Головна

Особливості розвитку архітектури

  1. Oslash; Особливості змісту гендерної технології фізичного виховання дітей М. Єфименко
  2. Аналіз загальноекономічних показників розвитку регіону.
  3. Анатомо-фізіологічні особливості гіпофіза

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев'яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі - карнизи, наличники, коньки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х - ХІІІ ст. Окремі з них являли собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможніх верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою "хороми". Вони складалися із кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень - "сіни", "істбу", "кліть", У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокімнатні будинки площею до 20 кв. м. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною та білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст - кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев'яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи із створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х - на початку ХІ ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 × 11 м із поздовжніми фасадними галереями. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою Києва.

Кращою будівлею ансамблю "міста Володимира" була Десятинна церква, збудована у 989 - 996 рр. грецькими майстрами у візантійському стилі (Додаток 25). Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва: тут скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Наприкінці 1240 р. орди хана Батия, захопивши Київ, знищили Десятинну церкву. Залишився лише фундамент та окремі фрагменти стін. На сьогодні не збереглися навіть руїни церкви. Остаточно її було знищено 1928 р. радянською владою.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі "міста Ярослава" в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам'яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софіївський собор 1037 р. (Додаток 4). Величні та гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам'ятці закарбовано досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, із винятковою точністю та образністю висловив історик Б. Д. Греков: "Переступивши поріг Софії, ви відразу потрапляєте під владу її грандіозності й блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитися і вдуматися в усі деталі й зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису".

Софія Київська являла собою величезну п'ятинефну хрестово-купольну споруду із 13 куполами, оточену з північного, західного та південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкони в середині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль у давньоруській архітектурі.

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір вражали красою, величезним світом образів - і не лише релігійних, а й світських. На південній та північній стінах центрального нефа (від лат. navis - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) знаходилися зображення сім'ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) - портрет самого засновника Софії.

У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізували при гетьмані Івані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини (саме ці імена одержали князь і княгиня після хрещення). Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко вживалися мозаїки та фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку, Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться однойменні собори (1045 − 1050 рр.).

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану п'ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.

Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) кам'яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився в 1051 р.), у яких зводяться нові кам'яні храми. В Києві - це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубецького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі й став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.) (Додаток 26). Він являв собою хрестово-купольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами (виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми у плані, перекриті півкуполами), із заходу знаходився нартекс - притвор, над яким розташовувались хори. Всередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду - декором із плінфи та неглибокими нішами.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях ХІ ст. розгорнулось у Переяславській землі. Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів ХІІ ст. у Суздалі, Новгороді, Чернігові.

Починаючи з 30-их рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалось як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.

У кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам. У цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев'яної архітектури. В цей час з'явились храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) в Бєлгороді. Можливо, будівничим, принаймні одним із них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубецького монастиря. Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П'ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням.

Крім культової, розвивалася палацова архітектура, яка, починаючи з Х - ХІ ст., була виключно кам'яною, вирізнялася міцністю й монументальністю, оскільки часто виконувала і певні оборонні функції.

Важливе місце займала фортифікаційна (оборонна) архітектура, функція якої зводилася до захисту давньоруських поселень. Так, міста оточувалися потужними укріпленнями, елементами яких були кліті, заборола, башти, вали, рови, брами та ін. Укріплення спочатку зводились із дерева, згодом поширилися кам'яні. Довжина земляних валів подеколи досягала 3,5 км; висота − 14 м, а товщина в основі - близько 30 м. На валах споруджували високі дубові стіни, перед ними, у найбільш важливих для оборони місцях, були викопані глибокі й широкі рови, заповнені водою. В'їзди захищалися міцними брамами.

Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець - внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема, був збудований у ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони й в інших містах.

Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною, і монументальною, вважають знамениті Золоті Ворота у Києві (Додаток 3). Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь та захід. Золоті ворота - це одна з небагатьох пам'яток оборонного зодчества Київської Русі, що дійшла до нашого часу.

Золоті ворота в ХІ ст. посідали перше місце серед інших оборонних споруд міста Києва - Львівських і Лядських воріт - і слугували головним тріумфальним в'їздом до столиці Давньої Русі.

У "Повісті минулих літ" Нестор називає роком будівництва Золотих воріт 1037-ий. Але цим же роком він датує зведення Ярославом Мудрим і багатьох інших споруд, що було об'єктивно неможливим. Зважаючи на історичні документи, можна зробити висновок, що Золоті ворота були зведені приблизно у 1019 - 1037 рр. Ця пам'ятка проіснувала відносно недовго й у 1240 році була зруйнована військами монголо-татарського хана Батия. Незважаючи на зруйнований вигляд, Золоті ворота залишалися головним в'їздом у місто до ХVІІІ ст. Проте з часом вони все більше перетворювалися в руїни. Було кілька спроб відтворити первісний вигляд Золотих воріт, але задум здійснився лише в період підготовки до відзначення 1500-річчя Києва в 1982 р. До 1982 р. стіни стояли просто неба. Авторський колектив у складі Є. Лопушинської, М. Холостенка, С. Висоцького (реставратори) розробили проект споруди, згідно з яким було проведено реконструкцію.

На сьогодні Золоті ворота є музеєм української культурної спадщини, який входить до складу Національного заповідника "Софія Київська". Ця пам'ятка є не лише шедевром української національної культури, а світовим культурним надбанням. Золоті ворота, поряд із Софією Київською та Києво-Печерською лаврою, перебувають під захистом ЮНЕСКО.

Отже, в архітектурі Київської Русі за функціональним призначеням можна виділити три основні типи споруд: палацову, культову та фортифікаційну архітектуру. Після прийняття християнства на території Русі поширився візантійський стиль, запозичений із Візантії, проте досить швидко розвинулися власні архітектурні традиції, які відрізняли унікальне та самобутнє зодчество Київської Русі, виконане у візантійсько-руському стилі.

5. Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво

Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п'ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою. Перші чотири види тісно пов'язані з культовою архітектурою, оскільки були її безпосереднім опорядженням.

Мозаїка - це вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).

Техніка мозаїки має свої витоки зі Стародавнього Єгипту. В Київську Русь вона прийшла з Візантії. Виконання мозаїчного зображення дуже копітке. За один день роботи досвідчений майстер міг викласти мозаїкою не більше ніж 3,5 кв. м площі. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Вони прикрашали головний вівтар і купол собору. Вгорі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 м, - поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею. На ньому пурпуровий із золотом хітон та блакитний плащ. Фон медальйона золотавий. Довкола Христа - чотири ангели в одязі візантійських імператорів. У руках вони тримають знамена й уособлюють сторожу "небесного царя" (Додаток 27).

У міжвіконних простінках розміщено зображення дванадцяти апостолів, а в парусах - чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки - сцена Благовіщення, виконана смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Прекрасний образ Марії - земний і реальний. У руках вона тримає веретено й пряжу. У великих очах смуток, ледь помітна посмішка на обличчі, що надає образу особливої щирості та людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображено велична постать Богородиці -Оранти (у молитовній позі), яка відзначається вишуканістю ліній і монументальністю (висота 5,45 м), соковитістю фарб та незвичайною гармонією колориту. На Богоматері пурпуровий мафорій із золотими складками, синій хітон та червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хусточка, світла пляма якої ніби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотистий фон, прикрашений дорогоцінними каменями (Додаток 27). У народі Богоматір Софії Київської вважали захисницею Києва й Русі, називали "нерушимою стіною".

Під Богоматір'ю розташована багатофігурна композиція "Євхаристія" (причащання апостолів), а ще нижче - "святительський чин", який є одним із кращих взірців давньоруського монументального живопису. Взагалі, мозаїчні панно Софії виконано на яскравому золотистому фоні й набрано із смальти 177 кольорових відтінків.

Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки нагадували за схемою композиції софіївські: Богоматір, "Євхаристія", "Святительський чин". Собор зруйновано в 30-і рр. ХХ ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це - композицію "Євхаристія", зображення Дмитра Солунського, Стефана, Фадея. Порівняно із софійськими мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. У створенні мозаїк цього храму взяв участь видатний київський художник кінця ХІ - початку ХІІ ст. Алімпій.

Мозаїчні зображення мали в максимально простій і лаконічній формі розкривати перед глядачем основні положення християнського віровчення. Ієрархи церкви недарма порівнювали мозаїки з книгою для тих, хто не вміє читати, оскільки наочність та естетична значимість живописних образів справляла дійовий вплив на широкі маси населення та виконувала важливі ідеологічні функції.

Фрески (від італ. "свіжий", "вологий") - вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби знову ж таки знаходимо у Софії Київській. Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. На фрескових панно - три цикли зображень: євангельські (з життя Ісуса Христа), біблійні (на сюжети Біблії) та житійні (присвячені різним святим). Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, становить унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Ідеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім'ю на стінах середнього нефа. Особливий інтерес становлять сцени полювання; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Особливою майстерністю відзначаються фрески Кирилівської церкви у Києві, серед яких слід виділити зображення на тему "Страшний суд". Цікавою є композиція "Ангел, що звиває небо" (Додаток 28). Грізний ангел переданий у русі. В руках у нього величезний згорток, що символізує небо. Драматизм події добре підкреслено кольоровим рішенням - рожева постать ангела виділяється на темно-синьому фоні.

На відміну від мозаїки, яка пережила короткотривалий розквіт у Київській Русі (останньою пам'яткою мозаїчного мистецтва стали зображення Михайлівського Золотоверхого собору), фресці у давньоруському мистецтві був накреслений тривалий шлях розвитку.

Поряд зі настінним (монументальним) живописом значне місце на Русі посідало іконописання - різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, укритих особливим ґрунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).

Ікони того часу - взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. Слово "ікона" запозичене з грецької мови й означає "зображення". Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Це мусив бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Митець повинен був спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути твердим послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду мистецтва.

Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний - горе; червоний - муку, біль, пролиту кров; зелений - юність і силу, синій і блакитний - кольори неба, святості, вічного плину часу. Символіка кольорів у творах малярства була розроблена християнськими мислителями й на багато століть стала правилом для живописців.

Давні українські майстри опановували мову кольорів та вміли тонко нею послугуватися для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів в іншому поширеному образі стародавнього живопису - діви Марії з немовлям на руках - вони намагалися пробудити у глядачів різні емоції - від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської.

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких примірниках, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії й Болгарії, пізніше з'явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці ХІ - на початку ХІІ ст. була Печерська. Тут творив уже згадуваний Алімпій, який навчався у Константинополі. Рештки іконописних майстерень виявлено також під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, а також у Новгороді.

Ще одним видом образотворчого мистецтва, що був тісно пов'язаний з архітектурою, вважається рельєфна скульптурарізьба по каменю. На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих (через об'ємність круглої скульптури, оскільки православний художній канон передбачав обов'язкову площинність зображення з метою підкреслення безтілесності біблійних образів). Кам'яне різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення, в застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.

Серед пам'яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального та тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповненою геральдичними зображеннями орлів і риб. Цікавою пам'яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія (з дитям на руках). Його знайшли в руїнах Десятинної церкви; як уважають дослідники, він був виготовлений місцевим майстром для оздоблення її фасаду.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра художнє оздоблення та ілюстрації до рукописних книг. Поява і розвиток цього виду образотворчого мистецтва були пов'язані з поширенням писемності та рукописних книг. Цей вид живопису був прикрасою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов'язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

До наших днів збереглося кілька рукописних книг ХІ - ХІІ ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них - "Остромирове Євангеліє", написане у 1056 − 1057 рр. (Додаток 24) Це найдавніша точно датована пам'ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, тому традиційно цю пам'ятку прийнято вважати початком книжкової справи в Україні. Книга, ймовірно, була переписана при Софіївському соборізі староболгарського оригіналу дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира і містила євангельські читання для неділі та свят. Це урочистий, великий фоліант, написаний на 294 пергаментованих аркушах гарним урочистим шрифтом - так званим уставом, прикрашений численними заставками, ініціалами, розфарбованими зеленою, червоною, блакитною, білою фарбою, обведеними чистим накладним золотом. Книга містить 3 великі, на весь аркуш, мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка й Луки, виконані із вражаючою майстерністю.

Паралельно з образотворчим мистецтвом розвивалося й декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому ввібрало в себе багату народну культуру, її традиції та звичаї. Найрозвиненішими видами декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави були: металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.

Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь (чорні або темно-сірі зображення, нанесені на метал - золото чи срібло - шляхом гравірування і заповнення заглиблених ліній спеціальним сплавом), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаювалися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками, напаяними ребром на поверхню металу).

Існувало не лише багато ювелірних технік, а й велика кількість типів ювелірних виробів, де ці техніки використовувались: діадеми, пікторалі, опліччя, наручні браслети, дукачі, колти. Ці техніки використовувались і в оздобленні декоративного посуду, предметів князівського побуту тощо.

Не менш розвинуте було й художнє литво. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів - від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.

Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам'яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Вважається, що давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше - рослинно-геометричний. Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків'я ножів, дзеркал, ложки, шахові й шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним та рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

 



Поява писемної літератури: основні види та жанри | Особливості музичного мистецтва

Тестові завдання | | Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура | Кімерійці, скіфи і сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях | Грецька колонізація Північного Причорномор'я. Античні впливи на розвиток української культури | Велике переселення народів. Формування слов'янської культури. Держава антів | Особливості культури східних слов'ян: міфологічні та релігійні уявлення, побут і повсякденне життя | Тестові завдання | Витоки культурного процесу Київської Русі. Прийняття християнства та його вплив на розвиток культури | Розвиток освіти в Київській Русі |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати