Головна

Модель речення

  1. EOQ-модель, или базовая модель управления запасами
  2. Аддитивная модель
  3. Американская модель
  4. Аналитическая модель решения задачи
  5. Аналоговая модель.
  6. Англо-американская модель
  7. Базисная модель оценки. Факторы, влияющие на стоимость финансового актива.

ЛЕКЦІЯ 5

ФОРМА ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ

Визначення поняття форми простого речення, його "формальної організації", передбачає розгляд питань про модель речення, його варіанти, способи поширення і парадигми речення.

Модель речення

Поняття моделі речення не є відкриттям традиційної граматики. Одним з перших його використовував Е. Сепір, який вважав, що "в основі кожного закінченого речення лежить готовий зразок, речення-тип, що характеризується певними формальними рисами. Ці визначені типи або ніби фундаменти речень можуть бути основою для будь-яких утворень, потрібних мовцю, але самі вони в зафіксованому вигляді уже "задані" традицією" [Сепир, 53]. Крім терміна модель використовуються також поняття формуларечення і структурна схема речення. Але складність питання не стільки в розходженні найменувань, скільки в різному тлумаченні розуміння моделі і кількості передбачуваних моделей речення не тільки в різних мовах, але й в одній. Так, для французької мови встановлюється одинадцять основних структурно-семантичних моделей речення [Гак, 72-74], для італійської - двадцять три [Алисова, 37-39], для німецької - тридцять дві [Москальская, 61-67]. В англійській мові виділяють чотири основних моделі [Roberts], п'ять [Stageberg], вісім [Hook, Mathews], двадцять п'ять [Хорнби] і тридцять дев'ять [Почепцов]. У цілому для різних мов число основних моделей варіюється від двох [Степанов 1965] до тридцяти дев'яти [Почепцов]. Відзначене різноманіття і розмаїтість моделей простого речення зумовлено деякою нечіткістю інтерпретації терміна модель (конструкція) і відсутністю єдиних критеріїв розрізнення вихідних моделей і їхніх варіантів, тим паче - у різних мовах. У зв'язку з цим питання про кількість моделей "базових речень" і можливості їхнього зведення до однієї, вихідної, "ядерної" структури вважається спірним і схоластичним [Алисова, 63]. Проте можна говорити, що число моделей повинне бути досить обмеженим і в той же час більш-менш універсальним.

У найзагальнішому тдумаченні під моделлю розуміється конструкція, "яка регулярно, з більшою, ніж випадковою частотністю зустрічається в даній мові, і яка має стабільну послідовність класів морфем" [Степанов 1966, 40]. Як відомо, Ю. С. Степанов, услід за Е. Косеріу, пропонує розглядати мову з позиції трьох рівнів абстракції: рівня індивідуального мовлення (безпосередньо сприйнятого функціонування мови), рівня норми (повторюваних зразків) і рівня системи (абстрактних одиниць, таких, що безпосередньо не спостерігаються). До останнього рівня належать фонеми, морфеми і регулярні сполучення класів морфем, тобто конструкції, чи моделі [Степанов 1966, 5-6].

Огляд численних визначень базової моделі речення на матеріалі різних мов, а також аналіз конкретного мовного матеріалу показує, що найбільш загальною структурною моделлю простого речення в більшості мов є модель NV, тобто конструкція, що складається з іменного і дієслівного компонентів, чи, у ширшій інтерпретації, NP -VP, тобто іменна група і дієслівна група [Хомский 1962, 430 і далі.]. Це найзагальніша модель не тільки для кожної окремої мови, але і для переважної більшості, а можливо, і для всіх мов номінативного ладу. У структурному плані вона виявляється також мінімальною - для утворення будь-якого простого речення необхідні два основних компоненти. Тому зазначену модель простого речення можна назвати структурною моделлю.

Традиційною основою структурної моделі є запропоноване ще Аристотелем ототожнення структури речення зі структурою судження. Останнє являє собою відношення приналежності чи неприналежності предиката суб'єкту: S є/не є Р. Двом компонентам судження відповідали два головних члени речення, яким, у свою чергу, відповідали дві головні частини мови - ім'я і дієслово. Однак надалі з'ясувалося, що "структурна основа речення заключає в собі не просто предикативний зв'язок головних конструктивних форм - субстантива і предикатива, але і передбачає ті чи інші можливості їх значеннєвого граматичного поширення відповідно до їх дистрибутивно-валентнісних властивостей" [Дегтярев, 252]. Іншими словами, наявність у складі реального речення, аналізованого поза яким-небудь контекстом і ситуацією, тільки двох компонентів не завжди достатньо для того, що прийнято називати (відносно) "закінченою думкою", - таке речення може не виявитися самодостатнім, самостійним. Порівн.: Юнак взяв, Студент приніс, Хлопчик захотів і т.п..

Отже, класична форма судження не відбиває всього різноманіття існуючих відносин. Багато логіків (Д. С. Мілль, О. Де Морган, Г. Спенсер і ряд інших) прийшли до розуміння так званої логіки відносин, у якій структура судження була представлена у виді формули aRb, де а є першим членом (суб'єктом) відношення; b - другим членом (об'єктом) відношення, a R- знаком самого відношення між суб'єктом і об'єктом. Таке розуміння структури судження привело до появи в лінгвістиці поняття валентності. Достатність/недостатність того чи іншого набору компонентів простого речення виявилася залежною від семантики конкретного дієслова, його валентнісних властивостей: деякі дієслова є семантично несамостійними, недостатніми і вимагають наявності зв'язаного з ними іменника (групи іменників) чи прислівника [Мєщанінов, 109], тобто поширення мінімальної структурної моделі. Як відомо, Л. Теньер класифікував дієслова саме на підставі їх валентнісних властивостей, виділивши авалентні, моновалентні, бівалентні, тривалентні і тетравалентні [Теньер, 121]. Позиції - валентності - іменних компонентів, "передбачені" валентністю дієслова, є обов'язковими для даного типу конструкції, а позиції, що "незапрограмовані" семантичними властивостями дієслова, вважаються необов'язковими, факультативними, периферійними. Слова (як правило, імена), що заміщають обов'язкові позиції, Теньер назвав актантами, а ті заміщають факультативні позиції - сирконстантами.

Беручи до уваги все сказане, можна спробувати встановити досить компактний набір моделей, склад яких зумовлений не стільки загальною структурною схемою, скільки валентнісним типом дієслова, що виступає присудком. Виходячи з того, що валентність дієслова є виявом його семантики, моделі даного типу можна назвати структурно-семантичними. Набір такого роду моделей був визначений для англійської мови [Иртеньева та ін.], але аналогічні моделі виділені й у ряді інших мов - німецькій, французькій, італійській. А оскільки можна думати, що валентнісні класи дієслів, їх семантичні типи в більшості мов досить однотипні, такий набір структурно-семантичних моделей може претендувати на універсальність, чи регулярну відтворюваність. До цього "набору" входять такі моделі:

1) N1 Be N2: Peter іs a student;

2) N Be A: Peter іs clever;

3) N1 Be pr N2: Peter іs at a lesson;

4) N Be D: Peter іs here;

5) N V: Peter runs;

6) N1 V N2: Peter reads books;

7) N1 V N2 N3: Peter gіves hіs brother a book;

8) N1 V N2 pr N3: Peter puts the book on the table;

9) N1 V pr N2: Peter looks at a pіcture;

10) N1 Have N2: Peter has a cat.

Стосовно цих моделей слід зробити кілька зауважень. Подібні моделі існують у німецькій, французькій, італійській і багатьох інших мовах. Специфіка української мови полягає в тім, що дієслово-зв'язка бути у формі теперішнього часу звичайно опускається, але вона зберігається в інших часових формах. Тому можна сказати, що в цілому українська мова дотримується загального зразка. Однак кількість українських моделей (як, скажімо, і німецьких) може бути збільшена, якщо брати до уваги відмінкові форми іменників. Модель (10) виділена окремо в зв'язку зі специфікою дієслова мати - це дієслово не транзитивне (перехідне), як у моделі (6), а "псевдотранзитивне" [Бенвенист, 211]. Речення з даним дієсловом не можуть бути перетворені у форму пассивного стану. В українській мові ця модель зустрічається досить рідко. Замість неї використовується модель типу в N1 є N2. У латинській мові можливі обидві ці моделі, але в моделі з дієсловом бути підмет (суб'єкт володіння) має форму давального відмінка: Lіbrum habeo[1] - Lіber mіhі est.

Ще одне зауваження. Валентність часто виявляється характеристикою дієслова не як слова, лексеми, а як його вживання, його лексико-семантичного варіанта. В результаті те саме дієслово може утворювати речення за різними моделями. Особливо це типово для англійської мови, де, як уже відзначалося, прості (непохідні) слова являють собою корені, лексичні морфеми, значення яких уточнюються тільки в синтагмі, у реченні. Порівн.: І walk (іn the garden) - І walk my dog (іn the garden). The boy runs - The boy runs a motorcar. У дужки поміщено периферійний, необов'язковий компонент моделі. У першому реченні в кожній парі дієслово вживається як неперехідне (= укр. гуляти, бігти), у другому - як перехідне (= укр. вигулювати, керувати). Звідси - різні валентності і різні моделі.

Розглянуті десять моделей можна вважати мінімальним набором базових (вихідних, непоширених) речень. Мінімальність набору зумовлена тим, що в ньому принципово вичерпані всі основні валентнісні можливості дієслів, а мінімальність речень - тим, що це дійсно мінімально можливі конфігурації актантів при даних типах дієслів. Всі інші типи речень являють собою або формальні варіанти базових, або - їхнього поширення.

 



Тема 4. Права та обов'язки подружжя | Варіативність моделей
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати