Головна

Тема №4.

ЛІТОСФЕРА І РЕЛЬЄФ

План лекції:

1. Ідеї про утворення, розвиток і будову Землі.

2. Внутрішня будова Землі. Поняття «літосфера». Абсолютний геологічний вік.

3. Типи земної кори.

4. Внутрішні сили, що зумовлюють зміни земної кори.

5. Форми земної поверхні.

6. Зовнішні сили, що зумовлюють зміни земної кори.

Основні поняття: літосфера, рельєфоутворення, ендогенні та екзогенні процеси, планетарні форми рельєфу, мантія, ядро Землі, гори.

Ідеї про утворення, розвиток і будову Землі

З школи ми знаємо, що Земля складається з трьох основних частин: літосфери, мантії і ядра. Однак це відображає рівень знань про будову Землі на кінець XVII століття. На підтвердження цього можна навести дані, що починаючи праць Р. Декарта (Початки філософії, 1644 р.), математика і філософа Г. Лейбніца (Протогея, 1693 р. і Теодицея, 1710 р.) вже були закладені ідеї оболонкової будови Землі.

Не можна не дивуватися наскільки вірним матеріалістичним шляхом розвивалась наукова думка Декарта. Він писав, що Сонце і зірки складаються з текучої речовини, а за фізичним станом вони схожі на полум'я. Земля теж колись була спочатку вогняним тілом. Потім при охолоджені, за його уявленнями, утворилось ядро, дві частини мантії і земна кора.

Г. Лейбніц теж вважав, що Земля колись була вогняною, розплавленою кулею. Потім на її поверхню піднялись шлаки, з яких утворилася тверда земна кора, а під нею знаходиться магма. Прогинання земної кори і заповнення прогинів солоними морями, в яких нагромаджувались осадки, Лейбніц помилково пояснював наявністю великих порожнин під тонкою земною корою. Але думка про походження осадочних і магматичних порід була в цілому вірною.

В середині XVIII ст. в науках про Землю і Всесвіт утвердились ідеї про розвиток Землі. Основні з них належать Ж. Бюффону, І. Канту і М. В. Ломоносову.

Свої погляди французький вчений Бюффон виклав у 1749 р. в "Теорії Землі". Згідно його уявлень, Земля спочатку була в розжареному стані, бо вона відокремилась від Сонця в результаті удару комети у світило. Тоді ж утворились інші планети Сонячної системи. Пізніше Земля охолола і повністю затверділа. Бюффон вважав, що всередині Землі знаходиться тверда, подібна до скла речовина. Вище розташовані оболонки із піску і глини. Вчений допускав, що після затвердіння земної кори її повністю покривало море, а рельєф дна був схожий на рельєф суші. Потім материки піднялись над рівнем моря. Цю теорію згодом було названо плутоністичною (від бога вогню Плутона за древньогрецькою міфологією). Цікаво і те, що Бюффон передбачав існування єдиного материка, який складався із Європи і Північної Америки. Це передбачення майже через два століття підтвердилось, коли було доказано, що в ранньому палеозої на місці сучасної Північної Атлантики існував материк, який об'єднував Північно-Американську і Східно-Європейську платформи. Тільки це було в багато разів раніше ніж передбачав автор гіпотези.

Перед геологічною наукою має заслугу і відомий німецький філософ І. Кант. Вчений в 1755 р. в книзі "Загальна історія природи і теорії неба" на основі закону про всесвітнє тяжіння обґрунтував гіпотезу про походження Землі і Сонячної системи із пилоподібної туманності, в якій у центрі утворився згусток речовини, що потім розігрівся - сучасне Сонце. Із залишку речовини утворилась Земля та планети із своїми супутниками.

На формування уявлень про будову Землі великий вплив мали праці М. В. Ломоносова "Слово о рождении металлов от трясения Земли" (1753 р.) і "О слоях земных" (1763 р.), в яких розвивались ідеї загальної будови Землі та зміни земної поверхні під впливом внутрішніх і зовнішніх сил.

Значний вплив на формування уявлень про будову Землі і особливо земної кори мали наукові висновки академіка Петербурзької академії наук П. С. Палласа. Здійснивши експедиційні дослідження в різних провінціях Російської держави, а також вивчивши існуючі на той час наукові праці про геологічну будову Кавказу, Анд, Альп та інших гірських систем, Паллас в 1777 р. виклав свою теорію будови Землі і утворення гір. Основне в ній те, що найдавнішою "первозданною" породою є граніт, з якої складається вся внутрішня частина Землі або її значна частина. Ядро вчений вважав твердим, що складається з граніту або магнетиту (залізистого мінералу).

На думку Палласа спочатку всю поверхню Землі вкривав океан, над яким здіймались лише гранітні острови. Вулканічні виверження, підняття гірських систем і навіть континентів відбувалися в результаті горіння колчедану (сполуки металів з сіркою) в надрах Землі. Уявлення Палласа про Світовий океан і про роль потоків в утворенні шарів порід були використані представниками нептуністичного вчення (від бога моря Нептуна), а його твердження про катастрофічні явища мали значний вплив на природознавців і, зокрема, на основоположника катастрофічного вчення в розвитку життя на Землі - Ж. Кюв'є.

Значну увагу питанню будови Землі приділяв у своїх працях професор Фрейбергської гірничої академії А. Г. Вернер (1787), який відомий в геологічній науці як найбільш яскравий теоретик нептунізму. Він рішуче відкидав гіпотезу Бюффона (основоположника плутонізму) про утворення земної кори з розплавленої, а потім застиглої маси і вважав, що вирішальна роль в її утворенні належить осадам, що утворились в Світовому океані.

Великий вплив на формування уявлень про земну кору мала праця шотландського вченого Джеймса Геттона "Теорія Землі" (1795). Він надавав "підземному вогню" і вулканічним явищам вирішального значення в утворенні земної кори. Розплавлена маса, яка, за уявленням Геттона, існувала в середині Землі, активно впливала на підняття земної кори. В результаті - виникали нові острови, зминалися в складки осадочні шари, утворювались гірські системи. Останні руйнувались під впливом Сонця, води і повітря, а уламки зносились в море, де вони ущільнювались під впливом внутрішньої температури Землі. Через деякий час ці шари порід знову під впливом внутрішньої енергії піднімались на поверхню Світового океану. Так повторювалось все спочатку. Ці явища супроводжувались діяльністю вулканів, що призводило до утворення магматичних порід: трапів, базальтів, гранітів та інших. Отже, хоч Геттон і надавав вирішального значення ендогенним (внутрішнім) процесам, все ж він не відхиляв важливих висновків в утворенні осадочних порід у Світовому океані і це мало великий вплив на уявлення про формування земної кори і зокрема "базальтової", "гранітної" і осадочної оболонок.

Велике значення для наукових висновків про походження і будову Землі мала космогонічна гіпотеза французького астронома і математика П. С. Лапласа, яка була опублікована в 1796 р. в другому томі "Викладення системи світу". Вона розвивала і доповнювала вчення І. Канта, від чого в узагальненому вигляді одержала назву гіпотези Канта-Лапласа. Опускаючи уявлення Лапласа про походження Землі з розжареної газової туманності, що існувала навколо Сонця, звернемо увагу на те, що він вважав існування вогнево-рідинної маси всередині Землі, яка була прикрита тонкою корою. З цими висновками Лапласа погоджувалось багато видатних вчених, в тому числі О. Гумбольдт, Д.І. Соколов, О. О.Іностранцев, І. В. Мушкетов, та інші.

На початку XX ст. академік АН УPCP О. Ю. Шмідт запропонував гіпотезу холодного походження Землі. Розвинута іншими дослідниками, вона знайшла світове визнання.

Суть цієї гіпотези полягає в тому, що Земля разом з іншими планетами Сонячної системи утворилася з величезної хмари холодного космічного пилу. Поступово, стискаючись, пилинки об'єднувались у грудки. Вони, завдяки дії сили тяжіння, притягували менші за розміром частинки. Поступово у диско-видній хмарі, що оберталася, сформувалися малі тіла - астероїди, більші - планети, а в центрі - Сонце. Це відбувалось 5,5-7 млрд років тому.

Під впливом енергії, яка виділяється у результаті стискування земних глибин, хімічних реакцій, падінь метеоритів тощо, однорідна речовина Землі розігрівалася, а потім почала плавитись. Важчі речовини спрямовувалися до центру планети, а легші спливали до поверхні. Цей процес переміщування речовин з різною густиною продовжується й сьогодні.

У результаті зустрічних рухів мантійних потоків підвищилася температура земних глибин, у центрі сформувалося важке ядро, яке утворене переважно залізом та нікелем. Легкі речовини (кремній, алюміній), піднявшись у поверхневий шар планети, остигали, утворюючи первинну земну кору. Із розплаву одночасно виділялися гази і водяна пара, що сформували первинну атмосферу й гідросферу.

З другої половини XIX століття уявлення про внутрішню будову Землі значно доповнились. Так, відомі американські вчені-геологи Д. Дена і А. Лазо прийшли до висновку, що між корою і ядром Землі існує шар в'язкої маси і що саме в ній криються причини коливальних рухів на континентах.

Уявлення про будову Землі були істотно доповнені працями відомого англійського астронома Дж. Дарвіна. В 1870-80 роках він писав, що Земля спочатку була в розплавленому стані, про що свідчить її сферична форма; що всередині планети існує не тільки висока температура, а й величезний тиск. Від цього стан її надр твердий і разом з тим в'язкий.

Поряд з фізичним станом надр Землі в XIX ст. розвивались уявлення про її хімічний склад. Ряд німецьких, англійських і французьких вчених прийшли до висновку, що ядро планети складається з нікеля та заліза. Цю думку підтримував і Д.І. Менделєєв.

Уявлення про залізо-нікелевий склад ядра Землі одержали найбільше визнання, яке ґрунтувалось на метеоритному походженні нашої планети і розрахунках її щільності. Зародилась нова наука - порівняльна планетологія, яка почала вивчати сферичну будову планетних тіл. Взагалі ж уявлення про геосфери одержало астрономічне, фізичне, хімічне і геолого-географічне обгрунтування. Найбільш повно воно знайшло відображення в трьохтомній праці австрійського вченого Е. Зюсса (1831-1914) "Лик Земли" (1909). Він прийшов до висновку, що тверда Земля підрозділяється на "літосферу", внутрішню більш важку "барисферу" і залізо-нікелеве ядро (NiFe), агрегатний стан якого передбачався як повністю або частково рідинним. В такій "літосфері" вчений виділяв два шари: неоднорідну земну кору, що складається переважно з кремнію і алюмінію - SiAl і проміжний шар між ядром і корою, який складається з кремнію і магнію - SiMa. Цей вчений виділив у складі земної кори осадову оболонку, або стратисферу. Норвезький геохімік В. М. Гольшмідт в 1922 р. виділив силікатну оболонку, під нею - сульфідно-оксидну, а всередині Землі - ядро.

Внутрішня будова Землі. Поняття "літосфера"

У будові Землі виділяють три основні шари (геосфери): земну кору, мантію і ядро. Верхню тверду оболонку Землі називають земною корою. її середня потужність становить близько 35 км, у гірських країнах - 50-75 км, у межах океанічних і морських западин 5-10 км. Природні речовини, якими утворена земна кора, називають гірськими породами.

Із глибиною у надрах Землі підвищуються тиск і температура, яка у центральній частині планети, за розрахунками вчених, становить близько 5000 °С. Тому стан речовин, які утворюють Землю, на різних глибинах має значні відмінності. Беручи їх до уваги, у внутрішній частині планети виділяють окремі шари, основними з яких є мантія і ядро.

Мантія поширюється до глибини 2900 км. У її верхній частині є шар - астеносфера, де речовини перебувають у пластичному розрідженому стані. Верхня межа астеносфери розташована на глибині 50 км під океанами і до 100 км під материками, а нижня відповідно на глибині 400 і 250 км. Над астеносферою є твердий шар мантії, який разом із земною корою утворює оболонку Землі літосферу. Усі оболонки пов'язані одна з одною і виступають як єдине ціле.

Ядро розташоване на глибинах нижчих за 2900км, тобто радіус ядра становить 3470 км, або більше половини радіуса Землі. Розрізняють внутрішнє і зовнішнє ядро. На основі даних сейсмології припускають, що внутрішня частина ядра - тверда, а у зовнішній його частині речовини перебувають в розплавленому рухливому стані.

Абсолютний геологічний вік

Оскільки в земній корі немає гірських порід, які утворилися б давніше ніж 4,6 млрд років тому, то вважають, що в цей період виникла первісна земна кора. Вона сформувалася з остигаючої магми і мала незначну середню товщину. Припускають, що 3. Млрд років тому середня потужність твердої оболонки Землі становила 2 км, 1 млрд років - 10 км, а на сьогодні сягає 20 км. За прогнозами вчених процес формування земної кори завершиться через 1,5 млрд років коли її середня товщина досягне 26 км.

Визначення віку земної кори стало можливим після того, як на початку XX ст. було винайдено явище радіоактивності. Суть цього явища полягає в тому, що атоми деяких важких хімічних елементів, розпадаючись, поступово перетворюються на легкі елементи. Період, за який кількість атомів важкого елемента стане наполовину меншою, точно розраховується за математичною формулою. За наявності у товщі гірських порід атомів урану, торію, калію, рубідію, тощо можна з точністю встановити час утворення гірської породи. Вік, виражений у роках, що минули від моменту утворення породи, називають абсолютним.

Етап у розвитку Землі (5,5-4,6 млрд років тому) називають догеологічним, а з початку формування земної кори (4,6млрд років) відраховують геологічний етап. Його назва походить від науки геології, яка вивчає процеси, що відбуваються на поверхні і в надрах Землі, а також її будову, походження та розвиток.

Типи земної кори

Земна кора неоднорідна за будовою і товщиною. Найпоширенішими є два типи земної кори: материковий і океанічний.

Материкова земна кора має загальну потужність близько 60-75 км у гірських районах, 30- 40 км - на рівнинах. Складається вона з трьох шарів: осадового (потужністю 20-25 км), гранітного (гранітно-гнейсового) і базальтового.

Загальна потужність океанічної земної кори в середньому становить 5-7 км. Вона складена двома основними шарами. Зверху залягає малопотужний (у середньому близько 1 км) шар пухких морських відкладів кременисто-карбонатного складу. Під ним розташований базальтовий шар. Гранітного шару між осадовим і базальтовим немає.

Таким чином, океанічна земна кора відрізняться від материкової за потужністю, будовою та віком (не більше як 160-180 млн років).

Внутрішні сили, що зумовлюють зміни земної кори

У 1912 р. німецький геофізик А. Вегенер сформулював гіпотезу "дрейфу материків". Її суть полягає у плаванні легких гранітних материків по щільнішому розігрітому базальтовому шарі.

Починаючи з 1960-х рр. історія формування материків розглядається з позицій нової теорії - тектоніки літосферних плит. Вона спирається на головну ідею А. Веґенера щодо горизонтальних рухів материків. Виникнення цієї теорії стало можливим у зв'язку з вивченням і з'ясуванням особливостей рельєфу й геологічної будови дна Світового океану і встановлення того факту, що системою розломів літосфера розділена горизонтально на величезні блоки - літосферні плити, які мають здатність переміщуватися, ковзаючи по астеносфері.

Основна активність внутрішніх (ендогенних) сил Землі проявляється на краях літосферних плит, тобто місцях, де вони стикаються і взаємодіють одна з одною. Виділяють три типи взаємодій літосферних плит: перший - розсування (розходження) плит; другий - зустрічного руху; третій - трансформних розломів, уздовж яких плити зміщуються одна щодо одної, не зближуючись і не віддаляючись.

Перший тип взаємодій має конструктивний характер. У місцях розсування двох літосферних плит, як правило, утворюються серединні океанічні хребти.

Їхнє утворення пов'язано з тим, що там із надр Землі надходить магма (розплавлена рідка або тістоподібна маса, насичена водяною парою й газами, під дією яких піднімається вгору). Вона нарощує краї літосферних плит. Поступово магма розсуває літосферні плити, розширюючи дно океану і збільшуючи площу земної кори океанічного типу. Тріщину в центральній частині серединного океанічного хребта, куди підходять потоки магми, називають рифтом. Мантійні потоки б'ють в підніжжя континенту і поступово розколюють його на частини. Ці частини з часом віддаляються і зароджується новий океан з серединно-океанічним хребтом на місці колишнього материкового рифтового розлому.

Отже, перший тип взаємодій літосферних плит характеризується їх розсуванням, що супроводжується розривними тектонічними рухами, землетрусами, активним вулканізмом.

Одна й та сама літосферна плита може з одного боку нарощуватись у зоні серединного океанічного хребта, а з другого - занурюватись під іншу плиту. У місцях зустрічного руху літосферних плит виникає другий тип взаємодій. Він характеризується процесами підсування однієї плити під край іншої, насуванням верхньої на нижню, або стиканням і стискуванням у місцях контакту.

У випадку, коли відбувається другий тип взаємодій між літосферними плитами, розвиваються острівні дуги з глибоководними жолобами.

Якщо край літосферної плити з океанічною земною корою підсувається під континентальну (навпаки бути не може, оскільки океанічна завжди важча), то на дні океану утворюється океанічний жолоб, а край материкової плити зминається в складки з вираженим вулканічним пасмом (Андійський тип).

При стисканні і підсуванні материкових країв літосферних плит відбувається зминання в складки верхніх шарів обох плит, утворюються гірські хребти з глибокими крайовими прогинами.

Із порівняння різних типів взаємодій літосферних плит можна зробити висновок, що саме при зустрічному русі (стиканні, насуванні, підсуванні) відбувається формування суходолу (материків та островів), гірських країн', а також утворення земної кори материкового типу.

Підсування однієї плити під іншу призводить до того, що в результаті тертя виникають розриви шарів, які спричиняють землетруси. Через тріщини в плиті, що насувається, надходить до поверхні магма. Інтенсивний вулканізм на межі плит призводить до викидання на поверхню легкоплавких хімічних елементів і сполук, які утворюються при частковому розплаві плити, що занурюється в астеносферу. Ці речовини, остигаючи, утворюють гранітний матеріал, який відрізняє земну кору материкового типу від океанічної. З остигаючої магми в океані формуються острівні дуги, а в горах - вулканічні хребти.

Переважна більшість гірських масивів виникає не внаслідок вулканізму, а в результаті зминання в складки гірських порід під впливом зустрічного руху літосферних плит. Такі рухи називають ще орогенічними.

У більшості випадків зминаються в складки гірські породи плити, що насувається зверху. Але процес горотворення може відбуватися й на зустрічній плиті, що занурюється. Це відбувається внаслідок того, що часто плита може мати надто товстий шар в'язких осадових відкладів, які не можуть бути затягнуті під край наповзаючої зверху плити. Ці відклади зминаються у складки, а при подальшому стискуванні зриваються з кристалічної основи, утворюючи скиби. Так, при стиканні літосферних плит виникають тектонічні структури, які називають складчастими областями.

Крім розривних та орогенічних рухів існують ще вертикальні, повільні коливання земної кори. Отже, земна кора зазнає як вертикальних, так і горизонтальних рухів. Зокрема, існування гірської країни зберігається завдяки тому, що продовжується процес підсування однієї плити під іншу. Унаслідок припинення або зміни напрямку руху двох літосферних плит із зустрічного на протилежний, гори поступово старіють, руйнуються, перетворюючись на рівнину чи морський басейн.

Найвищі частини гірських країн із потовщеною земною корою, що виникли 3,5-0,8 млрд років тому, поступово перетворилися на кристалічні щити давніх платформ.

Давні платформи є твердими, відносно стійкими ділянками земної кори з двоярусною будовою. Нижній ярус (фундамент) складений твердими кристалічними породами (гранітами, базальтами, кристалічними сланцями тощо), другий ярус утворюють осадові породи (пісок, глина, вапняк . та ін.).

Кристалічними щитами називають частини стійких ділянок земної кори, де давні тверді магматичні та метаморфічні породи виходять на поверхню. Для них характерними є переважно висхідні тектонічні рухи.

Однак більшу площу платформ займають ділянки з двоярусною будовою, в основі яких залягають тверді кристалізовані породи давніх зруйнованих гір, що зверху перекриті великою товщею осадових порід. Якщо потужність останніх дуже незначна (до 200 м), а кристалічний фундамент опуклий, таке утворення вважають масивом або тектонічним підняттям (антиклізою).

Для двох інших типів ділянок давніх платформ в минулому були характерними переважно низхідні рухи (опускання). Це приводило до затоплення території морем і нагромадження у ньому осадових відкладів. Якщо на сьогодні в межах такої структури товща осадових порід становить до 2000 м, то її називають плитою. Ділянку платформи, де кристалічний фундамент вгнутий і розташований на великих глибинах (2000-7000 м), вважають тектонічною западиною.

Верхній ярус платформ утворений, як правило, відкладами морського походження. Адже, завдяки дії сили тяжіння, продукти вивітрювання гірських порід з піднятих ділянок суходолу переносяться і нагромаджуються в зниженнях (морських басейнах, озерах тощо). Про періоди, коли платформа в результаті повільних вертикальних коливань ставала дном моря чи знову суходолом, можемо судити, вивчивши вік і походження шарів порід, що утворюють верхній ярус платформ. Велика товща відкладів свідчить про існування у цей геологічний час морського басейну, а відсутність шарів окремих періодів - про режим суходолу, коли йшло не відкладення, а навпаки, змив і винесення продуктів вивітрювання.

Крім давніх платформ і складчастих областей, для земної кори характерними є тектонічні структури, які називають молодими платформами або плитами. Це відносно стійкі ділянки земної кори із зруйнованими горами, які існували 0,5- 0,2 млрд років тому, а зараз зверху перекриті горизонтальними шарами осадових порід.

Форми земної поверхні

Сучасний рельєф - це сукупність форм земної поверхні. Він сформувався у результаті взаємодії внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) геологічних процесів.

Під дією ендогенних процесів сформувались найбільші (планетарні) форми земної поверхні - материки й западини океанів, гірські країни й материкові рівнини, гірські хребти й міжгірні улоговини. Отже, основними формами земної поверхні суходолу є рівнини й гірські країни. Рівнини - це ділянки суходолу з малими коливаннями висот та однорідним, переважно, горизонтальним заляганням гірських порід. Рівнини займають 57 % від усієї площі суходолу. В їхній основі залягають як правило давні докембрійські платформи або молоді (епігерцинські) плити.

За абсолютною висотою розрізняють низовинні рівнини, або низовини, що підіймаються до 200 м над рівнем моря (Причорноморська низовина), височинні, або височини, від 200 до 500 м (Подільська височина) і плоскогір'я - вище 500 м (Середньосибірське плоскогір'я). Основними формами земної поверхні суходолу насамперед є материкові рівнини і гірські країни. Рівнини - ділянки суходолу з малими коливаннями висот та однорідним, переважно горизонтальним, заляганням гірських порід.

За характером усієї поверхні рівнини можуть бути плоскими й горбистими (чергування висот до 200 м). Горби - підвищення з помітно виявленими схилами, вершиною і підошвою.

Гори або гірські країни - це високо підняті над прилеглими рівнинами ділянки земної поверхні, які відзначаються великими та різкими коливаннями висот. Вони займають 43 % площі суходолу. У тектонічній будові їм відповідають області складчастості різного віку. Форми поверхні гірських країн найрізноманітніші. Ланцюг гір, що лінійно витягнутий на порівняно велику відстань і обмежений щонайменше з двох сторін глибокими паралельними долинами, називається гірським хребтом. Ряд гірських хребтів, що простягаються на велику відстань, називають гірським пасмом. Гірську країну, де поєднуються гірські хребти й високо підняті над рівнем моря рівнинні ділянки, називають нагір'ям.

Зовнішні сили, що зумовлюють зміни земної кори

Дія зовнішніх сил переважно приводить до згладження великих нерівностей на поверхні Землі, створених внутрішніми силами. З дією зовнішніх сил пов'язане утворення різних малих форм - ярів, заплав, зсувів тощо, тобто вторинного рельєфу. Його формування відбувається в результаті денудації (руйнування і виносу гірських порід), або акумуляції (зупинки руху і відкладання частинок). У першому випадку це веде до зниження рівня поверхні, а в другому - до підвищення.

Джерелом енергії для екзогенних рельефотвірних процесів є сонячне випромінювання, сила тяжіння Землі, її добовий рух навколо своєї осі. Вони й зумовлюють вивітрювання гірських порід, переміщення продуктів руйнування, роботу текучих вод, хвиль, льодовиків. Отже, екзогенні форми рельєфу можуть бути різними за походженням (генезисом): гравітаційні (під дією сили тяжіння), водні, льодовикові, карстові (пов'язані з процесами розчинення гірських порід), еолові (вітрові), біогенні (пов'язані з діяльністю живих організмів).

Запитання і завдання

1. Під впливом яких основних факторів утворюється рельєф?

2. Чим пояснити різноманітність форм рельєфу Землі?

3. Утворення і розвиток річкової долини.

Теми рефератів, доповідей

1. Походження назв материків, історія їх відкриття.

2. Першовідкривачі та підкорювачі полюсів Землі.

3. Географічні перифрази назв материків та форм поверхні.

4. Підкорення гірських вершин. Успіхи альпіністів України.

5. Рекордсмени літосфери (найвищі, найдовші, найглибші).

6. Гнів Плутона (найбільші землетруси в історії).

7. Вогнедишні гори.

8. Чудові фонтани (гейзери).

 



Масштаб | Тема№5.

ПЕРЕДМОВА | Тема №1. | Тема №2. | Масштаб та його види. | Азимут. Компас | Канали та водосховища. | Канали та водосховища | Поняття про атмосферу | Погода. Характеристика складових стану погоди | Поняття про природний комплекс. |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати