На головну

У науковій літературі. Оцінка перших слов'янських перекладів Кирила і Мефодія

  1. A) Опис життя перших переселенців Миколою Михайловичем Пржевальським
  2. D. Наступні дії і оцінка
  3. I. 2. 1. Марксистсько-ленінська філософія - методологічна основа наукової психології
  4. III) Життя і перекладацька діяльність Кирила і Мефодія
  5. А) Оцінка рівня підготовленості нового працівника.
  6. Адекватність, еквівалентному і оцінка перекладу
  7. Аналіз і оцінка впливу собівартості на величину прибутку від продажів.

Якщо звернутися до спроб осмислення самих механізмів або процедури переведення, то тут в літературі питання ми практично нічого, крім оціночних суджень не виявляємо.

Якість перекладів слов'янських первоучителей було досить високим. Це виражає себе в тому, що іноді замість терміна "перекладацька техніка", введеного німецької Філологічної школою кінця минулого і початку нашого століть, застосовують термін "перекладацьке мистецтво".

Оскільки відомо, що при перекладі можуть порушуватися норми переводить мови, визнання високої якості перших слов'янських перекладів є логічно необхідним.

Зустрічаються і негативні оцінки. В хронологічному плані ці оцінки передують позитивним: негативне судження про якість перекладів Кирила і Мефодія було властиво Б. Копітар і Ф.Міклошич, з якими тривалий час полемізував І. В. Ягич. А. Брюкнер писав про перекладах Костянтина: "його мова здається нам безбарвним, він справляє враження вчиненого, а не рідного". З російських учених подібної точки зору дотримувався Н. К. Грунський: "Зіставлення древніх церковно-слов'янських перекладів з грецькими оригіналами показує їх повну залежність від цих останніх, рабську в багатьох випадках наслідування".

Загальний огляд думок про якість перших слов'янських перекладів суперечливий. Якщо звернутися до витоків виникнення суперечать один одному оцінок, то легко помітити, що всі вони виникли на основі порівняння слов'янських перекладів з деякими іншими. Насправді: судження про високу якість роботи Кирила і Мефодія виникло в результаті вивчення готської Біблії. Оскільки перекладацька техніка Вульфіли дійсно нижче такої слов'янських первоучителей, легко було зробити висновок про великі переваги Біблії слов'янською. З іншого боку, якщо дослідити перекладацьку техніку Ієроніма, Лютера або новітніх перекладів, то вона по крайней вірі дорівнює принципам роботи солуньскіх братів або, може бути, їх перевершує. Звідси стриманість в оцінках перших слов'янських перекладів і негативний до них ставлення.

Критерій порівняння залишається в силі і тоді, коли дослідники зіставляють слов'янські переклади Кирило-Мефодіївському епохи між собою. Наприклад, К. Мірчев, як і багато інших авторів, все без винятку

переклади цієї епохи вважає високоякісними; К. Горалек, високу перекладацьку техніку виявляє лише в текстах.

Спостерігається різноголосицю не можна подолати, тому що вона виникла в результаті порівнянь і, отже, судження змінюються в залежності від того, що прийнято за еталон. Таким чином, оцінні судження про якість перекладацької техніки, наявні в літературі, відносні і з цієї причини ненадійні.

Таким чином, можна зробити висновок, що оцінити перекладацьку діяльність Кирила і Мефодія досить складно. Існують різні і суперечливі думки з цього приводу, які в тій чи іншій мірі виправдовують себе.

Московський період.

У XIV-XVII ст., В московський період, поступово починає відчуватися зрушення в сприйнятті тексту як сполучної ланки між людиною і Творцем. На зміну теорії послівного перекладу приходить граматична теорія. І якщо раніше акцент припадав на ідеальні зв'язку плану вираження і плану змісту, то тепер він переноситься на структурний своєрідність мови оригіналу.

Спочатку зміни ледь помітні. Перекладів і раніше багато, і серед них, як і раніше, переважає християнська література. Важливою подією з'явився, наприклад, переклад в XIV в. творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також переклад поеми «Діоптра» Філіпа Монотропа (Пустельника), де при послівний основі була зроблена спроба часткового збереження ритму оригіналу. Однак і в засвоєнні християнського текстового спадщини з'являються новації. До них можна віднести перший повний переклад Біблії з латини (а не з грецького!) На старослов'янську. Його виконав в XV в. з латинської Вульгати новгородський тлумач Дмитро Герасимов, який служив при Новгородському архієпископа Геннадія.

Разом з тим до XV в. вже виразна тенденція до наростання світських компонентів в культурі. Найбільш популярні твори світського характеру не тільки тиражуються в нових списках; робляться і нові переклади. Так, старий переклад «Олександрії» витісняється в XV в. новим, сербським. Все більше стає перекладів різноманітних книг світського змісту - з географії, алхімії; популярні перекладання лицарських романів.

Однак в найбільшій мірі зміни дають про себе знати в наступному, XVI в. Саме в цей час відбувається твердження граматичної концепції перекладу, і пов'язане воно з діяльністю Максима Грека,вченого ченця, який прибув до Москви з Греції, з Афона, 1518 р на запрошення Василя IIIі став найбільшим діячем книжкового освіти на Русі.

Максим Грек мислив себе просвітителем, тлумачем і коментатором. Мабуть, саме ці його переконання послужили основою для тієї школи перекладу, яку він заснував в Москві і в якій культивувалося ретельне, всебічне вивчення оригіналу. Уже в першому перекладі Максима Грека - «Тлумачний псалтирі», який, як і більшість наступних, він виконав з грецької мови, намітилися ті принципи, які Максим Грек і згодом всіляко пропагував. Він вважав, що перекладач повинен володіти високою освіченістю, досконально знати граматику і риторику, вміти аналізувати оригінал і, слідуючи послівного принципом, враховувати при виборі слова в деяких випадках конкретний контекст і загальний стиль твору.

У школі Максима Грека практикувався також і усно-письмовий спосіб перекладу, з яким ми стикалися вже раніше в деяких древніх східних культурах: Максим усно перекладав з грецького письмового оригіналу на латинь, а його помічники переводили цей варіант «з голосу» на церковно-слов'янська, диктуючи остаточний варіант переписувачам. Цей остаточний варіант тут же піддавався обговоренню і правці.

Відома боротьба Максима Грека за вживання тих чи інших конкретних граматичних форм - фактично він пропонував збагатити послівний принцип встановленням закономірних граматичних відповідностей. Такий підхід простежується в перекладеному їм спільно з Нілом Курлятевим з латині відомому творі італійського гуманіста Енея Сільвія «Взяття Константинополя турками». І власне, і перекладацьку творчість Максима Грека мало воістину енциклопедичним розмахом43. Його перу належали переклади творів Григорія Богослова, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Йосипа Флавія і багатьох інших. І вибір книг для перекладу, і власну творчість Максима свідчили про його гарячої зацікавленості в нагальні питання російського життя, прагнення брати участь в їх обговоренні. Його серйозне ставлення до якості перекладів не випадково: в справі культурного просвітництва Русі роль перекладу представлялася йому надзвичайно важливою. З його творів і перекладів російські люди черпали відомості про античних авторів, про видатних представників італійського Відродження, про відкриття Америки і т. П. Саме просвітницька активність, що супроводжувалася полум'яної публицистичностью, емоційністю, привела Максима Грека до сумного кінця: на церковних соборах тисячі п'ятсот двадцять п'ять і тисячу п'ятсот тридцять один гТ. він був засуджений як єретик і заточений спочатку в Иосифо-Волоколамський, а потім в Тверській Отроч монастир. Учні та послідовники Максима Грека: Ніл Курлятев, Дмитро Герасимов, Власій, старець Сіпуан, князь А. М. Курбський - продовжили його справу. До речі, Ніл Курлятев одним з перших став відзначати важливість хорошого знання російської мови для перекладача.

Діапазон мов, з яких виконуються переклади, в XVI ст. починає розширюватися. З'являються переклади з польської, німецької, латинської мов. Це в основному твори світського характеру: по географії (наприклад, твір Максиміліана Трансільвана, де, зокрема, розповідається про плаванні Магеллана, - з латині), з історії ( «Всесвітня хроніка» Мартіна Бєльського - з польського).


Лекція 3

ПЛАН

1. Переклад 17 в.

2. Світська літтра В17 в.

3. 4 групи перекладачів в 17 в.

4. Діяльність Епіфянія Славинецкого і Симеона Полоцького

АЛЄКСЄЄВА (СТР. 80-87)

У XVII ст. світська література за кількістю перекладних творів починає конкурувати з християнської. Публікуються перші переклади з французької. Тематична палітра надзвичайно широка: географія, історія, економіка, військова справа, арифметика, геометрія, медицина, анатомія, астрологія, риторика ... Заявляє про себе і побутова література - попитом користуються книги про полювання, про коней, поварені книги. Нарешті, популярності набуває і белетристика. Однак за кількістю найменувань релігійно-повчальна література поки перевершує інші жанри.

Стихійно відбувається диференціація мови перекладу. Література всіх жанрів перекладається на церковно-слов'янську мову з домішкою русизмів. Белетристику ж, навпаки, переводять на російську мову з домішкою церковнославянизмов. У ходу різноманітні словники: латинсько-греко-слов'янський, російсько-латинсько-шведський та ін.

Досліджуючи літературу Московської Русі, А. І. Соболевський виділяє чотири групи перекладачів, які займалися перекладацькою діяльністю в XVII в.44:

1) «прикази перекладачі»;

2) перекладачі-монахи: Єпіфаній Славинецький, Арсеній Грек, Діонісій Грек;

3) випадкові, разові перекладачі;

4) перекладачі «за бажанням», в основному наближені царя: Андрій Матвєєв, Богданов, князь Кропоткін.

Найбільшу цікаву групу, мабуть, складали «прикази», т. Е. Перекладачі московського Посольського наказу. Серед них переважали вихідці з південної і західної Русі - вони добре знали латину і грецьку і погано знали російську мову. Крім них, серед «наказових» було багато поляків, німців, голландців та інших іноземців, які російського майже не знали, та на додачу були малоосвіченими людьми. Зате саме вони, толмачи Посольського наказу, починають виконувати переклад на замовлення, за гроші. Тепер московські бояри отримували можливість замовити переклад тих книг, які їх цікавили, не задовольняючись тим, що їм пропонували. Так, вони замовляють переклад віршів відомого поета німецького бароко Пауля Флемінга, який в 1634 р в складі Голштиньского посольства відвідав Москву. Відомо, що саме в Посольському наказі переводилася з польської мови популярна в той час «Повість про Петра Злати Ключів», що мала французьке джерело, - одна з перших книг в російській історії перекладу, де розважальність не обтяжена дидактикою.

Слід зазначити, що толмачи Посольського наказу бралися фактично за підступну завдання, яку і зараз рідко ставлять в практиці письмового перекладу: вони переводили тексти, часто художні (і навіть, як ми знаємо, поетичні) з рідної мови на іноземну їм російський; при цьому вони переносили свій досвід усного перекладу на набагато більш складний з точки зору перекладацької техніки письмовий текст. В результаті переклади рясніли помилками, часто були або невиправдано дослівними, або неповними, виявлялися далекі від російських літературних норм, але частина змістовної інформації вихідного тексту все ж передавали, що і вважалося головним

Звертаючись до так званим «перекладачам-монахам», скористаємося уточненням, яке зробив Д. М. Буланін46. Всі вони в тій чи іншій мірі були спадкоємцями традицій XVI ст., Все нехтували белетристикою і відкидали середньовічну слов'янську писемність; проте серед них простежувалося виразне розмежування на грекофілов і латінофілов. Серед перекладачів-грекофілов слід перш за все згадати Епіфянія Славинецкого,трудився на ниві перекладу спочатку в Києво-Печерській лаврі, а потім в Москві. Єпіфаній перекладав з грецького, латині, польського, причому як християнську, так і наукову літературу. Зокрема, він переклав «Космографію» І. Блеу, де подаються відомості про системи Птолемея і Коперника; правда, книга широкої популярності не отримала і залишилася в рукописі. В 1674 році з ініціативи царя Олексія Михайловича він разом з учнями приступає до нового перекладу Біблії. На жаль, Епіфанію вдалося перевести тільки частина Нового Завіту - смерть перервала його праці; рукопис ж згодом загубилася. До грецької партії ставилися також ієродиякон Дамаскін, Євтимій Чудовський і брати Ліхуди. У всій московської інтелігенції кінця XVII в. ці перекладачі були самими плідними, але їх переклади виявлялися занадто складні для читання. Принцип максимальної відповідності оригіналу перетворював їх переклади в повні підрядники. Але філософська основа їх поглядів була вже іншою, ніж у російській Середньовіччя, так як вони не прагнули через оригінал максимально наблизитися до Бога, а мали скоріше філологічні міркування точного проходження грецької граматики.

Найбільш яскравою фігурою серед перекладачів-латінофілов був, мабуть, Симеон Полоцький(1629-1680). Переклав він, правда, не так багато: «Книгу пастирської опіки» Григорія Великого і окремі фрагменти з творів Петра Альфонса і Вінцента де Бове. Але саме Симеон Полоцький остаточно проголосив граматичний принцип перекладу, представляючи в Москві культуру західноєвропейського типу. У його трактуванні мови оригіналу підкреслюється важливість розуміння його граматичної структури і ніякого значення не надається зв'язку між мовним знаком (словом) і божественним прообразом. Подання про іконічні характері знака втрачає свою актуальність для перекладу. Все вирішує взаємовідношення двох систем умовних знаків - грецької і слов'янський, а регулює ці взаємини граматика.

Як ми бачимо, ця ревізія послівного принципу істотно відрізняється від західноєвропейської, де в той же час (XVI-XVII ст.) Концепція послівного перекладу змінилася лютеровской концепцією нормативно-змістовного відповідності, орієнтованої на норму мови перекладу, а в оригіналі визнавала лише зміст. Але найголовніша відмінність полягає в тому, що Лютеру вдалося домогтися зміни підходу до перекладу головної книги того часу - Біблії; в Росії ж позиції перекладачів, традиційно підходили до перекладу Писання, не похитнулися. Окремі спроби по-новому підійти до перекладу духовної літератури все ж зустрічаються. Так, Авраам Фирсов здійснює переклад Псалтиря, використовуючи розмовну російську мову; проте переклад цей був заборонений церквою.

Отже, процеси, що відбувалися в культурному житті Росії в XVII ст., Підготували плідний грунт для тих змін, які відбуваються в наступному, XVIII в. При цьому ресурси найбільш рішучого подолання старого зосередилися в основному в палатах Посольського наказу, робота якого не була обмежена рамками «партійної» чернечого вузькості і в значній мірі регулювалася вже нагальними потребами уряду і громадян.


Лекція 4

1. Переклад в 18 ст.

· Петровська епоха (18 століття)

· Катерининська епоха (18 століття)

2. 19 століття в Росії (Жуковський, Лермонтов, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Фет)

· Перекладацькі праці Карамзіна.

· Внесок Пушкіна і Лермонтова в вдосконалення мистецтва перекладу в Росії.

· Внесок В. А. Жуковського і Г. Р. Державіна

· Внесок інших видатних перекладачів (Гнєдич Н. А. Польовий, А. І. Кронеберга, П. І. Вейнберг, Н. А. Холодковский, А. Л. Соколовський)

· ВНЕСОК І. С. Тургенєва, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського в перекладацьку культуру

· Ірінархом Введенського

· Апологет буквального перекладу А. А. Фет

Переклад в Росії XVIII в.

АЛЄКСЄЄВА (СТР. 87-90)

Петровська епоха

Якщо для всієї Європи XVIII ст. було століттям класицизму і Просвітництва, то для Росії він в першу чергу почався як епоха Петра! Петровська епоха була переломним часом, коли переривалися багато колишні традиції і вводилося багато нового. Росія в XVIII в. зробила величезний ривок у розвитку всіх областей перекладу, рішуче відходячи від православної традиції і приєднуючись до західноєвропейської.

Зміни в сфері перекладу відповідали змінам у житті українського суспільства. «Прорубавши вікно в Європу» і отримавши можливість прямого контакту через Балтійське море з передовими західноєвропейськими країнами, Росія швидко почала реорганізовуватися за європейським зразком. Посилилася і обросла багатоступінчастої системою адміністративних ієрархій царська влада. І якщо раніше керівництво процесом перекладу йшло в основному з монастирів, то тепер з'явився сильний конкурент - держава. Державне несхвалення засиллю серед перекладів текстів «божественного» змісту виразно звучить в указах Петра I. Корисними і важливими оголошуються переклади, що несуть в Росію нові знання. Діапазон перекладів світських нехудожніх текстів з різних областей знань різко розширюється: військова справа, юриспруденція, інженерна справа, кораблебудування, фортифікація, архітектура, математика, астрономія, географія. Переклади на початку XVIII в. в Росії складають до 90% всіх текстів російською мовою. Потреба в засвоєнні з максимальною повнотою пізнавальної інформації тексту і сам характер текстів (відсутність вимислу, фігур стилю, індивідуальних авторських особливостей стилю) стихійно породжує нові принципи перекладу, близькі до тих, які двома століттями раніше проголосив в Західній Європі Мартін Лютер.

Сам Петро I формулює основи цього підходу: «... І не слід мова від мови зберігати в перекладі, але точию, сенс сенс виразумев, на своїй мові вже так писат, як зрозуміліше може бути ... »47. Петро вважав високу якість перекладів справою державної ваги і намагався пильно за ним стежити. Контроль стосувався особливо спеціальних текстів, де він рекомендував усувати зайві краси і передавати тільки найголовніше, «... щоб тому книги перекладені були без зайвих розповідей, які час тільки витрачають і у побожних полювання от'емлют ...»48. Прагнучи підкреслити державну важливість перекладів, Петро I перекладав і сам: в 1707-1708 рр. він переклав «Архітектуру» Бароцци та Віньоли.

Особлива турбота про переклади спеціальних текстів відбилася і в указі Петра від січня 1724 р який фактично встановлював суворі рамки спеціалізації перекладів і перекладацької праці: «... Ніякої перекладач, не маючи того мистецтва, про якого переводить, перезвістка то не зможе». Під «мистецтвом» в даному випадку слід розуміти знання предмета - наукового або технічного49.

Петро вважав, що стиль перекладів повинен бути близький до стилю посольського наказу. З цим пов'язана його критика надісланого йому в 1717 р перекладу «Географії генеральської» Б. Варения, виконаного Ф. Полікарповим. Суть критичних зауважень Петра зводиться до того, що, з одного боку, переводити треба не підрядковий, а за змістом, а з іншого боку, не користуватися з метою прикраси російського тексту високим стилем, а слідувати прийнятим канцелярським нормам: "Не високих слів словенських» , а «посольського наказу вживати слова»50.

Але мода на все іноземне, яка супроводжувала масоване засвоєння нових знань, приводила до великої кількості лексичних запозичень з живих європейських мов (насамперед - з французької), в основному шляхом транскрипції або транслітерації. Часто це були слова, вже існуючі в російській мові, такі як «сенс» в процитованому петрівському указі. Надлишок іноземних слів на догоду моді на іноземне звучання утруднював розуміння змісту перекладного тексту.

Стежив Петро і за переказами художньої літератури, в основному не вникаючи в якість перекладу, а намагаючись сприяти їх виданню в Росії. У 1709 р він велів І. А. Мусін-Пушкін виправити і видати текст перекладів байок Езопа, виконаний в кінці XVII ст. Іллею Копієвський.

Прагнення забезпечити регулярність культурних контактів через переклад проявилося і в указі про створення Академії в Росії, який Петро I видає за рік до своєї смерті, в 1724 р .: «Учинити Академію, в якій би навчалися мовам, також іншим наукам і знатним мистецтвам, і переводили б книги »51.

У 1735 р при Академії створюється «Російське зібрання» фактичний перша професійна організація перекладачів в Росії, яка проіснувала до 1743 р Указі президента Академії говорилося: «Перекладачам сходитися в Академію двічі в тиждень ... зносячи і прочитуючи все, хто що перевів, і мати тщание у виправленні російської мови трапляються перекладів ». Члени «Зборів» дійсно не тільки переводили, а й обговорювали і рецензували переклади. Один з них, А. Адодуров, висував наступні критерії оцінки перекладів: переклад повинен

1) повністю збігатися з оригіналом;

2) бути викладений чітко і без граматичних помилок;

3) не порушувати мовних норм.

Велася і індивідуальна робота з підготовки перекладачів: відомо, наприклад, що в 1750-і рр. М. В. Ломоносов індивідуально займався перекладом з Н. Поповський.

Поступово змінюється і порядок оплати за перекладацьку працю: якщо спочатку переважали разові винагороди, то з часом їх змінює договірна оплата за друкований аркуш.

Перед російськими перекладачами XVIII в. постало завдання створення термінології самих різних областей знань, і разом з тим - завдання донести до читача зміст спеціального тексту в доступній формі. Усвідомлюючи свою місію, перекладачі того часу бачили в ній «служіння істині»52 і «служіння батьківщині» ".

Поступово формується і усвідомлення перекладачами етики своєї професії; воно звучить, наприклад, на початку XVIII ст. в висловлюванні Феофана Прокоповича: «Не було б то переводіті, але своє щось писати», де відображена думка про відповідальність перекладача за збереження вихідного тексту54.

Говорячи про діапазоні перекладаються в цей час текстів, не можна обійти Біблію - текст, який зіграв, як відомо, ключову роль в європейській Реформації і переході від послівного перекладу до нормативно-змістовному. Однак в Росії, незважаючи на указ Петра I, виданий в 1712 р, про необхідність створення нового перекладу, Біблія протягом XVIII ст. переводилася лише одного разу (!). Спроба була зроблена в 1718 р, коли пастор Ернест Глюк перевів Святе Письмо на російську мову; проте переклад був втрачений під час російсько-шведської війни. За дорученням Петра I Глюк в Москві заново почав роботу над перекладом, але, не завершивши її, помер в 1765 р Більше перекладів на російську мову не робилося. Правда, в 1751 році було випущено нове, виправлене видання Біблії церковнослов'янською. Серед причин такого незначного інтересу до писання Семенець та Панасьєв55 називають відсутність фахівців і боязнь церкви втратити монополію на інтерпретацію Письма. Але сам факт відходу на периферію суспільних інтересів цього колись такого важливого для Русі тексту цілком узгоджувався з «секулярним зрушенням», який несла з собою Петровська епоха. Світські цінності і світські інтереси вперше в російському суспільстві висунулися на передній план.

Катерининська епоха.

АЛЄКСЄЄВА (СТР. 90)

У перші три десятиліття XVIII ст. перекладів художніх текстів дуже мало (близько 4% всієї перекладної літератури). Але потім їх обсяг різко зростає, тому що епоха Просвітництва, яка прийшла на російський грунт, оголошує культурні інтереси інтернаціональними. Росіяни просвітителі ставлять перед собою задачу ознайомлення суспільства з іноземними творами, прагнуть засвоїти чужий літературний досвід і збагатити тим самим рідну літературу. Однак зв'язок між текстами оригіналу та перекладу в XVIII в. досить складна. По-перше, важко провести межу між перекладними й оригінальними творами. І канони класицизму, і уявлення епохи Просвітництва розглядають оригінал лише як підмога для створення досконалого тексту. У першому випадку - для досягнення естетичного ідеалу, в другому - для освіти суспільства. По-друге, між оригіналом і перекладом часто існує мова-посередник, як правило французький. У цьому подвійному відображенні текст перекладу неминуче багато втрачав. Анонімність публікацій, з якої ми часто стикаємося в XVIII в., - Ще одне свідчення того, що в цей час не суттєва була установка на ідентичність текстів. Переклад був підпорядкований суспільно-культурним завданням. Ось чому кожен перекладач того часу постачав свій переклад розлогим передмовою; не випадково XVIII в. вважається століттям перекладацьких передмов56.

Відсутність відчуття національних кордонів тексту, національної специфіки давало перекладачам можливість застосовувати прийоми адаптації. Так, перекладач Е. І. Костров, переводячи в 1781- 1788 рр. «Іліаду» Гомера, вводить такі культурні заміни, як «чоботи», «сталь», «ґудзики»; перекладач Глєбов зросійщує особисті імена у Вольтера: Перро, Колен і Піретга перетворюються в Сидора, Карпа і Агафії. Згладжуються також надто новаторські, незвичні тенденції стилю: в перекладі відомого роману І.-В. Гете57 стилістика Бурі і Натиску замінена на більш традиційну, звичну. Непоодинокі й сюжетні заміни, цілком в дусі класичного перекладу: наприклад, в фіналі трагедії Шекспіра «Ромео і Юлія» у перекладача Вас. Померанцева (переклад 1790 г.) ворогуючі сім'ї Монтеккі і Капулетті примиряються.

Специфіка перекладацьких завдань відсуває на задній план проблеми збереження форми не тільки в сфері індивідуального стилю і літературного напряму, але і в сфері жанру. Вірші переводяться часто прозою, проза - іноді віршами.

До середини XVIII в. кількість перекладів художніх творів різко зростає, і в загальній масі текстів художньої літератури російською мовою переклади становлять спочатку 98-99%, потім до 60-м рр. цей відсоток дещо знижується, але протягом усього XVIII ст. перекладів постійно більше, ніж оригінальної літератури.

В 1758 при Академії відкривається 2-я друкарня, завдання якої -друкування перекладної белетристики. Саме на белетристику припадає основний читацький успіх. Видавець Новіков нарікає, що хоча «найкращі книги» надруковані, «але їх і десяту частку проти романів не купують»58. У 50-70-х рр. з'являються переклади на російську мову творів Лессажа, Прево, Філдінга, Сервантеса, Маріво і ін., що стало каталізатором зародження російського роману, першими авторами якого були Емін, Чулков, Хераськов. Перекладна література формує літературні смаки, збагачує мову російської прози, розвиває техніку сюжетної побудови. Особливо важливо те, що поряд з традиційними творами античності все частіше і частіше переводяться сучасні, написані в XVIII в.

Особливо важливий в той час був внесок, який внесли в розвиток перекладу великі діячі російської культури: Тредиаковский, Ломоносов, Кантемир. Переклади Василя Тредиаковского утворили свого роду рубіж, що знаменує перехід до специфіки XVIII в. в області перекладу. Перевівши в 1730 р «Їзду в острів любові» П. Тальмана, він позначив і характерну тематику XVIII ст., І нові засоби: вперше для перекладу художнього твору застосовувався російську мову, а не старослов'янську. Це цілком поєднувалося з вкоріненими вже на той час ідеями Петра I: користуватися при перекладі наукових і технічних книг мовою посольського наказу. Таким чином, в XVIII в. відбувається рішуча зміна коштів ПЯ (переводить мови) в російській історії перекладу. Перекладати стали на що формується загальнодержавний літературну російську мову.

Тредіаковський з'явився і зачинателем силабо-тонічної системи віршування на російському грунті, і творцем російського гекзаметра (по його стопах піде згодом Гнедич).

Замінюючи старослов'янізми російськими словами, Тредіаковський створив лексику, яка міцно увійшла в російську мову: «марність», «непорочність», «цілісність», «ліховідность» і ін.

Дотримуючись в цілому поетиці класицизму, Тредиаковский-перекладач не обмежувався її рамками, доводячи необхідність стилістичної диференціації, якщо мова автора володіє індивідуальною своєрідністю59.

Перекладацька творчість А. Д. Кантеміра розвивалося в тому ж руслі. Мовою перекладу він також обрав російську, а не старослов'янську, вводячи неологізми ( «речовина», «любомудріє» і ін.) І забезпечуючи переклади обширнейшими коментарями. Просвітницьку місію перекладу в Росії в цей час ілюструє той факт, що саме завдяки перекладу Кантемиром в 1740 р трактату Б. Фонтенеля «Розмова про безліч світів» росіяни познайомилися з системою Коперника.

З латини, грецької, німецької, французької, італійської перекладав М. В. Ломоносов. Між іншим, йому належить одна зі спроб перекладу «Іліади» Гомера (пісні 8, 9, 13 - олександрійським віршем). Просвіта Ломоносова не обмежувалася, однак, збагаченням російської літератури «корисними» книгами. Багато часу він приділяв також рецензування чужих переказів.

Аж до 60-х рр. XVIII ст. переводяться в основному твори классицистических жанрів (ода, трагедія), а також філософські твори. Катерининська епоха, відзначена переходом до просвіти, переносить акцент на художню прозу. Катерина II активно підтримувала перекладацьку діяльність і навіть разом зі своєю свитою перевела в 1767 р роман Мармонтеля «Велізарій». Перекладацька діяльність стає модним і престижним справою, хоча і побічним, так як забезпечити своє існування перекладом було складно.

У 1768 р Катерина II заснувала «Збори намагаються про переклад іноземних книг на російську мову» і призначила 5 тисяч рублів на щорічну оплату перекладачів. В репертуар перекладів «Зборів» входили книги з точних і природничих наук, філософії, і в меншій мірі - художня література. «Кандид» Вольтера і «Подорож Гуллівера в країну ліліпутів» Свіфта були переведені перекладачами «Зборів» і користувалися великим попитом. «Збори» проіснувало до 1783 р, і за цей час їм було видано 112 перекладних творів в 173 томах. В цілому в другій половині XVIII ст. серед перекладів художніх творів на першому місці французька література (вона виходить в абсолютні лідери ще в 30-і рр.), на другому - англійська, потім - німецька.

Завершуючи опис процесів, що відбувалися в російській історії перекладу на протязі XVIII ст. і кардинально змінили не лише техніку перекладу і його статус в суспільстві, а й зовнішність російської словесності, слід нагадати, що культурний розвиток безперервно, і тому будь-який підрозділ його на історичні періоди досить умовно.

Перекладацькі праці Карамзіна і Жуковського (кінець 18 століття-перехідна епоха)

Перехід до нових тенденцій XIX в. відбувається поступово, і, очевидно, можна виділити кілька славних імен перекладачів перехідної доби, короткого часу російського преромантизма, коли відточується сформувався в попередні роки російська літературна мова, але зміни, що вносяться до переведення, пояснюються вже не тільки інтенцією просвітницької адаптації, а ще й уточненням синтаксичних і лексичних параметрів норми, в тому числі - концептуалізації вводяться шляхом запозичення іншомовної лексики нових понять. Найбільш характерна постать серед перекладачів цієї пори - Н. М. Карамзін60.

Відмінною рисою його перекладацького стилю був перш за все «Не схилення на наші звичаї» творів іншомовних письменників, а відтворення їх авторського стилю. Таким чином, вже намічався відхід від виправних перекладів його попередників. Крім того, Карамзін надзвичайно розширює сферу перекладацьких інтересів російської літератури: «Творчий дух живе не в одній Європі; він є громадянин всесвіту ». Або: «Я так працюю, тобто перекладаю кращі місця з кращих іноземних авторів, давніх і нових ... Греки, римляни, французи, німці, англійці, італійці ... Навіть і східна література входить в план *.

Серед славних імен перекладачів кінця XVIII в. крім Н. М. Карамзіна (ввів в російський побут 72 учасника), також і Г. Р. Державін (перекладав Горація, Піндара, Анакреона, Сапфо і т. п.), і І. А. Крилов, і А. Н. Радищев. Їх переклади, а також власну творчість, нерозривно пов'язане з перекладами, привели до формування на рубежі XVIII-XIX ст. самостійної російської літератури і створення так званого «середнього складу» російської художньої прози.

До кінця XVIII в. заняття перекладами входять в побут освічених дворянських сімей. У цей час у ставленні до перекладному тексту назріває рішучий перелом.

XIX ст. в Росії.

АЛЄКСЄЄВА (СТР. 94- 101)

XIX ст. називають часом «золотим століттям російської літератури». З такою ж підставою його можна назвати і золотим століттям художнього перекладу в Росії. Але якщо на початку цього століття ще йшло бурхливий розвиток жанрів, стилю, мови художньої літератури та переклад був необхідний для збагачення фонду зразків для наслідування, - то далі, на всьому протязі XIX ст., Велика кількість перекладів пов'язано було швидше з задоволенням запитів російського читача, вже володів розвиненим літературним смаком, який звик до шедеврів своєї літератури і бажав познайомитися і з шедеврами чужих літератур і народів. Цим новим запитам цілком відповідали і новий погляд на переклад, і нової перекладу, які утвердилися в руслі романтичного напряму; починаючи з цього часу російська теорія і практика перекладу повністю інтегрується в європейський культурний процес, і відмінності можуть вбачатися хіба що в пропорціях вводяться в російський культурний побут імен. Але це розходження кількісні, а не якісні. У Росії, як і в інших країнах Європи, переводять багато, переклади різноманітні, а принципи перекладу досить схожі. Імена перекладачів, які зробили значний внесок у російську культуру в XIX в., Незліченні.

Праця деяких з них докладно описаний в двох авторитетних монографіях (Еткінд Є. Г. Російські поети-перекладачі від Тредіаковського до Пушкіна.-Л., 1973; Левін Ю. Д. Російські перекладачі XIX в. - Л., 1985

Тут же ми спробуємо коротко описати основні тенденції розвитку перекладу в Росії протягом XIX століття - на невеликому числі характерних прикладів.

Внесок Пушкіна в вдосконалення мистецтва перекладу в Росії.

Отже, на рубежі XVIII-XIX ст. в Росію, як і в західноєвропейські країни, прийшов романтизм. Романтизм змусив і російських перекладачів піклуватися насамперед про передачу національного колориту першотвору. як зазначав А. С. Пушкін, який, мабуть, точніше всіх висловив специфіку нового підходу, і його власні переклади - з Міцкевича, Катулла і ін. можуть служити кращою ілюстрацією романтичного перекладу. Причому мова йшла зовсім не про зовнішню екзотики. Дуже показові в цьому плані переклади «Пісень західних слов'ян», виконані Пушкіним з французького. Це одинадцять пісень з книги Проспера Меріме «Гузла, або Збірник іллірійських віршів, записаних в Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині" (1827). Проблема автентичності цих пісень (вже сучасниками, які дорікали Меріме в містифікації) Пушкіна абсолютно не хвилювала. Як зазначав Е. Еткінд, «його приваблювали не" звичаї ", не екзотика ... але історична своєрідність минулих епох, національні особливості різних народів, - словом, специфічний лад свідомості людей різних часів і націй»61. Однак Пушкін як художник пішов значно далі чисто романтичного сприйняття текстів чужих культур через переклад - це було, крім передачі національної специфіки, творче сприйняття літературно-історичних та індивідуально-авторських стилів, про що точно сказав В. В. Виноградов: «Пушкін довів здатність російського мови творчо освоїти і самостійно, оригінально відобразити всю накопичену багатьма століттями словесно-художню культуру Заходу і Сходу »62. У цьому він набагато випередив свій час.

Внесок В. А. Жуковського і Г. Р. Державіна в вдосконалення мистецтва перекладу в Росії.

Більшість же російських перекладачів початку XIX в. вирішували скромніші завдання, серед яких передача національної специфіки хоча і домінувала, але рідко виходила за рамки передачі зовнішньої екзотики. Часом така передача супроводжувалася інтеграцією екзотичних компонентів в власний стиль автора перекладу. Перш за все, це стосувалося перекладачів, які створювали і власні яскраві твори. Серед таких перекладачів безумовно виділяється В. А. Жуковський. По суті, він першим познайомив російського читача з поетичною творчістю Гете, Шиллера, Уланда, Клопштока, Гебеля, Бюргера63. Переклади займали значне місце в його творчості впродовж усього життя, і зміна принципів, засвоєних від колишньої, класицистичної традиції, добре помітна.

Починав Жуковський з переробок в російській дусі, які зустрічаються часто в епоху класицизму, і в цьому перш за все був спадкоємцем Державіна. Г. Р. Державін і не приховував вільного поводження з оригіналом, більш того, він, за традицією XVIII в., Не рахував свої Русифікується переклади перекладами і рідко вказував ім'я автора оригіналу. Твори Горація, Анакреона, Піндара, Сапфо в перекладах Державіна обростають російськими реаліями. Ерот замінюється Лелем, з'являються російські персонажі: Суворов, Румянцев, Катерина II. З'являються терема, страви російської та французької кухні: борщ, фрикасе, рагу, устриці.

У Жуковського русифікація не обмежується окремими компонентами і переростає в повну заміну національної картини. Такий перший його переклад балади Г. Бюргера «Ленора», який під назвою «Людмила» був опублікований в 1808 р .; тут історичне тло оригіналу - австро-прусська війна 1741-1748 рр. - Замінений Лівонської війни XVI-XVII ст., А грубуватий народну мову - фразеологією поезії російського сентименталізму. У другій, найбільш улюбленої читачами версії цієї балади, яку Жуковський опублікував в 1813 р, - «Світлані» - дія і зовсім переноситься в казкову, язичницьку російську старовину; казковий колорит набувають і мовні засоби. Таким чином, Жуковський пропонує комплексне переосмислення в національному дусі: Зі зміною історичної дистанції, характеру дійових осіб, їх імен і антуражу. Зберігається лише романтична колізія нареченого-примари. До збереженню чужого національного колориту Жуковський переходить поступово; останній його переклад «Ленор» (1831) передає національний колорит оригіналу у всій його повноті.

Подібний шлях видається цілком закономірним. Адже національну специфіку значно простіше усвідомити рідною матеріалі, відчути зсередини її стрижень, який в ту пору найчастіше. іменувався «народним духом», а потім уже перенести цей досвід на матеріал чужих національних культур. Тільки тоді їх зовнішні, «екзотичні» прикмети знайдуть своє пояснення і складуться в єдину систему.

У перекладах Жуковського проявляється і інша характерна для романтичного перекладу риса усвідомлення власної творчої індивідуальності, свого авторського «я» при перекладі. Як справжній романтик, Жуковський в перекладі завжди суб'єктивний, він не прагне і не вважає за потрібне приховувати своє бачення світу, і воно обов'язково проявляється в перекладі. Суб'єктивність перекладача виявляється необхідним компонентом перекладу. Вперше перекладач усвідомлює творчу, міросозерцательную основу своєї праці, саме в романтичну епоху. Для Жуковського це - трепетне ставлення до віри, в ім'я якого він згладжує богоборческие інтонації в монологах Ленор навіть у версії 1831 р .; словник його улюблених, «чутливих» слів: «мука», «томління», «тихий», «милий» і т. п .; сором'язливість при описі чуттєвих подробиць земної пристрасті.

Внесок М. Ю. Лермонтовав вдосконалення мистецтва перекладу в Росії.

Аналогічний підхід ми знаходимо і в нечисленних перекладах М. Ю. Лермонтова.І переклад з Байрона ( «Душа моя похмура. ..»), І переклад з Гейне ( «На північ від Санта Клауса ...») повністю підпорядковані не тільки стилістиці оригінальної творчості Лермонтова, а й специфіку його художнього світогляду. Зрозумілим з цієї точки зору є відмова від передачі романічної колізії у вірші Гейне, яка оформлена в оригіналі за допомогою метафори «der Fichtenbaum» - «die Palme». Поет не зберігає протиставлення чоловічого і жіночого роду (в його перекладі це «сосна» і «пальма»), наповнюючи переклад образами нерозділеного туги і самотності, властивих його власному світосприйняттю.

Внесок інших видатних перекладачів

Романтичним принципам підпорядковується і підхід Н. І. Гнєдичадо знаменитого перекладу «Іліади» Гомера, хоча відбиток «високого» стилю класицизму тут помітний. І епітети: «розоперстая Еос», «лілейнораменная Гера», побудовані за правилами давньогрецької стилістики, і грецькі екзотизму: «каріяне», «лікійці» (назви племен), «Міріка» (вид дерева), «понт» (море), і той аналог грецького метричного гекзаметра, який запропонував Гнедич, кажуть про єдину систему передачі національного колориту, запропонованої перекладачем.

В подальшому розвитку перекладацької майстерності в Росії зміцнюються і розвиваються різноманітні прийоми, що дозволяють передати національну своєрідність оригіналів, яке розуміється гранично широко: воно включає і відмінні риси літературного напряму, і жанрову специфіку, і особливості індивідуального стилю автора. Набір мовних засобів, що оформляють всі ці риси, представляється перекладачам як якась сума значущих ознак, не передати які не можна - на мові сучасної теорії перекладу ми назвали б їх інваріантними. Прагнення передати неодмінно всю цю суму нерідко призводить до розширення тексту, яке пороком не рахується. Однак в розряд значущих потрапляють далеко не всі відомі нам постаті стилю: перекладачі XIX ст., Як правило, залишають поза передачею гру слів, ритм прози, не знаходять коштів для передачі діалектального забарвлення оригіналу.

Протягом XIX ст. в поле зору російських перекладачів потрапляють всі значні твори європейської літератури - як попередніх століть, так і сучасні. Особливо популярні Шекспір, Гете, Шиллер, Гейне. Шекспіра, наприклад, переводять такі великі перекладачі, як Н. А. Польовий, А. І. Кронеберга, П. І. Вейнберг, Н. А. Холодковский, А. Л. Соколовськийі багато інших. З'являється кілька поетичних версій «Фауста» Гете - серед них виділяються ранній переклад М. Вронченко(1844) і більш пізній - Н. А. Холодковского, який не втратив популярності у читача до сих пір.

Перекладачі цієї пори - в основному перекладачі-професіонали, які переводили багато, часто - з кількох європейських мов і мали планові видавничі замовлення. Крім уже названих перекладачів, місію збагачення російської словесної культури успішно виконували також: Н. В, Гербель,перекладач творів Шекспіра і Шіллера, редактор і організатор видань зібрань творів цих авторів; Д. Є. мін,все життя присвятив перекладу «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі; В. С. Лихачов,перекладач комедій Мольєра, «Сіда» Корнеля, «Марії Стюарт» Шиллера, «Натана Мудрого» Лессінга.

Творчість великих французьких, англійських, німецьких (в меншій мірі) прозаїків ставало відомо російським читачам незабаром після виходу в світ оригіналів. Це були Гюго, Дюма, Бальзак, Доде, Мопассан, Золя, Флобер, Діккенс, Теккерей, Гофман, Жюль Верн і багато інших авторів. Вибірково переводилися також твори польських, чеських і болгарських письменників.

Нові вимоги, які висував до якості перекладів XIX ст., Призвели до виникнення нових перекладів вже популярних і переведених перш творів. Серед таких незаперечних лідерів крім Шекспіра, слід назвати «Дон Кіхота» Сервантеса, «Робінзона Крузо» Дефо, «Подорож Гуллівера» Свіфта, філософські повісті Вольтера.

Про важливому місці, яке займали переклади художніх творів, свідчило і активну участь літературної критики в обговоренні якості перекладів64.

Серед критеріїв якості перекладу, висунутих російської літературної критикою, - повноцінне розуміння мови і художнього задуму оригіналу,

дотримання норм літературної російської мови,

збереження національної специфіки і, нарешті,

передача «враження» від оригіналу,

яке багато критики тлумачать досить суб'єктивно і яке дає грунт для «смакових» і ідеологізованих оцінок. Саме вони дають себе знати в критичних статтях Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Писарєва. Явно ідеологічний заряд мали і докори з приводу творів, які обирають перекладачами, чітко звучать в відомій статті Д. І. Писарєва «Вільні російські перекладачі» (1862).

навпаки, мало місця в критичних роботах приділялася техніці художнього перекладу, передачі конкретних мовних засобів стилю, що відображають індивідуальний стиль автора і історичну дистанцію. І це цілком узгоджувалося з рівнем лінгвістичних знань: лексикологія, історія мов, стилістика перебували ще в стадії формування і не надавали об'єктивної опори для оцінки перекладного тексту в усіх цих аспектах.

ВНЕСОК І. С. Тургенєва, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського в перекладацьку культуру

Особливе місце в перекладацькій культурі XIX ст. займають переклади відомих російських письменників - І. С. Тургенєва, Л. М. Толстого, Ф. М. Достоєвського.Мабуть, про всі ці дослідах можна говорити лише як про частину своєї творчості цих авторів. Але якщо Тургенєв, переводячи повісті Флобера, вибрав автора, близького за духом і системі художніх засобів, і тому Флобер в його передачі схожий на Флобера, то інші два учасника - Толстой і Достоєвський - цілком підпорядкували перекладається матеріал власним художнім принципам. Перекладаючи роман Бальзака «Євгенія Гранде», Достоєвський наділив мова героїв інтонаціями і лексикою своїх власних героїв; Толстой ж, переводячи «Порт» Мопассана, навіть змінив назву новели, назвавши її «Франсуаза», і не прагнув взагалі точно зберегти текст.

під другій половині XIX ст. у російських перекладачів з'являється інтерес до вирішення нових завдань, які раніше часто відходили на другий план. Мова йде про спроби освоєння формального багатства першотвору. Найбільших успіхів у цьому досягли поети - прибічники напряму «Мистецтво для мистецтва»: А. К. Толстой, Кароліна Павлова, Мей, Майков, Фет. В оригіналі їх цікавила насамперед витонченість ритму, примхливість чергування рим, контраст довжини віршованих рядків, рідкісні розміри. Їх досвід збагатив російську поезію, а більшість перекладів міцно увійшло в російську культуру (хорошим прикладом можуть служити переклади балад Гете «Коринфская наречена», «Бог і Баядера», виконані А. К. Толстим).

На протилежному полюсі знаходилися поети-різночинці: Плещеєв, Курочкін, Мінаєв, Михайлов. Вони бачили в поезії, а значить - і в перекладі засіб освіти народу і, виходячи з цього надзавдання, допускали різноманітні зміни при перекладі. Одним з методів було «схиляння на свої звичаї», русифікація реалій оригіналу - Адже вона дозволяла наблизити зміст оригіналу до чітателю- метод давно випробуваний. В результаті своєрідність першотвору не було збережено, але іноді виникали тексти, які дуже подобалися людям, тому що були стилізовані в дусі рідної їм фольклорної основи.

Така щаслива доля спіткала поезію Беранже в перекладах Курочкіна, де Жан і Жанна замінені на Ваню і Маню, monsieur le comissair - на околодочного, але посилення простонародного колориту зробило ці тексти дуже популярними, і вони швидко стали надбанням російської культури. Менш вдалими були переклади різночинців, які орієнтувалися тільки на передачу соціального акценту в змісті, а форму передавали механічно, без урахування вітчизняної традиції. (Такий Гейне в перекладах М. Л. Михайлова, який спробував штучно «насадити» в російській поезії дольник. Успіху його досліди не мали, а дольник прийшов в російську стиховую культуру пізніше, з поезією Блоку).

Говорячи про мистецтво передачі формальних особливостей оригіналу, або, на сучасній мові - формальних домінант його стилю, варто відзначити перекладача Діккенса і Теккерея - Ірінархом Введенського,який став відомий ще в середині 50-х рр. У XIX ст. він був дуже популярний, а потім осміяний і забутий. Осміяний він був через незграбних зворотів мови ( «сперся головою», «жорстокосерді серця»), через комічної суміші канцеляризмів і високого стилю ( «за відсутністю червоної троянди життя моя буде розбита ... і я добуду собі таку») . Чи не влаштовувала критиків XX в., серед яких найбільш всебічний аналіз представив К. І. Чуковський65, і непомірна вільність перекладу, численні додавання від себе. Але заради справедливості варто зазначити, що в історії перекладу того часу це був, мабуть, найяскравіший досвід передачі індивідуального стилю письменника. І читачі високо оцінили це: Діккенса в перекладах Введенського полюбили як яскравого автора, стиль якого не сплутати зі стилем інших англійських письменників. А зберігати стиль письменника і в той же час повноту тексту в той період ще не вміли; спроби зберігати цю хитку гармонію стали завданням наступного, XX в. Але Введенський і без того набагато випередив своїх сучасників-перекладачів. Йому інтуїтивно вдавалося те, що було усвідомлено і описано тільки в середині XX ст .: передати ритм прози і «чутливу» забарвлення мови персонажів. І оскільки «чутливої» лексики він додав, в перекладі вийшла так звана посилена стилізація, яка сприяла збереженню м'якої гумористичної забарвлення диккенсовского оповідання.

Таким чином, російське мистецтво перекладу протягом XIX в. збагатилося в основному уявленнями і технічними прийомами, що дозволяли у все більшій мірі передавати багатство художніх творів. Серед них: необхідність збереження національного, жанрового та індивідуальної своєрідності першотвору. Стало остаточно зрозуміло, що в рамках послівного, «буквального» перекладу вирішувати такі завдання неможливо; навпаки - вільний переклад вітався, якщо він сприяв збереженню «враження».

Єдиним стійким апологетом буквального перекладу виступав відомий російський поет А. А. Фет. Фет вважав оригінал незбагненним в його красі і закликав перекладача до максимальної буквальності перекладу, за якою «читач з чуттям завжди вгадає силу оригіналу»66. Однак на ділі такий підхід приводив до внеконтекстуальному сприйняття слова і численних помилок.

Так, переводячи Шекспіра, Фет невірно прочитав англійське слово «wit» (дотепність) як «writ» (написане), і виник загадковий текст перекладу:

Адже у мене ні письмового немає,

Ні слів, ні сильної мови, ні рухів,

Щоб хвилювати людську кров67.

Отже, протягом XIX в. російські перекладачі накопичували солідний досвід перекладу художніх творів, розкриваючи в тексті оригіналу все нові верстви його особливостей і намагаючись їх передавати. Це були насамперед національне, жанрове та індивідуальне своєрідність оригіналів в їх конкретних мовних проявах: емоційному забарвленню, ритмі і т.п.


лекція 5

20 століття. ЧАСТИНА 1

ПЛАН

1. переклад на початку 20 століття

· Рубіж XIX-XX ст.

· «Ми свій, ми новий світ побудуємо

· культуру- в маси!

· мови - в маси!

· Гасло інтернаціоналізму.

2. Численні переклади з мов народів Радянського Союзу.

· підрядник

3. Переклад епохи непу

4. Ортодоксальний переклад 30-40-х рр

5. Видатні радянські перекладачі.

1. Переклад на початку 20 століття

АЛЄКСЄЄВА СТР. 101

Рубіж XIX-XX ст. Процеси, що відбувалися на рубежі століть у Росії і в інших європейських країнах, в цілому схожі. Уже до кінця XIX в. з'являються симптоми, що знаменують новий період у розвитку теорії та практики перекладу. Розширюються знання людини про світ, розвиток техніки набуває лавиноподібний характер, мистецтво багато в чому звільняється від ритуальних функцій, і найважливішим для людини стає прикладне його використання, що найяскравіше проявилося в мистецтві модерну. Все це породжувало потребу в обміні інформацією, який забезпечувався в першу чергу перекладом. Як в Росії, так і в інших європейських країнах потреба в перекладі в цей період надзвичайно велика.

Одночасно у всіх європейських мовах (виняток становить, мабуть, тільки норвезький) встановилася і офіційно закріпилася на початок XX в. літературна письмова норма мови. Вона сприяла остаточному формуванню тих типів тексту, які грунтуються на нормі, в першу чергу - наукових та науково-технічних текстів. Поява літературної норми і її високий суспільний статус змінили уявлення про те, яким повинен бути переклад. Ця зміна часто трактують, як незначне, згадуючи про нього мимохіть і з негативною оцінкою. Йдеться про так звану «Техніці згладжування» (Нім. «Mapigende Technik» - термін Г. Раабе), яка нібито була пов'язана з низьким рівнем перекладацького мистецтва в той час. На ділі ж стався непомітний, але якісно важливий стрибок у практиці перекладу, що відображає нове уявлення про його еквівалентності. Тільки що утвердилась літературна норма мови була авторитетна. Вона поступово зводила докупи усні та письмові мови офі  ціального спілкування, стала показником рівня освіченості людини, поставила на єдину основу мови науки. Авторитет норми подіяв і на переклад художніх текстів. Багато з перекладів художніх творів тієї пори виглядають згладженими, одноманітними лише з тієї причини, що перекладачі усвідомлено прагнули використовувати авторитетну норму мови. Це безумовно зменшувало можливості передачі індивідуального стилю автора і частково - національної своєрідності творів. В результаті часто Шиллер опинявся схожий в перекладі на Гете, Гейне - на Шекспіра. Але це відбувалося швидше за все зовсім не через недбалість перекладачів, неуваги їх до оригіналу і занепаду рівня культури. Просто - на деякий час - літературна норма стала естетичним ідеалом.

Разом з тим інтерес до художньої літератури на рубежі століть був високий, причому намічалася явна тенденція до системності читання. Читач бажав мати у своїй бібліотеці не окремі твори, а зібрання творів улюблених авторів. Розширюється і географічний діапазон перекладаються авторів: наприклад, в Росії до традиційних країн - Франції, Англії, Німеччини - додаються Скандинавські країни, Іспанія, Італія, США.

Розквіт видавничої справи на рубежі XIX-XX ст. забезпечує зростання читацьких потреб. Книги перестають бути предметом розкоші, всюди, де є великі видавництва, випускаються, поряд з дорогими виданнями для багатих, книги в твердій палітурці для публіки середнього достатку, а також дешеві видання в м'якій обкладинці. Важливий внесок у формування книжкового дизайну внесла епоха модерну, що перетворила книгу у твір прикладного мистецтва.

Видавництвам потрібно багато перекладачів, кількість замовлень на переклади зростає. Письмовий переклад остаточно стає професійною справою. Підвищується суспільну вагу професійної перекладацької діяльності. Однак основний принцип перекладу рубежу століть - приведення до норми - відкриває можливість переводити будь-якого освіченої людини, тому переклад тексту як засіб додаткового заробітку розглядають багато.

Розширення і ускладнення уявлень про сутність мови, накопичення історичного і діалектального матеріалу різних мов, а також розвиток психологічного напрямку в мовознавстві знову породжують сумніви в можливості перекладу. Це сумнів обґрунтовують багато філологів того часу, зокрема відомий російський лінгвіст А. А. Потебня. Однак сумнів не означало відмови. Найяскравіше цей парадокс висловив В. Брюсов у статті «Фіалки в тиглі»: «Передати створення поета з однієї мови на іншу - неможливо, але неможливо і відмовитися від цієї мрії»68. Для практиків це сумнів означало скоріше постановку складніших перекладацьких завдань і готовність до спроби їх вирішення.

Провідні тенденції в перекладі початку XX ст. найзручніше проілюструвати на прикладах з російської історії. До цього часу крім домінуючого принципу орієнтації на літературну норму виявляються, мабуть, ще два.

Перший спирається на традиції XIX ст. і являє собою успішний досвід передачі національної своєрідності і формальних особливостей оригіналу. До числа таких перекладів можна віднести переклади А. Блоку з Гейне, Байрона, фінських поетів, а також переклади трагедій Евріпіда, виконані І. Анненський.

Іншим шляхом, який можна охарактеризувати як неоромантичній, йшли російські поети-символісти, пристосовуючи твір у перекладі до свого стилю. Характерним прикладом такого шляху є перекладацьку творчість К. Бальмонта.

Індивідуальний стиль Бальмонта прозирає в будь-якому його перекладі. Наприклад, сувора, але химерна стилістика англійської романтика Шеллі, зі складним синтаксисом і вселенськими піднесеними образами, обростає вишуканої пишною образністю, властивою Бальмонт:

Шеллі (підрядник): Бальмонт:

1) лютня рокіт лютні-чарівниці

2) сон розкішна млість

3) ти так добра Ти мені близька, як ніч сяйво дня,

як батьківщина в останню мить вигнання.

К. І. Чуковський не випадково прозвав Бальмонта - перекладача Шеллі «Шельмонтом»: за цією образною характеристикою стоїть поруч з публіцистично загостреної негативною оцінкою визнання того факту, що перекладацький метод Бальмонта те саме методу перекладачів-романтиків XIX ст., Які прагнули відобразити в перекладі власний художній стиль.

Отже, початок XX в. виявилося часом перекладацького буму. Відкривалися нові горизонти, традиції перепліталися з новими поглядами на переклад, накопичувався багатющий практичний досвід, і одночасно формувалися нові уявлення про мову і тексті. Все це знайшло своє продовження в XX в. і призвело потім до формування теорії перекладу.

«Ми свій, ми новий світ побудуємо ...».

Історія перекладу в Росії в минулому XX ст. - Явище складне і неоднозначне. Істотну роль в його специфіці зіграли соціальні та суспільні зміни, що відбулися після революції 1917 р. Однак пояснювати всі зміни тільки соціальними причинами було б необґрунтованою вульгаризацією. Переклад як невід'ємна частина культури людства розвивався за своїми самостійним законам, часто суперечить соціально-громадському контексту свого розвитку. Особливості перекладу як практичної діяльності та особливості поглядів на переклад, як і в колишні століття, залежали від рівня філологічних знань і - ширше - від міри і характеру уявлень людини про саму себе і про навколишній світ. І які б перепони не ставили цього процесу соціальні катаклізми, він в кінцевому рахунку виявлявся поступальним.

Зрозуміло, 1917 вніс в розвиток перекладу в Росії грандіозні корективи. Спробуємо розібратися в основних тенденціях цього розвитку і позначити його ключові етапи.

Перші роки після революції були відзначені колосальною агресією по відношенню до старого, яке належало зруйнувати, - і ейфорією творення: буде побудований свій, новий світ! Енергія повалення і енергія творення стикалися, приводячи до химерним результатами.

До старого світу ставилася і християнська віра. Звільнений від віри людина вирішила, що він все може і що йому все дозволено, моральні межі зникли. В області перекладу це обернулося, по-перше, упевненістю, що все перекладається, яка швидко переростала в догму, і, по-друге, можливістю і допустимостью будь переробки оригіналу. Обидва уявлення супроводжують радянський період історії письмового перекладу аж до 60-х років, а усного - до початку 90-х (Див. Розд «Етика перекладача»).

культуру- в маси!

Нового світу потрібна була нова культура, що було парадоксальним поданням, так як культура вся будується на спадкоємності традицій. При новому ладі, який швидко кинувся до консолідації влади в одних руках, до воєнізованого диктаторському режиму, всі його потреби, націлені на цю консолідацію, формулювалися в спрощених гаслах - для мас. Гасло «Культуру в маси!» Був дуже важливим, тому що культуру можна було ідеологізована і вона ставала могутньою зброєю в руках влади.

Для ознайомлення мас зі світовою літературою в 1919 р було створено план серії книг «Всесвітня література» і державне видавництво «Всесвітня література». Ініціативу, яку офіційно висунув М. Горький, активно підтримував В. І. Ленін. Так з'явився перший план видань художньої літератури, що знаходиться під повним контролем держави. Поняття «всесвітня література» також контролювалося. Народ слід знайомити тільки з творами, написаними після Великої французької революції 1789 р, так як книги, написані до неї, були оголошені ідеологічно незрілими. Передбачалося випустити 1500 томів по 20 друкованих аркушів кожен в основний серії і 2500 книг по 2-4 друкованих аркуші в серії «Народної бібліотеки». До роботи були залучені найбільші наукові і перекладацькі сили: поети А. Блок і В. Брюсов, початківець перекладач М. Лозинський, відомі перекладачі А. В. гасіння, В. А. Зоргенфрей і багато інших. Видавництво проіснувало до 1927 року і потім була закрита. За цей час було випущено 120 книг. У список дозволених і виданих книг увійшли твори Гюго, Бальзака, Беранже, Флобера, Доде, Мопассана, Гейне, Шіллера, Шамиссо, Клейста, Діккенса, Марка Твена, Бернарда Шоу, Джека Лондона та ін.

Ініціативне ядро ??серії склали Н. С. Гумільов і К. І. Чуковський. Вони удвох і випустили в 1919 р книгу «Принципи перекладу», яка повинна була визначити принципи роботи перекладачів серії і фактично вказувала на залежність вибору засобів від їх функції в художньому тексті. Саме ця залежність лягла в основу розробленої А. В. Федоровим концепції повноцінності перекладу.

Кілька інших принципів дотримувався видавництво «ACADEMIA», що виникло в 20-і рр. і розгромлене в 30-е за «академічний формалізм». Видатні філологи, які зібралися в редакції «ACADEMIA» під керівництвом академіка Веселовського, також поставили перед собою завдання познайомити народ зі світовими літературними шедеврами, але вони не обмежували список, виходячи з ідейних міркувань, як це зробила «Всесвітня література». Вони почали дійсно з європейських витоків - з епохи античності. Трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана, «Золотий осел» Апулея, «Декамерон» Боккаччо, «Пісня про Роланда» і багато інших книг було випущено видавництвом «ACADEMIA», до речі, в кращих традиціях видавничого оформлення епохи російського модерну початку століття. Що стосується особливостей перекладу, то «ACADEMIA» дотримувалася власних принципів. По-перше, переведення передував детальний, науковий філологічний аналіз оригіналу з боку його форми, змісту, історичних особливостей мови і стилю, жанрової специфіки, національної своєрідності. У цьому «ACADEMIA» була спадкоємицею і продовжувачкою традицій перекладацької школи Максима Грека. По-друге, свій відбиток на принципи перекладу наклала бурхливо розвивалася і популярна в 20-і рр. школа російського формалізму в мовознавстві і літературознавстві, в дусі якої були вироблені два критерії вірності перекладу: еквівалентність - Точність в передачі лексичного і семантичного змісту першотвору і еквілінеарность - Повнота передачі характеру сінтаксічес

Попередня   1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

Періодизація історії перекладацького досвіду П. І. Копанева | Усні письмові переклади. | Перекладом з листа з підготовкою ». | III) Життя і перекладацька діяльність Кирила і Мефодія | Самост-но | Самост-но | Самост-но | Самост-но | Самост-но 1 сторінка | Самост-но 2 сторінка |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати