На головну

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ | ВИМОГИ ДО ВИКОНАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ | Тема 1: Поняття, предмет правового регулювання та джерела міжнародного права | Лекційне заняття | Г) міжнародний звичай. | Тема 2: Суб'єкти міжнародного права. Визнання та правонаступництво у міжнародному праві | Г) ОАЄ. | Тема 3: Принципи міжнародного права | Тема 4: Міжнародно-правове регулювання. Міжнародна законність та міжнародно-правова відповідальність | Тема 6: Право міжнародних організацій |

Тема 8: Право зовнішніх зносин

  1. C. Просматривает и изменяет данные отдельных элементов справочника
  2. E. Живе право
  3. I. Государственно-правовое развитие России в IX - XIX вв.
  4. I. Нормативно-правовые акты
  5. I. Нормативные правовые акты
  6. I. Нормативные правовые акты и официальные документы.
  7. I. Нормативные правовые акты.

Вивчаючи дану тему, насамперед необхідно усвідомити, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами - державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику. Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фізичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів.

Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, взята в сукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних відносин.

Зовнішні зносини у вузькому значенні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку і відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави - сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами. Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року. Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право.

Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнародному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин. Право зовнішніх зносин являє собою галузь загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права. Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин: 1) дипломатичну - на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ - посольства і місії за кордоном); 2) консульську сферу; 3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій; 4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями. Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упорядкованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала сили з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набрали сили з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій. Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин. Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу» складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства - право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства - право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав. Право посольства активно використовує Україна.

На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держави визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установлені дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у міжнародні органи ad hoc. При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих або інших питань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних заявах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин. Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави - це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права. Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави.

Органи зовнішніх зносин поділяться на: - внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави; - закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави. У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції. До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин). До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків. Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку. В Україні був розроблений і прийнятий парламентом - Верховною Радою України - документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами - членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президентом України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив. У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить: - парламент - Верховна Рада України; - глава держави - Президент України; - уряд - Кабінет Міністрів України; - відомство іноземних справ - Міністерство закордонних справ України; - міністерства та відомства України. Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує по представленню Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; підтверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України.

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85 Конституції України). Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (стаття 106 Конституції України). Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента України (стаття 116 Конституції України). Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

- участь у реалізації державного суверенітету України в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищенню міжнародного авторитету держави; - забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із закордонними державами;

- розроблення й участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави; - захист прав і інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном; - аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

- організація, координація і фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України та ін. Відповідно до цих завдань МЗС України:

- розробляє пріоритетні напрямки співробітництва з іншими державами;

- забезпечує участь України в підготовці міжнародних договорів з іншими державами і міжнародними організаціями;

- подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них;

- вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном посольств, консульських установ, постійних представництв України при міжнародних організаціях і представництв Міністерства закордонних справ в Україні, направляє на роботу;

- веде облік іноземних представництв, їхнього персоналу на території України, підтримує з ними контакти з метою активізації і розширення міжнародного співробітництва з країнами, які вони представляють;

- забезпечує візову політику України, видачу дипломатичних і службових паспортів;

- забезпечує проведення в системі МЗС України єдиної кадрової політики і функціонування структур, пов'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів для представництв України за кордоном;

- організує здійснення заходів щодо питань евакуації майна і персоналу дипломатичних представництв України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;

- розробляє і підтверджує кошториси прибутків і витрат іноземних установ України.

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціональний підхід - об'єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих проблем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і т.д. До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

- постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

- тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

Дипломатичне і консульське право - це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акредитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави. У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів: І клас - посол і папський легат або нунцій; ІІ клас - посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави; III клас - повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах. У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів: - принцип взаємності - у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі; - принцип альтернативності - у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави; - принцип функціональної необхідності - у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності.

Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року. Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування. Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування. У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

- недоторканність помешкань представництва - вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

- фіскальний імунітет (від латин, fiscalis - казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування; - недоторканність архівів і документів представництва - ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

- свобода зносин представництва - означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися.

Глосарій: зовнішні зносини, право зовнішніх зносин, дипломатичне право, консульське право, посольство, місія, дипломатичне представництво, спеціальна дипломатична місія, дипломатичний корпус, агреман, дуайен, нунцій, консульські представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях, спеціальні місії, посол, консул, екзекватура, дипломатичні привілеї та імунітети, торговельне представництво, дипломатичний протокол, персона грата,персона нон грата, меморандум, комюніке, дипломатична нота, вірчі грамоти, відкличні грамоти, консульський патент,дипломатія.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям права зовнішніх зносин?

1.2. Які види зовнішніх зносин начастіше зустрічаються на практиці?

1.3. Які компоненти утворюють структуру права зовнішніх зносин?

1.4. Що таке дипломатичне право?

1.5. Що покладено в основу консульського права?

1.6. Який орган державної влади представляє Україну на міжнародній арені?

1.7. Які дипломатичні привілеї передбачені у міжнародному праві?

1.8. Що таке дипломатичний імунітет?

1.9. Яку роль відіграє фіскальний імунітет у галузі дипломатичного права?

1.10. Який міжнародний документ закріпив положення про дипломатичні привілеї та імунітети?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Право зовнішніх зносин».

4.2. Вписавши слова по-горизонталі, складіть кросворд з понять і категорій теми 9:

                    Д                    
                    И                    
                    П                    
                    Л                    
                    О                    
                    М                    
                    А                    
                    Т                    
                    І                    
                    Я                    

4.3. Скласти таблицю «Функції дипломатичних і консульських установ» за схемою:

Вид установи Зміст діяльності та функції
 

4.4. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Міністерство закордонних справ України: компетенція та правовий режим діяльності».

5. Розв'язати тести:

1. У випадку збитку, спричиненого дипломатом, він:

а) покривається винуватою особою;

б) ніким не покривається;

в) покривається ООН;

г) покривається державою акредитації дипломата.

2. До постійних закордонних органів зовнішніх зносин належать:

а) спеціальні місії;

б) консульські установи;

в) дипломатичні представництва;

г) делегації на міжнародних конференціях.

3. Агреман - це:

а) офіційний протест держави з приводу протиправних дій іншої держави;

б) згода держави прийняти конкретну особу в якості глави іноземного дипломатичного представництва;

в) староста дипломатичного корпусу;

г) дозвіл, який видається особі, призначеній консулом.

4. Екзекватура - це:

а) процедура прийняття рішень органами міжнародних організацій;

б) згода держави видати особу, яка звинувачується у скоєнні злочину;

в) дозвіл, який видається особі, призначеній консулом, компетентними органами держави перебування на виконання нею своїх функцій у консульському окрузі;

г) структурний підрозділ дипломатичного представництва

5. Член сім'ї дипломата, який є громадянином держави перебування:

а) користується імунітетами і привілеями в повному обсязі;

б) не користується дипломатичними імунітетами і привілеями;

в) користується фіскальним імунітетом;

г) користується митними привілеями.

6. Вступ властей держави перебування у приміщення іноземного дипломатичного представництва допускається:

а) за наявності поважних підстав;

б) за умови згоди глави дипломатичного представництва;

в) у випадку пожежі без згоди глави дипломатичного представництва;

г) за наявності санкції Генерального прокурора держави перебування без згоди глави дипломатичного представництва.

7. Члени дипломатичного персоналу і члени їх сімей можуть бути притягнені компетентними органами держави перебування без згоди акредитуючої держави до:

а) кримінальної відповідальності;

б) цивільно-правової відповідальності без будь-яких винятків;

в) цивільно-правової відповідальності за позовом у спадковій справі, в якій дипломат або член його сім'ї виступає в якості спадкоємця;

г) адміністративної відповідальності без будь-яких винятків.

8. Віденська конвенція про дипломатичні зносини була прийнята в:


а) 1945 р.;

б) 1951 р.;

в) 1961 р.;

г) 1975 р.

9. Видами органів зовнішніх зносин є:

а) постійні й тимчасові;

б) офіційні та неофіційні;

в) консульські та дипломатичні;

г) закордонні і внутрішньодержавні.

10. Віденська конвенція про консульські зносини була прийнята в:


а) 1949 р.;

б) 1951 р.;

в) 1963 р.;

г) 1975 р.

Реферати (ессе), презентації:

1. Функції і принципи права зовнішніх зносин.

2. Функції дипломатичних і консульських установ.

3. Торгові представництва.

4. Привілеї та імунітети представників держав при міжнародних організаціях.

5. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.



Тема 7: Право міжнародних договорів | Тема 9: Міжнародне гуманітарне право
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати