На головну

Тенденції розвитку системи вищої освіти

  1. I. НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ........................................................................................... З
  2. IV. ЛАНДШАФТНА ЕКОЛОГІЯ ЯК ЛОГІЧНЕ ПРОДОВЖЕННЯ РОЗВИТКУ КЛАСИЧНОГО ЛАНДШАФТОЗНАВСТВА.
  3. Oslash; сприяє формуванню пізнавальних якостей, особливостей, активності, самостійності, інтересу до знань, а також розумовому розвитку студентів.
  4. Quot;Велика дидактика" Я. А. Коменського - узагальнення досвіду теорії і практики освіти і виховання попередніх епох
  5. А. В. ТОЛСТИХ ВВАЖАЄ, ЩО ПРЕДМЕТ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ - «ОСОБИСТІСТЬ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ЇЇ ОНТОГЕНЕТИЧНОГО РОЗВИТКУ». ЯК ВИ РОЗУМІЄТЕ ЦЕ ТВЕРДЖЕННЯ?
  6. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
  7. Адаптивні та екстримальні системи регулювання

Провідними тенденціями розвитку системи вищої освіти в сучасному світі є:

· кількісне зростання студентів.

Таблиця 4.

Число студентів на 100 тис. жителів [30, tabl. 3.9]

Країна
США
Великобританія
Франція
Італія
Японія -

Перетворенню післясередньої освіти на загальнодоступну у розвинутих країнах сприяє ряд чинників: прийняття законів, що сприяють залученню до ВНЗ вихідців із малозабезпечених сімей; надання студентам дотацій на вигідних довгострокових умовах; відсутність лімітів вакансій на перших курсах; зарахування абітурієнтів до ВНЗ без екзаменів тощо. Однак можливості для соціальної нерівності у вищій освіті не зникають. Її засобом слугує, зокрема, дуже висока платня за навчання у елітарних приватних вузах, а свідченням - непропорційно велика частка представників привілейованих верств серед студентів;

· суттєва зміна цілей вищої освіти: від підготовки соціальної еліти до формування широких кіл спеціалістів розумової праці;

· структурна перебудова системи вищої освіти з метою надання їй якостей гнучкості та варіативності. З цією метою у західних країнах та в Японії запроваджена триступенева система вищої освіти. Кожен із них є відносно самостійним, але у своїй сукупності вони складають єдину систему.

1. Перший ступінь (цикл) вищої освіти (2 роки навчання) присвячений закріпленню загальноосвітніх шкільних знань та наданню первинної основи знань з обраного профілю. Студенти, які не проявили здібностей до освіти на високому теоретичному рівні, закінчують освіту після першого ступеня. До вищих навчальних закладів першого ступеня прирівнюють спеціалізовані навчальні заклади з 2-3 річним терміном навчання, які готують спеціалістів середньої ланки.

2. Другий ступінь (2 - 3 роки) дає закінчену вищу освіту із конкретної професії. Студент отримує ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1-2 роки, складають екзамени з ряду дисциплін і захищають відповідну дисертацію.

3. Третій ступінь призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра і виявив здібності до дослідницької діяльності. Навчання на цьому ступені полягає у складані ряду екзаменів, стажуванні за спеціальністю, поданні дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня доктора наук., що, у свою чергу, дає можливість займатись науково-дослідницькою діяльністю, а також викладати у ВНЗ;

· варіативність системи вищої освіти досягається через розширення неуніверситетського її сектору. Історично основним типом вищого навчального закладу є університет. Саме в університетах навчається понад 80% студентів Західної Європи та Японії. У США в університетах та прирівняних до них закладах отримує освіту понад 60% студентської молоді. До закладів вищої неуніверсистетської освіти належать 3-4-річні вищі професійні школи. Для них характерна більш вузька, ніж в університетах, загальноосвітня підготовка і більш чітка професійна спрямованість, що робить їх випускників достатньо конкурентноздатними на ринку праці. Розширюється і мережа заочної та вечірньої вищої освіти. У розвинутих країнах на таких факультетах вищих навчальних закладів навчається 15-20% всіх студентів, що вдвічі менше, ніж у пострадянських країнах.

· збалансування пропорцій випуску спеціалістів різних професій та галузей знань. Особливо гостро така проблема стоїть у країнах, що розвиваються. Там значною мірою переважають гуманітарні факультети, що пов'язано як з тим, що на них витрачається менше коштів, ніж на технічні та медичні, так і з орієнтацією на них місцевої еліти (диплому юриста або журналіста віддається перевага у порівнянні з дипломом інженера та лікаря). У розвинутих країнах існує певний дефіцит дослідницьких кадрів та висококваліфікованих інженерів. В Україні існуючі диспропорції у сфері вищої освіти пов'язані з недостатньою прив'язкою цієї сфери до потреб економіки, невизначеністю таких потреб на етапі її структурної перебудови. Отже, ідеального стану у вирішенні проблеми не існує у жодній країні;

· удосконалення системи акредитації вищих навчальних закладів. У країнах з централізованою системою управління освітою, наприклад, в Україні, Франції, Росії, акредитація здійснюється державними відомствами за встановленими стандартами. В Україні до державних стандартів вищої освіти, відповідність яким перевіряється при акредитації, належать, зокрема, освітньо-професійна характеристика спеціаліста та освітньо-професійні програми навчання. За цими документами визначається мінімальний рівень знань та умінь, якими повинні оволодіти випускники ВНЗ. У країнах з децентралізованою системою управління освітою, наприклад, у США, акредитацію здійснюють недержавні професійні асоціації відповідного профілю. Акредитація слугує важливим важелем визначення статусу навчального закладу, оскільки означає визнання державою або певними професійними колами якості його діяльності;

· розвиток наукового потенціалу вищих навчальних закладів. У провідних університетах західних країн проводяться фундаментальні наукові дослідження, до яких залучаються і викладачі, і студенти. Як правило, саме ця сфера діяльності ВНЗ і визначає його престижність, а, отже, допомагає отримати додаткові фінансові можливості. Новою тенденцією у розвитку вузівської науки є створення навчально-науково-промислових об'єднань, так званих "парків", "технополісів", які поєднують завдання підготовки спеціалістів, здійснення наукових досліджень і запровадження їх результатів у промислове виробництво в найбільш науко-ємних галузях;

· реформування характеру управління вищими навчальними закладами. Класичне право університетської автономії, яким європейські вищі навчальні заклади користувались ще з часів середньовіччя, передбачало можливість вибору ректора з числа професорів та поєднання ним управлінської і науково-викладацької діяльності. В сучасних умовах керівниками адміністрацій ВНЗ є, як правило, професійні менеджери, провідним критерієм ефективності діяльності для яких є фінансовий стан закладу, а не характеристики навчального процесу [1; 123-127];

· зростання вартості навчання у країнах з ліберальною ринковою економікою як у державних, так і у приватних ВНЗ, що є наслідком відносного зменшення державної підтримки вищої освіти. У США, наприклад з 1976/77 по 1996/97 навчальний рік ціни за навчання у закладах вищої освіти зросли у п'ять разів (у абсолютному вимірі), або, враховуючи показники інфляції, майже вдвічі [28]. У деяких європейських державах (Німеччина, Австрія, скандинавські країни) платня за навчання або зовсім відмінена, або залишається символічною;

· усе більшу роль у рамках вищої школи відіграє післядипломна освіта, суть якої полягає у наданні дипломованим спеціалістам другої вищої освіти або у підвищенні рівня першої.

У традиційних вищих навчальних закладах (університетах, спеціалізованих ВНЗ) післядипломна підготовка пов'язана з триступеневим характером вищої освіти. Бакалавр продовжує освіту до рівня магістра, магістр - доктора. Разом зі стаціонарною формою навчання поширюються можливості для підвищення кваліфікації працюючих спеціалістів шляхом так званої поновлюваної освіти, яка передбачає періодичне повернення до форм організованого навчання на спеціально організованих відділеннях. За своєю чисельністю вони подекуди не відстають від стаціонарних.

У провідних західноєвропейських університетах підготовка докторів наук здійснюється у самостійних організаційних підрозділах. У Німеччині це - аспірантські коледжі, у Франції - докторські школи.

Проявом інтеграційних процесів у сфері післядипломної освіти став Європейський університет, заснований у середині 70-х рр. ХХ ст. у Флоренції. Заклад має загальноєвропейський статус. Після суворого рельного відбору (слухачами стають лише 10% учасників конкурсу зі ступенем магістра) науковці приступають до підготовки дисертацій на здобуття ступеня доктора філософії за чотирма профілями: історичним, юридичним, економічним, політологічним. Основна проблематика робіт - європейська інтеграція. Для успішного навчання у цьому закладі необхідне знання двох - трьох іноземних мов.

Підготовка та перепідготовка кадрів на базі традиційної вищої освіти досить часто не задовольняє потреби надсучасних виробництв. Тому корпорації, фірми а також професійні асоціації створюють власні центри для підвищення кваліфікації дипломованих спеціалістів. На їх діяльність фірми, що мають виробництво високого технологічного рівня, асигнують до 10% від загального фонду заробітної плати. Кращі центри мають новітню матеріально-технічну базу та висококваліфікованих викладачів. У своїй діяльності вони ставлять завдання забезпечити якомога більшу інтенсивність навчання. Тому обсяг навчальних курсів значно скорочений, порівняно з університетськими. Подається тільки нова і необхідна для професійної діяльності інформація. Велика увага приділяється використанню сучасних методик навчання: рольових ігор, соціально-психологічних тренінгів, методів мозкового штурму та самоспрямовуючого навчання.

Розвиток післядипломної освіти примушує теоретиків вищої школи переосмислити її як стартову професійну післясередню освіту: скоротити нормативні навчальні курси, рецептурний матеріал і зосередити увагу на фундаментальній підготовці майбутнього спеціаліста. Підкреслюється, однак, що такий підхід не повинен торкнутися лікарів та вчителів, професійна освіта яких повинна носити якомога більш завершений характер [1, 116-122].



Основні напрями розвитку системи професійної освіти |

Характеристика освітньої системи у Франції | Характеристика освітньої системи в Японії | Характеристика освітньої системи в Україні | Загальні тенденції реформування сучасних освітніх систем | Нова парадигма грамотності на порозі нового тисячоліття | Безперервність як провідний принцип реформування освітніх систем | | | | Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів у сучасних освітніх системах |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати