На головну

випускний роман

  1. C) дається приклад країни, успішно поєднати у своїй правовій системі ознаки романо-германський системи права із загальним правом.
  2. Антіарійскіе диверсії Романових
  3. Архипов Б. В., Романова О. М.
  4. Найважливіші представники романтизму в мистецтві
  5. Візантійський хроніст про зустріч візантійського василевса Романа I і болгарського царя Симеона
  6. Внутрішня і зовнішня політика династії Романових в XVII столітті
  7. Виникнення економічного романтизму утопічного соціалізму

До ранку газони ставали сивими, а повітря кам'янів. Люди йшли крізь тверду, кришталеву прохолоду, як крізь нескінченний ряд обертових скляних дверей. На зорі по річковиків мітлою проходився вітер і обдував тротуари, чому місто здавалося приготованим до зими, як небіжчик до поховання. Але снігу все не було. І ось ніби зрушилося саме час - перший сніг хлинув як перші сльози після довгого, мовчазного горя.

Служкін ходив провідати Сашеньку, але не застав її на роботі. У нього ще залишалося півтори години свободи до кінця зміни в садку, і він відправився побродити вздовж затону, подивитися на кораблі.

А сніг падав густо і щільно, немов його скидали зверху лопатами. Біля прохідної Служкін несподівано побачив змерзлих, танцюючого на місці Овечкіна з заметом на голові.

- Яким вітром? - Затримавшись, поцікавився Служкін.

- Людину чекаю ... одного ... - проклацал зубами Овечкін.

- У травні закохуватися треба, - порадив Служкін.

На мосту в іржаві боки понтонів важко штовхалася стигла вода. Понтони розгойдувалися, дощаті трапи між ними злобно гуркотіли.

Затон, щільно заставлений кораблями, схожий на якусь будівництво. Щогли, антени, стріли лебідок стирчали як будівельні ліси. На дахах і палубах сніг лежав рівними пластами. Ілюмінатори дивилися на Служкін невідяще, неуважно, спідлоба, як дивиться людина, яка майже заснув, але раптом чомусь відкрив очі.

Служкін зупинився у навісу лісопилки, під яким понуро гойдався і дзвеніли ланцюгами тельфер. У білій імлі Кама виділялася контрастною чорною смугою, тому що сніг, падаючи на воду, дивно зникав. Служкін стояв, курив і дивився на високий і масивний ніс найближчій самохідки, у якій в клюзах стирчали якоря, немов кільце в ніздрях бика.

На доріжці з снігопаду з'явився маленький засніжений людина, і Служкін з подивом дізнався в ньому Машу Большакова з дев'ятого «А».

- Маша, ку-ку, - гукнув він її.

- Ой, Вікторе Сергійовичу! ... - Маша навіть злякалася.

- Ти чого тут робиш?

- До тата ходила. Мама просила йому записку віднести.

- Це не тебе там біля прохідної Овечкін чекає?

- Мене, - почервонівши, зізналася Маша.

- Е-ех, шкода, - зітхнув Служкін. - А я хотів проводити ...

- До прохідної ще далеко, - кокетливо відповіла Маша.

Вони повільно пішли поруч, не дивлячись один на одного. Нарешті, не витримавши, Маша підняла на Служкін очі і посміхнулася:

- А ви що тут робите, Віктор Сергійович? Тільки не брешіть.

- Та нічого не роблю. Шляюся. Чого мені тут робити? Ходжу і згадую часи, коли сам дівчаток чекав.

- А чому на заводі?

- Ну ... як сказати ... Хотів побачити один теплоходік, про який є що згадати. «Озерний» називається.

- Я в кораблях не розбираюся ... А що у вас за історія, Віктор Сергійович, яку ви згадуєте?

- Історія моєї останньої шкільної любові, - важливо пояснив Служкін.

- Розкажіть, - лукаво посміхаючись, запропонувала Маша.

- Ой, Машенька, - заскиглив Служкін. - Це історія дуже стара. Вона довга і нудна, зі сльозами і мордобоєм. Тобі буде нецікаво.

- Дуже цікаво, Віктор Сергійович! - Гаряче запевнила Маша.

- Ну, гаразд, - досить погодився Служкін і поліз за сигаретами. - Було це в червні, коли я закінчив десятий клас і йшли випускні іспити, - почав він. - Дружив я тоді з однокласницею. Красива дівчинка була, але характер - врятуй господи! Нісенітна, склочна, задирлива - гірше Ясіра Арафата. Звали її Наташа Вєткін, а кличка - просто Гілка. Дружили ми давно, проте нічого особливого: так, гуляли, розмовляли, в кіно ходили, цілувалися потихеньку. А тут як дійшло до всіх, що скоро назавжди розлучаємося, так і заводитися почали, нервувати. Ну, я-то ще з дитинства мудрий був, лежав собі спокійненько на дивані. А Гілка, видно, вирішила під кінець урвати шматок побільше і завела роман з іншим нашим однокласником. Звали його Славком Сметаніним, а кличка була, звичайно, Сметана. Він був хлопець видний, відмінник, але нич-чегошенькі собою не представляв. Дивлюся, в загальному, це я: Гілка з Сметаною кожен день туди-сюди розсікає. Що, думаю, за млинець? Спробував я Вєтці мізки прочистити, вона і ляпнула мені: не лізь, мовляв, і йди звідси. Я, зрозуміло, розлютився благородно. Ну, думаю, жаба, ти у мене покукарекаешь ще.

І ось був у нас іспит з хімії. Підходжу я це вранці до школи і бачу, що Гілка з Сметаною під ручку преться. Я відразу зрозумів: сьогодні точно чиясь кров буде пролита. Хімічка нам кабінет відкрила і кудись пішла. Гілка теж учесала. Сидимо ми в кабінеті вдвох: я і Сметана ця безглузда. Я злість збираю. Сметана зошит свою з квитками читає. А треба сказати, що в кабінеті тому був здоровенний вчительський стіл. Зверху кахлем викладений, щоб кислота не попсувати, а збоку великий скляний витяжна шафа з трубою нагорі. Я все прикинув, обміркував, потім встав, зошит у Сметани з рук хвать, на цей стіл скок, та й запхав її в трубу. Сметана озвіріла, спершу за мною між парт поганяти, потім полізла в шафу за зошитом. І тільки вона в витяжна шафа проникла, я тут же підскочив, дверку у шафи закрив і замкнув з усієї сили на шпінгалет. А після вийшов з кабінету і двері клацнули.

Ось і час іспиту настало. У кабінету натовп мнеться. Підгортає екзаменаційна комісія, відкриває двері, ввалюється в кабінет ... А там цей дурень на столі в скляній шафі сидить, як мавпа в акваріумі. Вчителі відразу в вереск, інших зо сміху скосило. І головне - шпінгалет ніхто відкрити не може, так я його засобачіл. Поки слюсаря шукали, півшколи в хімію поржать прибігло. А мені ж, чудотворця і вигаднику, ні слова не кажучи по хімії трояк вкарбувалася і з іспиту під зад коліном. Я не став переживати, тільки радів, коли згадував, як Гілка позеленіла.

Маша сміялася. Підбадьорений, Служкін заливався солов'єм.

- Того ж вечора сиджу я вдома, раптом дзвінок у двері. Я тільки двері відкрив, а мені Гілка відразу по морді трісь! ... Але я - горобець стріляний, я відразу присів. І вона з усього розмаху рукою по одвірка як засадила, аж весь будинок здригнувся! Тут на гуркіт моя мама в коридор вибігає. А мама моя пристрасть любила, коли в гості до мене дівчинки приходять. Схопила вона Гілку і на кухню потягла. Відразу чай, цукерки, все таке. Каже мені: познайом, мовляв, Вітя, з дівчиною ... Мене, звичайно, рис за мову смикнув. Така і сяка, кажу, моя наречена. Від цих слів Гілка ледь не задимівся. Ну, чай допила, з мамою моєю попрощалася культурно і пішла, а на мене і не глянула. Так, думаю, Віктор Сергійович, очікує тебе бій не заради слави, заради життя на землі.

Служкін зробив паузу, закурюючи. Маша, посміхаючись, чекала продовження. Вони пошагалі далі. Сигарета в роті у Служкін диміла, як крейсерська труба.

- У день випускного балу вручили нам в урочистій обстановці атестати. Далі в культурній програмі значилося катання на теплоході. Загнали нас, випускників, на цей ось «Озерний». Тут дискотека, шведський стіл, інші дурниці. Погода просто золота! І попливли ми, значить, на прогулянку. У салоні музика грає, все танцюють. А Гілка, зараза, всю дорогу тільки зі Сметаною і танцює. Якщо ж я її запрошую, то мені непристойні речі руками і пальцями показує. Відкликав я її в сторону і питаю: що таке? Вона замість відповіді зірвала у мене з голови бейсболку і за борт кинула. Зовсім прикро мені стало, пішов я. А коли повернувся назад в салон, де банкет бушував, то взяв зі столу банку з майонезом і сів поруч зі Сметаною. Раз вже Гілка зі мною не хоче, то з Сметаною не зможе. Улучив я момент, коли Сметанін, скотина, за ковбасою потягнувся і зад свій підняв, і вилив йому на стілець півбанки. «Тепер, - кажу, - твоя прізвище не Сметанін, а майонез», - і пішов. А Сметанін як приклеївся до місця. Гілка його тягне танцювати, а він тільки посміхається і каже, що нога болить.

Тут пароплав наш причалив до берега, щоб ми, значить, в ліску Повеселившись. Зійшов на берег і я. Через деякий час підрулює до мене Гілка: вся квітуча, посміхається. Відійдемо, каже, на хвилинку. Ну, відійшли ми, і далеченько відійшли. Тільки зупинилися на галявині, вона і накинулася на мене, як Перша Кінна на синьожупанників. Розгортається і з маху мені в щелепу р-раз !! Я тільки зубами клацнув. А з іншого боку вже друга граната летить. Я Вєткін руку встиг зловити. Тут і я зі злості вдарив її в поддихало - вона навпіл зігнулася. Шкода мені її стало, дуру. Підняв я її, обтрусив, вибачився і назад потягнув. Виходимо ми нарешті на берег - і що ж? Пароплав-то наш - ту-ту! - Поплив! Так і залишилися ми в лісі.

- І що, на випускний бал не були? - Здивувалася Маша.

- Ні звичайно. Я зорієнтувався: до найближчої пристані кілометрів десять. А що робити? Потяглися. Поки через всякі буреломи лізли, як Дерсу Узали, вже вечір настав, погода зіпсувалася, дощ хлинув. Намокли. Але тут нам пощастило. Йшли повз якогось котловану, і там на краю екскаватор стояв. Чи не стирчати ж нам під дощем всю ніч! Залізли в кабіну. Я в крісло сів, вона до мене на коліна ляснув. Обігріли, обсохнули. Я Гілку цукерками пригостив, які на банкеті за звичкою зі столу поцупив. Гілка на кшталт отмякла. І тут як давай ми з нею цілуватися! Всю ніч безперервно цілувалися! Тільки ось дупою своєї товстої вона мені все ноги відсиділа - це мене і згубило. Годині о четвертій ранку, як світати почало, порішили ми знову в путь рушити. Гілка перша з кабіни вискочила. І поки я розминав занімілі ноги, вона схопила якусь палицю і засунула її в ручку дверцят - замкнула мене, значить, в кабіні, змія! А сама спокійно одна пошагала.

Я кричав-кричав, двері таранив-таранив - нічого не виходить. Тоді розсердився я, вирвав якусь залізяку і розбив вікно. Вистрибнув, так невдало. Упав на дно котловану і вивихнув ногу. Ну, біда! Виповз нагору з риком, виламав собі дубину сукувату і з нею пошкандибав, як Мересьєв. Гілку наздогнати вже і не мріяв.

Доплентався до села, прийшов на пристань. Гілки ніде немає. А, думаю, хрін з тобою, стара дура. Купив квиток, тут «ракета» підходить. Пішов під воду я, сиджу, дивлюся. І бачу, що як чорт із табакерки з'являється на пристані моя Гілка і починає вмовляти контролершу, щоб її без квитка на борт взяли. Грошей-то на квиток у неї немає! Я, як благородна людина, з пароплава геть - і в касу. І поки я на своїх півтора ногах шкутильгав, «ракета» наша стартувала! Наступна тільки через п'ять годин. А ми з гілки вже втомилися як сволочі, навіть лаятися сил немає. Пішли ми за село, знайшли піщану косу, купалися, засмагали. Гілка тиха-тиха була, винувата, добра. Зрештою дочекалися ми наступної «ракети», сіли. Гілка всю дорогу спала у мене на плечі. Припливли, зійшли на берег рідний. Кісточка моя розпухла, болить, ледве ступаю. З гріхом навпіл довела мене Гілка до дому, всю дорогу підтримувала. Біля під'їзду стали прощатися. І тільки я хотів поцілувати її наостанок, вона ка-ак пнеться мене в хвору ногу! Я на спину брик, закричав і ногами засукав. А вона втекла. Більше ми з нею не бачилися.

Служкін замовк.

- Ніколи? ... - Зі співчуттям, обережно запитала Маша.

- Ніколи, - сумно підтвердив Служкін.

Маша задумалася. Вони удвох вже підійшли до наплавному мосту. Маша похитала головою і зізналася:

- Ви так розповідали, Віктор Сергійович, - я ніби кіно дивилася. Ніколи б не подумала, що так буває ...

- А так і не буває, - посміхнувся Служкін. - Я все вигадав, щоб тобі нудно не було.

Маша остовпіла. Служкін, посміхаючись, погладив її по голові.

- Далі йди одна, а я постою, - сказав він. - А то мене Овечкін приревнує.

 




Переселення на диван | Зустріч Наполеона з червоними партизанами | Виховання без почуттів | Сашенька | На даху | Червона професура | Відхилення від теми | Відлучення від мрії | М'ясна порода мамонтів | Кіра Валеріївна |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати