Головна

Основні риси середньовічного права в Західній

  1. Amp; 10. Основні напрямки сучасної філософія історії
  2. I Основні інформаційні процеси і їх реалізація за допомогою комп'ютерів
  3. I. Основні і допоміжні процеси
  4. I.2.1) Поняття права.
  5. I.2.3) Система римського права.
  6. I.3.1) Розвиток римського права в епоху Стародавнього Риму.
  7. I.3.2) Історичне сприйняття римського права.

Європі

Середні століття - це епоха, коли в рамках складиваю-

трудящих національних держав поступово формуються

основи майбутніх національних правових систем. цей тривалий

вальний процес завершується в більшості країн вже в

наступну історичну епоху - в Новий час. але саме

в середні століття визначаються контури і майбутніх великих

світових правових систем (сімей

права) - континентальної та англосаксонської, складивают-

ся їх специфічні і несхожі правові інститути.

Вихідний "будівельний матеріал" середньовічне право

черпало в правових звичаях, які довгий час за-

валися найважливішим джерелом права. За кілька століть в

країнах Західної Європи відбувається порівняно плавний

і безболісний перехід від варварських (племінних) пра-

вових звичаїв до правових звичаїв феодальним, що має

вже не персональний, а територіальний принцип дейс-

твия. Розквіт феодалізму в Європі в XI- XII ст. означав

і повсюдне переважання звичаєвого права. До цього

часу в західноєвропейському суспільстві було втрачено

багато елементів правової культури і навіть писемності,

отримали колись широкий розвиток в античному світі, а

тому і сама усна форма, в якій тривалий час

виражалися звичаї, була практично єдино можли

ної.

Правові звичаї досить органічно інтегрувалися

в феодальні відносини, закріплювали всі їх основні ви-

ди. Перш за все звичай (часто звичай-договір) регули-

рова особистісні та поземельні зв'язки між самими ФЕО-

даламі-сеньйорами і васалами (ленне право). В рівній

міру правові звичаї охоплювали відносини між феода-

лами (власниками землі) і селянами, її держате-

лями. Ця частина правових звичаїв (манориального право) в

Найбільшою мірою відображала залежне становище кресть-

ян, прив'язаних до землі і вимушених працювати на собс-

твенники (манора).

Згодом правові звичаї записувалися і включаються

лись в хартії і в інші жалувані грамоти, в яких

сеньйори визначали привілеї та обов'язки васалів,

городян і селян. В силу схожості самих найпростіших

форм регуляції феодальних відносин правові звичаї так-

ж при збереженні місцевих відмінностей відрізнялися тождест-

венностью багатьох своїх інститутів і підходів. І це

дозволяло вже середньовічним юристам знаходити в них оп

ределенном систему. Так, в XI столітті з'являються перші

збірники (зазвичай в містах) з викладенням основних прин-

ципов феодального права. Прикладом можуть служити "Звичаї

Барселони "(1068 рік), а також робота міланського ученого

го Умберто де Орто під назвою "Звичаї феодов", в ко

торою автор по суті вперше зробив спробу система-

тичного викладу звичайного феодального права. У більш

пізній період з'являються інші приватні записи право-

вих звичаїв зі спробою їх теоретичного осмислення

("Саксонське зерцало" в Німеччині, "Кутюми Бовези" у

Франції і т.д.).

Реально діяли аж до буржуазних революцій

правові звичаї, які отримали грунтовну доктринальну

обробку, стали одним з елементів національної право-

виття культури в загальноєвропейському масштабі.

Особливу роль в становленні загальноєвропейської правової

культуризіграло міське право. В основному це було

писане право. Його положення фіксувалися міськими

статутами, королівськими або іншими сеньйоріальними харті-

ями, подарованими місту.

Міські право, незважаючи на закріплення в ньому некото-

яких чисто феодальних інститутів, але своїм основним

змістом не було феодальним правом, воно швидше

передбачала майбутнє буржуазне право, розробляло

саме його принципи. Міста широко використовували различ-

ні збірники міжнародного торгового права і морських

звичаїв, складені в містах Італії, Іспанії і т.д.,

і тим самим внесли помітний вклад у формування єдиних

правових традицій в країнах Західної Європи.

Особливе місце в процесі формування загальноєвропейської

правової культури в середні століття займали канонічне

право. Воно виникло спочатку як право хрістіанс-

кой церкви в цілому. Потім, після розколу церкви сложі-

лись дві самостійні гілки канонічного права. В

Західній та Центральній Європі канонічне право напів-

чило під впливом "папської революції" особливо велике

розвиток і перетворилося на самостійну і ефективно

діючу систему середньовічного права. Східна

гілка канонічного права, що сформувалась в рамках гре-

ко-православної церкви, діяла в Візантії, а також

в ряді інших країн Південно-Східної та Східної Європи,

але не мала тут такого авторитету, як канонічне

право на Заході.

Велика значимість норм канонічного права в захід-

ноевропейских суспільстві визначалася низкою чинників.

Перш за все, канонічне право тут розроблялося

і підтримувалося могутньої римсько-католицької

церквою і папством, про політичну силу яких вже

говорилося. Канонічне право відрізнялося універсальне

ністю і екстериторіальність, оскільки його норми

діяли у всіх країнах, які взяли католицизм. воно

не знало державних кордонів і єднало в єдине

ціле всіх католиків. Канонічне право відрізнялося

також широтою регульованих їм громадських відносин.

Воно включало в себе питання як духовної, так і светс-

кой життя, було обов'язковим як для кліриків, так і

для мирян. Нарешті, особливої ??ваги канонічного права при-

давала його традиційність, оскільки воно своїм корінням

йшло в античність, в грецьку філософію і в римську

правову культуру. Канонічне право увібрало в себе і

передало наступним поколінням цілий ряд норм римського

права, його мова, що знайшло своє відображення у формулі:

"Церква живе за римськими законами" (ecclesia vivit le-

gae romanae).

Джерела канонічного права ("старого права" - jus

antiquum) сходять до ранньохристиянської літературі (Святий

щенное писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до

римлянам і ін.). Після едикту імператора Костянтина про

вільному сповідуванні християнства (313 рік) норми цер

Ковно права (jus ecclesiasticum) закріплювалися в импе-

раторскіх законах, в писаннях отців церкви (Св. Авгус-

твань і ін.), постановах регіональних і всесвітніх

церковних соборів, де було встановлено ряд основних дог-

матів християнства і правил церковного життя (починаючи з

Нікейського в 325 році). Канонічне право розвивалося

також в рішеннях римських пап, які отримали пізніше назва-

ня декреталії і зводилися в особливі збірники. З них

найбільшу популярність здобув збір-

нік Діонісія молодшого (середина VI століття). За рішенням

Карла Великого в 802 році даний збірник отримав офици-

ально визнання у Франкської державі. У середині

IX ст. під виглядом зборів декреталії перших римських пап

був складений збірник декреталії, приписуваний іспанс-

кому єпископу Ісидора Севільському. Ці декреталії по-

гое час приймалися за справжні і використовувалися як

джерело канонічного права аж до XV ст., коли вони

втратили свою силу і отримали назву Псевдоісідорови,

або Фальшиві декреталії.

В XI-XII ст. в період "папської революції" складива-

ється "нове право" (jus novum). Саме в цей час за-

канчівалісь процес складання канонічного права в

як самостійна правової системи западноевро-

ського суспільства. Більш чітким стає його юридич-

чеський зміст. Стверджується саме поняття "каноні-

чеський право "(jus canonicum). Чільним источни-

кому нового канонічного права стають папські конс-

тітуціі (булли, колод, енцикліки, рескрипти та ін.). З

папи Григорія VII починається викладання канонічного

права в університетах.

Вирішальну роль в переході до нового канонічного пра-

ву зіграв складений в 1140-1141 рр. декрет Граціана

("Гармонія канонів," - Concordia discor-

dantium canonum), в якому були зведені воєдино близько

3800 канонічних текстів. В подальшому значний

внесок у викладання і розвиток канонічного права

внесли шляхом тлумачення і коментування декрету Гра-

циана професора канонічного права (каноністами).

У XII-XIII ст. папське правотворчість отримало осо

ливо широкий розмах, у зв'язку з чим виникла необхід

ність подальшої систематизації канонічного права. за

вказівкою папи Григорія IX в 1234 році був складений

збірник декреталії, що не увійшли в декрет Граціана і

об'єднаних в п'яти книгах (Liber extra). У 1298 році

при папі Боніфацій VIII в додаток до цієї збірки

на базі більш пізніх церковних постанов була ство-

дана шоста книга (Liber sextus), а при папі Івана

XXII в єдиному збірнику були зведені декреталії і інші

акти наступних римських пап, починаючи з Климентія

(Constitutiones Clementinae).

Процес систематизації канонічного права в середні

століття мав своїм кінцевим результатом складання в 1500

році великого зводу, який з 1580 року був визнаний в

Як офіційного джерела права римсько-католічес-

кой церкви. За аналогією з кодифікації Юстиніана він по-

лучіл назву Зводу канонічного права (Corpus juris

canonici). Середньовічне канонічне право охоплювало

широке коло питань і відігравало важливу роль у правовій

життя західноєвропейських країн. воно регламентувало

організацію церковної влади (право римського папи наз-

почати на церковні посади, процедуру розгляду

суперечок між священиками і т.п.), а також відносини

церкви зі світською владою, статус церковної власності

ності і режим володіння та користування церковними земля-

ми, джерела доходів церкви і т.д.

У канонічному праві містилися норми, які стосуються

кримінального права, зокрема передбачався список

епітимію, що накладаються за вбивство, помилкову клятву та недо-

торие інші злочини. У ньому закріплювалися норми,

які стосуються договірного права, до заповітів, наследо-

ванію і особливо до шлюбно-сімейних стосунків.

У XVI столітті Реформація підірвала позиції католицької

церкви і послабила вплив канонічного права. на Три-

дентских соборі (1545-1563 рр.), хоча і проходив під

гаслами контрреформації, був здійснений корінний пе-

ресмотр норм канонічного права, звужена сфера церковні

ної юрисдикції. Собор заснував Конгрегацію, яка офи-

ціально тлумачила норми канонічного права, в частнос-

ти рішення самого собору. Потіснення Реформацією кано-

ническое право продовжувало залишатися в западноевропейс-

кому суспільстві в Новий час не тільки своєрідним юри-

дическим феноменом, а й важливим духовним фактором, ока-

завше безпосередній вплив на правову культу-

ру і на духовне життя католицьких країн.

Одним з найбільш значних і унікальних явле-

ний в правовому житті Західної Європи стала рецепція

римського права, тобто його засвоєння і сприйняття середньо-

віковим суспільством. Після падіння західній частині імперії

римське право не втратило своєї дії, але з утворенням

ням варварських держав сфера його застосування в За-

падной Європі звузилася. Воно збереглося перш за все на

півдні, у іспано-романського і гало-романського населення.

Поступово синтез римської та германської правових культур

привів до того, що римське право стало надавати влия-

ня на правові звичаї вестготів, остготів, франків і

інших німецьких народів.

Однак згодом власне римські джерела пра-

ва виходять з ужитку і забуваються. Їм на зміну

приходить спрощене і варварізірованное римське право,

яке за наказом королів об'єднувалося в спеціальні

кодекси. Найбільшу популярність здобув Кодекс короля

вестготів Аларіка II, складений на початку VI століття.

Основним джерелом Кодексу був опублікований ще в

438 році Кодекс Феодосія II, а також законодавство

інших римських імператорів, Інституції Гая, Сентенції

Павла і т.д.

Римські тексти в Кодексі Аларіка були використані з

великими скороченнями, тому він отримав згодом

назва "бревіарій", що означало "скорочений" (Bre-

viarium Alarcianum). Слід зазначити, що цей вельми

популярний в ряді країн Європи пам'ятник римського права

нерідко видавався і під іншими назвами (наприклад,

Lex Romana visigothorum). З наступними змінами і

спотвореннями він діяв аж до початку широкої ре-

концепції римського права.

Нове життя римського права в Західній Європі, його

друге народження, починається в XI-XII ст. В основі цього

бурхливо розвивається процесу лежав цілий ряд історія-

чеських чинників, серед яких особливу роль зіграло

пожвавлення економічного життя,

особливо торгівлі. Зароджуються буржуазні відносини

не могли пробитися крізь гущу правових звичаїв і суто

феодального права, розрахованого на замкнуте суспільство.

Римське ж право містило в собі точні і готові фор-

мули закріплення абстрактної приватної власності і

торгового обороту. Не випадково центром зародження рімс-

кого права стали міста-республіки Північної Італії, ко

торие переживали в XI ст. економічний підйом і представлення

тавлялі собою в той час найбільш розвинений в господа

Твен відношенні регіон Європи.

Однак рецепція римського права була викликана не толь

до економічним фактором, але й соціальними та духовними

потребами суспільства, яке гостро потребувало пра-

вовом порядку, правової стабільності, а відповідно

і в поширенні юридичної освіти і мишле-

ня. Рецепцію римського права підтримала католицька

церква, яка побачила в ньому засіб, здатний підтримати

канонічне право і домагання пап на світове господс-

тво.

Рецепцію римського права в кінцевому рахунку санкціоні-

вала і королівська влада, що прагнула до централіза-

ції, а отже, і до юридизации всього суспільного

і державного життя. Саме римське право в це

час проявило себе як найбільш розроблене, універ

сальне і раціональне право, що містить регулятори,

необхідні для суспільства в цілому і для основних його

груп.

Римське право як жоден інший фактор епохи середовищ

невековья сприяло подоланню державних і

інших територіальних кордонів, створення єдиного стрижня

європейської правової культури, юридичної науки і про-

разования.

Важливу роль в "відкритті" римського права для середньо-

вікового суспільства зіграли університети Північної Італії

(В Равенні, Падуї, Болоньї та в інших містах). після

виявлення в Пізі в середині XI ст. рукописи юстініано-

вих Дигест (копії VI або VII ст.), що отримала впоследс-

твии назву Флорентійської рукописи, в університетах

починається систематичне вивчення і викладання

римського права.

Особливу популярність придбав юридичний факультет

Болонського університету, який до XIII в. налічував

близько 10 тис. студентів практично з усіх країн За-

Західної Європи. Його засновником був один з найбільших

середньовічних знавців римського права Ірнерій

(1055-1130 рр.). Створена ним школа римського права,

мала загальноєвропейське значення, отримала назву

школи глоссаторов. Сама назва школи встановилося по-

тому, що глосатори, слідуючи за ранніми каноністами,

робили свої пояснення, уточнення і т.п. за текстом юсті-

ніанових пам'ятників римського права у вигляді глосс, тобто

записів (коментарів) на полях або між рядків керів

писи. Для навчальних цілей професор коментував (глос-

сіровал) класичні документи слово за словом, строч-

ка за рядком, ставив перед студентами питання, клас-

сифицировать і узагальнював правової матеріал. деякі

глоси перед-

становили собою підсумкова виклад коментованого

уривка (так звані брокардікі), інші містили

широкі правила, що виводяться з досліджуваного тексту (право-

ші максими).

Глоссатори становили підручники права, що включали

короткий переказ глосс і іменувалися сумами, сборні-

ки спірних питань, уточнень і відмінностей понять, а

також казусів спеціально підібраних для пояснення ви-

джерел. Вони писали і самостійні праці за окремими

вим питань права. Школа глоссаторов виконала огром-

ву роботу по відновленню і обробці класичного

римського права, з роз'яснення застарілих або стали до

той час малозрозумілими текстів і термінів, по внут-

реннему впорядкування правових пам'ятників (перш за все

Дигест).

Аналітично зіставляючи міститься в кодифікації

Юстиніана конкретний матеріал з того чи іншого право-

вому питання, глосатори долали казуїстичний

характер, властивий класичним римським правом, вводі-

Чи в нього широкі узагальнення, створювали нову системат-

ку. Так, за допомогою підсумовування суджень римських

юристів за окремими видами договорів професора-глосса-

тори виробили загальне поняття договору. Вони чітко роз-

Ліча особисті і речові права, створили єдину концепцію

речового права на відміну від класичних юристів, описувати

вавших окремі види прав на речі, більш послідовно

кові виділяли особливо важливий для системи феодального

землеволодіння інститут володіння і т.д. По суті

саме з глоссаторов починається розвиток юридичної

науки у власному розумінні слова.

Хоча діяльність глоссаторов відрізнялася академізмом

і не мала безпосереднього впливу на практику

феодальних судів, в подальшому по мірі поширення

римського права глоси набували дедалі більшого автори-

тет, практично рівний самому глоссіруемому тексту. з

Згодом встановилося правило: "Те, що не визнає

глоса, не визнає суд ".

У Ирнерия, який поклав початок систематичному изу-

ню Дигест, було велике число послідовників і вчення

ників, серед яких найбільшу популярність здобули

Булгар, Мартін, Уго і Яків (quattuor doctores). До числа

видних глоссаторов XII-XIII ст. відносяться також Роге-

дио, Бургундія, Роджей, Ацо, Унголін і ін. Діяльність

глоссаторов підготувала ґрунт для вивчення і преподава-

ня римського права і за межами Італії, в тому числі в

Оксфордському університеті в Англії (Вакар).

Останнім видатним представником глоссаторов був

Аккурцій, який близько 1250 опублікував в єдиному

збірнику глоси своїх попередників і сучасників,

зроблені за текстом Кодексу, Дигест і Інституцій Юсті-

ніана. Цей збірник, який нараховував 96940 глосс,

отримав назву glossa ordinaria ("розташована в по-

рядку ") або glossa magistralis (" вчительська "). Він пре-

сходив за своєю масштабністю та старанності обробки

матеріалу, по чіткості плану та усунення протиріч

і т.д. всі попередні роботи глоссаторов. цей

збірник, який

згодом стали називати "Велика глоса" або навіть

просто "Глоса", протягом декількох століть розглядати

вався як зразкове і найбільш авторитетне руководс-

тво за римським правом.

З "Великий глоси" Аккурція школа глоссаторов прек-

ратіла своє існування, поступившись в подальшому місце

постглоссаторам - новому поколінню італійських про-

соров римського права. Найбільш відомими серед них б-

Чи Синус де Пістоя (1270- 1339 рр.), Бартол де Сассо-

Феррата (1313-1357 рр.), Балдус де Убалдіс (1347-1400

рр.). Але найвидатнішим постглоссаторам був Бартолі,

по імені якого саму школу нерідко називали бартоліс-

тами. Становлення цієї школи було пов'язано з новим еко-

номічного і культурним підйомом в Італії і в ряді дру-

ших країн Західної Європи, який породив гостру пот

ребность в подоланні феодального правового партікуля-

ризма, в поширенні позачасового і абстрактного

права. Саме таким правом завдяки постглоссаторам і

попередньої діяльності глоссаторов стало римське

право, яке розглядалося як "писаний розум".

Постглоссатори не виявляли інтересу до класичного

римським правом. Вони займалися головним чином толкова-

ням правових понять і окремих уривків з кодіфіка-

ції Юстиніана, що містилися в роботах глоссаторов, з

метою виведення так званого загального думки вчених

(Communis opinio doctorum). Така обробка римського

права, хоча і відрізнялася крайньою схоластичністю, спо

собствовала перетворенню його в теоретичну базу форми-

рующего національних правових систем (навіть в Англії,

яка не знала рецепції римського права як такої).

У своїх коментарях постглоссатори нерідко отступа-

Чи від початкових конструкцій римського права, але

провели велику роботу по його погодженням з нормами

середньовічного канонічного, міського і звичайного

права. Саме в системній обробці римського права,

здійсненої постглоссаторам, воно вийшло за рамки

простого "права вчених" і було сприйнято судової

практикою в більшості країн Західної Європи.



Попередня   1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна
© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати