Головна

Що таке імперія? Народження і загибель імперій. | Українська цивілізація як історичний феномен. | Діалог культур | Культура і демократія | Етнос і культура |

Витоки, історичний простір і час буття. Геополітична характеристика.

  1. Адгезивные системы. Классификация. Характеристика. Общие требования. Свойства.
  2. Аналіз основних показників ліквідності підприємства та їх характеристика.
  3. Антидемократические политические режимы и их характеристика.
  4. Биологическое оружие. Понятие и краткая характеристика.
  5. Буття. Співставте класичне та некласичне розуміння буття.
  6. Види бойового забезпечення. Розвідка, її мета. Вимоги, які висуваються до неї. Основні способи ведення військової розвідки і їх коротка характеристика.

Історія знає декілька сотень (а може й тисяч) таємниць, над розгадкою яких б'ється не одне покоління науковців. Серед них - походження людини і людського суспільства, антропосоціогенез і глибинні причини утворення й занепаду тисячолітніх культур, злет і руйнація світових імперій та окремих держав, глобальні історичні цикли і міграційні процеси, перспективи розвитку цивілізації і т. ін.

Відповіді на ці і багато інших запитань історії, на жаль, є не більш, ніж вірогідними. Одні з них мають солідне наукове обґрунтування, інші - суму фактів, які підтверджують (або заперечують) їх, треті базуються на традиційних уявленнях, коріння яких губляться в міфологічній свідомості, релігії чи культурі або на припущеннях, висловлених авторитетними вченими. І хоча всі розуміють умовний характер і тимчасовість їхньої періодичної актуалізації, незалежно від джерела походження, обґрунтованості чи фактологічної достовірності, ці відповіді не зникають із наукового обігу і побутової свідомості. Ними користуються, їх включають в оновлену картину світу, з приводу них полемізують, знову і знов повертаючись до першоджерел і фактів, на яких вони побудовані.

Як зазначає відомий український філософ М. Попович, єдиної для всіх випадків відповіді на одвічне запитання історії про походження українського люду немає. Зміна населення може бути повною, супроводжуватись витісненням або винищенням аборигенів - і те, й інше бувало в історії людства. Вона може бути частковою і супроводжуватись асиміляцією місцевого населення чи його решток. Тоді залишається субстратний культурний вплив на завойовників. Але сліди місцевого, субстратного впливу не означають, що історія пришлого народу є продовженням попередньої історії цієї землі. Можна твердо сказати: хибно вважати історію українського народу прямим продовженням історії тих народів і культур, які колись жили на цій території (Див.: М. Попович. Нарис історії культури України.

Існує й інша точка зору. Українська цивілізація, вважає М. Михальченко, «є результатом співжиття різних етносів, включення представників інших народів в український етнос...» .

Досить розповсюженою є спроба відшукати корені праукраїнців серед народів, що належать до індоєвропейської мовної спільноти. У сивій давнині ці народи називали себе аріями, що в перекладі з давньої індоіранської означало не що інше, як «повноправність» людей на відміну від сусідніх або поневолених народів.

гіпотеза - спосіб побудови вірогідного, проблематичного знання - для того й існує, щоб сформулювати одну з можливих відповідей на запитання, що виникло в ході дослідження. Й саме гіпотеза є способом пізнавальної діяльності, який наштовхує на одне з можливих розв'язань проблеми. У проблемній ситуації може існувати ряд не лише конкуруючих, але й більшою мірою несумісних гіпотез. Важливо лише, щоб кожна з них відповідала (підкріплювалась) відповідним знанням та перевірялась фактами. Однак, справа не в гіпотезах і, навіть, не в назвах етносу, який тут проживав. Як би там не було, фактом залишається те, що люди в цих краях проживали! Й незалежно від дискусій, що точаться навколо неї, буттєвість праукраїнського етносу є фактом історичним і незаперечним.

Помірний клімат, родюча земля, зариблені ріки й ліси, переповнені усіляким звіром, птахами, грибами та ягодами, створювали сприятливий ореал виживання й культурного розвитку людини впродовж історичного часу, доступного для наукового осягнення. Поділяючи погляди видатних українських істориків В. Антоновича, М. Костомарова, М. Маркевича, ми обстоюємо гіпотезу про те, що українці (незалежно від того, як вони історично йменувались) існували на цих землях споконвіків. Якщо прийняти умову, що на території Євразії пралюди (архантропи) з'явились приблизно мільйон років тому, то справедливою буде й гіпотеза про те, що приблизно в ці ж часи вони з'явились і на території України .

Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. За свідченням археологів, Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці не мали на той час аналогів у всій Європі. Мезолітні стоянки (ХІІ - У тис. до н.е.) - Журавська на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Криму - засвідчують досить високий рівень життєоблаштування людей. УІ ст. до н.є. на тлі етнічної карти Європи виокремлює балто-білоруську-українську єдність, на руїнах якої сформувалась знаменита Трипільська культура. Починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком, трипільські племена залишили помітний слід в етнокультурному розвитку Європи. Враховуючи те, що їх своєрідний центр знаходився в с. Трипілля біля Києва, цілком ймовірною видається гіпотеза, яка пов'язує трипільців з праукраїнцями.

Геополітична характеристика

Край, в якому жили праукраїнці і в якому розташовується нинішня Україна, характеризується рядом особливостей географічного, політичного і економічного плану. В інтегрованому вигляді ці характеристики вивчає така наука, як геополітика. Ця наука, як і саме поняття "геополітика" з'являється на початку ХХ століття. Воно пов'язане з науковими розвідками шведського політолога-пангерманіста Р. Челлена. Намагаючись розв'язати комплекс суперечностей, що спричинили до розв'язання першої світової війни, Р. Челлен розробив оригінальне вчення про державу, як про своєрідний географічний і біологічний організм, що прагне до зростання, розширення свого "природного тіла" військовими засобами. Подібне прагнення вчений і позначив терміном "геополітика". Цю ідею підхопили й поглибили німецький географ Ф. Ратцель, англійський географ і політик Х. Маккіндер, американський адмірал А. Т. Мєхен. У період між двома світовими війнами ця доктрина посилено культивувалась в Німеччині. Її офіційним речником став генерал К. Хаусхофер - засновник і редактор журналу "Цайтшрифт фюр геополітик". Його близькість до верхівки фашистської партії сприяла просуненню доктрини в офіційні кола тогочасної німецької політики. Збуджені ідеями реваншу і агресії, доповнивши доктрину ідеями соціал-дарвінізму, мальтузіанства та географічного детермінізму, останні прийняли геополітику як офіційну політичну концепцію фашизму (Див.: Виттфогель К. Геополитика, географический материализм и марксизм // "Под знаменем марксизма". - 1929, № 2-3; Гейден Г. Критика німецької геополітики. - М., 1960).

У 40-х роках ХХ століття ідеї геополітики активно розвивав і пропагував Н. Спікмен.

З часом поняття "геополітики" втратило свій початковий агресивний потенціал. Помірковані вчені наповнили його новим змістом. Провідними в більш пізніх геополітичних концепціях стали ідеї осмислення долі "Заходу та Сходу", "Півночі та Півдня", уникнення можливих зіткнень між цивілізаціями, розв'язання глобальних проблем сучасності, права світової громадськості на зупинення локальних конфліктів, формування культури миру і співробітництва. У цьому контексті переосмислюються особливості зовнішньої політики країн у відповідності з їх географічним розташуванням, наявними природними ресурсами, людським потенціалом, прогнозуються перспективи їхнього розвитку і можливий вплив на світові процеси. Предметом безпосередньої уваги геополітиків стали регіони, де зосереджується комплекс міждержавних суперечностей, а також країни, розвиток чи занепад яких може мати суттєвий вплив на світову спільноту.

Новий сплеск геополітичних досліджень пов'язаний із можливими наслідками розпаду СРСР і виникненням низки незалежних держав, зміною балансу сил на міжнародній арені, переосмисленням перспектив світової динаміки в контексті глобалізації, переходу до постіндустріального розвитку та інформаційної революції. Однією з центральних тем сучасної геополітики є проблеми розвитку України як незалежної держави, її місця в Європі, ролі в європейському господарстві, міжнародному поділі праці.

Переміщення України в центр міжнародних геополітичних дискусій є фактом далеко не випадковим. ^ Географічно Україна знаходиться в епіцентрі перетину світових геополітичних ліній. Через її територію у свій час пролягав знаменитий шлях "Із варяг у греки"; її землями проходили (як писав філософ, "розгортаючи списами важке житнє колосся") фаланги Олександра Македонського і славнозвісні Хрестові вояки, що прагнули до Єрусалиму. Україна стояла на шляху навали на Європу степової кочової стихії, пізніше - німецького прориву до Кавказу, Сходу та Індії. Україна є своєрідним історичним і географічним перехрестям, пасивність чи активність якого багато в чому визначає перебіг світових подій, перспективи розвитку Європи. Вона - порубіжна, погранична земля - земля постійного зіткнення міжнародних інтересів, взаємодії і конфлікту культур.

Історичними напрямами попередньої української геополітики були: 1) захист земель і держави від набігів кочових племен, особливо від монголо-татарської навали; 2) контакти з греко-візантійськими та західноєвропейськими державами; 3) суперечлива уживаність в умовах експансії в Україну росіян, литовців та поляків; 4) збереження власного й потаємного етнонаціонального "Я", концентрацією якого є споконвічне прагнення до незалежності і свободи.

Історія, як відомо, ніколи не залишається в минулому. Вона продовжується в сучасному й передається майбутньому. Останнє безпосередньо відноситься й до геополітичних вимірів сучасної України. Історично вона стоїть на межі взаємодії європейської і азіатської цивілізації, поєднує в собі їхні суперечливі амбіції і делегує їх одне одному, але не інакше, як в трансформованому власною ментальністю і культурою вигляді. Хоча роль "межі" між Європою і Азією зараз частково перебирає на себе Росія.

Пограниччя об'єктивно обумовлює дві головні тенденції: 1) поєднання взаємовпливів двох світів і 2) внутрішній самозахист від них, прагнення самозбереження в первозданній якісній витонченості. Зміщення центру тяжіння в бік першої тенденції невідворотно веде до розшарування пограничного етносу; його повна переорієнтація у зворотньому напрямі - до самоізоляції, застою, виродження. Українцям майже вдалося оптимізувати цей процес: балансуючи між Сходом і Заходом вони залишились українцями, зберегли свою ментальність і культуру, однак вимушені були поступитись державністю, до відродження якої народ повернувся майже через 350 років.

Східний світ накочувався на Україну двома головними хвилями - кочово-руйнаційною стихією (печеніги, половці, монголо-татари) й духовно-всеохоплюючою релігійною й культурною традицією (греко-візантійська і католицька віра, європейські народи). Захищаючись від першої з них, українці суперечливо сприймали другу, тягнулись до неї і, одночасно, намагались не пустити у свій світ те, що не могло вкоренитися в Київській Русі - тотальне підпорядкування особистості центральній політичній владі. Сьогодні можна сказати, що ні римо-католицтво, ні візантизм у Київській Русі прямолінійно не прижилися. Як зазначав у свій час М. Костомаров, "в Південній Русі залишались язичеські звичаї, довго ще дивились русичі на життя через язичеське покривало і навіть у християнські звичаї і обряди вносили язичеський зміст"

Як відомо, геополітична глобалістика розпочинається з праць німецьких теоретиків кінця ХІХ століття, об'єднаних загальною "організмічною ідеєю". Згідно з цією ідеєю, держави розглядались як "укорінені в ґрунті"" (територія, рельєф, природо-ресурсний потенціал тощо) "живі організми", які відрізняються одне від одного географічними, демографічними та етнокультурними характеристиками. Батьком геополітики вважається Фрідріх Ратцель (1844-1904). Саме він виокремив категоріальний каркас й заклав головні принципи, які згодом узагальнились до розмірів фундаменту цієї науки й стали базою практично для всіх геополітичних досліджень. На жаль, в працях Ф. Ратцеля (до речі, вони мали яскраво виражений пронімецький, націоналістичний характер) Україна розглядалась лише як "життєвий простір", який може бути використаним у процесі просторового зростання (німецької) держави.

Подальше осмислення український геополітичний фактор отримав в роботах таких іменитих дослідників, як Ф. Науммок, А. Мехен, Відоль де Бланш, Н. Спікмен, К. Хаусхофер, К. Шмідт, П. Савицький, М. Вебер, Д. Мейкінг, У. Кірх, С. Коен, Г. Кісінджер, Ф. Фукуяма та З. Бжезинський.

Перше. Практично кожен із відомих геополітиків ХХ століття, підкреслюючи унікальність української культури, способу життя, виробництва та побуту, характеризував їх як такі, які значно перевищують якість і рівень розвитку загальноросійської матеріальної та духовної культури. Виходячи з цього, вчені робили висновок про те, що рано чи пізно українська людність мала утворити свою власну незалежну державу, яка стане в майбутньому суттєвим фактором європейської геополітики. Найбільш обґрунтовано цю позицію обстоював німецький філософ та політолог Макс Вебер.

Другою провідною думкою, на якій сходяться практично всі крупні теоретики, є положення про близькість української культурної традиції й самого стилю життя українців (історичних традицій, господарчих ознак, релігійно-етнічних особливостей тощо) до середньоєвропейського типу. Співжиття українців із росіянами, на думку європейських вчених, обмежує перспективи їх розвитку. Характер цього співжиття підпорядкований зросійщенню українців, відторгнення їх від Європи й в кінцевому розумінні знищення як самостійного етносу і культури.

Третьою інтегративною позицією, на якій сходяться класики геополітики ХХ століття, є думка про колосальну значущість України для розвитку європейських народів, побудова спільного європейського дому. Україна, на їх погляд, є "остання лінія", "культурний кордон" Європи, який захищає її від гегемоністичних претензій Росії, постійного і потужного азіатського тиску. Х. Макіндер прямо говорить про те, що сучасна Росія перебрала на себе всі функції колишньої Монгольської імперії. Від неї надходить найвідчутніша загроза європейській і світовій демократії і свободі. Зупинити Росію інакше, ніж створенням і підтримкою своєрідної "буферної зони", неможливо. Саме тут і виявляється могутня геополітична роль України, яка може стати такою зоною за умови перетворення її в незалежну і суверенну державу.

З іншого боку, значущість України як фактора європейської геополітики визначається її потужним природо-ресурсним і людським, культурно-історичним і сучасним активно-творчим потенціалом, господарськими здібностями, трудовою дисципліною й дивовижною бережливістю українців. Свої господарські чесноти та здібності вони щедро делегують в європейський світ, що є фактором його зростання та розквіту.

Дослідники підкреслюють ще одну важливу геополітичну рису України в європейському просторі. Вона пов'язана з такими рисами українського національного характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. На думку вчених, за умови звільнення України від іншодержавної залежності, вона внесла б серйозний внесок до справи підтримання миру й стабільності в цьому регіоні, вважає вчений.



Лімітрофні характеристики української політичної цивілізації. | Демографічний і національний характер.
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати