загрузка...
загрузка...
На головну

Регіональна класифікація країн світу | Міста як суб'єкти ГЕ | Quot;2012 Global Cities Index and Emerging Cities Outlook" (PDF). Retrieved 9 May 2012. |

Держава, як суб'єкт ГЕ

  1. В) суб'єкт.
  2. Види та суб'єкти перевірок
  3. Витяг з Фінансового звіту суб'єкта малого підприємництва. Баланс. Форма 1-м станом на 31 березня 201_р.
  4. Дайте аналіз суб'єктивної сторони вчинених Даниловим та Зайцевим діянь. Яке значення мотиву і мети злочину? Обґрунтуйте відповідь.
  5. Держава як суб'єкт управління суспільним розвитком.
  6. Державне управління. Суб'єкти адміністративного права

Однією з центральних тем дискусій в області глобалізації є питання щодо майбутнього національних держав. Діапазондумок тут простирається від точки зору про кінець ери національної держави і її відмирання до точки зору про те, що держава є справжнім глобалізатором.

Так, одна група дослідників даного питання, прибічники лібералізму, стверджують про «відсутність держави», «кінець національної держави», що ліквідується в результаті розвитку регіональних економік. Вони стверджують, що глобалізація поширюється в результаті потреб національних і транснаціональних суб'єктів, розглядаючи посилення глобальної взаємозалежності як позитивне явище. У зв'язку з намаганням обґрунтувати теорію світової держави з'являються тези про «застарілість» державного суверенітету й про те, що він, «як неодмінна ознака держави, ... протистоїть суверенітету народу власної країни, народам усіх країн - світовій спільноті»; «суперечить пріоритету міжнародної спільноти й міжнародного права»; «заважає глобальним прогресивним процесам, узагалі інтеграції держав», стає «обмеженим і скутим», відбуваються його розмивання, ерозія та дифузія.

В той же час їх опоненти, прибічники реалізму, наполягають, що сучасна глобалізація не послаблює державу, проте кидає їй виклик, змушує здійснювати адаптацію її політики відповідно до вимог глобальних ринків, змінюючи в такий спосіб рамкові умови державної діяльності, й, отже, - посилювати свою конкурентоспроможність і розвиватися. Вони наголошують на те, що значення держави зберігається, визнаючи, що в деяких сферах зростає взаємозалежність, але лише зі згоди або сприяння впливових держав.

На наш погляд, економічне навантаження національної держави за сучасних умов не знижується, а навпаки, зростає, особливо важливою є роль економічної стратегії в узгодженні національних інтересів держави з загальними інтересами міжнародної спільноти.

На думку дослідників, зокрема В. х. Рейніке, наголошують на тому, що існує два можливих варіанти стратегій, застосування яких державами на практиці, може допомогти їм протистояти наступу на їх внутрішній суверенітет. Стратегія оборонної інтервенції (defensive intervention) передбачає прийняття таких економічних заходів, як різноманітних бар'єрів, в тому числі і тарифних, а також встановлення контролю за переміщенням капіталу для того, щоб примусити національні компанії не вивозити капітал за кордон, натомість інвестувати його у національну економіку. Стратегія наступальної інтервенції ( offensive intervention) передбачає надання субсидій національними компаніям або відмову держави від регулювання конкуренції.

В країнах ОЕСР всього за п'ять років (2006-2011 рр.) обсяг державних субсидій збільшився на 27%, а регулююча роль держави в процесі встановлення правил і норм конкурентної боротьби, особливо у фінансовій сфері, різко скоротилась. В останні роки уряди різних країн, прагнучи протистояти наступу міжнародних корпорацій і послабленню внутрішнього суверенітету, все частіше застосовують стратегії наступальної інтервенції.

Проте, на нашу думку, будь-який з цих двох типів стратегій, які за своєю суттю є інтервенціоністськими, здійснюють свого роду негативний вплив на міжнародні відносини та їх розвиток. Застосування інтервенціоністських стратегій, на наш погляд, свідчить про те, що уряди багатьох країн все ще вважають принцип збереження територіальної цілісності основним принципом здійснення міжнародних відносин.

Успіхи у вирішенні деяких питань глобалізації дали підстави окремим вченим оголосити застарілим поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні, оскільки глобалізація, на їх думку, стирає межі між зовнішньою та внутрішньою політикою. У зв'язку з цим було запропоновано ввести єдину класифікацію функцій, оголошено їх загальними для реалізації, як всередині країни, так і за її межами. Пропонується виділяти п'ять груп загальних функцій:

1) Економічна, зміст якої складає забезпечення нормального функціонування та розвитку економіки, оптимальне співвідношення потреб ринкової економіки та правил раціонального, організації зовнішніх економічних зв'язків;

2) Політична, або функція безпеки, яка спрямована на забезпечення державної та суспільної безпеки, соціальної та національної згоди, охорону суверенітету. Слід погодитись з професором І.І. Лукашуком в тому, що «в наш час політична функція держави полягає в глобалізації демократичних цінностей. Демократія визнається принципом всезагального значення. Право на неї стає глобальним правом, яке в зростаючій мірі буде підтримуватись міжнародною спільнотою в цілому».

3) Соціальна, зміст якої становлять охорона прав та свобод населення, здійснення заходів щодо задоволення соціальних потреб людей, підтримку необхідного рівня життя населення, створення належних умов праці, його оплати, побуту та ін..;

4) Ідеологічна, яка має на меті підтримку певної ідеології, в тому числі релігійної, організацію освіти, підтримку науки і культури;

5) Екологічна, пов'язана з охороною навколишнього середовища.

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою, проте це не зменшує до неї вимог щодо пошуку нових рішень і моделей функціонування. З метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують три основні інструменти. У внутрішній політиці - корпоративізм і націоналізм, а в зовнішній - міжнародне управління.

Управління-governance можливо здійснювати на п'яти рівнях: від міжнародного до локально-регіонального. Перший рівень - через дотримання міждержавних угод і домовленостей, особливо між країнами Європи, Північної Америки і Японії (ЄС, НАФТА, АСЕАН). Другий рівень - завдяки зусиллям значної кількості держав, які ініціюють створення регулюючих міжнародних організацій на кшталт СОТ. Третій рівень - за допомогою регіональних торговельно-економічних асоціацій і союзів, яким держава передає частину своїх функцій. Четвертий рівень - шляхом залучення національних механізмів та інститутів, сукупність яких являє собою державу як таку. П'ятий рівень - через проведення внутрішньодержавної регіональної політики, що сприяє розвитку місцевих промислово розвинутих центрів. Таким чином, держава стає центром, покликаним гармонізувати відносини між всіма іншими рівнями.

Світова економіка характеризується структурою, яка має різні аспекти, з огляду на аналіз різних її складових частин. Найчастіше виокремлюють галузеву, типологічну й регіональну структури.

Типологічна структура світової економіки виявляється як єдина система різних за рівнем соціально-економічного розвитку країн. З цією метою здійснюється типологічна класифікація країн світу.

Незважаючи на актуальність сформування впорядкованої типологічної схеми держав, слід визнати, що однозначного підходу до цієї проблеми немає. Існують різні схеми, які складаються за різними критеріями. Так, ООН головним критерієм вважає характер соціально-економічних відносин у країні; Світовий банк за критерій ставить рівень валового внутрішнього продукту на душу населення, існують і інші підходи.

Поділ країн світу за класифікацією ООН:

У структурних органах ООН за основу класифікації взято критерій соціально-економічних відносин; крім того, допоміжним показником є загальний рівень економічного розвитку. За цією схемою визначаються такі типи країн:

- економічно розвинуті країни (іноді - індустріально розвинуті);

- країни, що розвиваються (з виокремленням нових індустріальних і найменш розвинутих країн);

1)Нові індустріальні країни (НІК):

в Азії «Азіатські тигри» або «дракони», НІК «першої хвилі»: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

НІК «другої хвилі» в Азії: Таїланд, Малайзія, Туреччина;

НІК «першої хвилі» у Латинській Америці: Мексика, Аргентина, Чилі, Бразилія;

НІК «другої хвилі» у Латинській Америці: Уругвай, Венесуела.

2)Країни нової індустріалізації (мають великі запаси робочої сили і природних ресурсів): Індонезія, країни Карибського регіону.

3)Нафтові країни: ОАЕ, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман;

4)Країни, що живуть за рахунок природних ресурсів, сільського господарства, туризму: Єгипет, Марокко, Пакистан, Еквадор

- країни з транзитивною економікою;

- соціалістичні країни (або країни з командно-адміністративною економікою).

Однак в сучасних умовах глобального розвитку втрачаються деякі риси, що характеризували означені типи.

По-перше, тут немає точних, виважених критеріїв, що відділяють розвинуті країни від країн, що розвиваються. Розподіл між ними ґрунтується переважно на врахуванні історичного (історично-економічного) чинника. До середини ХХ століття країни, що розвиваються, в своїй основній масі були колоніями, а розвинуті країни - метрополіями (звичайно, не всі). Традиційно до розвинутих країн відносять приблизно 25 держав (більшість західноєвропейських країн, США, Канаду, Японію, Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль). Це так званий «золотий мільярд». Але, якщо абстрагуватися від історичного чинника, а враховувати тільки обсяги ВВП, то провести межу між цими групами буде нелегко. Так, наприклад, за цим показником (обчисленим за методикою ПКС) Індія входить у першу п'ятірку найрозвиненіших країн, а Бразилія - до першої десятки (в 2011 р. відповідно ВВП Індії - 4,5 трлн. дол., Бразилії - 2,3 трлн. дол., тоді як Канади - 1,4 трлн. дол., Австралії - 0,9 тис. дол.) Дещо уточнює класифікацію виокремлення з масиву країн, що розвиваються, двох груп: нових індустріальних країн і найменш розвинутих країн; але залишається ще велика кількість країн, яка відрізняється значною різноманітністю економічних потенціалів і економічних політик.

По-друге, поняття країн з транзитивною економікою стає вже анахронізмом. Перехід колишніх соціалістичних країн на ринкові методи господарювання завершився, в основному, наприкінці 90-х років минулого століття. Той факт, що більшість центральноєвропейських країн (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія), також Естонія, Латвія й Литва прийняті до Європейського Союзу, означає, що офіційна спільнота визнала їх країнами з ринковою економікою. Але й у країнах Східної Європи економіка розвивається вже на ринкових засадах. За абсолютними показником ВВП Росія переважає кожного з нових членів ЄС, а Україна поступається тільки Польщі. Що ж до душового показника, то Росія переважає Румунію й Болгарію, а Україна, Білорусь і Казахстан відстають від них не набагато (відповідні показники в 2011 році: Болгарія - 13,6 тис. дол., Румунія - 12,5 тис., Росія - 16,7 тис., Україна - 7,2 тис., Казахстан - 13,0 тис., Білорусь - 15,0 тис. дол.). Головне ж, що в країнах Східної Європи, Закавказзя й Центральної Азії практично завершена структурна перебудова економіки; державний сектор займає підпорядковане місце й не перевищує, як правило, 10% усього виробництва товарів та послуг. Таким чином, існування в науковій літературі та офіційних джерелах терміну «країни з перехідною економікою» є сьогодні вже необґрунтованим.

По-третє, з колишньої соціалістичної системи залишилося тільки дві країни (Куба й КНДР), в яких функціонує командно-адміністративна економіка з жорстким централізованим плануванням. Чи можна формувати типологічну груп з двох країн, до того ж, з невеликим економічним потенціалом? Що ж до Китаю, то, незважаючи на офіційно проголошену мету - побудову комунізму, в цій країні відбуваються процеси переходу до ринку. Тому сьогодні Китай є єдиною країною з транзитивною економікою.

Класифікація за індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що розраховується за методикою ООН:

- країни з високим рівнем людського потенціалу (ІРЛП>0,8),

- країни з середнім рівнем людського потенціалу

- країни з ньзьким рівнем людського потенціалу (ІРЛП<0,5).

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП, англ. Human Development Index, HDI) - індекс для порівняльної оцінки бідності, грамотності, освіти, середньої тривалості життя й інших показників країни. Індекс був розроблений у 1990 році пакистанським економістом Махбубом ель Хаком (Mahbub ul Haq).

При підрахунку ІРЛП враховуються такі показники:

- середня тривалість життя населення;

- рівень грамотності дорослого населення країни (2/3 індексу) і сукупна частка учнів та студентів (1/3 індексу);

- рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС), у доларах США.

З 1993 року ООН формує щорічний звіт з розвитку людства. Суть даного документу полягає у вивченні індексу людського розвитку за країнами світу, основними критеріями якого виступають: середня тривалість життя при народженні, рівень грамотності та рівень життя населення країн світу, який оцінюється через ВВП на душу населення, та інших вагомих показників.

За останні 10 років серед країн світу індекси розвитку людського потенціалу в переважній більшості держав поліпшилися (з показника 0.639 до 0.694), а 40 країн світу суттєво просунулися в даному рейтингу.

Найкращу динаміку розвитку в минулому році продемонструвала Лівія, піднявшись на 23 сходинки у рейтингу з 87 на 64 місце, таким чином ставши першою країною африканського континенту яка випередила Україну, всього за 1 рік вийшовши з кризи 2011 року, та підвищивши свій індекс з 0.725 до 0.769 (2-ій показник в історії), а найгірша динаміка за досліджуваним індексом належить Португалії -3 позиції, як закріпилася на 43 місці.

Щодо нашої країни, то незважаючи на відносний ріст індексів у 2009-1012 роках, динаміка рейтингу навпаки погіршилася. У 2010 році Україні належала 69-та позиція, у 2011 - 76-та з показником 0.737, а в минулому році 78-ма з показником 0.740. За критеріями досліджуваного індексу в нашої країни найкращий стан справ з освітою та грамотністю - 0.860 (29 місце у світі), помітно гірші зі здоров'ям та довголіттям - 0.760, а найгірший стан з рівнем життя (економічним розвитком) - 0.615.

На момент набуття Україною незалежності, індекс людського розвитку був вищий, а ніж європейський та центральноазійський (0.714 проти 0.701), а на даний час він нижчий на 0.31 (0.740 проти 0.771).

Після розпаду СССР, його республіки отримали власну економіку, якій державні керманичі мали дати раду, та в нашій країні з 1990 по 2000 рік відбулися деструктивні економічні та процеси, які негативно відбилися на показниках індексу розвитку людського потенціалу. Як бачимо він за 10 років обвалився (з показника 0.714 до 0.673), «перебудова», інфляції, розрив міжгалузевих зв'язків, спад промислового виробництва та безробіття в статистичних показниках чітко дали про себе знати. Дане десятиріччя з числа усіх пострадянських республік наша країна пережила найбільш болісно. Литва та Росія, як бачимо мали однакові стартові позиції (0.732 та 0.730 відповідно), та модель управління державою обрана прибалтами в якісному плані кардинально відрізнялася від України та Росії, що відразу позначилося на індексі людського розвитку, який навпаки зріс за перше десятиліття до 0.756, а за наступні 5 років з показником 0.802, Литва перетнула межу категорії дуже високого індексу розвитку людського потенціалу.

Грузія та Білорусія за звітом ПРО ООН також прогресують, остання зробила значний стрибок з 2005 до 2012 року, з показника 0.730 до 0.793, при чому криза 2009 року на економіці нашої сусідки не взагалі позначилася, а до дуже високого показника ІРЛП Білорусії зважаючи на динаміку розвитку залишилося практично 2 роки.

Згідно з «Доповіддю про людський розвиток - 2013» ПРО ООН, п'ятірка лідерів за досліджуваним індексом сформувалася у складі Норвегії - 0.955, Австралії - 0.938, США - 0.937, Нідерландів - 0.921 та Німеччини - 0.920, а найгірші показники належать Нігер та Демократичній республіці Конго по 0.304. Україні дісталося 78 місце, яке вона розділила з Македонією, випередила нас Перу з індексом 0.741, а позаду з числа країн Європи лишилися лише Молдова та Боснія і Герцеговина з індексами 0.660 та 0.735 відповідно. Щодо республік колишнього СССР, то найкращі показники в прибалтійських країнах, які є членами ЄС, на приклад в Естонії він становить 0.848, не з членів ЄС найкращий індекс належить Білорусії - 0.793, найгірші показники у Таджикистану та Киргизії по 0.622.

Найвищий наш показник - рівень освіти завжди позитивно впливав на імідж країни, адже за світовим рейтингом грамотності ми знаходимося на 29 місці, про те економічні показники, які визначають рівень життя населення (0.615 - Україна, для порівняння в нашої сусідки Білорусії - 0.723), негативно позначаються на індексі розвитку людського потенціалу, відкидаючи нашу державу в рейтингу до середньостатистичних показників латиноамериканських держав.

Зважаючи на негативну динаміку рейтингу серед країн світу за досліджуваним індексом (2010 - 69 місце, 2012 -78 місце), стає зрозумілим, що за умови погіршення якості освіти (доступності), збереження сучасного стану економіки та медицини - наша країна географічно знаходячись в Європі надалі поступатиметься у світових рейтингах країнам з менш розвинених частин світу.

Щодо Світового банку, то він запропонував кількісний критерій, а саме, - душовий показник ВВП. За його схемою виокремлюються чотири типи країн:

А) Класифікація країн світу за кількісним критерієм:

 високорозвинуті країни (ВВП на душу населення понад 20 тис. дол.);

 країни вище середнього рівня розвитку (10-20 тис. дол.);

 країни нижче середнього рівня розвитку (5-10 тис. дол.);

 бідні країни (менше 5 тис. дол.).

В останній групі іноді виокремлюють найбідніші країни з душовим показником менше 1 тис. доларів. Слід зауважити, що параметри цієї схеми час від часу змінюються, оскільки середній показник валового світового продукту поступово зростає; в 2011 р. він дорівнював 11,5 тис. доларів. Підвищуються й душові показники практично усіх країн, тому віднесення кожної країни до однієї з чотирьох груп необхідно постійно коригувати.

Ця класифікація позитивно відрізняється від класифікації ООН тим, що вона встановлює чіткі межі, які можна вимірювати, визначати тип держави. Але й вона не позбавлена певних хиб. Справ в тому, що в одну групу часто попадають країни, які дуже відрізняються одна від одної за структурою економіки, продуктивністю праці та за іншими параметрами. Так, наприклад, до вищої групи входять США (48 тис. дол. у 2008 р.), Велика Британія (37 тис. дол.), Італія (31 тис. дол.), а також Саудівська Аравія (21 тис. дол.), Катар (101 тис. дол.), а Об'єднані Арабські Емірати (40 тис. дол.). Зрозуміло, що останні три країни мають такий високий показник тільки за рахунок експорту нафти, а їхня економічна структура в цілому дуже відстає від перших трьох країн.

З іншого боку, деякі країни з потужним економічним потенціалом і диверсифікованою галузевою структурою, такі як, Індія (2,9 тис. дол.) попадають в групу бідних країн разом в Ефіопією - 0,8 тис. дол., Ганою - 1,5 тис. дол., Єменом - 2,6 тис. дол., що можна розглядати як нонсенс.

Основний недолік схеми Світового банка полягає в тому, що тут не враховується галузева структура, а також немає оцінки економічного потенціалу в цілому. Якоюсь мірою цей недолік долається схемою «цивілізаційних стадій економічного розвитку», за якою й виокремлюють такі стадії: аграрна, індустріальна і постіндустріальна. Відповідно визначаються і типи країн. Тип країни залежить від того, який сектор в економіці є провідним - аграрний, промисловий або сфера послуг. Виробництво в кожному секторі вираховується у відсотках до ВВП, а також береться до уваги зайнятість працездатного населення у відповідному секторі. За такою схемою класифікації найбідніші країни потрапляють до аграрного типу. Так, наприклад, сільське господарство в структурі ВВП Ефіопії становить (2011 р.) 43%, Того - 47%, М'янми - 43%, Лаосу - 39%, Гвинеї-Біссау - 62%. Ще більш вражаючою є зайнятість в аграрній сфері найменш розвинутих країн. Так, у сільському господарстві Анголи, Ефіопії, Афганістану зайнято до 90% працездатного населення.

Індустріальна стадія (переважання продукції промисловості в структурі ВВП) була пануючою від кінця ХІХ століття до середини ХХ століття. Вона розглядається як більш високий ступінь у порівнянні з аграрною стадією. Але сьогодні, якщо керуватися тільки цифрами, на цій стадії знаходяться небагато країн. Це, наприклад, Алжир (63% від ВВП), Азербайджан (61%), Чилі (51%), Габон (57%), Кувейт (48%), Нігерія (34%), Катар (66%), Об'єднані Арабські Емірати (49%), Саудівська Аравія (60%), Китай (49%). Як бачимо, в цій групі містяться переважно країни, які будують свою індустрію майже виключно на експлуатації природних ресурсів. Виняток становить Китай; в ідеологічній доктрині соціалістичних країн (як колись і в СРСР) індустрії повинна належати провідна роль в економічного розвитку. Дещо підвищена частка промисловості притаманна групі так званих нових індустріальних країн (НІК), хоч вона й поступається сфери послуг. Крім Чилі, можна назвати Індонезію (48%), Південну Корею (39%), Таїланд (44%), Малайзію (42%).

У колишніх республіках СРСР частка промисловості також вище за середню в світі (світова частка складає 31%). Так, у Росії вона складає 37%, Білорусі - 42%, Казахстані - 38%, Україні - 31%. Але й тут вона поступається частці сфери послуг (наприклад, в Україні послуги становлять 59% від ВВП). Справа в тому, що внаслідок тривалої економічної кризи 90-х років минулого століття саме промисловість у цій групі країн зазнала найвідчутнішого спаду. Можна сподіватися, що з відновленням промислового потенціалу частка індустріального сектора тут буде зростати, й більшість країн СНД можна трактувати як такі, що знаходяться на індустріальній стадії розвитку.

Розвинуті країни належать до постіндустріального типу. В структурі їхніх ВВП переважає сфера послуг, причому іноді суттєво. Так, її питома вага у ВВП США становить 77%, Великої Британії - 75%, Канади - 70%, Франції - 79%. Однак, ці цифри також певною мірою вводять в оману. Вони затінюють величезний індустріальний потенціал високорозвинутих країн, особливо США.

Тенденцією останніх десятиліть є зближення країн світу за основними економічними параметрами, в першу чергу, за абсолютним показником ВВП. Причиною є більш динамічний розвиток групи країн, що розвиваються. Такий характер динаміки розвитку розмиває межі, що існували між країнами розвинутими й такими, що розвиваються. Так, наприклад, Бразилія за абсолютним розміром ВВП (2 трлн. дол.) майже у вісім разів перевищує свою колишню метрополію Португалію (245 млрд. дол.). Залишається різниця за душовим показником, але й вона поступово скорочується. До того ж, Бразилія має набагато розвиненішу галузеву структуру економіки. Індія переважає за розміром ВВП Велику Британію, свою колишню метрополію. Таким чином, навряд чи можна розводити ці країни за принципово різними групами. Недостатньо високий душовий показник ВВП у нових індустріальних країнах компенсується перевагою інших параметрів. Крім того, в низці країн групи НІК душовий показник досить високий: в Республіці Кореї він дорівнює 32 тис. дол., Сінгапурі - 60 тис. дол., Тайвані - 38 тис. дол. Тобто ці країни можна віднести до групи розвинутих за усіма параметрами, але за традиційною класифікацією вони залишаються в групі країн, що розвиваються, хоч із назвою «нові індустріальні країни». До речі, вже сама така назва свідчить про перехід цих країн, так би мовити, у «вищу лігу».

Отже, як ми бачимо єдиного критерію, який би узагальнив усі фактори економічного розвитку країни, не існує. Мова може йти або про еклектичне поєднання традиційних схем, або про низку схем, які відповідають окремим цілям. Зарубіжні й вітчизняні фахівці, що осмислили проблему типологічної класифікації, точніше, «кризу» традиційних підходів до неї, пропонують свої схеми.

Б) Групи країн за рівнем зовнішнього боргу:

держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості;

держави з середньою величиною зовнішнього боргу;

держави з найменшою зовнішньою заборгованістю.

Високий рівень зовнішнього боргу означає, що в країни перевищені наступні критичні показники:

- відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80%;

- відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220%.

Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60%, але не досягають критичних величин.

Для країн, що не надають Системі звітності боржників Світового банку деталізованих статистичних даних про розмір зовнішнього боргу, методика розрахунків на основі поточної вартості неможлива. У такому випадку використовується наступний спосіб класифікації. У країн з високим рівнем зовнішнього боргу три з чотирьох наступних основних показників перевищують критичний рівень:

відношення боргу до ВНП більше 50%;

відношення боргу до експорту більше 275%;

відношення величини обслуговування зовнішнього боргу до експорту перевищує 30%;

відношення відсотків, виплачуваних по зовнішніх боргах, перевищує 20% обсягу експорту.

В) Класифікація країн за ступенем відкритості світовому ринку:

Ступінь відкритості світовому ринкові звичайно виміряється часткою експорту у ВНП. Світовий банк виділяє 5 груп країн, володіючи відповідною інформацією лише по 163 державам. Умовно виділяються:

- країни з відносно закритою економікою з часткою експорту у ВВП менше 10%. У цю групу входять 10 країн: Латинська Америка - Бразилія, Аргентина, Перу, Суринам; Африка - Судан, Уганда, Руанда; Азія - Бірма, Японія, Гаїті;

- країни з відносно відкритою економікою з часткою експорту у ВВП більше 35% (близько 70 країн). Наприклад, такі країни, як Панама, Коста-Ріка, Гондурас - Центральна Америка; Гайана - Південна Америка; Мавританія, Туніс, Сенегал, Габон, Конго, Ангола, Намібія, Ботсвана, Кенія - Африка; Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, ОАЕ, Бутан, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Монголія - Азія; Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Чехія, Словенія, Болгарія - Європа; Прибалтійські республіки, Білорусь, Закавказькі республіки і т. д. - країни колишнього СРСР;

- 10 - 19% (27 країн). У тому числі США, Мексика, Колумбія, Болівія, Австралія, Індія, Пакистан, Іспанія, Нігер, Чад, Ефіопія, Сомалі;

- 20 - 24% (24 країни). У тому числі Україна, Франція, Італія, Греція, Німеччина, Туреччина, Сирія, В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Африканські країни - ПАР, Мозамбік, Нігерія, Малі, Алжир, Єгипет, Мадагаскар і ін.;

- 25 - 34% (32 країни). У тому числі Росія, Середньоазіатські республіки колишнього СРСР, Молдавія, Румунія, Угорщина, Великобританія, Португалія, Китай, Іран, Канада, Скандинавські країни (Швеція, Фінляндія), Венесуела, Чилі, Парагвай, Еквадор, Африка - Заїр, Танзанія й ін.



ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ | Типологія країн світу згідно поєднанню ключових параметрів економіки
загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати