На головну

Підзаконні нормативно-правові акти в галузі видавничої справи.

  1. Вивчення ступеню впливу конкурентних сил в галузі.
  2. Визначення стратегічних груп конкурентів в галузі
  3. Відомості в галузі зовнішньої політики і економіки, які можуть
  4. Довготермінова привабливість галузі

Указ Президента України "Про Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України" від 27 серпня 2003 року №920/2003 визначає статус названого Комітету як Центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. На нього покладено забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики. Держкомтелерадіо України здійснює управління в інформаційній та видавничій сферах, зокрема:

- готує пропозиції щодо формування державної політики в інформаційній та видавничій сферах і визначення пріоритетних напрямів дальшого розвитку цих сфер та щодо формування Державної мовної політики у сфері захисту суспільної моралі; видавничої продукції в Україні та світі;

- координує та здійснює методологічне забезпечення діяльності державних засобів масової інформації, а також державних видавництв, поліграфічних підприємств і книгорозповсюдження;

- здійснює державний нагляд за додержанням законодавства у сфері захисту суспільної моралі;

- розробляє пропозиції щодо економічного і соціального розвитку інформаційної та видавничої сфер;

- здійснює міжнародне співробітництво в інформаційній та видавничій сферах.

Крім того, Держкомтелерадіо веде Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції" від 28 вересня 1998 року № 1540 встановлює порядок реєстрації суб'єктів видавничої справи незалежно від форм власності та організаційно-правових форм, за винятком видавців та розповсюджувачів друкованих засобів масової інформації.

Постанови Кабінету Міністрів України:

"Про затвердження Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва" від 18 липня 1995 р. №532.

"Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних) зборів" від 17 листопада 1997 р. № 1287.

"Про утворення Державної акціонерної компанії "Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" від 31 жовтня 1998 р. №1720.

"Про забезпечення діяльності Державної акціонерної компанії "Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" від 26 листопада 1998 р. № 1870.

"Про деякі питання реалізації державної інформаційної політики" від 4 червня 1999 р. № 970.

"Про вдосконалення порядку проведення передплати періодичних друкованих видань" від 17 вересня 2001 р. № 1198.

"Про заходи щодо вдосконалення порядку випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів" від 22 березня 2002 р. № 362.

"Про порядок доставляння обов'язкових примірників документів" від 10 травня 2002 р, № 608.

"Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав" від 18 січня 2003 р. № 72.

"Про затвердження Порядку ведення обліку отриманих валових доходів і валових витрат під час провадження видавничої діяльності, виготовлення і розповсюдження книжкової продукції" від 17 вересня 2003 р. № 1478.

"Про затвердження Порядку спрямування коштів, вивільнених у зв'язку з наданням податкових пільг, на переоснащення видавничо-поліграфічної бази, розроблення і впровадження новітніх технологій, розширення виробництва книжкової продукції" від 15 жовтня 2003 р. № 1643.

 

Література:Дяченко Ю. П. Видавнича справа: законодавчі засади, нормативне регулювання: Посібник для студентів спеціальності "Видавнича справа та редагування" - К.: Парламентське видавництво, 2006. - 160 с.

 

ТЕМА 6. ДОГОВОРИ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ

1. Поняття договір у видавничій справі.

2. Змістове наповнення головних розділів договору.

1. У процесі своєї діяльності, характер і обсяги якої попередньо визначені Статутом, видавцеві доведеться постійно мати справу з багатьма юридичними чи фізичними особами, що так чи інакше будуть залучені до процесу творення, тиражування й поширення серед потенційного споживача друкованого продукту. Взаємостосунки з ними регулюються різноманітними договорами, що мають письмову форму.

Договір - добровільна угода між двома або кількома сторонами щодо прав та обов'язків кожного з них на період виконання певного обсягу роботи.

Оперативність, якість і повнота виконання такої роботи, як також і подальші взаємовигідні стосунки сторін, значною мірою залежатимуть від того, наскільки всебічно, юридично грамотно і професійно складені такі договори. Трапляється, що припущена при складанні договору мимовільна чи свідома помилка, юридична неточність чи двозначність тлумачення може дорого коштувати згодом одній із сторін.

У великих видавництвах, де штатним розкладом передбачена посада юрисконсульта, кожний договір перед підписанням його директором чи головним редактором, як правило, подають на експертизу юристу. В малих видавництвах така можливість є не завжди. Тим більше видавець- початківець, перед тим, як ставити печатку і свій підпис, зобов'язаний глибоко вникнути в юридичні й економічні аспекти цієї справи і обов'язково проконсультуватися з юристом.

Проблема для такого видавця ускладнюється ще й тим, що нині кожне видавництво має право самостійно розробляти договори, часто-густо не маючи під руками типового варіанта, як було це в недавні часи. (Для прикладу, в Україні 1975 року були розроблені типові видавничі договори на видання різних видів літератури - літературні, музичні твори, твори образотворчого мистецтва, твори в перекладі іноземного автора, а також типові угоди на позаштатне редагування). У цьому контексті видається незайвим ознайомитися із структурою і змістом таких типових договорів, пам'ятаючи, однак, про те, що сліпо копіювати їх окремі положення у нинішніх реаліях видавничої справи не можна.

На початку з'ясуємо, які види договорів існують у видавничій практиці. Умовно їх можна поділити на два блоки:

- видавничі договори;

- виробничі договори.

У першому випадку йдеться про творчі і господарсько-правові стосунки з автором (його уповноваженим - літературним агентом) або власником майнових прав на твір щодо підготовки до друку конкретного видання; у другому - з поліграфічним підприємством, книгорозповсюджувальною організацією, що тиражуватимуть і розповсюджуватимуть виданий твір серед читачів.

До блоку видавничих договорів належать:

- договір з автором (перекладачем, упорядником) на створення твору (договір-замовлення);

- договір з автором (перекладачем, упорядником) або власником авторських прав на використання твору;

- договір про ліцензію на переклад і видання твору іноземного автора;

- договір про ліцензію на репринтне (фототипне) видання мовою оригіналу;

- договір про ліцензію на спільне видання (двох видавництв);

- договір на позаштатне редагування;

- договір на виготовлення художнього оформлення.

До блоку виробничих договорів належать:

- договір з поліграфічним підприємством на випуск поліграфічної продукції;

- договір на випуск твору, що видається коштом автора або спонсора;

- договір на реалізацію видавничої продукції.

Незважаючи на деяку розмаїтість договорів і наявність певних особливостей специфіки для кожного виду договору, загалом їх структура має багато спільного. Ця спільність передбачає обов'язкову наявність у кожному договорі таких пунктів:

Преамбула.

Предмет договору.

Права та обов'язки сторін.

Порядок розрахунків.

Відповідальність сторін.

Обставини непереборної дії.

Термін дії договору.

Умови дострокового припинення договору.

Спори за договором.

Юридичні адреси сторін.

Підписи сторін.

2. Коротко зупинимося на змістовій наповненості кожного пункту типового договору, звертаючи особливу увагу на деякі принципові положення. За основу візьмемо, скажімо, договір з автором (власником авторських прав) на використання твору.

Преамбула. У цій частині договору вказуються офіційні назви сторін та повні прізвища, ім'я, по батькові тих відповідальних осіб, що підписують договір. З видавничого боку це, як правило, директор або головний редактор, які на основі Статуту уповноважені виконувати цю місію. Зазначають також дату і місце укладання. Останнє має принципове значення, якщо укладають договір з іноземним автором чи видавцем. Адже від цього залежить, за законодавством якої країни розглядатимуться спірні моменти, якщо такі виникнуть у процесі виконання такого договору.

Предмет договору. Залежно від виду договору його предмет може бути доволі різним: замовлення автору видавництвом на створення конкретного твору; передача видавництву виняткових чи часткових прав на видання і подальше використання твору; придбання ліцензії тощо.

Тут чітко зазначають основні параметри майбутнього видання: прізвище автора, назву твору, його обсяг (у кількості сторінок авторського оригіналу, або в обліково-видавничих аркушах, або в кількості знаків), мову видання та його наклад. Усі інші дані, які стосуються художнього оформлення, технічних характеристик майбутнього видання книги, обумовлюються в наступному пункті договору.

Права та обов'язки сторін. Напочатку - про обов'язки, які потребують ретельного обговорення напередодні складання договору і фіксації їх у документі.

Для автора передусім призначають конкретний термін подання видавництву всього комплекту оригіналу. Комплектність оригіналу передбачає наявність усіх його частин (таблиць, ілюстративного матеріалу, додатків, змісту), підписаних автором. З практики видавництв відомо немало прикладів, коли відсутність однієї з частин чи тривіальна обіцянка автором «донесу згодом» негативно відбивалися на термінах проходження рукопису на етапах редакційної підготовки, а нерідко - й виходу в світ. І вину тут має брати на себе вже видавництво.

Важливо обумовити в договорі форму подання оригіналу до видавництва (за комп'ютерного складання тексту самим автором важливо отримати від нього роздрукований на папері та електронний варіанти та дискету). Попередня ретельна перевірка диску чи дискети на технічні вади, можливість чи неможливість «стикування» комп'ютерних систем автора і видавця допоможе уникнути багатьох неприємностей і клопотів, що можуть виникнути у видавництва після підписання договору.

У випадку, коли твір створений кількома авторами (колектив авторів), у договорі варто передбачити обов'язкове підписання рукопису всіма авторами і чітке зазначення тих частин (параграфів, розділів) твору, які належать тому чи іншому авторові. Це допоможе уникнути непорозумінь між авторами і видавництвом у майбутньому.

В обов'язки автора можуть входити здійснення коректур твору у чітко визначені терміни, відповідно визначається обсяг авторської правки на етапі першої і другої версток. Це потрібно передусім видавництву для безумовного дотримання виробничих графіків проходження роботи, а також для уникнення можливих додаткових матеріальних затрат, викликаних бажанням автора вносити надмірні доповнення та виправлення в текст.

В історії видавничої справи відомі випадки неодноразових судових позовів, скажімо, французьких видавців до свого видатного земляка Оноре де Бальзака, який так захоплювався правками у робочих верстках, що це нерідко приводило до необхідності в черговий раз набирати текст заново, а не правити його в окремих місцях. Часто коректурний обмін між автором і видавництвом тривав так довго, що це спонукало останніх звертатися до суду, аби змусити видатного майстра слова, знавця «людської комедії», врешті, підписати останній варіант верстки.

Нерідко в таких договорах зазначають обсяг допустимої авторської правки у зверстаному тексті (скажімо, не більше 10 відсотків усієї верстки). У випадку крайньої необхідності додаткових виправлень і вставок автором у договорі зазначають, що вартість таких понаднормативних правок оплачує сам автор.

Є ряд зобов'язань і самого видавництва. Вони передусім стосуються термінів видання твору в світ (безумовно, кожен видавець прагне відтягнути цей термін, за можливості, на пізніше, дбаючи про певний запасний час на випадок непередбачених затримок у процесі редакційно-видавничої роботи над твором). Ряд авторів спеціально наполягає на пункті договору, за яким видавництво зобов'язується не вносити будь-яких змін у сам твір та його назву, а також не додавати до нього інших матеріалів (ілюстрацій, схем, передмов, коментарів) без погодження з автором.

Обов'язково в договорі зазначається наявність на звороті титулу кожного примірника міжнародного знака охорони авторського права (копірайт) та точного тексту біля нього із зазначенням року початку охорони такого права. За зарубіжним досвідом, якщо автор продав виняткові права видавцеві, знак копірайт охороняє права видавця, а не автора. На вітчизняних книгах такий знак ставиться двічі: він охороняє права і видавця, і автора.

У договорі також обумовлюється кількість безплатних (авторських) примірників, які видавництво зобов'язане видати авторові (упоряднику, перекладачеві). За радянських часів така кількість теж була суворо регламентованою: авторові - 10 примірників (ця кількість була незмінною навіть у випадку, коли книгу писав колектив авторів, наприклад, з 12-15 осіб). Перекладач одержував безкоштовно п'ять, упорядник - лише два примірники. Нині цю норму встановлюють за взаємною згодою сторін. У попередні роки була поширеною практика розрахунку видавництва з автором не гонораром, а відповідною кількістю книг, яку автори змушені були продавати. Це вважається явним порушенням авторського права і серйозні видавці намагаються до такої форми взаємостосунків з автором не доходити.

У договорі чітко обумовлюються і права сторін. Вказується, зокрема, право видавництва відхилити твір через його непридатність до видання з точки зору змісту й структури, якщо це виявиться в процесі редакційної підготовки або внутрішнього чи зовнішнього рецензування. У такому разі видавництво письмово обґрунтовує причини припинення своєї праці над рукописом. Воно також має право розірвати угоду з автором у випадках: якщо автор не подав твір в установлений договором термін (уперше після підписання угоди чи після обумовленого терміну доопрацювання у процесі редакційної обробки), якщо суд виявить несумлінність автора у виконанні замовленого твору (йдеться передусім про плагіат чи примітивну компіляцію).

Розірвати підписаний договір має право і автор. Це буває у випадках, коли видавництво не випустить у світ твір в установлений договором термін. Автор також має право після закінчення чинності дії договору відмовитися від перевидання в цьому видавництві твору й далі розпоряджатися ним на свій розсуд. Останнім часом автори дедалі активніше стали наполягати на внесенні до договору окремим пунктом свого права доступу до фінансових документів видавництва, які стосуються ходу реалізації своєї книги і величини отриманого прибутку.

Порядок розрахунків. Це дуже відповідальний і важливий пункт договору для обох сторін. Формулювання кожного пункту тут потребує особливо ретельного його опрацювання напередодні підписання договору. Йдеться про розмір гонорару і терміни його виплати (у інших видах договорів - величину суми і терміни оплати за одержання ліцензії чи друку накладу).

За радянських часів проблем у взаємостосунках видавництв і авторів з приводу гонорарів практично не виникало, оскільки Міністерство культури кожної союзної республіки, за погодженням з Держкомпраці, розробляло спеціальні документи щодо ставок авторського гонорару і розцінок на всі види творів, а також за створення і відтворення у друку всіх творчих робіт (ілюстрації, таблиці, заставки, титульні аркуші, серійні видання, макети видань тощо). Документи ці регламентували оплату в конкретній сумі буквально за кожним видом літератури, включаючи реферати, огляди, вступні статті, коментарі, примітки, кросворди, і навіть розробку теми плакатів, проспектів. Цими розцінками українські видавці користувалися практично до введення в нашій державі гривні, помножуючи, відповідно до темпів інфляції визначені радянські гонорарні ставки на певний коефіцієнт.

На етапі становлення ринкового характеру розвитку видавничої справи (до кінця 90-х років минулого століття) питання про типові ставки гонорарів відійшли на задній план. Визначалися вони здебільшого самостійно відповідно до домовленості сторін. А це нерідко призводило до суперечностей між авторами і видавцями щодо розмірів цих сум і порядку їх виплат. Зрозуміло, що видавець хотів ці суми максимально скоротити, натомість автор не бажав просто за так віддавати в розпорядження видавця результат своєї кількарічної праці, тим більше, якщо вона може виявитися вартісною.

Однак нині стосунки видавців і авторів у цій площині регулюються відповідним директивним документом - Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав», що вийшла в січні 2003 року. Нею передбачені мінімальні ставки винагороди за різні види літератури, яких змушені тепер дотримуватися й видавці.

Отож, актуальним у договорі є розмір, порядок і терміни розрахунків видавництва з автором за наданий для видання твір. Практика засвідчує кілька поширених варіантів оплати:

- чітко фіксована сума за один авторський аркуш (наприклад, 300 гривень);

- чітко фіксована сума за весь твір, так звана акордна оплата незалежно від обсягу чи накладу твору (наприклад, 5 тисяч гривень);

- визначений відсоток від відпускної ціни кожного примірника твору;

- визначений відсоток від доходу за твір.

У двох останніх випадках величина договірного відсотка коливається від 1 до 15. Зарубіжна практика книговидання фіксує найоптимальніший варіант оплати авторського гонорару - 12-15 відсотків. В Україні до цього показника видавці йдуть дуже неохоче, пояснюючи це ризиками, високими податковими поборами держави та нестабільністю справ у галузі.

Тенденції українського книговидання засвідчують, що перші два варіанти дуже вигідні видавцям, але не зовсім прийнятні для авторів. Останні воліють мати справу з відсотками від прибутку або від ціни кожного примірника, адже тоді їхній гонорар буде захищений від можливої інфляції. Особливо важлива фіксація цього положення в умовах, коли видавець під час попередніх переговорів прагне заплатити авторові незначну акордну суму на початку співпраці, а потім сповна скористатися тим твором, диктуючи ринку свою відпускну ціну.

Терміни оплати, зазначені в договорах, можуть сильно коливатися в часі. Поширені такі:

- аванс при підписанні договору;

- акордна сума після передачі авторського оригіналу видавництву;

- певна сума після підписання твору у світ;

- певна сума після надрукування тиражу;

- певна сума після реалізації частини накладу (першої тисячі, половини, всього накладу).

Незайве нагадати видавцеві, що при розробці цього пункту договору, аби в стосунках з автором не виникало підозр і непорозумінь, йому слід користуватися статтями Закону України «Про авторське право і суміжні права», прийнятий Верховною Радою України наприкінці 1993 року, де інтелектуальні права автора достатньо захищені.

Відповідальність сторін. У цьому пункті договору сторони фіксують міру своєї відповідальності у випадках, які можуть призвести до порушення одного чи кількох пунктів домовленості. Найчастіше це стосується порушення термінів подання рукопису автором чи випуску в світ твору видавцем. У відповідності до Закону, сторона, яка не виконала зобов'язань щодо авторського договору, або виконала його неналежним чином, зобов'язана матеріально відшкодувати збитки. Слід пам'ятати також, що сторона, якій завдано збитків, обов'язково скористається таким юридичним поняттям, як «упущена вигода». У матеріальному виразі це може бути певний відсоток від розміру обумовленого гонорару, вартості затрачених робіт або чітко фіксована цифра чи певна кількість мінімальних розмірів заробітної плати, яка діє на момент порушення договору відповідно до урядового рішення.

Обставини непереборної дії. Цей пункт засвідчує цивілізований підхід сторін до розуміння і сприйняття тих обставин, що призводять до невиконання обумовлених зобов'язань, за які вони не зможуть нести відповідальності. Термін «обставини непереборної дії», який часом замінюється в договорах словосполученням «форс-мажорні обставини», означає: пожежі, землетруси, інші серйозні природні стихійні лиха, а також військові дії будь-якого роду, які виникають після підписання договору і можуть істотно вплинути на спроможність сторін виконувати їхні зобов'язання за цим договором. Про такі обставини, як правило, сторони зазначають у більшості договорів, сподіваючись, що вони все ж не настануть.

Термін дії договору. У цьому пункті важливими і принциповими є такі часові межі, які можуть бути оптимальними для обох сторін. Практика засвідчує, що інтереси їх у цьому контексті часто не збігаються. Видавець прагне термін дії договору визначити довшим. Адже за цей час, у випадку швидкої реалізації першого накладу книги, є можливість додрукувати його аби здійснити перевидання без згоди автора. Натомість з тих же причин автор зацікавлений, аби час дії угоди був не таким тривалим у часі. Як правило, переважна більшість договорів на уступку авторських прав укладається на 3-4 роки. Якщо цей термін у договорі з якихось причин не зазначений, такий договір можна буде авторові розірвати лише через п'ять років, як передбачено законом.

Видавець повинен пам'ятати й іншу норму Закону про авторське право, де визначається термін охорони прав авторів у цілому (ст. 24). Знання цієї статті особливо важливе у випадках, коли видавець хоче видати твір, скажімо, покійного автора. Українським законодавством надається охорона такому творові, яка діє упродовж усього життя автора і 70 років після його смерті. Це ж стосується і творів, створених у співавторстві.

Спори за договором. Такі спори виникають нерідко. їх можна вирішити у відповідності до чинного законодавства тієї країни, на території якої цей договір підписано. Вітчизняним видавцям, які укладають договори з іноземними партнерами на спільні видання чи на придбання ліцензії, не варто ризикувати, підписуючи угоди у Франкфурті, Лондоні чи Женеві. Краще це робити в своїй країні, адже судовий розгляд справи в країні партнера, якщо до цього дійде, із «знанням» нашими видавцями чужих мов та чужого законодавства може їм дорого коштувати.

Юридичні адреси сторін. Це необхідний атрибут будь-якого договору. Тут зазначають місцезнаходження партнерів, а також банківські реквізити, за якими здійснюють платіжні операції. Точність і повнота таких записів важлива найперше для бухгалтерських служб. У випадках, якщо про нового партнера досі нічого не було відомо, варто перевірити зроблені в проекті договору записи щодо його реквізитів, як також і його платоспроможності. Цим можна уникнути можливих неприємностей у процесі реалізації умов договору.

Підписують договір ті особи, прізвища яких зазначені на початку договору. Крім того, ставлять відповідні печатки, без чого документи вважаються недійсними.

Договори складають у двох примірниках державною мовою. Однак якщо партнером є автор або юридична особа з іншої держави, тоді тексти договорів готують двома мовами, причому кожен має однакову юридичну силу.

І, насамкінець, кілька принципових зауваг до інших видів договорів.

У договорі з поліграфічним підприємством на випуск поліграфічної продукції обов'язково вказують точні вихідні характеристики майбутнього видання. До них належать: назва видання; мова; наклад; формат; обсяг; тип оформлення; точні ґатунки матеріалів на текст, на форзац, на обкладинку; способи зшивання чи склеювання зошитів.

У цьому розділі також зазначаються вартість одного примірника та вартість усього накладу, а також термін його виготовлення.

У договорі варто обумовити окремим пунктом упаковку готової продукції відповідно до стандартів, а також текст на етикетці упаковки.

Поліграфічні підприємства, навчені гірким досвідом працювати «у борг», коли їм окремі видавці обіцяли розрахунок за видрукувану продукцію «в міру її реалізації», тепер здебільшого наполягають на виокремленні пункту про передоплату. Розмір її - від 25 до 50 відсотків. Більший відсоток передоплати вимагають від нових, маловідомих, замовників.

Обов'язковою складовою цього виду договору є кошторис витрат на матеріали і виготовлення продукції поліграфічним підприємством.

Відповідальним для видавця є також договір на випуск твору, що видається коштом автора або спонсора. З одного боку, таке видання є дуже вигідне для видавництва, адже кошти надає спонсор, який найчастіше й буває власником накладу. Однак нерідко саме на етапі оплати за виконану роботу й виникають складнощі. Тут видавцеві варто виявляти таку ж обачність, яку виявляють і друкарні: не починати роботу з авторським оригіналом, особливо на етапі його поліграфічного відтворення, доки не з'ясуються остаточно засади фінансування. Принаймні пункт про передоплату на етапі підписання договору буде незайвим.

У договорі на реалізацію видавничої продукції обов'язковими є такі пункти: вартість продукції, яку видавець передає для реалізації продавцю; порядок відвантаження (вид транспорту, чиїм коштом забезпечується доставка продукції до місця реалізації); порядок розрахунків (важливо вказати термін, за який продавець має перерахувати кошти видавцеві). Нерідко реалізатор наполягає на внесенні до договору окремого пункту про повернення видавцеві частини продукції, якщо вона протягом певного часу залишатиметься непроданою.

Договори на реалізацію видавничої продукції, як правило, складаються в межах одного календарного року, далі сторони їх продовжують або складають новий договір. Розрахунки за кожне нове видання, яке виходить у світ, проводяться на основі оформлення відповідних документів (товарних та податкових накладних і доручень).

Література: Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. - К.: Наша культура і наука, 2006. - С. 395 - 406.

 

 

ТЕМА 7. ВИДАВНИЧІ СТАНДАРТИ

 

1. 3 історії стандартів.

2. Сучасний стан із застосуванням діючих та розробкою нових видавничих стандартів в Україні.

3. Міжнародна стандартна нумерація книг (ІSВN).

4. Міжнародна стандартна нумерація серіальних видань (ІSSN).

5. Міжнародна система штрихового кодування видавничої продукції.

6. Міжнародний знак охорони авторського права (Соруright).

 

1. Стандарт у перекладі з англійської (standard) означає норма, зразок. У широкому розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні відомості для зіставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.

Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Майже три тисячі років до н. е., скажімо, в Китаї вже була відома «система п'яти мір». Одиницею цієї системи вважалася відстань між двома вузлами бамбукової жердини. При забудові за часів фараонів у Стародавньому Єгипті застосовували стандартну цеглу (410 x 200 x 130). У Стародавньому Римі встановили єдиний діаметр труб для водопроводів (п'ять пальців) - 95 мм. За часів Івана Грозного в Росії, в середині XVI ст., спеціальним указом було встановлено постійні розміри гарматних ядер. У середині XIX ст. в Німеччині уніфіковано ширину залізничної колії. А 1975 року у Франції представники 17 держав прийняли міжнародну метричну конвенцію і заснували Міжнародне бюро мір і ваг.

Нині існують сотні міжнародних та регіональних організацій, які займаються питаннями стандартизації. З них дві спеціалізовані. Це - Міжнародна організація із стандартизації (ІSО) та Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС).

ІS0 заснована в Лондоні 1946 р. на спільному засіданні Координаційного комітету ООН у галузі стандартизації. На початку сюди увійшло 25 країн, нині їх більше півтори сотні. Офіційними мовами ІSО є англійська, французька та російська.

Важливо наголосити на тому, що міжнародні стандарти й рекомендації, що приймаються ІSО, не є юридично обов'язковими для країн-членів, проте вони впливають на національні стандарти, а через них зумовлюють і попит на ту чи іншу продукцію на міжнародному ринку. Іншими словами, кожна країна може застосовувати їх або цілком, або окремими розділами, або не приймати зовсім.

У колишньому Радянському Союзі 1925 року створено Комітет зі стандартизації при Раді праці й оборони, який мав затверджувати стандарти, обов'язкові для всіх галузей народного господарства. До кінця 80-х років XX ст. в СРСР уже діяло понад 20 тис. стандартів. За масштабами поширення вони розрізнялися на: державні (ГОСТ) - на всій території, для всіх галузей; галузеві (ОСТ); республіканські (РСТ); підприємств та об'єднань (СТП).

1962 р. з метою уніфікації чинних і створення нових стандартів на території країн-учасниць Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що складалася з ряду соціалістичних країн Східної Європи, в Москві створено Інститут стандартизації РЕВ.

До 1991 р. система стандартизації в Україні являла собою складову стандартизації СРСР. Згідно з покажчиком «Государственные стандарты Украины» (друкувався російською мовою до 1995 року) на початок 90-х років в Україні було зареєстровано 645 найменувань стандартів, з них тільки 31 - держстандарти України.

З постанням незалежної держави створено Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України, Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ).

Україна стала повноправним членом Міжнародної організації із стандартизації (ІSО) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС) у 1993 році.

Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, - ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфіковуються обсяг набірних рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил з метою їхповсюдного і багаторазового використання щодо виготовлення і тиражування книг.

Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно-видавничого і книготорговельного процесу в цілому. По-друге, йдеться про повноту, зручність, точність і водночас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання, а отже, і про успішне просування такого видання на ринку. По-третє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями, залучення конкретної книжкової продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації окремо взятої держави чи окремо взятого видавця в цьому книжковому морі. Іншими словами, йдеться про законне право держави посісти належне місце серед видавничих набутків інших країн світу, на рівноправних умовах брати участь у творенні загальноцивілізаційного інформаційного фонду.

2. Один із парадоксів сучасного розвитку українського книговидання полягає в тому, що в такій важливій ділянці, як практичне застосування видавцями стандартів, панує повне безладдя і хаос.

Проведений аналіз засвідчує безвідповідальність, непрофесіоналізм цілого ряду видавців, особливо новоутвореної генерації, у цій важливій справі.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Глибину й серйозність цієї проблеми кожен фахівець може осягнути легко, коли поставить перед собою мету переглянути на бібліотечних чи книжкових полицях десяток-два новинок, випущених різними видавництвами, бодай на предмет оформлення обкладинки, титулу, звороту титулу чи випускних даних видання, не кажучи вже про внутрішню його структуру, якість редагування текстів. Елементарна безграмотність і безвідповідальність творців таких книг не може не шокувати. Кілька характерних прикладів.

Візьмемо, скажімо, святая-святих - авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство «Всеувито» 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом «Усе для школи»: в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків - «Леся Українка». На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано - Віра Агеєва; на звороті титулу вона вже названа автором-упорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями.

Таку ж «обізнаність» виявляють редактори «Бібліотеки українця»: з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу - що в нього є ще й співавтор - І. Петрів; а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори - вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці - одна назва, на титулі - інша, у каталожній картці - третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна кожен редактор будь-якого видавництва знав, що такі тексти готують упорядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як прізвище автора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах бібліотек.

Здавалося б, значення і конкретне місце розміщення ще одної святая-святих у вихідних відомостях видання - знак охорони авторського права (Соруright) - має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але грубих порушень тут - більш, ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво «Любіть Україну», до того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі - «Посібник книговидавця». Багато видавців, розміщуючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не надає такому знакові юридичної сили.

Подібна ситуація і з оформленням посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективно-фантастично-розважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим елементом, який ідентифікує видання і видавця на міжнародному рівні, - ІSBN - також маємо багато самодіяльності. Ряд нових видавців, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством ІSBN (бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й сплатити певну суму коштів), довільно «вигадує» свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що характеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі зустрічаємо старий ідентифікатор радянських книжкових видань з числом «5», що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаємо тут архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення, мовностилістичний аспект редакторської роботи - у цій справі деякі вітчизняні видавці «зайшли» справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку маємо нині в контексті дотримання видавцями існуючих стандартів, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20-х роках минулого століття і про яку з болем у душі писав видатний учений і видавець Іван Огієнко: «Змилуйся, Боже, що вони (видавці. - М. Т.) часом подають!.. Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, - аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань - жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хто-будь, робить похапцем, «на коліні», не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови».

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлялися через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання «Вища школа», зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників («Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури», «Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа"», перекладні термінологічні російсько-українські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України - Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису «Друг читача».

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Інша річ, що й нові стандарти багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400-сторінкове видання збірника «Стандартов по издательскому делу», що побачило світ значним накладом 1998 року, - то результат інтенсивної розробки протягом 1990-1997 років нормативно-технічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.)

З іншого боку, «прилаштувати» старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення 1994 р. при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК-101) «Технологія поліграфії». Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК-101 та його складових став Український науково-дослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка з місцем осідку у Львові.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підкомітети: «Видавнича діяльність», «Технологія книжкового виробництва», «Технологія газетного виробництва», «Технологія спеціальних видів друку». Окрема робоча група має назву «Бланки цінних паперів і документів суворого обліку».

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання «Книжкова палата України». 1995 року побачило світ перше офіційне видання першого українського видавничого стандарту ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» (введено в дію Наказом Держстандарту України від 23 лютого 1995 року № 58). Авторами цього документа стали І. Лупандін, Т. Пучкова та Г. Пліса.

Серед уведених у дію нових українських стандартів, що мають пряме або опосередковане відношення до видавничої справи, варто передусім назвати такі:

ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення.

ДСТУ 3018-95. Видання. Поліграфічне виконання. Терміни і визначення.

ДСТУ 3582-97. Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила.

ДСТУ 3772-98. Оригінали для поліграфічного відтворення. Загальні технічні вимоги.

ДСТУ 3814-98. Інформація та документація. Видання. Міжнародна стандартна нумерація книг.

Важливо наголосити: до введення в дію нових видавничих стандартів діючими для видавців залишаються старі, радянські, а не нові російські стандарти.

3. Абревіатура ІSBN, що при вживанні в іномовних державах не перекладається, утворилася з англійського словосполучення Іnternational Standard Воок Number - Міжнародний стандартний книжковий номер.

ІSBN - це універсальний цифровий код, що його проставляють на кожному примірнику книжкових, брошурних та електронних видань незалежно від способу їх відтворення чи розповсюдження, обсягу та накладу. Він є засобом розпізнання видань за країною та назвою видавця.

На початку коротко оглянемо ретроспективу впровадження ІSBN у світову та українську практику книговидання.

Різке збільшення випуску видавничої продукції та пожвавлення книгообміну між провідними державами світу, яке припадає на середину XX століття, спонукало видавців і книгорозповсюджувачів шукати нові, ефективніші, форми просування своєї продукції на ринку, спрощення процедури пошуку та передачі за кордон необхідної промоційної інформації. Якраз у цей час на Заході активно розгортається комп'ютеризація видавничої справи.

Початком розроблення нової системи ідентифікації видавничої продукції можна вважати 1966 рік, коли під час роботи Міжнародної конференції з проблем дослідження книжкового ринку та книжкової торгівлі в Берліні було прийнято рішення «запустити» через комп'ютерну мережу процес управління книговиробництвом і спростити процес ідентифікації кожного окремого видання.

В основу простої й унікальної світової нумерації книг була покладена розроблена 1968 року англійцями в спілці з американцями Британська система нумерації друкованої продукції. Незабаром Комітет технічної документації Організації міжнародної стандартизації (ІSО) прийняв рішення про адаптацію цієї системи у світову видавничу практику та про створення Міжнародного агентства ІSBN/ІSМN. Місцем постійного перебування нової організації було обрано Берлін. Нині це - Лондон.

Колишній Радянський Союз став членом цієї організації з 1986 року. Перший стандарт з міжнародної нумерації книг, за яким ідентифікували в світі всі радянські видання, зокрема ті, що друкувалися на території України, був уведений з 1 січня 1988 року. Після здобуття незалежності Україна ще кілька років користувалася міжнародним книжковим ідентифікатором Радянського Союзу, що після припинення існування цієї країни автоматично перейшов до Росії. І лише в лютому 1996 року, згідно з Наказом тодішнього Мінпресінформу, було розпочато роботу з упровадження в Україні Міжнародної стандартної нумерації друкованих видань. Національне агентство ІSBN (діє при Книжковій палаті України), на яке було покладено обов'язки щодо впровадження та контролю за правильністю дотримання видавцями цієї системи, створено у березні 1997 року.

Якою ж є структура ІSBN та зміст виокремлених цифрових блоків?

Структура Міжнародного стандартного номера книги є такою:

- абревіатура ІSBN;

- десять цифр, які розділені дефісом на чотири блоки У кожному з цих блоків закодовані певні ідентифікатори. Аби їх безпомилково «прочитати», варто знати послідовність розміщення блоків:

- перший - ідентифікатор країни (або групи країн);

- другий - ідентифікатор видавництва (або видавничої організації);

- третій - порядковий ідентифікатор конкретного видання;

- четвертий - контрольна цифра.

Розглянемо цифрову наповненість кожного з цих блоків

Ідентифікатор країни

Перший блок цифр присвоюється Міжнародним агент ством ІSBN. Кількість цифр у цьому блоці може бути від однієї до п'яти (що залежить від середнього обсягу книжковоїпродукції, яка виготовляється країною шорічно. Діапазон чисел для країн Міжнародним агентством ви значений такий: 0-7; 80-94; 950-997; 9980-9989; 99900-99999.

Наведемо для прикладу цифрові ідентифікатори книжкової продукції деяких країн світу. Цифра 0 у цьому блоці означає, що книга видана в країнах, де англійська мова є державною: США, Канада, Австралія, Ірландія. Цифра 4 закріплена за Німеччиною, 5 - за Росією, 7 - за Китаєм До другого цифрового діапазону належить, наприклад, Польща, якій присвоєний ідентифікатор 83. Україна, ставши 130-ю державою-користувачем системи ІSBN, отримала ідентифікатор 966. Отож, ми зі своєю книжковою продукцією належимо до третього цифрового діапазону країн-користувачів Міжнародного агентства ІSBN/ ІSМN. У цьому ж діапазоні, скажімо, перебуває Угорщина (963).

Ідентифікатор видавництва

Це другий блок, який також може складатися з кількох цифр (від двох до п'яти). Чим більшу кількість книг протягом року випускає у світ видавництво, тим вужчий за кількістю цифр його ідентифікатор. І навпаки. Коли формувалася національна система ІSBN, коди з меншою кількістю цифр, а отже, такі, які впізнати й запам'ятати легше, природно, отримали найбільші на той час видавництва в Україні. Для прикладу, «Наукова думка» - 00, «Веселка» - 01, «Освіта» - 04, «Либідь» - 06, «Вища школа» - 11. Тризначні цифрові діапазони мають, для прикладу, «Генеза» (504), «Обереги» (513), «Просвіта» (537). Серед чотиризначних - «Криниця» (7575), «Афіша» (7760), «Наша культура і наука» (7821), «Академвидав» (8226). Серед п'ятизначних - «Логос» (95264), «Арка» (95760).

Покажчики ідентифікаторів українських видавництв (у порядку наростання цифрового ряду від двох до п'яти), а також алфавітний покажчик назв видавництв можна віднайти в щорічному довіднику «Видавництва, видавничі та книгорозповсюджувальні організації», який видає Книжкова палата України.

Порядковий ідентифікатор конкретного видання

Це третій блок цифр, загальне число яких може складати також від двох до п'яти. Якщо ідентифікатор видавництва складається із більшої кількості цифр, то ідентифікатор конкретного видання матиме меншу кількість цифр.

Контрольна цифра

Це четвертий блок, який є завершальним і складається лише з однієї цифри - від 0 до 9, а також римської X. Його ще називають кодове число, порядок утворення якого відоме лише Національному агентству. Функція числа - перевірка правильності написання цифрової частини видавцем. Оскільки отримання блоків ІSBN є платним, деякі видавці, використавши перший блок, продовжують розпочату нумерацію ідентифікаторів конкретного видання на власний розсуд. Для виявлення подібних економних «аматорів» і запроваджено такий ідентифікатор. Найбільшою мірою покарання порушників є відлучення від системи ІSBN.

Таким чином, структуру всього міжнародного стандартного номера конкретного книжкового видання можна зобразити так:

ІSBN 966-01-554-8

Перші три цифри - це ідентифікатор України; наступні дві цифри - ідентифікатор видавця; наступні три цифри - порядковий ідентифікатор книги; останньою є контрольна цифра.

Якою б не була наповненість кожного цифрового блока, загальна кількість чисел у знаку не повинна перевищувати десяти.

Згідно з вимогами зазначеного вище Міжнародного агентства, знак ІSBN в обов'язковому порядку присвоюється як друкованим, так і недрукованим виданням, зокрема:

а) друковані видання:

- книга,

- брошура;

- багатотомне або комплектне видання в цілому;

- самостійний том;

перекладне видання; перевидання або передрук книги та брошури, а також факсимільне та репринтне видання; видання однієї й тієї ж назви, що відрізняється поліграфічним виконанням (форматом, палітуркою тощо); збірник нормативних документів.

б) недруковані видання:

· звукові записи (платівки, аудіо- та відеокасети тощо), що входять до комплекту друкованих видань;

· мікрофільми, діомікрокарти, слайди, фільми та відеофільми, що розповсюджуються як навчальні посібники;

· публікації на електронних носіях; програмне забезпечення для персонального комп'ютера;

· публікації у мікроформах; альбоми, фотоальбоми з текстом; картографічні атласи; видання для сліпих шрифтом Брайля.

Водночас є ряд випадків, коли ІSBN не проставляється: періодичні видання та продовжувані видання (журнали, збірники, бюлетені, періодичні та продовжувані збірники, нумеровані щорічники, бібліографічні покажчики, експрес-інформації); рекламні видання;

документи, що супроводжують товари; аркушеві видання; нотні видання;

образотворчі видання (у тому числі альбоми та книжки-картинки без тексту); театральні та концертні програми; картографічні видання (крім атласів); автореферати дисертацій; препринти;

окремі видання нормативних документів: технічні описи, норми, нормативи, патенти, стандарти, прейскуранти;

конспекти лекцій, навчальні програми та плани;

- календарі, що не є виданнями книжкового типу;

- бланки, формуляри, записники, альбоми для малювання, щоденники;

- видання в картковій формі: реферати на картках;

- каталоги (всі без винятку);

- довідники поштової індексації;

- списки абонентів телефонних мереж;

- методичні рекомендації та інструкції.

ІSBN як обов'язковий атрибут оформлення зазначених вище видань, повинен мати відповідне місце свого розташування. Як правило, його повторюють у виданні двічі: на звороті титулу і на четвертій сторінці обкладинки (суперобкладинки) або палітурки у поєднанні зі штрих-кодовою позначкою. За українським стандартом визначене конкретне місце його розташування: нижній лівий кут звороту титульного аркуша і так само нижній лівий кут четвертої сторінки обкладинки (оправи).

Що стосується недрукованих видань, то ІSBN розташовують на помітному місці. Стандартом регламентований розмір шрифту цього рядка - не менш як 9 пунктів (3,38 мм).

Видавцеві-початківцю під час користування системою ІSBN важливо пам'ятати кілька принципових вимог, недотримання яких може призвести до найсуворішого покарання - виключення Національним агентством такого видавництва із системи ІSBN.

1. Конкретний номер ІSBN присвоюється конкретному виданню лише один раз, повторно його використати не можна (за винятком деяких випадків).

2. На кожне наступне перевидання книги ставиться новий номер. Водночас залишається один і той же номер тоді, коли видання виходить другим заводом або додатковим накладом за умови, що в такий додрук не вносили жодних змін щодо змісту чи оформлення.

3. Передача видавництвами чи видавничими організаціями своїх ІSBN тим видавничим організаціям, які не зареєстровані в національному агентстві ІSBN і не є користувачами цієї системи, забороняється.

4. Числові блоки мають чітко й правильно відокремлюватися один від одного дефісом.

Виділимо кілька важливих моментів, які випливають з вимог цього стандарту:

1. Якщо видавництво випускає багатотомник, на кожному примірнику мають зазначатися два ІSBN один - спільний для всіх томів, інший - для кожного окремого тому.

2. Якщо видання випущені двома або кількома видавництвами, воно одержує два або кілька ІSBN з відповідними ідентифікаторами видавництв.

3. Якщо видання випускається спільно українським і зарубіжним видавництвами, поряд проставляються ІSBN цих країн (із зазначенням у круглих дужках назви країни).

4. Якщо одне й те ж видання виходить у світ у різному художньому оформленні, у різних палітурках, на різних носіях інформації (для прикладу, паперовий і дисковий або касетний варіанти), кожному присвоюється окремий ІSBN.

Який існує порядок одержання міжнародних стандартних номерів книги суб'єктами видавничої діяльності в Україні?

Створене і зареєстроване у відповідності з чинним українським законодавством видавництво чи видавнича організація, незалежно від форми власності, мають право одержати свій ідентифікатор у Національному агентстві ІSBN, що знаходиться в Києві при Книжковій палаті України. Туди слід подати такі нотаріально завірені документи:

- Статут або Положення, на підставі яких створено видавництво або видавничу організацію (мають бути прошиті та пронумеровані);

- свідоцтво про внесення видавця до Державного реєстру;

- гарантійний лист (підписаний директором і бухгалтером та завірений печаткою) на бланку організації із зазначенням повної юридичної, фактичної та поштової адрес, номерів телефонів, факсів тощо.

4. Досі йшлося про використання міжнародних ідентифікаційних кодів для конкретного книжкового видання. Однак, окрім книжкових, існує значна кількість періодичних, а також продовжуваних видань, інформація про які в автоматизованих системах національного і міжнародного рівнів також потребує уніфікації. Саме для управління міжнародною інформаційною системою стандартної нумерації серіальних видань (куди входить уся періодика і продовжувані видання) й був створений у Парижі (Франція) Міжнародний центр ІSSN, який реєструє і передає національним центрам відповідні блоки номерів ІSSN.

Абревіатура ІSSN що при вживанні в іномовних державах не перекладається, утворилася з англійського словосполучення Іnternational Standard Serial Number - Міжнародний стандартний серіальний номер.

Таким чином, ІSBN - скорочена назва міжнародного стандартного номера серіального видання, якими є всі періодичні та продовжувані видання.

Які види тиражованих видань підлягають такій нумерації? Державний стандарт передбачає такий перелік:

- газети (крім газет місцевого розповсюдження);

- журнали, бюлетені, періодичні та продовжувані альманахи, збірники;

- щорічники;

- серії (крім ненумерованих книжкових серій);

- доповіді, звіти, збірники статей, матеріали наукових та інших заходів (конференцій, конгресів, симпозіумів тощо), які видаються періодично чи за мірою накопичення матеріалу;

- серіальні електронні видання.

Надання, реєстрацію ІSSN та контроль за їх використанням у тій чи іншій країні здійснюють національні центри ІSSN. Кожному виданню, що належить до цієї групи, присвоюється тільки один серіальний номер. Новий номер потрібен лише у двох випадках: якщо змінилася назва видання і якщо таке видання випускають на різних носіях інформації (скажімо, друкований і електронний). В останньому варіанті обом випускам присвоюють різні ІSSN.

Коротко зупинимося на структурі та розміщенні серіального номера.

Згідно зі стандартом, міжнародний стандартний номер серіального видання містить вісім цифр, які утворюють дві чотиризначні цифрові групи. Ці групи відокремлюються одна від одної, як і в номері ІSBN, дефісом. Наприклад: ІSSN 0151-685Х.

Для позначення цифрових блоків використовуються арабські цифри, за винятком римської X, якою позначається число 10. Остання цифра номера - контрольна, за якою перевіряється правильність складання цифрових блоків.

Стандарт визначає і місце, де наводять ІSSN Для газетних видань - правий верхній кут першої сторінки чи в нижній частині останньої сторінки кожного числа. Для журнальних і продовжуваних видань - верхній правий кут першої сторінки обкладинки чи передньої сторони палітурки, в разі їх відсутності - верхній кут титульної чи суміщеної титульної сторінки кожного числа.

Системою ІSSN користуються не лише видавці, а й книгорозповсюджувачі, бібліотечні працівники, науковці. Переваги такої системи полягають передусім в оперативному і безперешкодному пошуку та замовленні потрібної книги, газети чи журналу через мережу Інтернет; скороченні кількості супровідних матеріалів на рекламу та промоцію різних видів видань; прискоренні процесу доведення друкованого продукту до споживача.

Для видавців-початківців важливо зазначити, що на кінець 2005 року Україна ще не стала учасницею систем ІSSN, і національні стандарти щодо міжнародної нумерації серіальних та нотних видань ще перебувають на стадії розробки чи затвердження. Щодо серіальних видань, то в Україні залишається діючим радянський ГОСТ 7.56-89.

5. Штрихове кодування - це умовний числовий код, який представлений комбінацією послідовно розташованих паралельних штрихів та проміжків між ними і призначений для оперативної ідентифікації товару електронними засобами.

Штрихове кодування видавничої, як і будь-якої іншої товарної продукції, набрало швидкого поширення в світі у 80-х роках минулого століття. Викликане це було кількома чинниками. Серед найголовніших виділимо такі:

- активне впровадження інформаційних технологій автоматизованої ідентифікації та електронного обміну даними;

необхідність повсюдного створення інформаційної бази для контролю та управління товарно-грошовим обігом;

- підвищення конкурентоспроможності товарів на вітчизняних та міжнародних ринках;

- скорочення часу товарообігу за рахунок застосування електронних засобів обліку під час виробництва товарів, їх складанні, транспортуванні, реалізації та звітності державним органам.

Для забезпечення технічної сумісності розроблених у розвинутих країнах Заходу власних систем штрихового кодування товарів та визначення сфери їх застосування було утворено Міжнародну асоціацію товарної нумерації - EAN International. 1980 року між цією організацією та найбільшими міжнародними організаціями, що опікуються такою проблематикою, - Північноамериканською асоціацією штрихового кодування (UCС), Міжнародним агентством ІSBN/ ІSМN - було підписано відповідну угоду. Згідно з цією угодою, для ідентифікації видавничої продукції було визначено 13-розрядну версію ідентифікаційного номера ЕАN-13 з префіксами для журнальних - 977, книжкових - 978, музичних - 979.

Отож, знаючи суть цієї унікальної системи, можна самостійно ідентифікувати будь-який товар за країною походження, видом, ціною тощо.

Початок роботи щодо створення та впровадження технології штрихового кодування всіх видів товарної продукції, в тім числі книг, в Україні припадає на середину 90-х років минулого століття. 1995 року затверджується перший український стандарт «Коди та кодування. Штрихове кодування. Маркування об'єктів ідентифікації. Штрихові позначки ЕАN. Вимоги до побудови» (ДСТУ 3146-95). Через рік затверджено ще один Держстандарт з цієї сфери - «Коди та кодування інформації. Штрихове кодування. Маркування об'єктів ідентифікації. Якість друку штрих-кодових позначок. Загальні технічні вимоги та методи контролю» (ДСТУ 3359-96). В цей же період Кабінет Міністрів України видає Постанову «Про впровадження штрихового кодування товарів» (№ 574, 1996 року). Того ж року Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України затверджується «Положення про штрихове кодування товарів».

Видавцеві важливо знати такі документи, аби правильно маркувати свою продукцію.

Маркування суб'єктами видавничої діяльності книжкової продукції, як й інших товарів, в Україні запроваджено з 1 січня 2000 р.


Структура штрих-коду

Додаткова інформація (наприклад, про ціну видання) вміщується поряд із цим штрих-кодом у цифровому додатку, який складається, як правило, із п'яти цифр.

Якими є сфера поширення, порядок виготовлення та розміщення штрих-коду?

У відповідності до Положення про штрихове кодування товарів, обов'язковому маркуванню підлягають усі товари (у тому числі книги), які призначені для: реалізації в Україні; експорту; імпорту.

Маркування книг штриховими кодами ЕАN здійснюється відповідно до українських державних стандартів та інших нормативних документів. Зазначені вище стандарти, з якими має бути добре обізнаний початкуючий видавець, встановлюють загальні вимоги дo штрихових кодів. Такі вимоги стосуються зокрема:

· правил кодування;

· структури розмірів загальної побудови;

· фотошаблонів для друкування; матеріалів, на які наноситься штрих-кодова позначка;

· основних параметрів, то забезпечують якість.

Кожна держава визначає порядок замовлення на виготовлення та одержання штрихового коду ЕАN. Таким розробником в Україні є асоціація «ЄАН-Україна». Тим суб'єктам підприємницької діяльності, яким зазначеною асоціацією не надано ідентифікаційного номера у цій системі, забороняється маркування своїх товарів штриховими кодами.

Національне агентство ІSBN сприяє виготовленню майстер-файлів штрихових кодів на видавничу продукцію українським видавництвам і видавничим організаціям.

6. Міжнародний знак охорони авторського права - це символ з короткою текстовою і цифровою інформацією, яким, згідно із законом, повідомляється про виключне право його власника. Такий знак зазначається на кожному примірнику твору.

Професійна назва цього знака - копірайт, що в перекладі з англійської Соруright означає авторське право. Знак складається з таких трьох елементів: обведеної колом латинської літери С; імені (назви) власника виключних авторських прав; року першої публікації твору.

Після приєднання України у травні 1995 року до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 року) відповідальність за правильне застосування цього знака в українських видавців підвищилася.

Згідно із Законом України «Про авторське право та суміжні права», об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва - як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). Для редактора і видавця це означає, що позначатися знаком охорони авторського права мають такі видання:

1. Усі види книжкових та журнальних видань, а також листівки, плакати, каталоги, календарі, путівники, електронні видання, магнітофонні записи.

2. Видання обр

Надвипускні дані | Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу - редакційний. 1 страница


ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК | ГСТУ 29.3 - 2000 «Газети. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги» (затверджений Держкомінформом України 22 червня 2000 року). | Елементи службової частини на початкових сторінках. | Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу - редакційний. 2 страница | Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу - редакційний. 3 страница | Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу - редакційний. 4 страница | НАВЧАЛЬНИХ ТА ХУДОЖНІХ ВИДАНЬ | Типологія художніх творів та їх видань | Редагування творів класичної літератури | Редагування творів сучасних письменників |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати