Головна

II. СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ВІДРОДЖЕННЯ СЕЛА

  1. C. Соціальні факти
  2. IV. Ідеї відродження української державності.
  3. VI. ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ УМОВ ПРАЦІ І ЖИТТЯ НА СЕЛІ
  4. Авіація України у період відродження її державності
  5. Антропоцентризм філософії Відродження
  6. Біографія та головні аспекти вчення Р. Штейнера

Відродження села справедливо пов'язують із становленням високо-технологічного, конкурентноспроможного і прибуткового аграрного сек­тора, формуванням нової організаційної структури сільського господарства та його ринкової інфраструктури тощо. Водночас це відродження передба­чає також (і насамперед) подолання соціального занепаду села. При цьому село слід розглядати як один із двох (поряд з міським) територіальних сек­торів суспільства, середовище життєдіяльності, у якому на даний час про­живає третина населення України. Це середовище має притаманні йому особливості розселення людей, розміщення природних і матеріальних за­собів виробництва, організації обслуговування населення тощо, які необ­хідно не згладжувати і усувати (ліквідовувати), а враховувати і використо­вувати у процесі регулювання соціально-економічного розвитку суспільст­ва.

Подолання соціального занепаду села передбачає розв'язання насту­пних основних завдань:


створення умов для продуктивної зайнятості сільських жителів

на основі ефективного використання природоресурсного потенціалу села;

подолання бідності, істотне збільшення доходів сільського населення;

поліпшення соціальної інфраструктури села, форм обслугову­вання сільських жителів;

запобігання подальшого занепаду сільських поселень і терито­рій, розширення можливостей сільських громад у вирішенні проблем їх життєдіяльності;

вдосконалення системи державного регулювання соціального розвитку села.

Розв'язання цих завдань повинно передбачати заходи, спрямовані насамперед на заохочення молоді до роботи і проживання в селах. Але, крім цього, потребують вирішення й специфічні молодіжні проблеми, на­приклад, отримання фахової освіти, першого робочого місця, обзаведення молодих сімей житлом та іншим майном тощо.

Суть кожного з перелічених завдань і найзагальніші напрями їх розв'язання зводяться до наступного.

Створення умов для продуктивної зайнятості на селі зумовлено передусім необхідністю скорочення безробіття сільського населення. За даними вибіркових обстежень домогосподарств з питань економічної ак­тивності приблизно 3 млн. чол., або більше третини сільських жителів пра­цездатного віку, є незайнятими, тобто не працюють як наймані особи, не мають ніякої власної справи і не виробляють товарної продукції в особис­тих селянських господарствах. Рівень зайнятості працездатного сільського населення, обрахований за методологією Міжнародної організації праці (МОП), у 2004 році становив усього 64,4%. Значна частина незайнятих працездатних - закордонні трудові мігранти, чия тривала відсутність у сім'ях призводить до бездоглядності дітей, занепаду моралі, розлучень то­що.


Гострота ситуації у сфері зайнятості на селі посилюється тим, що безробіття тут, на відміну від міських поселень, зростає. Рівень зареєстро­ваного безробіття в містах знизився від 3,1% у 2002 р. до 2,8% у 2003 р., а в сільській місцевості підвищився відповідно від 5,7% до 6,8%. Подібне спостерігається й при визначенні рівня безробіття за методологією МОП. Зазначена тенденція збереглася у 2004 р.

Основною причиною масової незайнятості сільського населення є скорочення більш як удвічі, обсягів сільськогосподарського виробництва у 1990-і роки, погіршення його галузевої і соціально-економічної структури; занепад промислових виробництв, розташованих у сільській місцевості, підсобних цехів і промислів сільськогосподарських підприємств; змен­шення числа осіб, які свого часу працювали в містах (маятникових мігран­тів). У галузевій структурі сільського господарства істотно зменшилась ча­стка виробництва трудомістких видів продукції: молока та м'яса, цукрових буряків, плодів та ягід, льону та хмелю; виробництво картоплі і овочів майже повністю перемістилося із сільськогосподарських підприємств в го­сподарства населення. Як наслідок, у 1991-2003 рр. чисельність зайнятих у сільськогосподарських підприємствах скоротилась із 4,2 млн. до 1,8 млн. чол., а зайнятих в особистих селянських господарствах збільшилась від 0,5 до 2,8 млн. чол. При цьому в сільськогосподарських підприємствах існує приховане безробіття, а більшість працездатного населення, яке не має ін­шого місця роботи, окрім особистих господарств, не вважає себе праце­влаштованою. Зайнятість в несільськогосподарських видах виробничої ді­яльності зменшилась удвічі; у зв'язку із закриттям закладів соціальної сфери зменшується також і кількість її працівників.

Перспективи розширення сфери зайнятості на селі пов'язані з розви­тком двох, на перший погляд суперечливих, а насправді взаємопов'язаних процесів. Перший - відродження сільськогосподарського виробництва, зо­крема його трудомістких галузей. Причому відродження не на базі застарі­лих технологій, які консервують неконкурентоздатність сільськогосподар-


ської продукції, а на основі новітньої індустріальної галузі. Другий процес - деаграризація сільської економіки - стале зменшення у її структурі час­тки (але не обсягів!) аграрного виробництва. Це глобальна (світова) тенде­нція, пов'язана з прискореним розвитком на сільських територіях несільсь-когосподарських видів діяльності. Вона забезпечує різноваріантне викори­стання трудових ресурсів, які вивільняються з сільського господарства внаслідок техніко-технологічного прогресу.

Сьогодні в Україні не вичерпана можливість розширення сфери продуктивної зайнятості в сільському господарстві: це пов'язано передусім з необхідністю забезпечення повноцінного харчування людей. В процесі нарощування виробництва різноманітних видів сільськогосподарської продукції до обсягів, необхідних для досягнення науково обгрунтованих норм споживання населенням продовольства, постачання сировиною хар­чової і легкої промисловості, можна сподіватись на зведення до мінімуму прихованого безробіття і перерозподілу зайнятих у сільському господарст­ві з особистого у підприємницький сектор. При одночасному підвищенні техніко-технологічного рівня, ефективності сільського господарства зага­льна кількість працівників галузі зменшуватиметься, але ці працівники по­винні бути зайняті дійсно продуктивною працею, шо забезпечує розшире­не відтворення їх робочої сили та і виробництва загалом. Водночас форму­вання оптимальної галузевої і соціально-економічної структури вітчизня­ного аграрного сектора економіки вимагає відповідного регулюючого впливу держави: стимулювання виробництва потрібних видів продукції, підтримки особистих селянських господарств, спрямованої, зокрема й на те, щоб певна їх частина переростала у підприємницькі структури.

Що ж стосується розширення зайнятості сільського населення у не-сільськогосподарських видах діяльності, то воно пов'язане з підвищенням ефективності використання всього природоресурсного потенціалу села. Адже сільська місцевість - це не лише просторова база сільськогосподар­ського виробництва, але й ліси, водоймища, рекреаційні ресурси, сприят-


ливе середовище проживання. У ряді випадків сільське життєве середови­ще, його природні, рекреаційні, культурно-історичні аспекти зарубіжні до­слідники кваліфікують як самостійну споживчу цінність. Через сільську місцевість проходять транспорті магістралі, тут зосереджені різноманітні корисні копалини. Сільські поселення - найприйнятніше місце розташу­вання агросервісних служб, підприємств і організацій усіх видів обслуго­вування виробників сільськогосподарської продукції, її заготівель, збері­гання і переробки тощо.

Усе це, при розумному використанні, здатне забезпечити роботою мільйони людей, що підтверджується досвідом розвинутих країн. Напри­клад, у США наприкінці 1990-х років із 27,7 млн. чол., зайнятих поза міс-тами-метрополіями, усього 1,8 млн. чол. (6,5%) працювали в сільському господарстві, решта ж була зайнята несільськогосподарськими видами ді­яльності, в тому числі 24,5% - в інших, окрім сільського господарства, га­лузях матеріального виробництва, і 69% - у сфері послуг. В Україні у 2003 р. 55,8% сільського населення, зайнятого економічною діяльністю, працю­вало у сільському господарстві, 13,1% у промисловості і будівництві, 4,9% - на транспорті і в зв'язку, 14% - в освіті, охороні здоров'я та соціальній допомозі, 12,2% - інших галузях. Забезпечення прискореного розвитку на селі несільськогосподарських видів діяльності повинно стати предметом підвищеної уваги усіх органів державного управління і місцевого самовря­дування.

Подолання бідності, істотне збільшення доходів сільського на­селення. Про гостроту цього завдання свідчить насамперед те, що рівень і структура споживання основної маси сільських сімей залишаються схожи­ми з відповідними показниками слаборозвинутих країн. У 2004 році 75% сільських жителів мали середньодушові сукупні витрати, менші від про­житкового мінімуму; 64% сукупних витрат (70% споживчих) становили витрати на харчування; серед промислових товарів і послуг, що їх при-


дбають селяни, переважають найнеобхідніші - одяг, взуття, мило, пральні порошки, електроенергія, газ, тверде паливо.

Сукупні ресурси сільських домогосподарств (сімей) майже на тре­тину формуються за рахунок грошових та натуральних надходжень від їх власних (особистих селянських, присадибних) господарств. У 2004 році частки цих надходжень становили відповідно 14,2 та 16,3%. Четверта час­тина сукупних ресурсів сільських домогосподарств - пенсії членів сімей та різні види допомог. Водночас надходження від оплати праці становлять лише 26,3% вартості усіх ресурсів, якими розпоряджається пересічна сіль­ська сім'я (у містах - 53,5%). Заробітна плата в сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві залишається найнижчою серед галу­зей економіки: у 2004 році вона становила 311 грн. на місяць, що в 1,9 раза менше від середньої по державі і у 2,4 раза менше, ніж у промисловості.

Характерна ознака сільської бідності - нестача коштів. Загалом спо­живчі витрати в розрахунку на 1 члена домогосподарства в сільській міс­цевості на 23% менші, ніж у міських поселеннях, але за рівнем споживчих грошовихвитрат розрив між сільським і міським населенням сягає 1,7 ра­за. При цьому грошові витрати на селі менші, ніж у містах: на освіту - у 2,4 раза, товари і послуги зв'язку - 3,1, відпочинку і культури - 3,2 раза. Щоб виручити гроші, потрібні для придбання найнеобхідніших промисло­вих товарів і послуг, сільські жителі нерідко вимушені продавати продук­цію особистих господарств, відмовляючи собі у повноцінному харчуванні. В розрахунку на душу населення на селі споживають менше, ніж у містах: м'яса і м'ясопродуктів - на 27%, риби і рибопродуктів - 18%, фруктів, ягід, горіхів, винограду - на 44% (2004 р.). Натомість більше споживається хліба, молока, картоплі.

Подолання бідності сільського населення тісно пов'язане із розшир ренням сфери його зайнятості. Поряд з цим підвищення добробуту селян вимагає істотного збільшення його доходів насамперед від сільськогоспо­дарського виробництва. Уже в найближчі 3-5 років оплату праці в сільсь-


кому господарстві необхідно довести до середнього в економіці рівня (в подальшому вона повинна б вирівнятись із середньою зарплатою у проми­словості); забезпечити виплату заробітної плати, а також плати за оренду майнових і земельних паїв переважно у грошовій формі; ліквідувати забор­гованість із заробітної плати та прояви невиплати її в установлені законом строки; поширити дію засобів соціального захисту на всіх працівників га­лузі. При цьому повинна збільшуватись частка витрат на оплату праці і со­ціальне страхування у вартості продукції, виплата зарплати мала б стати контрольованою статтею витрат суб'єктів господарювання. Підвищення доходності господарювання, очевидно, стане центральним завданням дер­жавної програми підтримки розвитку особистого сектора сільського гос­подарства, розроблення якої має розпочатися найближчим часом. Збіль­шення ж надходжень від несільськогосподарських видів діяльності на селі пов'язане із стимулюванням розвитку тут малого і середнього підприєм­ництва.

Першим кроком до поліпшення соціальної інфраструктурисела має стати припинення її деградації. На жаль, поки що це завдання виріши­ти не вдалося: мережа підприємств, установ і організацій соціальної сфери на селі скорочується, їх матеріальна база фізично і морально зношується, коло сіл, жителі яких не можуть отримати найнеобхідніших послуг за міс­цем проживання, розширюється.

Лише у 2001-2004 рр. мережа закладів соціально-культурного об­слуговування на селі скоротилася на 520 шкіл, 700 дошкільних закладів освіти, 238 закладів охорони здоров'я, понад 750 клубів і будинків культу­ри. Характерно, що шкіл і закладів охорони здоров'я за ці три роки закрито більше, ніж у попереднє десятиліття. Фактично не функціонує служба по­буту, закриваються підприємства торгівлі, особливо у малих і віддалених селах. Виводяться з експлуатації окремі об'єкти теплопостачання, водопо­стачання та каналізації. Обсяги будівництва об'єктів соціального призна-


чення залишаються нижчими порівняно з 1990 роком у 10-15, а окремих видів - у 45-50 разів.

Закриття закладів соціальної сфери нерідко пояснюють істотним зменшенням контингентів споживачів відповідних послуг (наприклад, ско­рочення чисельності дітей шкільного віку), або раціоналізацією мережі (замість декількох спеціалізованих торговельних закладів, розташованих в одному селі, організовують один універсальний). Проте в сільській місце­вості не зменшується, а збільшується кількість сіл, де є достатні континге­нти споживачів, а відповідні заклади відсутні. Так, кількість сіл з чисельні­стю дітей шкільного віку 50 і більше, у яких не було шкіл, в 1996 році ста­новила 1311, а у 2001 році - 1833; сіл людністю 500 чол. і більше, у яких не було закладів культури і пересувного обслуговування - відповідно 115 і 238; сіл людністю 200 чол. і більше, у яких не було торговельних закладів - 268 і 846.

Однак, останнім часом відбулися й деякі позитивні зрушення в умовах обслуговування сільського населення. Зокрема, у липні 2002 р. Указом Президента України затверджено Державну програму розвитку со­ціальної сфери села на період до 2005 року. Виконуються програми "Шкі­льний автобус", "Сільський автобус", заходи щодо технічного переосна­щення закладів охорони здоров'я; у багатьох областях прийняті регіона­льні програми, спрямовані на поліпшення тих чи інших умов життєдіяль­ності сільського населення. У 2003-2004 рр. вперше за ряд років збільшу­вались, хоч і не набагато, обсяги житлового будівництва, введення в дію шкіл, дитячих дошкільних закладів, будинків культури і клубів. Проте по­долання занепаду соціальної інфраструктури села потребує значно більших зусиль і коштів.

Визначальною причиною деградації сільської соціальної інфраструк­тури стало різке скорочення бюджетної підтримки її розвитку. Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромисло­вого комплексу в народному господарстві" передбачено, що на будівницт-


во інфраструктурних об'єктів в сільській місцевості повинні виділятися державні капітальні вкладення в обсягах, не менших 0,5% вартості ВВП, а також відшкодовуватись за рахунок бюджету кошти суб'єктів господарю­вання, витрачені на зазначені цілі. Однак дані положення не виконуються: дія відповідної статті Закону щорічно призупиняється при затвердженні державного бюджету. Відшкодування витрат суб'єктів господарювання на будівництво об'єктів інфраструктури припинилося у 2000 році, державні капітальні вкладення виділяються посередньо (через "чорнобильські" про­грами, субвенції регіонам на реалізацію інвестиційних проектів тошо) і у мізерних обсягах. Практично зруйновано організаційний механізм держав­ного інвестування розвитку соціальної інфраструктури села через органи управління аграрним сектором. Бюджетні асигнування на утримання за­кладів соціальної сфери на селі недостатні для забезпечення їх нормально­го функціонування, що спонукає місцеві органи виконавчої влади до по­стійної "раціоналізації" мережі цих закладів.

Отже, щоб подолати кризову ситуацію в соціальній інфраструктурі села, необхідно насамперед усунути причини, які її зумовили. Для забезпе­чення нормальної діяльності існуючих закладів не обійтися без вдоскона­лення міжбюджетних відносин, спрямування до місцевих бюджетів фінан­сових ресурсів у таких обсягах, які покривали б видатки не лише на заробі­тну плату і оплату комунальних продуктів, але й на всі інші потреби. Це вимагає внесення змін до бюджетного і податкового законодавства, зміни Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів між державним та місцевими бюджетами.

Щодо розвитку матеріальної бази сільської соціальної інфраструкту­ри, то тут необхідно, по-перше, поступово відновлювати державне інвес­тування цього розвитку до обсягів, передбачених законодавством України (0,5% ВВП), і, по-друге, запроваджувати прозорий і жорсткий порядок ви­користання бюджетних коштів, що виділяються на створення інфраструк­турних об'єктів. Існують різні погляди щодо того, як найдоцільніше вико-


ристовувати ці кошти. На думку автора, одну їх частину слід спрямувати на забезпечення можливостей отримання соціально-культурних послуг на рівні існуючих соціальних нормативів жителями сіл, де відсутні відповідні заклади обслуговування, а другу (можливо, більшу) - на заохочення місце­вих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недер­жавних інвесторів до розвитку інфраструктури.

Має продовжуватись також діяльність органів управління галузями сфери обслуговування (охорони здоров'я, освіти, культури, житлово-комунального господарства тощо) щодо удосконалення форм надання по­слуг жителям села. В їх стратегічних планах і поточних заходах необхідно повніше враховувати специфічні умови обслуговування жителів різних ти­пів сільських поселень.

При розв'язанні завдань подолання соціального занепаду села особ­ливої уваги потребують найбільш вразливі (проблемні) поселення і те­риторії. Слід зазначити, що внаслідок зменшення загальної чисельності сільського населення (із 16,8 млн. чол. у 1991 році до 15,3 млн. у 2005 році) відбувається обезлюднення і відмирання сільських населених пунктів. В останньому десятилітті минулого століття, наприклад, група сіл людністю 1000 і більше жителів зменшилась майже на 500 од. або на 10%, людністю від 500 до 1000 жителів - на 260 од. і т.д. Натомість збільшилася кількість сіл людністю 50-100 і менше 50 жителів, тобто найменших. За цей же час близько 500 сіл взагалі було знято з обліку внаслідок повної втрати насе­лення.

В Україні чинним законодавством передбачені певні пільги для на­селення і суб'єктів господарювання (фермерських господарств) у т. зв. трудонедостатніх селах, однак реально вони майже не використовуються. Більші можливості відкриваються у зв'язку із запровадженням найближ­чим часом системи державного стимулювання розвитку депресивних тери­торій. Органам державного управління аграрним сектором економіки, представникам аграрної економічної науки варто докласти максимум зу-


силь, щоб до цього стимулювання якомога повніше були залучені пробле­мні сільські поселення і території.

Першим, що тут прийдеться вирішувати, це визначення складу де­пресивних сільських (аграрних) територій. У вересні 2005 р. прийнято За­кон України "Про стимулювання розвитку регіонів", згідно з якими сільсь­кі депресивні території визначатимуться по масиву адміністративних ра­йонів, де частка зайнятих в сільському господарстві перевищує частку за­йнятих у промисловості. При цьому депресивними можуть бути визнані І райони, у яких є найгіршими значення одночасно п'яти показників: частки І зайнятих в сільському господарстві (найвищий рівень), щільності сільсько­го населення, природного руху населення, обсягу виробництва сільського­сподарської продукції на одну особу і середньої заробітної плати (найниж­чі рівні). Проте попередні дослідження свідчать, що райони з найгіршими значеннями різних показників розташовані в різних частинах України і при виконанні вимоги відповідності одночасно п'яти критеріям претендентами на отримання статусу депресивних можуть стати не найбільш проблемні території.

Економічні важелі державного стимулювання розвитку депресивних територій як аграрного, так і не аграрного профілю апробовані в багатьох країнах світу і висвітлені в спеціальній літературі. Вони включають: фі­нансову підтримку суб'єктів господарювання, котрі відновлюють чи запо­чатковують на зазначених територіях виробничу діяльність, зокрема на за­садах малого підприємництва; державні інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктуру; спрямування коштів Фонду зайнятості на створення робо­чих місць; виділення населенню цільових кредитів на житлове будівництво тощо. Все це цілком прийнятне і для депресивних аграрних територій в Україні. Поряд з цим, по-перше, зазначені та інші заходи на нашу думку, повинні застосуватись передусім у деградуючих селах і, по-друге, вони по­винні бути доповнені заохоченням добровільного переселення у деградую­чі села осіб, що виявлять бажання тут господарювати і жити.


Розв'язання зазначених та інших завдань вимагає вдосконалення си- , стеми державного регулювання соціального розвитку села. Адже до за­безпечення цього розвитку причетні різноманітні галузі виробничої і соціа­льної сфер економіки, діяльність яких щодо сільської місцевості потребує координації. Необхідно добиватись реалізації інтересів сільських жителів у процесі законотворчої роботи, при підготовці та прийнятті інших нормати­вно-правових актів. Для цього потрібен орган державного управління з до­статніми повноваженнями. В перші роки незалежності України таким ор­ганом був Державний комітет по соціальному розвитку села. Після його об'єднання з МінАПК ці функції виконує аграрне міністерство, але його вплив на забезпечення комплексного розвитку сільської місцевості дедалі слабшає. Вирішення ряду важливих проблем, наприклад, щодо викорис­тання бюджетних коштів, які виділяються для підтримки соціальної інфра­структури, намагаються перебрати на себе інші органи виконавчої влади. Та і в самому Міністерстві аграрної політики питання соціального розвитку села, комплексного розвитку сільських територій відсунуті на задній план. Все це є однією з причин повільного подолання кризових явищ у сільсько­му секторі суспільства.

Функція регулювання (забезпечення) комплексного розвитку сільсь­ких територій у державі повинна бути посилена. Світовий досвід свідчить, що цю функцію зазвичай виконують центральні органи виконавчої влади, відповідальні за аграрний сектор економіки, але в їх роботі галузеві та те­риторіальні аспекти рівноправні. Це відображено навіть у назвах цих ор­ганів на зразок: "Міністерство сільського господарства і розвитку сільсь­ких територій". У вітчизняних умовах видається доцільним щонайменше створення при Мінагрополітики Державного департаменту розвитку сіль­ської місцевості, а в Раді міністрів Автономної республіки Крим та облас­них державних адміністраціях - структурних підрозділів з питань розвитку сільських територій.


Одним із засобів забезпечення комплексного розвитку сільської міс­цевості є формування і реалізація відповідних державних та регіональних програм. У 2004 році здійснювалась підготовка проекту Загальнодержавної програми соціального розвитку села на період до 2011 року, а у 2005 році -Загальнодержавної комплексної програми підтримки і розвитку українсь­кого села "Добробут через аграрний розвиток України (ДАР України)", у якій є розділ, присвячений розвитку сільських територій. Другий проект враховує основні положення першого, які спрямовані на розв'язання прак-\ тично усього комплексу згаданих вище завдань: не їх остаточного вирі-| шення (це, очевидно, неможливо), а певного просування у відповідних на-| прямах. Подібних програм в останні 25-30 років було декілька. Як правило, і вони відображали найактуальніші проблеми свого історичного періоду і ' виконувались різною мірою. Сьогочасний проект відрізняється від своїх попередників тим, що в ньому значний наголос зроблено на відродженні економічної діяльності на сільських територіях, як основи поліпшення умов життя сільського населення, подолання демографічної кризи і припи­нення відмирання сільських поселень.



Організаційно-управлінські аспекти | III. ОЦІНКА СОЦІАЛЬНОЇ ОБЛАШТОВАНОСТІ СІЛЬСЬКИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТИ

І СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ | І. НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУСІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ | Деякі оцінки минулого і критерії вибору майбутнього | Сільська територія: сутність, структура, функції | Сільська територія з погляду системоутворення | Динаміка інвестицій в основний капітал на розвиток соціальної сфери у сільській та міській місцевості за роками | Трудові ресурси | Продуктивність і оплата праці | Земельні ресурси та їх використання | Формуваннях |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати