загрузка...
загрузка...
На головну

Теорії формування девіантної поведінки

  1. Quot;"^ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ
  2. Алгоритм та його місце в теорії інтелектуальних систем прийняття рішень.
  3. В Англії після економічної концепції Дж. М. Кейнса кейнсіанство як напрямок економічної теорії пройшло ще два історичних етапи еволюції: неокейнсіанство і посткейнсіанство.
  4. Виконання вправ на формування вміння аналізувати різні аспекти педагогічного спілкування
  5. Виникнення кейнсіанської теорії
  6. ВИНИКНЕННЯ МОВНИХ СІМЕЙ, ПРИЧИНИ ЇХ ФОРМУВАННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ
  7. Виникнення та розвиток марксистської економічної теорії

Трактування причин девіантної поведінки тісно пов'язане з розумінням природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що розвиток і поведінка людини визначається взаємодією різних факторів: біологічних, психологічних і соціальних. Залежно від того, якому з них надається основне значення, виділяються відповідні теорії формування девіантної поведінки:

- теорії, що акцентують увагу на біологічних детермінантах девіан- тної поведінки;

- концепції, в яких центральне місце відводиться психологічним чинникам девіантної поведінки;

- соціологічні концепції, що пояснюють девіантну поведінку соціа-ньними причинами.

Біологічне трактування причин девіантної поведінки має давню історію, проте класичні наукові праці цього напряму з'явилися лише в XIX столітті. Перш за все, це роботи італійського лікаря-психіатра


Ч. Ломброзо, в яких він спробував обґрунтувати зв'язок між анатомічною будовою людини і злочинною поведінкою. Він розробив концепцію «природженого» злочинця, якого можна визначити за низкою фізичних, анатомо-антропологічних ознак: масивна, висунута вперед нижня щелепа, сплющений ніс, рідка борода, низький лоб тощо.

У XX ст. також робилися спроби пояснити девіантну поведінку біологічними чинниками. Зокрема, У. Шелдон обґрунтовував зв'язок між типами будови тіла людини і формами поведінки. У. ПІрс в результаті генетичних досліджень у середині 60-х років XX ст. дійшов висновку, що наявність зайвої ігрек-хромосоми у чоловіків зумовлює схильність до кримінального насильства. Г. Айзенк (1970), вивчаючи ув'язнених, зробив висновок, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів, ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні. Для сучасної науки характерне скептичне ставлення до спроб суто біологічного пояснення причин девіантної поведінки. Більшість фахівців дотримуються соціологічного і психологічного підходів.

Соціологічний підхід. Дослідження соціологів кінця XIX - початку XX ст. Ж. Кегле, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля та ін. виявили зв'язок девіантної поведінки з соціальними умовами існування людей. Вперше соціологічне пояснення девіації було запропоноване в теорії аномії Е. Дюркгеймом, який використовував її у своєму класичному дослідженні самогубства (1897).

Статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, са- могубств, проституції), проведений Ж. Кегле і Е. Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що кількість аномалій у поведінці людей зростає в періоди воєн, економічних криз, соціальних потрясінь. Це спростовувало теорію «природженого» злочинця, вказуючи на соціальне коріння цього явища. Разом з тим соціологи того часу, виявивши зв'язок між соціально-економічними умовами існування суспільства і девіантною поведінкою, не змогли до кінця диференціювати і пояснити природу цих відхилень.

Е. Дюркгейм вважав, що певний оптимальний рівень девіації неминуче властивий суспільству, так само як температура - людському тілу. І необхідно піклуватися не стільки про її цілковите викорінення, скільки про підтримку оптимального рівня, попереджаючи лише «сплески», зростання різних форм девіантної поведінки.

У межах соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрям і структурний аналіз. Першого дотримуються Ф. Танненбаум, І. Гоффман, Е. Лемерт, Г. Беккер. Основним положенням тут є теза, згідно з якою девіантність - не властивість, внутрішньо притаманна певній поведінці, а наслідок соціальної оцінки (стигматизації, «тавру- вання») певних ознак як девіантних. Девіація обумовлена здатністю впливових груп суспільства нав'язувати іншим прошаркам певні стан-


дарти. Аналіз причин девіантної поведінки спрямований в даному випадку на вивчення процесів, явищ і чинників, що визначають або впли- вають на приписування статусу девіантності і статусу девіанта індиві- дам. Тобто увага фокусується на тому, яким чином формується став-лення до людей як до девіантів.

Структурний аналіз пропонує три пояснення причин девіації:

- перше - культурологічне, коли причиною девіації вважаються конфлікти між нормами субкультури і пануючої культури, оскільки інди- віди одночасно входять у різні етнічні, культурні, соціальні, політичні та Інші групи з цінностями, що не збігаються або суперечать одні одним (С. Селлін);

- друге - склалося у межах теорії конфлікту (К. Маркс, Р. Квінін, І. Тейлор, П. Уолтон, Д. Янг): девіація тут розглядається як форма про- тидії нормам капіталістичного суспільства, зумовлена соціально-економічною природою капіталізму;

- третє пропонує Р. Мертон у теорії «соціальної аномії»: девіантна Поведінка зумовлюється аномією як розбіжністю між проголошеними даною культурою цілями та схвалюваними засобами їх досягнення.

У вітчизняних дослідженнях виникнення девіантної поведінки в остійному пояснюється двома причинами: а) розбіжністю між вимогами соціальної норми і вимогами життя, з одного боку, і б) невідповідністю иимог життя інтересам даної особистості - з іншого. Суспільство, з одного боку, орієнтує індивіда на конформну поведінку, що є умовою соціальної стабільності, а з іншої - об'єктивно вимагає від нього ініціативності, тобто виходу за межі загальноприйнятих стандартів. Тому соціалізація особистості завжди передбачає як конформну, так і нон-конформну поведінку.

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціаль- них відхилень слугує соціальна нерівність. Вона породжує суперечнос- ті між потребами, які постійно зростають, і нерівними можливостями, які залежать від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальний статус він має.

Психологічний підхід акцентує увагу на власне психологічних чинниках девіантної поведінки і важливого значення надає обґрунтуванню поняття психічної норми. У психологічних дослідженнях найчастіше загальним критерієм норми психічного розвитку вважається здатність індивіда до адаптації. Водночас наголошується, що цей критерій не

завжди є достатнім. Показником норми є не тільки успішне пристосу- вання до соціального середовища, але й прогресивний розвиток творчих здібностей і якостей, пов'язаних з формуванням особистості. Зок-

рема, важливе значення має формування «Я-концепції», певні ознаки

якої розглядаються як ключ до нормальної адаптації: гармонійність

(мінімум внутрішніх суперечностей і єдність поглядів на життя), віднос-


на автономія (здатність до незалежної, самостійної поведінки). Автономія пов'язується з формуванням комунікативних здібностей і впевненості в собі (позитивної самооцінки). У свою чергу, невпевненість у собі і низька самооцінка розглядаються як джерела порушення адаптації і аномалій розвитку (М. Герберт, 1974).

У психоаналізі основним джерелом відхилень вважається постійний конфлікт між несвідомими потягами особистості і соціальними обмеженнями її природної активності. Нормальний розвиток особистості передбачає наявність оптимальних захисних механізмів, які врівноважують сфери свідомого і несвідомого. Неофрейдисти відмовилися від пояснення причин девіантної поведінки дією одних лише сексуальних потягів. Так, К. Хорні, Д. Боулбі, Г. Салліван вбачають причини відхилень у дефіциті емоційного контакту, теплого спілкування з матір'ю у перші роки життя. Негативну роль відсутності почуття безпеки і довіри в перші роки життя дитини відзначає також Е. Еріксон.

Дещо інші причини відхилень розглядаються в "індивідуальній психології" А. Адлера. Згідно з його поглядами, немовля з'являється на світ з двома базовими почуттями-прагненнями: а) почуття неповноцінності і прагнення до досконалості як компенсація цього почуття; б) соціальне почуття спільності і прагнення до встановлення значущих соціальних відносин.

Розвиток соціально значущих здібностей, або, за А. Адлером, «компенсація на продуктивному боці життя», веде до формування почуття власної цінності, що передбачає домінування почуття спільності над прагненням до переваги. У разі «компенсації на непродуктивному боці життя» почуття неповноцінності трансформується в комплекс неповноцінності, що становить основу неврозу, або в зворотний бік цього комплексу - «комплекс переваги», який може виявлятися, наприклад, у ригідній позиції «вундеркінда», не готового до систематичної праці та рівноправного спілкування з однолітками. Слід зазначити, що А. Адлер причини відхилень вбачає не стільки в самих комплексах, скільки в нездатності індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем. Формування такої здатності може перетворити початковий комплекс на інструмент позитивного розвитку особистості.

Важливим чинником формування особистості А. Адлер вважає структуру сім'ї. Різне становище дитини в цій структурі і відповідний тип виховання мають значний, а часто і вирішальний вплив на виникнення девіантної поведінки. Наприклад, гіперопіка, за Адлером, веде до розвитку недовірливості, інфантильності і комплексу неповноцінності.

Значною популярністю в зарубіжній психології користується пове-дінковий підхід до розуміння причин девіантної поведінки. Акцент в походженні девіантної поведінки тут переноситься на неадекватне ] соціальне научіння. Цей підхід має підкреслено емпіричний характер і


зосереджує свою увагу на можливості корекції неадекватної поведінки шляхом організації позитивного підкріплення і коригування наслідків девіантної поведінки.

Дещо відмінний від поведінкового екологічний підхід трактує відхилення и поведінці як результат несприятливої взаємодії між дитиною і соціальним середовищем. Корекція тут розуміється як оптимізація цієї взаємодії шляхом взаємної зміни позицій і навчання дитини навичок співпраці.

Близький до екологічного психодидактичний підхід, який акцентує yвary на ролі навчальних невдач дитини у розвитку відхилень (Д. Халаган, Дж. Кауфман). Представники цього напряму наголошують на важливості індивідуального підходу в навчанні і створенні можливо- стей для самовираження особистості в навчальній діяльності.

Популярний в сучасній психології розвитку і дитячій психології гуманістичний підхід розглядає відхилення в поведінці як наслідок неприйняття дитиною власних почуттів і неможливості знайти сенс і са-мореалізуватись в умовах виховання, що склалися. Представники цього напряму вбачають можливість корекції відхилень у налагодженні специфічного контакту вчителя з дитиною, що дозволяє в теплій і довірчій атмосфері ввести її в навчальні ситуації без традиційної дидактичної дивергенції (розбіжності) позицій і ігнорування інтересів дитини.

Останнім часом у західній психології значного поширення набув пік званий емпіричний підхід до визначення відхилень. Його суть поля-11ю в емпіричній, феноменологічній класифікації, де кожний стійкий поведінковий симптомокомплекс отримує свою назву (аутизм, депресія, віктимність тощо). Цей підхід є спробою зближення психіатрії та психології, тому для опису типів відхилень використовується поняття синдрому як деякого стійкого утворення в структурі особистості. Як приклад класифікації різних форм відхилень у поведінці і розвитку роз-і минемо схему, наведену в роботі Д. Халагана і Дж. Кауфмана. На основі аналізу елементів девіантної поведінки ними було виділено чотири типи синдромів (аномалій): 1) порушення поведінки; 2) порушення особистості; 3) незрілість; 4) асоціальні тенденції.

Перший тип характеризується такими проявами (симптомами): неслухняність, деструктивність, запальність, безвідповідальність, нахабство, ревнощі, гнівливість, нав'язливість, плутаність.

Другий тип: відчуття неповноцінності, підвищена сенситивність; уникнення спілкування, тривожність, плаксивість.

Третій тип: неуважність, незграбність, пасивність, нервовий сміх, мастурбація тощо.

Четвертий тип: наявність поганих товаришів, прогули, належність до асоціальних груп,

У цій класифікації немає єдиних критеріїв для виділення типів відхилень у психічному розвитку, для розрізнення їх причин і наслідків.


Особливо критично такі схеми сприймаються у контексті традиційної вітчизняної методології, яка вимагає розгляду особистості дитини і її аномалій у соціально обумовленій життєдіяльності, в зміні ставлення дитини до соціальної дійсності, що її оточує. Так, симптом або риса поведінки (наприклад, віктимність, тривожність або підвищена сенситивність) залежно від свого наповнення і часу прояву може свідчити про прямо протилежні тенденції у формуванні особистості. Тривожність у госпіталізованої дитини зовсім не свідчить про якесь відхилення, а підвищена чутливість дошкільника до правил соціальної взаємодії у рольовій грі свідчить про успішне формування особистості. Не менш прогресивною може бути неслухняність або непокора батьківському авторитету. Навіть сукупність аномальних симптомів негативізму, упертості свідчить про цілком нормальну кризу або певний етап формування особистості. Лише затяжний і абсолютно негативний характер цієї кризи може бути свідченням виникнення відхилення. У одній з численних робіт з опозиційної поведінки (а девіантна поведінка по суті саме такою і є) нараховується 15 функцій такої поведінки: від прагнення до самостійності і необхідності підтримки згуртованості групи до апробації меж своєї влади і «запрошення до гри». Практично всі вони можуть розглядатися як нормальні, тому що виконують конструктивну функцію в формуванні особистості. Сама по собі протидія дитини дорослим ще не свідчить про негативні тенденції у формуванні особистості, навіть депресія може мати цілком позитивне значення.

Література

Баранова Т. Подростки с девиантным поведением: трудности социализации // Социальная педагогика. - 2005. - № 4. - С. 47-54.

Гурлева Т. Причини виникнення і перспективи попередження підліткової важ-ковиховуваності // Практична психологія і соціальна робота. - 2007. -№ 7. - С.6-10,

Дементьева И. Отклоняющееся поведение несовершеннолетних как следствие семейного неблагополучия // Социальная педагогика.- 2005.- № 1.- С. 23-30.

Захаров А. И. Как предупредить отклонения в поведении ребёнка. - М., 1986.

Коррекционная и специальная педагогика / Автор-сост. Л. И. Давыдова. -Дзержинск, 2006. - 218 с.

Никуленко Т. Г. Коррекционная педагогика: Учебное пособие. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. - 381 с.

Основы коррекционной педагогики. Учебно-методическое пособие / Авто-ры-сост. Зайцев Д. В., Зайцева Н. В. - Саратов, 1999. - 110 с.

Раттер М. Помощь трудным детям. - М.: Прогресс, 1987.-424 с.

Шульца Т. Альтернативные формы наказаний подростков за девиантное поведение (анализ зарубежного опыта) // Социальная педагогика. - 2004. - № 3. - С. 97-99.

Щуркова Н. Осложненное поведение как объект внимания педагога // Социальная педагогика. - 2006. - № 3. - С. 39-46




  5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   Наступна

РОЗДІЛ 1. КОРЕКЦІЙНА ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА | ЛЕКЦІЯ 1. КОРЕКЦІЙНА ПЕДАГОГІКА В СИСТЕМІ ПЕДАГОГІЧНИХ | Принципи корекційно-педагогічної діяльності | І. Актуалізація опорних знань | Становлення і розвиток корекційної педагогіки як науки | Історія розвитку корекційної педагогіки в Західній Європі | Індивідуальні завдання | Категорія адаптації в онтогенезі | Фактори соціально-психологічної дезадаптації | Механізми розвитку адаптаційних порушень |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати