Головна

Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції (Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта ). | Середньовічні університети (XІІ - XY ст.). Започаткування демократичних освітніх ідеалів. Ідеали перших світових і вітчизняних університетів сьогодні. | Лицарство в середні віки. Суспільно - педагогічна характеристика. | Гуманізм середньовіччя (Вінцент із Бове, Віторіно де Фельтре, Ф. Рабле, М. Монтень). | Демократичні і гуманістичні ідеали пед. концепції Я. Коменського. | Велика дидактика» Я. а. Коменського - узагальнення досвіду теорії і практики освіти і виховання попередніх епох. | Реальна освіта у визначеннях представників пед. думки Західної Європи (Д. Локк, Я. Коменський, Ж. - Ж. Руссо). | Теорія вільного виховання Жан - Жака Руссо та її послідовники Л. Толстой, К. Вентцель, Я. Корчак, М. Монтессорі, В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі. | Протиріччя політичних і філософських передумов у теоретичній спадщині Д. Локка. Д. Локк - прибічник реальної освіти . | Принцип природо відповідності (Ж. - Ж. Руссо, , Я. Коменський, Й. Г. Песталоцці, Ф. Фребель, Л. Толстой, В. Сухомлинський) в історії педагогіки. |

Предмет і завдання курсу «Історія педагогіки». Основоположні принципи розгляду історико - педагогічного процесу.

  1. Cуть курсу економічної теорії
  2. Gp,T < 0- критерий принципиально возможного процесса
  3. I. 10. Опишите принципиальную схему установки и ход выполнения лабораторной работы.
  4. I. История экономических учений о предмете экономика
  5. II ВИДАЧА ЗАВДАННЯ І ВИБІР ВАРІАНТУ
  6. II Объект и предмет исследования
  7. II. 11. Приведите принципиальную схему установки и объясните, как в лабораторной работе определяли чувствительность электронного осциллографа.

Історія педагогіки - це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення. Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: "навчання", "освіта", "виховання", педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Основні завдання історії педагогіки як науки:

- отримання достовірних наукових знань про закономірності розвитку різних педагогічних явищ і трансформацію різних педагогічних теорій, обумовлених цими явищами;

- аналіз боротьби прогресивних і консервативних тенденцій в розвитку педагогіки;

- розкриття з наукових позицій причин якісних змін в розвитку педагогіки;

- встановлення шляхів, якими йшов процес формування нового теоретичного змісту педагогічної науки (генезис прогресивних начал педагогічної теорії).

основою будь-якої істинної наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв´язку та об´єктивності (науковості). Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи.

Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв´язку полягає насамперед у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку.

Принцип об´єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об´єктивне оцінювання, виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття.

2. Виховання як категорія суспільного існування. Виховання у первісному суспільстві. Особливості виховання у різних суспільствах.

Вже у другій половині XIX століття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розуміння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються; біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). Основоположникамибіологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г. спенсер і французький етнограф Ш. летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоювали вульгарні еволюціоністські позиції. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним.

Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П. монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Разом з тим, П. монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.

Авторомрелігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХ ст. К. шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К. марксом і Ф. енгельсом. причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв´язку з удосконаленням -трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними.

В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджуєтьсясоціокультурний підхід до виникнення виховання (І. Д. Бех, І. А. Зязюн, О. а. дубасенюк, М. в. левківський, О. в. сухомлинська). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з´являється людина неандертальського типу, котра, приблизно у 40 тис. році до н. е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н. е. називають в історії та антропології дородовим періодом.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н. е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. У ці часи люди стали проживати родами. У період раннього матріархату, що особливо важливо, виникає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н. е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки землеробства.

У зв´язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) починають виконувати спеціальну соціальну роль - готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дівчаток у цей період у перших навчальних закладах - «будинках молоді», які функціонували окремо для дітей різної статі.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріархату. Однак, у зв´язку зі створенням моногамної сім´ї, навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням.

На етапі патріархальної родової общини з´являються такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці.

Трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку "´країна мертвих" знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її "переносять" у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патріархату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювалася конкретними вимогами тодішнього "виробництва" - здобуванням засобів для виживання. Виховання диференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток).

Процес виховання у первісному суспільстві завершувався ініціацією (іпіііаііо - посвячення), посвяченням у дорослість, точніше, згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.

3. Країни Стародавнього Сходу - прабатьківщина освіти (Вавілон, Асірія, Єгипет, Китай, Індія)

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від гр. рісіох - писаний фарбою, мальований і гатта - пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли за 7 тис. років до н. е. на території нинішньоїМексики. У той час там проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя.

За пізніших часів перші школи з´являються в країнах Сходу: Ассірії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н. е. відбулося об´єднання невеличких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька державаЄгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період І з´являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Древньому Китаї перші навчальні заклади з´явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н. е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом "Лао", етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чнновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх - такою була програма навчання в китайській школі; державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

4. Афінська школа. Освітні і виховні ідеали. Освіта в грецьких містах - колоніях на території України.

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державахдревньої Греції й стародавнього Рішу, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор´я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у УІ-ІУ ст. до н. е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; утворилось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла Ідея гармонійного розвитку особистості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних громадян.

Афінська система виховання здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

До 7 років діти обох статей виховувались вдома, в сім´ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку - гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне - займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова "дидаско" - навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам´ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх у склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням, крім елементарної грамоти, надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно: спочатку в школі граматистів, а потім -кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років навчалися п´ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою.

Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея "калокагатії" (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії (започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і Їх виховання відбувалось у праці нарівні з дорослими.

5. Система освіти і виховання у Спарті.

Спартанське виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загартованих спартанців-воїнів, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток - воїтельниць-амазонок. які б мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях (нічних облавах на рабів), коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях - змаганнях. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості.

Форми вихованні:

0 - 7р. сімейне виховання

7 - 18р. агели (військові загони)

18-20 р. групи ефебів.

Зміст навчання і виховання: оволодіння зброєю, роз - к сили і витривалості,

Елементарне навчання читанню і письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно, естетичне виховання через військові пісні і танці, роз - к почуття краси тіла.

Методи виховання: особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди, общинне виховання.



Міжнародне співробітництво в розв'язанні глобальних проблем та розвитку світогосподарства | Освіта і педагогічна думка у Стародавньому Римі.
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати