Головна

Ред.]Шовінізм і націоналізм

  1. Націоналізм
  2. Правові ідеї інтегрального націоналізму

Раніше шовінізм було прийнято вважати формою націоналізму, але тепер дослідники націоналізму проводять межу між націоналізмом, що представляє собою амбівалентну

самоідентифікацію етносу, і шовінізмом, де самоідентифікація групи створюється «від протилежного».

Екстремізм (Від фр. extremisme, від лат. extremus -.. Крайній) - прихильність крайніх поглядів і, особливо, заходів (зазвичай в політиці). Серед таких заходів можна відзначити провокацію заворушень, громадянську непокору, терористичні акції, методи партизанської війни. Найбільш радикально налаштовані екстремісти часто заперечують в принципі будь-які компроміси, переговори, угоди. Зростанню екстремізму зазвичай сприяють: соціально-економічні кризи, різке падіння життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний політичний режим з придушенням владою опозиції, переслідування інакомислення. В таких ситуаціях крайні заходи можуть стати для деяких осіб та організацій єдиною можливістю реально вплинути на ситуацію, особливо якщо складається революційна ситуація чи держава охоплена тривалою громадянською війною - можна говорити про «вимушений екстремізм».

План
1. Релігія в духовному житті українського народу
2. Сучасна релігійна ситуація в Україні
3. Розкол у православній Україні

1. Релігія в духовному житті українського народу
Дослідження дохристиянських вірувань (або їх ще називають язичницькими віруваннями, язичництвом) українського народу має важливе значення для вияснення характеру становлення та розвитку його світогляду, ментальності. Язичництво IX-X ст. вже становило" досить складну філософську систему уявлень людини про світ і про саму себе. Через систему міфологічних образів, які уособлювали явища природи і космосу, людина органічно сприймала себе як нерозривну частину природи і космосу.
Для язичництва Київської Русі характерні і залишки первісних вірувань, і разом з тим сформувався політеїстичний пантеон. Язичницьке світосприймання було морально-природним розумінням богів, позбавленим остраху чи рабської покори. Язичництво довго співіснувало з християнством після його запровадження в Київській Русі князем Володимиром у 988 р. В поєднанні язичницького та християнського світоглядів формувалися основи українського православ'я, які пізніше знайшли нове своє втілення у Християнській козацькій республіці та в подальшій боротьбі українського народу за свою національну та духовну незалежність.
Християнство почало проникати на землі, які обіймає сучасна Україна, ще на початку нашої ери. Так, за переказом, ще перший учень Христа апостол Андрій, який проводив місіонерську діяльність серед народів Малої Азії, Грузії, Скіфії, Македонії, Греції побував і на території майбутньої Київської Русі (України-Русі). Перебуваючи на київських горах, він пророкував торжество тут християнської віри і що постане тут велике місто з численними церквами. Він же поблагословив ці гори і поставив тут першого хреста. На цьому місці зараз стоїть Андріївська церква. Багато істориків цей факт заперечують. Проте церковна традиція твердо тримається свого погляду також небезпідставно.
Ім'я апостола Андрія було на Україні дуже шановане. В ім'я Андрія будували церкви, монастирі, це ім'я носили князі, а народ складав про нього легенди і пісні.
У III-IV ст. деякі наші предки вже сповідували християнство. Це були насамперед жителі грецьких колоній на північних берегах Чорного моря, де діяли християнські проповідники.
Київські купці здавна мали жваві торгівельні відносини з Візантією. А крім того, у Константинополі була окрема дільниця, де мешкали купці-слов'яни. Це значить, що вони зазнавали впливу християнства.
В середині VI ст. засновник Києва князь Кий відвідав Константинополь, і з цього часу у віруваннях східних слов'ян спостерігаємо елементи християнства. Припускають, що Кий був хрещений.
У IX ст. християнство вже поширилося серед багатьох слов'янських народів, у чому велика заслуга належить слов'янським просвітителям Кирилу і Мефодію, які створили слов'янську писемність, зробили переклад грецьких богослужбових книг.
Наші предки в цей час створюють державу, розвивають торгівельні зв'язки, а дещо пізніше з'являється і Біблія на зрозумілій старослов'янській мові (IX ст.). Все це створювало сприятливий грунт для поширення християнства у Київській Русь.
Першим з князів хрестився у 860 р. Аскольд. На могилі Аскольда була збудована церква, а це доказ того, що він був християнином. Аскольд охрестився після переможного походу на Константинополь, і з цього часу християнство почало швидко поширюватися в Україні-Русі. Саме тоді була створена Руська єпархія під юрисдикцією Константинопольського патріарха.
Хрещення українського народу розпочалося у тому ж 988 році. Повернувшись до Києва, Володимир знищив язичницьких богів і розіслав по місту наказ всім хреститися. Так 988 року, 14 серпня, за літописним переказом, відбулося масове хрещення киян. За наказом князя хрещення киян проведено в річці Почайній, що впадала в Дніпро під сучасною Володимирською гіркою. За іншою версією, хрещення киян відбулося в Дніпрі.
Звичайно, потім у всій великій державі християнство поширювалося поступово.
Християнська церква була й центром культурно-освітнього життя. Вже за Володимира з'являються перші перекладні книги (з грецької). Спочатку це були книги богослужбового вжитку - Євангелії, Апостол та ін.
Багато книг з'явилося при Ярославі Мудрому, який дуже сприяв їх перекладанню, переписуванню і сам дуже любив читати, вчитися. Зібрав багато книг і передав їх церкві св. Софії. Дослідники вважають, що то була перша руська бібліотека. Серед книг, напевно, були не тільки книги св. Письма, а й немало перекладів з св. Отців Церкви, проповідей, житій святих, історичної літератури.
Період Київської Русі - це був «золотий вік» в історії Київської церкви. Князювання Володимира і Ярослава творило одну епоху розквіту Київської держави і Київської церкви. Німецький хроніст Тітмар оповідає, що місто Київ мало 400 церков, 8 торговиць і силу-силенну народу. Бременський єпископ Адам називає Київ «суперником Константинополя і преславною окрасою східної церкви».
Релігійність проявлялася в народі у щирих і живих формах. Побожні люди щоденно ходили до церкви на богослужбу або хоч ранком на утреню і під вечір на вечірню. Князі мали свої двірські церкви і тримали собі окремих «духовних отців». Обов'язком князя було відвідувати монастирі і гостити в себе ченців. Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, «странники», були в особливій пошані і діставали захист при церквах і монастирях. Вони ходили також у далекі країни - до Царгорода (Константинополя), на Афон, до Єрусалиму або до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая. Найбільшу славу мали прочани, що верталися з пальмами з Святої землі. Україна мала доволі і своїх святих місць. Особливо шанували Печерський монастир, туди прямували найбільші юрби прочан. У великій пошані була ікона Богородиці в Києві, а також ікона Богородиці у Вишгороді, що її .пізніше Андрій Боголюбський вивіз до Суздаля. В Галичині славилася чудотворна ікона Богородиці в Звенигороді. Україна мала також своїх святих: Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерських та ін.



Релігія як соціальний інститут, її еволюційні та організаційні форми | Сучасна релігійна ситуація в Україні

Причини конфліктів | Соціобіологічний підхід | Розкол у православній Україні |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати