Головна

Інтеграційні процеси в АТР.

Дев'яності роки ХХ ст. відзначені загостренням економічної конкуренції між трьома найбільшими центрами капіталу - США, Японією і країнами "загального ринку", особливо, після того як Європейське економічне співтовариство прияло рішення створити на початку 1993 р "Європейський економічний район". Створення такого району стало серйозним викликом США і Японії. У відповідь на цей крок в умовах зростаючої конкуренції на міжнародному ринку США стали активно готуватися до створення регіону вільної торгівлі, що включає США, Канаду і Мексику. Одночасно США стали розширювати економічні контакти з латиноамериканськими країнами. На Японію, яка, на думку американських ділових кіл, була найбільш "небезпечним" суперником, Білий дім намагався чинити максимальний вплив з тим, щоб змусити цю країну скоротити її експорт в США. Японія, прагнучи послабити тиск, який чинили на неї США і європейські країни, розробила різні форми економічної інтеграції країн регіону типу "Тихоокеанської економічної дуги" (1992 р), куди б увійшли Японія, СНД, Китай, Південна Корея. Був такий варіант і для країн Південно-східної Азії - "паназійська формула співіснування" (1993 г.). Ядром цих об'єднань повинна була стати Японія. Крім цього на початку 90-х рр. багато експертів вважали, що транснаціональне економічне співробітництво в Східній частині АТР все більше набуває форму численних локальних економічних зон - малих міжнаціональних економічних блоків, які об'єднують 3-4-держави. Саме переплетення таких зон між собою і активну участь в них іноземного, перш за все японського капіталу, повинно було зробити в найближчому майбутньому східну частину АТР потужним міжнародним економічним блоком, рівним за своїм обсягом і значенням північноамериканському ринку або "Спільного ринку" Європи. В даному випадку мова йшла про локальні економічні зони (ЛЕЗ), таких як "трикутники зростання", які об'єднують Сінгапур, Індонезію, Малайзію чи Малайзію, Індонезію, Таїланд. Також йшлося про "Південно-китайська зона" (Гонконг і Тайвань) і звичайно - "Великий Китай" (КНР, Гонконг, Тайвань). Можна згадати також - "Бахтскую зону" в Індокитаї, "Зону Жовтого моря" (Південна Корея, КНДР, Китай), ЛЕЗ в центрі у Владивостоці за участю Росії, КНДР і Китаю. В останніх двох проектах "каменем спотикання" була Північна Корея.

До першої категорії ЛЕЗ відносили якраз "трикутник зростання" з центром в Сінгапурі, який включає в себе прикордонні до цієї держави Малайзію та Індонезію. Концепція створення цієї ЛЕЗ була висунута в грудні 1989 р При цьому передбачалося рішення відразу двох проблем - "синдрому нових індустріальних стан" в Сінгапурі і економічного розвитку в двох прилеглих до нього країнах. Під "синдромом" малася на увазі загальна для всіх НІС Східної Азії "економічна хвороба", що вразила їх на початку 90-х рр. Головним проявом цієї "хвороби" стало стрімке зростання цін і різке скорочення трудових ресурсів. Особливо це було характерно для Сінгапуру, який, хоча і домігся вражаючих економічних успіхів, маючи ВНП на душу населення в розмірі 11,95 тис. Дол., Налічував лише 2,7 млн. Чол. населення і відчував дефіцит трудових ресурсів. З метою вирішення цієї проблеми уряд Сінгапуру домоглося того, що митні бар'єри між Сінгапуром, Малайзією та Індонезією були практично повністю усунені. Це призвело до того, що 2/3 магазинів в штаті Джохор (Малайзія) стали належати сінгапурським компаніям, незважаючи на те, що Малайзія завжди насторожено ставилася до проникнення сінгапурських компаній, де сильні позиції етнічних китайців, до яких у багатьох жителів Малайзії складне ставлення. В якості противаги китайському проникненню Малайзія в серпні 1990 р висунула концепцію створення іншої зони - "Північного трикутника", який включив би північну частину Малайзії, північно-східну частину Індонезії та південні штати Таїланду. Прагнучи вирішити проблему гострого браку трудових ресурсів, вразила Гонконг і Сінгапур, на початку 90-х рр. гонконгські компанії взялися за активне освоєння Китаю, використовуючи свою географічну близькість до цієї країни і проголошену Пекіном політику "відкритих дверей". У ці роки приблизно 2/3 гонконгських компаній мали свої підприємства на території китайських спеціальних економічних зон Гуандун і Шеньчжень. Близько 90% експортованих Гонконгом товарів вироблялося на території Китаю. У Гуандуні близько 12 тис. Гонконгських компаній мали обробні підприємства, на кото працювало понад 2 млн. Китайців. Китайська провінція Фуцзянь стала в 90-і рр. об'єктом операцій Тайваню.

Каталізатором більшості проектів існуючих нині і майбутніх ЛЕЗ став, як вважають експерти, японський капітал. Японський капітал і кампанії пронизують економічні структури АТР. Найбільша автомобілебудівна компанія "Тойота" мала в ці роки кілька заводів в країнах АСЕАН, на яких збиралися різні автомобільні частини: в Таїланді - дизельні двигуни, в Індонезії - бензинові двигуни, на Філіппінах - коробки передач. Такої ж тактики дотримувалася "Міцубісі дзидося". Спільне підприємство за участю її капіталу в Малайзії виробляло автомобілі "Сага", які користувалися славою самого популярного національного автомобіля тут. Спільні з "Міцубісі дзидося" підприємства виробляли автомобілі на Філіппінах і Таїланді.

Економічний розвиток АТР. | Проблеми безпеки в АТР.


Алмати, 2014 | Зовнішня політика країн регіону спеціалізації (АТР) | Контроль і оцінка знань студентів | Роль АТР в Світовий політиці. | Китай як регіональна наддержава | Завершення громадянської війни. проголошення КНР | Політика реформ вКітае | Зовнішньополітична концепція Китаю. | Зовнішньополітичний курс Китаю | Зовнішньополітична тактика Пекіна на новому етапі |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати