція природи і культури одними авторами підтримувалась (З. Фрейд, М. Бердяєв, П. Рікер), а іншими знімалась (Г. В. Ф. Гегель).

В будь-якому разі природа має внутрішні механізми забезпечення власного буття, циклічності, боротьби за виживання, у ході якої припиняють своє існування ті біологічні види, які не можуть пристосуватися до географічних, кліматичних, температурних і т.п. змін. На відміну від природного середовища, культура є творінням людини й потребує її участі в тому комунікативному та соціальному просторі, який вона створює. Культура реалізує властиві їй функції не тільки на рівні індивіда, а й певної етнічної, релігійної, професійної або іншої спільноти, суспільства, людства в цілому.

Щодо цивілізації (лат. civilis - громадянський, суспільний), культура може виступати як її синонім, особливо коли йде мова про давні епохи. Але ці поняття можуть й протиставлятися, коли під культурою розуміється насамперед процес та результат творчої, інтелектуальної, власне духовної діяльності людини, а під цивілізацією - машинний, або ширше - науково-технічний розвиток людства, безперечно пов'язаний не тільки з поступовим покращенням умов життя, підвищенням його комфортності та технічної досконалості приладів та пристроїв, що його забезпечують, але й з певними внутрішніми суперечностями та іноді негативними наслідками. Саме з переходом в цивілізацію, за думкою О. Шпенглера, пов'язані занепад цілих народів та переривання цілих культурно-історичних періодів, зникнення життєздатності, творчого потенціалу людини та культури, втрата прагнення до творчості, любові, поезії, вмирання духу свята та гри.

Культура - це сукупність способів і продуктів людської діяльності, що охоплює сфери матеріального та духовного виробництва. Відповідно традиційним є її розподіл на матеріальну та духовну. Під матеріальною культурою ми розуміємо результати предметно-практичної діяльності людини, які створені насамперед з прагматичною метою та використанням технічних навичок і спрямовані на задоволення певних суспільних потреб. Це - всілякі споруди та будівлі, комунікації та транспортні засоби, прилади та пристрої, які мають об'єктивну собівартість і безпосереднє функціональне призначення. Інший вид цінностей, які відносяться до духовної культури, створюються в першу чергу задля задоволення духовних потреб та реалізації відповідних здібностей людини; їх значущість не вимірюється у грошових категоріях. До духовної культури відносять релігію, міфологію, філософію, мораль, мистецтво, науку, правові та політичні системи, традиції, звичаї, що є фрагментами соціокультурного простору, де культура реалізує свої основні функції: 1) ціннісну - бо культурний розвиток відображає процес вироблення матеріальних і духовних цінностей, формує у людини певну систему ціннісних орієнтацій, насамперед моральних; 2) світоглядну - утворення цінностей впливає на світосприйняття людини в цілому, визначає фундаментальні життєві принципи, ставлення до світу, природи, тварин, Бога, нарешті до самого себе; 3) інформаційну - культура становить величезний масив інформації про людину і світ, минуле і сьогодення, а також створює прогнози на майбутнє; 4) пізнавальну - процес культурного розвитку людини відбиває процес пізнання себе та світу, набуття інтелектуальної та духовної зрілості, соціальної адаптації до навколишньої реальності; 5) комунікативну - культура створює простір спілкування, в якому відбувається постійний обмін інформацією, знаннями, досвідом, і не тільки в словесній (вербальній) формі, але і за допомогою жестів, міміки, різноманітних символів, знаків, кодів тощо; 6) нормативну - адже етичні, релігійні та правові норми становлять ідеологічний каркас відповідних вчень та концепцій, є суттєвим сегментом культури та одним із її формотворчих чинників; 7) виховну - культурний досвід людини визначає рівень її обізнаності, освіченості, духовної зрілості, але й безумовно, позитивно впливає на ступінь вихованості, толерантності, поваги до інших, поведінку в суспільстві; 8) гедоністичну (грец. hēdonē - насолода, приємне самопочуття), бо відпочинок і дозвілля є необхідним компонентом існування людини, засобом оновлення її духовного, психічного, емоційного стану, заповнення дозвілля. Обряди і свята - важлива частина людського буття; завдання культури полягає в тому числі в наданні розвагам естетично значущої та морально виправданої форми.

Але межа, що існує між матеріальною та духовною культурою, умовна. Скажімо, архітектура - мистецтво будівель та споруд з різних матеріалів - є важливою складовою матеріальної культури. Разом з тим вона відображає певний рівень не тільки інженерної майстерності, технології, але й розуміння пропорції, гармонії, використання масштабу, пластики, кольору, тобто естетичні уявлення митця та його епохи. Музика, хоча й торкається найтонших струн душі, відбиває емоційний стан людини, особистісний світогляд, створює ліричний настрій, віддалений від повсякденності; проте, виконувати і, відповідно, слухати музичні твори неможливо без використання певних інструментів та системи знаків, тобто елементів матеріальної культури.

Матеріальні та духовні цінності, створені культурою, визначають її значущість в загальній історії людства, потенціал, життєздатність цієї культури. За думкою Дмитра Ліхачьова (1906-1999), саме культура перетворює населення, мешканців даної території на етнічну спільноту, свідому націю. Існування культури народу означає наявність певного культурного простору, цілісного культурного та історичного минулого. Культура - це «те, що значною мірою виправдовує перед Богом існування народу і нації».

З поміж інших типів людських спільнот етноси вирізняють наступні властиві їм, хоча і різною мірою, найважливіші ознаки: 1) власне ім'я, що дає можливість ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти; 2) міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку в часі Й просторі та сприяє формуванню відчуття певної спорідненості етносу; 3) спільну історичну пам'ять, що включає спогади про героїв, значущі для етносу події та їхнє увічнення; 4) один чи кілька елементів спільної культури, серед яких, - релігія, звичаї, мова, мистецтво; 5) прив'язаність до батьківщини як землі, на якій етнос не обов'язково в даний момент безпосередньо проживає, важливий символічний духовний зв'язок із землею предків; 6) усвідомлення своєї єдності, принаймні в якоїсь частини населення.

Елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу, утворюють його культурну традицію. Етнічні традиції - це виражений в соціально організованих стереотипах груповий досвід, котрий накопичується та відтворюється в етнічній спільноті. Вони охоплюють суспільні настанови, норми поведінки, цінності, звичаї, ритуали, наявні у всіх сферах соціального та приватного життя.

Поняття етнічна ідентичність визначає рівень ототожнення індивіду з певним культурно визначеним етносом. Важливою умовою етнічної ідентичності є усвідомлення членами певної етнічної спільноти специфіки своєї життєдіяльності в порівнянні з іншими. Особливо це позначається на традиційно-побутовій культурі, яка формується в результаті багатовікової матеріально-виробничої та духовної діяльності певного етносу. Побутову культуру складають форми виробничої діяльності, ремесла та промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, їжа, одяг, прикраси, сімейні та громадські відносини тощо.

Проте самої наявності традиційно-побутової культури недостатньо для того, щоб етнічна спільнота виступала суб'єктом історичного процесу та отримала життєво необхідне для неї визнання в межах держави і світового співтовариства. Етнічна самосвідомість передбачає вимоги визнання за етносом певного статусу. Вони можуть висуватися щодо економічного добробуту, громадянських прав, освітніх можливостей для членів певної етнічної спільноти, або забезпечення її колективних прав, культурної та політичної автономії аж до повного суверенітету над територією компактного мешкання етносу. У міру того, як етнічна спільнота шляхом політичних дій досягає успіху у здобутті та утвердженні групових прав, вона стає нацією.

Формування нації відбувається в результаті складної взаємодії етнічних, соціальних, економічних, релігійних, політичних та правових чинників. Розрізнюють етнічні та громадянські нації. Ядром формування етнічної нації виступає окрема етнічна культура, а для національної ідентичності найважливішим є усвідомлення спільності мови, звичаїв та інших культурних чинників. Громадянська нація виникає на основі політичної одиниці (держави), а національна ідентичність формується на засадах приналежності до єдиної суспільно-політичної системи та визнання її цінностей.

За визначенням Е. Д. Сміта, ідеальний тип націй - це «названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як неперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною». Сміт визначає саме культурні традиції як той фактор, який формує характер національних спільнот і чуття національної ідентичності, хоча, безумовно, формуванню націй сприяли «й інші політичні форми громади та колективної ідентичності, як-от місто-держава, племінний союз і навіть імперія». Саме культурні традиції і соціальні елементи забезпечували ресурси для колективної культурної ідентичності націй. Серед культурних ресурсів нації Сміт називає міфи про походження та етнічну обраність; обожнення батьківщини та її поетичних краєвидів; етноісторію спільноти; вимір долі і культ жертви.

Усвідомлення належності до політичної та соціальної спільноти, яка утворює націю, називається національною свідомістю. Під час розвитку національної свідомості акцент переважно робиться на чинниках, що об'єднують мову, релігію, історію, політичні ідеали. Але національна свідомість може формуватися й у негативний спосіб, у конфронтації з чужим - іншою мовою, релігією, звичаями тощо. Неприйняття всього чужого як ворожого та небезпечного визначається як ксенофобія.

Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Серед прихильників концепції універсальної, всесвітньої культури - П. Тейяр де Шарден, В. Вернадський, А. Швейцер. Протилежної точки зору дотримувались М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, які виділяли певні історико-культурні типи, неповторні та унікальні. Вірогідно, істина полягає в тому, що сутність кожної національної культури формується та репрезентується досягненнями її представників у політичному, економічному та соціальному житті, науці, освіті, мистецтві. Сукупність цих досягнень утворює скарбницю світової культури.

Культура має свої особливості й на рівні певних груп людей, об'єднаних спільними соціальними, віковими, конфесійними, професійними та іншими ознаками, ідеалами, переконаннями, моделями поведінки, спілкування. В цьому разі можна говорити про субкультуру; зокрема, це молодіжна субкультура, студентська, міська тощо. Різноманіття субкультур в сучасному суспільстві було досліджено американським соціологом Е. Тофлером у книзі «Футурошок».

Існує ще один критерій класифікації культур - розподіл за регіональною ознакою. Регіональна культура - поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в обмеженій просторово-часовій заданості. Тобто - це тип культури, специфіка якої зумовлена локальними географічними межами. Особливості регіональних культур формуються під впливом різноманітних факторів, серед яких природно-біологічний, географічний, етнічний. Виділяють, зокрема, культури Заходу та Сходу. Ознаками першої, під якою розуміється насамперед західноєвропейська та північноамериканська культури, є домінування концептів індивіду, людської особистості, персони в мистецтві, філософії; розуміння сенсу та мети життя як самоствердження або реалізації творчих здібностей. Ознаками другої - культури Східної, Південної та Південно-Східної Азії, арабського Сходу - вважають традиційність, спадкоємність, релігійно-філософське підґрунтя, постійний зв'язок з духовними практиками.

Широко використовується й поняття європейська культура. Саме до цього типу культури, з домінуванням політичних прав та свобод, ліберальними цінностями, гуманістичними орієнтирами, прагнула повернутися Україна кожного разу, коли намагалася розбудувати власну державність. Географічне та геополітичне положення України визначає її місце на межі різних культурних світів і в той же час надає можливість, беручи до уваги надбання кожної з культур, створити власний, неповторний та цікавий для інших народів культурний простір. І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Протягом всього її розвитку філософія духовності, осередком якої є серце людини, визначає загальний дух української культури в цілому, її філософії, мистецтва, тяжіння до моральних проблем. Закономірно, що основна надія в збереженні духовності покладалася на освітні практики і установи, а носієм ідей національної свідомості була українська інтелігенція, спочатку - козацько-старшинська і дворянська, а потім - народно-демократична. Ще в козацьких літописах другої половини XVII ст. обґрунтовувалися такі поняття, як Україна та український народ. Представники українського дворянства, як, наприклад, громадський діяч та історик Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) в своїй «Історії Малоросії» 1822 р., зверталися до козацтва як до визначального чинника розвитку українського народу. Проте в цих розвідках був відсутній аналіз сутності та перспектив розвитку національної культури.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

Висновки | Виникнення та етапи розвитку первісної культури | Особливості архаїчної духовної культури | Періодизація і типологія античної культури | Основні риси культури Античності | Антична художня культура | Висновки | Типологія культури Середньовіччя та її особливості | Основні риси Києворуської культури | Цінності й чесноти руського Середньовіччя |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати