Головна

Третя («політична») фаза українського націєтворення. Діяльність українських політичних партій в Російській імперії

  1. IV. Навчальна діяльність класу.
  2. VІІ. кораблі українського флоту.
  3. Адміністративно-територіальний поділ українських земель.
  4. Багатопартійність і демократизація суспільства в Україні
  5. Боротьба за об'єднання українських земель у період Української національної революції.

на початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний рух. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів Д. Антоновича, П. Андрієвського, М. Русова, Б. Камінського, Л. Мацієвича та ін. була створена перша політична організація Наддніпрянщини - Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Базові принципи і ультрарадикалізм «Самостійної України» М. Міхновського не підтримала більшість рупівців. Це призвело до першого розколу партії у 1902 р. і утворення прихильниками національного радикалізму Української народної партії (УНП). Основним гаслом УНП було «Україна для українців». Зі складу УНП 1904 р. вийшла терористична група В. Чеховського "Оборона України", яка намагалася підірвати пам'ятник царям у Києві, Одесі, Полтаві, О. Пушкіну у Харкові. У 1909 р. вона припинила своє існування зовсім. у грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднала б усіх робітників України, незалежно від національності. члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В. винниченко, С Петлюра, М. порш, Л. юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату". Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили у Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. лотоцький, Є. тимченко, Є. чикаленко. Партія обстоювала встановлення конституційної монархії. Обидві партії - УДП і УРП, віднесені до типу "конституційно-демократичних". У 1906 р. виникла Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Однак розгорнути активну діяльність їй не вдалося. У зазначений час, крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

11. національна ідея І. франка.

Постать І. франка є винятково оригінальною в нашій історії. Його ключова ідея - українці мають «зайняти своє місце в хорі інших культурних націй». І. франко вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури, був інтегрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно, що деякі сучасні франкознавці стверджують, що він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичності», усвідомлюючи себе також «острайхером», австріяком. За І. франком, розквіт нації і її прогрес залежать від єдності ідеалів економічної, соціально-політичної та духовної сфер. Ідеал національної самостійності, за І. франком, має бути почутий серцем, усвідомлений розумом, щоб використовуючи наявність усіх сил і засобів, наближатися до нього. Прогнозуючи майбутнє, І. франко висловив таку думку: «Може бути, що колись надійде пора об'єднання націй для якихсь вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».І. франко усвідомлював перехідний характер епохи, в яку він жив і передбачав, що зміни, котрі визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними. Тому подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама виявиться дозрілою до «самовладного і самодіяльного» історичного життя. для І. франка незаперечним було те, що у становленні нації з народу, який «мовчить», вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Сам І. франко був взірцем виконавця такої місії.

12. консервативна ідея В. липинського.

Альтернативним соціал-демократичним конструюванням українського національного руху були концептуальні побудови державницького консерватизму. Консерватизм -духовно-ідеологічна настанова, яка надає особливої цінності традиційному суспільному ладу і традицією освяченим установам та формам життя й домагається їх збереження. У вужчому розумінні консерватизм - це політична течія, що оформилася на рубежі XVIII та XIX ст. як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріальну) революції. Термін «консерватизм» вперше ввів в обіг відомий французький письменник Шатобріан (1818 р.). найяскравішим його представником на початку XX ст. був Вячеслав Липинський (1882-1931 рр.). В. липинський вніс вагомий творчий доробок у дослідження впливу на процес формування української національної ідеології історичних і культурних традицій, етнопсихології. Він вважав, що справжня державність може бути досягнута тільки на принципах класичного консерватизму і традиціоналізму, які притаманні, власне, особливостям української національної самосвідомості. На думку Липинського, справжні національні ідеали відрізняються від ідеалів неконструктивного націоналізму, бо вони, на відміну від останнього, базуються саме на загальнолюдських цінностях - трудовій етиці, моральних засадах тощо. до історичних консервативних традицій українства В. липинський відносив: законність, маєстатичність, загальність. він підкреслював, що головним критерієм здоров'я нації, її розбудови, що забезпечує збереження національної самобутності, саме і є дотримання загальнолюдських універсальних норм цивілізованого співжиття. Аналізуючи уроки української історії, В. липинський доходить висновку, що з точки зору побудови держави спроба ототожнити ідею української нації як цілісної з ідеєю якогось одного етносу, нехай навіть найбільшого, українського, не є конструктивною. Адже, на його думку, через певні історичні чинники неможливо побудувати державність України, ігноруючи інтереси представників інших народів, котрі проживають на її території. В. липинський завжди підкреслював, що формальна демократія ще зовсім не означає справжнього народовладдя, яке забезпечується лише завдяки ефективній і професіональній державній владі.

13. народницька концепція М. грушевського.

Будучи родоначальником народницького напряму в українській суспільно-політичній думці, М. грушевський в основу історичного процесу ставив народ. Дотримуючись генетичного методу аналізу, М. грушевський визнав, що український народ відрізняється своєю окремою мовою та окремими антропологічними, психофізичними і культурними прикметами. За М. грушевським український народ є село центричним: «Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будуччина українського відродження і взагалі будуччина України". м. грушевський дуже негативно ставився до держави. Він вважав, що політична державна влада є сама по собі швидше конечним злом, ніж позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги мають бути права одиниці, складової частини маси.

14. український інтегральний націоналізм Д. донцова.

Вирішальний вплив на формування ідеології українського інтегрального націоналізму справив Д. донцов (1883-1973). У своєму головному творі «Націоналізм», а також у численних статтях і виступах Д. донцов обстоював філософію «національного волюнтаризму», частково запозичену у Ф. ніцше (до неї він ще додав трохи первісного фройдизму). За Д. донцовим, головним рушієм національного розвитку є бажання і пристрасті. Суттю донцовського розуміння націоналізму є непогамована емоційність - «воля до життя, без санкцій, без виправдання, без мотивування». Поскільки раціональна та етична свідомість людини обмежує розбурхання емоцій, - така свідомість для Д. донцова неприйнятна. Через це він виправдовував ірраціоналізм та аморальність, закликав раз і назавжди відмовитись від осмисленого світосприйняття. першим стовпом української національної ідеології Д. донцов вважав волю до влади та експансії: «прояв волі - це ніщо інше як насолода розросту, виступ поза власні границі... бо експансія - це не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення волі інших». Панівне місце у свідомості українців мала посісти саме зоологічна воля до життя - «те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида». Другим стовпом української ідеології мав стати фанатизм: «стремління до боротьби та усвідомлення її конечності... Без нього неможливі ні героїзм, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї". третім стовпом української ідеології мала стати - аморальність: «Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, то... мусить об'явити безоглядну війну всім моральним, духовним і інтернаціональним доктринам... Українська ідея має відверто проголосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх і внутрішніх сил, які сковують її енергію, які розсаджують усяку загальноцивілізаційну волю". Уся діяльність Д. донцова була виразно антируською, антиправославною, він активно відстоював ідею окремішності України від Росії. Ідеологія «інтегрального націоналізму» Донцова набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру.

15. феномен і природа націонал-рогулізму.

Негативні наслідки поширення націоналістичних ідей серед населення українських земель наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. призвели до появи такого явища як націонал-рогулізм. Інтелігент - це людина з високим інтелектом і глибокою фундаментальною освітою, людина, якій огидний будь-який примус тощо. У широкому значенні інтелігент - це людина з загальнолюдськими цінностями, гуманними цілями, у результаті її суспільної діяльності спільнота окреслює і осмислює нові пріоритети подальшого загального поступу. Націонал-рогулі визнають лише одну «єдиновірну» ідеологію - націоналізм, вороже сприймають будь-яке намагання піддати сумніву її цінність та відкидають навіть можливість існування альтернативи. Націонал-рогулі вороже і агресивно налаштовані до всіх, хто не поділяє їх точки зору, вони украй не терплять полеміки, їх обмежене світосприйняття постійно потребує наявності вождів та кумирів, а критика у бік останніх викликає лише гнів та розлюченість. Характерною рисою псевдонаціональності є абсолютизація самого поняття «нація». Будь-яка нація, як уявлена спільнота несе у собі як світлу, так і темну сили, як Добро, так і зло. Тому поклонятися нації взагалі - означає, одночасно поклонятися Добру і злу, «молитися Богу і чорту». «Сатана в бочці з гопаківсько-шароваристої «просвіти» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це «підвівся чорнозем» - той митець, до якого Тичина «посилав свої нерви». Безграмотне міщанство - от хто. Це саме та рідненька «Просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеологом куркульні» - так трохи згодом охарактеризував ситуацію з націонал-рогулізацією в Україні Микола Хвильовий. Ресентимент- помста змішана з ненавистю, реактивне почуття, що являє собою суміш заздрості та злоби. ресентименту притаманна «своя правда», яка намагається виправдати націонал-рогулістичну мораль, що зародилася від почуття заздрості, озлобленість натовпу на тих, «кому добре», коли навколо «усім погано».

1. володимиро-Волинське князівство у 12 ст.
2. Галицьке князівство у 12ст
3. Обєднання Галичини і Волині Романом Мстиславовичем
4) Інкорпорація князівства пд- зх Русі до князівства Литовського
5) . литовський князь Ягайло
6) Князівство Литовське за Свидригайла, Сигізмунда та Казимира
7) Воєнно- політична боротьба за Пд-Зх Русь наприкінці 15 у першій пол 16ст.
8) Колонізація Зх земель Русі
9) перше «Руське відродження»
10) Діяльність православних братств
11) «Руська ідея» Богдана Хмельницького
12) поширення сарматської та хозарської ідеології
13) Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі
14) Культурне вторгнення малоросів у Московію у 13ст. Розбудова Російської імперії
15) Подія Речі Посполитої. Укр землі у складі 2-х імперій
16) адміністративні зміни на утворених землях Російської імперії
17) Становище русичів в Австрійській імперії
18) академічна фаза національного руху


1. володимиро-Волинське князівство у 12 ст.
До Володимиро-Волинського князівства входила територія колишнього племінного союзу дулібів-бужан-волинян. ще під час князювання В. великого правління цими землями було передано сину Володимира і Рогніди-Всеволодові. осередком князівства стало м. володимир, засноване Володимиром за 20 км від р. буг. в місті багато пишних храмів , один з них-Успенський собор, багато мурованих будинків.. місто Володимир справляв велике враження на чужинців. після смерті Мстислава Ізяславича у 1170р. волинь була поділена між його синами. лише за Романа Мстиславовича (онука Ізяслава) Волинь була знову об*єднана.

2. галицьке князівство у 12ст.
Основною територією Галицького князівства були землі карпатських хорватів і північно-західні землі тіверців. воно сфформувалося у 1141р., коли Володимирко Володимирович приєднає до своїх володінь більшу частину Прикарпаття,і зробив столицею м. галич. найбільшої могутності досягло за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187). його володіння по Дністру сягали далеко на Пд. в залежнісь від Галича потрапили землі в нижній течії Пруту і Дунаю. підтримував добрі відносини з Угорщиною, німеччиною, візантією. галицьке князівство розквітало економічно. проте Я. осмомисл повинен був рахуватися з боярством і навіть поступатися йому.

.3. Об*єднання Галичини і Волині за Романа Мстиславовича
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III після захоплення Константинополя хрестоносцями. Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.) Його тіло було відвезене до Галича, поховано у церкві Пресвятої Богородицв. його ставлять на один рівень з В. великим, я. мудрим, в. мономахом.

4.Інкорпорація князівств Південно -Західної Русі до князівства Литовського
Литовське князівство-це політичне утворення, що з*явилося на ісоричній арені протягом другої половини 14ст. з цього часу і до пер. пол.15 ст переживало бурхливий розвиток, зростаючи за рахунок руських земель. початок добі литовсько-польського володарювання на руських землях поклала смерть князя Юрія Болеслава (1340) Володіння, якого успадкував його зять-Любарт. першим реальним надбанням Литви на руських землях стала Волинь, потім Київщина, сіверщина, поділля, що майже вдвічі збільшило територі. Литовського князівства. взаємини між правобережною ордою і Литвою будувалась не на засадах воєнного протиборства, а на принципах договору. визнання татарської зверхності дозволило Литві попри значний тиск з боку німецьких рицарів поширити свій політичний контроль на Пд-Зх Русь.

5. литовський князь Ягайло
Після смерті Ольгерда (1377) Великокнязівський престол успадкував його молодший син Ягайло. Це викликало обурення старих Ольгердовичів і деякі з них навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзером. В Литві таким союзникою його брат. Ягайло прийняв пропозицію польських політиків, наслідком чого стало укладення Кревської унії (1385)(перехід у католицтво володіння Литви та її мешканців). У лютому 1386 Ягайло охрестився взявши імя Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Початок державному відродженню Литви був покладеий Острівською угодою, за якою Ягайло зробив Вітовта своїм намісником.

6. князівство Литовське за Свидригайла, Сигізмунда та Казимира
наступником Вітовта став молодий Ольгердович- Свидригайло, чиє князювання почалося воєнними діями на прикордонні з Польщею і Литвою. Яблуком розбрату стало Зх Поділля. Польська шляхта неохоче присягала на вірніст новому володарю. Польський король Ягайло у серпні 1431р вирушив на Волинь де 31липня зіткнувся із Свидригайловим військом (битва під луцьком). допомого німців, волохів і тата змусили польського короля у серпні 1431 піти на дворічне перемиря. Через рік у серпні 1432 Свидригайло втратив престол, через те, що його узгрупував молодший брат Вітовта Сигізмунд Кейстутович.

7. воєнно- політична боротьба за Пд-Зх Русь наприкінці 15ст у першій половині 16 ст
Протягом другої половини XV ст. у Східній Європі відбулося істотне перегрупування політичних сил. У цей період Московське князівство перетворилося на могутню державу з виразно експансіоністським курсом. 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, 1485 - велике князівство Тверське, один із найголовніших суперників Москви. У підсумку під владою Івана III був об'єднаний основний масив північно-східних руських земель. Претензії Москви на всі руські землі були сформульовані десятиріччям пізніше, у 1503-1504 рр., коли правителю Польщі Олександру та його брату Владиславу Угорському було прямо заявлено, що вся Руська земля є "отчиною" московських володарів. у 80-х рр. XV ст. почалися нові воєнні дії між Москвою та Вільно. Хоча війни так і не було проголошено, прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали до середини 90-х XV ст. московсько-литовське зближення було скріплено шлюбом Олександра з Оленою Іванівною (донькою Івана ІІІ). 6 лютого 1494 р. відбулася церемонія заручин, після якої ще майже рік Олена залишалась у Москві, аж доки Олександр, на вимогу Івана III, підтвердив спеціальною грамотою обіцянку "не нудити" її до католицтва, дозволивши сповідувати православ'я. до московського князя почали переходити на службу князі з своїми вотчинами у Подесенні та Посейм'ї. У травні 1499 р. Іван III звинуватив зятя в тому, що той, усупереч передшлюбним обіцянкам, наполягав на переході Олени в католицтво. Олександру було відправлено грамоту з оголошенням війни. В липні 1500 р. на р. Ведрош литовське військо було практично знищене, а найвищий гетьман Великого князівстваЛитовського князь Костянтин Острозький потрапив у полон. у 1500 р. Сіверщина фактично ввійшла до складу Московщини. в березні 1503 р. посли від Олександра прибули до Москви. Литовська сторона запропонувала московській укласти 6-річне перемир'я на умовах збереження статус-кво. До Московської держави фактично перейшли всі сіверські міста: Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. у Литві розгорілося повстання Михайла Глинського, який очолив невдоволення православного населення насильницьким покатоличенням руських земель. Москва втрутилася у конфлікт і 1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна. Увересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями щодо укладення миру. Таким чином був юридично оформлено перехід Сіверщини до складу Московської держави. нова московсько-литовська війна розпочалася 1512 р. і точилася до 1522 р. Після мирних переговорів 1537 р. литовці утримали за собою лише Гомель. Надалі в литовсько-московських взаєминах запанував спокій, оскільки ця угода зафіксувала певну рівновагу: Литва виявилася не в змозі повернути втрачені території, а Москва тимчасово припинила спроби возз'єднання руських земель, які на той час ще належали Великому Князівству Литовському.

8. колонізація Зх земель Русі
У 1434р утворено Руське воєводство з центром у Львові в складі 5 земель- Львівської, Перемишельської, Галицької, Сяноцької та Холмської. У 1447р утворене Подільське воєводство з центром у Камянці. На землях Русі осідають вояки- ветерани найманих королівських загонів- німці, чехи, угорці, румуни. За цією напввійськовою колонізацією просувало торгово- ремісничий люд- поляки, євреї, німці.

9. перше руське відродження
Русичі Галичини і Закарпаття протягом століть сприймали свою батьківщину як частину більшого цивілізаційного простору- Святої Руси. Після Берестейської унії 1596р почалися відкриті гоніння на православну віру на колонізованих поляками територіях. В 1599р греко- католицьким митрополитом став Іпатій Потій (1541-1613). У 1604р у католицькому кафедральному костьллі Потій привселюдно відлучив від церкви всіх православних. В 1610р на Перемишлянську єпархію висвячений греко- католицький владика Афанасій Крупецький. Напружена ситуаація складалася в Києві. 1609 р посланець Потія Антоній Грекович прибув до Києва, аби взяти під своє намісництво митрополичий Софіївський монастир. В лютому 1618 козацька ватага втопила Грековича в Дністрі. У 1623р. у Вітебську розлючений натовп вчинив самомуд над полоцьким архієпископом греко- католицьким Йосефатом Кунцевичем, убивши його, викинав тіло у Двіну. 1575р навернення католицизма сина Констянтина ООстрозького- Януша. В 1590р один за одним зявляються першіпрозеліти католики в родинах Вишневецьких, Ружинських, Збарацьких та ін.

10) діяльність православних братств
Братства - національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст. братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики релігійних і національних утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква на теренах сучасної України і Білорусі. у 1580-х роках широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило Львівську братську школу. Наприкінці 16 - на початку 17 ст. братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Так, 1589 року організаційно оформилися братства в Рогатині, Могильові та Красноставі, 1591 року - у Бересті та Городку, 1592 року - у Комарні та Мінську. 1594 року братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. Близько 1615 року було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також, у 1620 році, запорізьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.[1] У 1617 році було створено Луцьке братство. В другій половині 17 - 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. братства створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві середньовічним цехам, гільдіям та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути, щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні збори, общинні суди.[2] Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Братства також захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти дискримінації та утисків русинів.

11. «руська ідея» Б. Хмельницького
Завдяки перемогам 1648 р. змінився політичний та економічний лад України. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу й закладалися підвалини унітарної, республіканської за формою правління, національної держави на чолі з гетьманом. Кордон між нею і Річчю Посполитою, згідно з укладеним 25 лютого 1649 р. з польським посольством перемир'ям, мав проходити по річках Горинь, Прип'ять та містові Кам'янцю-Подільському, через який польським підрозділам,, урядовцям і шляхті переходити заборонялося. Визволена-територія поділялася на полки й сотні, де вся повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана, а на місцях - полковників, сотників та інших старшин. Військовий штаб гетьмана виконував функції кабінету міністрів і займався організацією держави. революція започаткувала нову модель соціально-економічних відносин. Вона ліквідувала, за невеликим винятком, велику й середню земельну власність, фільварково-панщинну систему господарювання й кріпацтво. Частина землі польських магнатів і шляхти перейшла в руки нових господарів - селян, козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати в спадщину. Революція відкрила селянам і жителям міст можливість переходу в козацький стан, який тоді мав значні права та привілеї.

12. поширення сарматської та хозарської ідеології на пд- руських землях
сарматська ідея зародилась в польській політичній думці другої пол 16ст. з 20-х рр 17ст сарматська ідея несподіваної модифікації на руських теренах. Прихильники сарматизму стверджували що велика сарматія пролягла від балтики до чорного моря, обєднуючи усі землі Речі Посполитої. Хозарська ідея- це ідея що обгрунтувала походження козацтва від Хозарії. Хозарами називали не всіх а лише родових аристократів які сповідували іудаїзм. Хозарська ідеологія суперечила руській ідея за якою сх словяни русичі були над хозарами шостого сина біблійного Яфета.

13. ліквідація Гетьманчини і Запорізької Січі
У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став КирилоРозумовський. Він народився в сім'ї простого козака. Навчався в Німеччині та Франції, очолював Імператорську Академію наук. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни К. Розумовського обрали гетьманом. новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з'явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині. у своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників. період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії». у 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини. У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум'янцевим. У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське). У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян.1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством.

14. культурне вторгнення малоросів у Московію у 18ст. розбудова Російської імперії
у середньовіччі не існувало поняття національність його заступало інше- віра. Тому адміністративні центри молодої Російської імперії москва і Санкт- Петербург привласнювали освічених людей з надріпрянських земель. Малоруські інтелектуали вважали себе культурно вищими. Культурне вторгнення малоросів в Московію здійснювалося в широкому масштабі. Малороське священнство становило більшість у священному синоді. Серед провідних економістів імперії були малороси. Саме малоросія підштовхнула Москву на суспільні перетворення, пробудила прибічників Петра 1 і підготувала грунт для його реформ.

15. подія речі посполитої. Укр. Землі в складі 2-х імперій
Перший поділ: 5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. За цією угодою: 1) Королівство Пруссія забрало Помор'я, Куяви та частину Великопольщі загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол 2) Габсбурзька монархія - Малопольщу і Галичину з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств 3) Російська імперія - східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславлем, а, окрім цього - частину Ліфляндії. Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом. король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788-1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуґо Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 року Конституцію. Втручання сусідів призвело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року. Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини: до Королівства Пруссія відійшли вся Великопольща та частина Мазовії; до Російської імперії - Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина та білоруські землі;Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Повстання придушували пруська та російська армії. Після придушення повстання у 1795 Російська імперія, Австро-Угорщина та Королівство Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. результат третього поділу Польщі- до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою - Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Наполеонівською Францією, Австро-Угорщиною, Королівством Пруссією й Російською імперією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом - ворогами); до Російської імперії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь; Королівство Пруссія отримало частину Підляшшя й Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

16) Адміністративні зміни на утворених землях російйської імперії
На початку 19ст укр землі були поділені на 9 губерній: правобережжя- київська, подільська, волинська; лівобережжя- чернігівська, полтавська і харківська; пд регіони- катеринославська, херсонська і таврійська губернії.
Із приходом до влади Катерини II у країні були проведені деякі зміни адміністартивно-територіального поділу (АТП), які включали в основному створення губерній на нових землях.24 березня (4 квітня) 1764 року на півдні імперії з Новосербського поселення була утворена Новоросійська губернія (центр - Кременчук). 19 (30) жовтня 1764 року з Іркутської провінції Сибірської губернії утворена Іркутська губернія. У жовтні 1764 року були об'єднані повіти в багатьох провінціях. на Лівобережній Україні у 1764 році була створена Малоросійська (центр - Глухів), а 28 липня (8 серпня) 1765 року з південної частини Бєлгородської і Воронезької губерній (районів Слобожанщини) була сформована нова Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові. Таким чином, загальна кількість губерній зросла до 20. після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році в Російській імперії 28 травня (8 червня) 1772 року зі знову приєднаних земель були створені 2 нових губернії - Могильовська і Псковська (центр - Опочка). До Псковської губернії були включені 2 колишні провінції Новгородської губернії (Псковська і Великолуцька) і дві нових - Двінська і Полоцька із земель колишнього Вітебського воєводства. Наприкінці 1772 року до неї була приєднана Вітебська провінція Могильовської губернії. У 1773 році центр Малоросійської губернії перенесено до Козельця, а в 1775 - до Києва. У 1775 році Іркутська губернія була розділена на 3 провінції: Іркутську, Удинську і Якутську. 14 (25) лютого за рахунок нових земель, які перейшли до імперії за Кючук-Кайнарджийським мирним договором, була створена Азовська губернія, до якої ввійшли землі між Дніпром і Бугом, Слов'яносербія, Азовська провінція і землі війська Донського. У тому ж році була ліквідована Запорізька Січ, а її землі приєднані до Новоросійської губернії.

17. становище русинів в австрійській імперії
У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка дуже швидко поширилися на німецькі та італійські держави, Австрійську імперію. «Весна народів», як називали її сучасники, мала як спільні риси, так і особливості в кожній країні. У багатонаціональній Австрійській імперії такою особливістю стало поєднання боротьби проти абсолютизму з національно-визвольними рухами. на західноукраїнських землях під час «весни народів» український рух став набувати ознак, притаманних третьому, політичному етапу націотворення. Головними питаннями, що їх намагалися вирішити під час революційних подій західні українці, були селянське і національне. Необхідність звільнитися від залишків кріпацтва, передусім панщини, стала нагальною потребою соціально-економічного розвитку краю. Водночас з огляду на пробудження національної свідомості поляків і українців належало вирішити проблему впорядкування правового статусу обох народів в умовах співіснування у складі однієї імперської провінції. Пробудження національних почуттів західних українців спричиняло висування вимог територіального розмежування та надання прав самоуправління. змагання українців за їхні права під час «весни народів» очолювало греко-католицьке духовенство. Переконаність духовенства у необхідності підтримувати Габсбургів, оскільки лише це дає можливість здобути перевагу над поляками та угорцями, спричиняла консервативний характер українського національно-визвольного руху під час революційних подій.



Спроба налагодження співпраці русинської, польської та австрійської еліт. Політика «нової ери». | Норма часу
© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати