загрузка...
загрузка...
На головну

Активізація українського національного руху в Наддніпрянщині у 40 - 90-х рр. XIX ст. і політика царату.

  1. Активізація міжнародної туристської діяльності України як складової зовнішньоекономічної діяльності
  2. БММТ "Супутник" і молодіжний туризм як чинник патріотичного та інтернаціонального виховання радянської молоді
  3. Боротьба українського козацтва проти турецько - татарської агресії наприкінці XV - першій половині XVIІ ст.
  4. БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
  5. Виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, їх організація та устрій. Реєстрове козацтво.
  6. Господарський кодекс України як найважливіший акт кодифікації українського права

1. Кирило-Мефодіївське товариство. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846 - 1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 - це студенти Київського університету, а інші - вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто, представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, представлений Костомаровим, Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була "Книга буття українського народу" (або "Закон божий") і "Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія". В основі їхніх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов'янської єдності), тобто визволення українського народу пов'язувалося із визволенням усіх слов'янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль - стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Далі потрібно було об'єднати новостворені слов'янські республіки у федеративну державу, в якій всі слов'янські республіки були б рівноправними у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, і Україна теж. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями "Товариства об'єднаних слов'ян".

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в тому, що вони пропагували свої ідеї, твори Т. Шевченка, видали дві прокламації, займалися науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березні - квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т. Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

2. Громадівський рух. Революційні народники в Україні.У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного руху в Росії. Все це проходить на фоні загальної активізації суспільно-політичного життя Росії напередодні відміни кріпацтва.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті існував таємний студентський гурток "хлопоманів" у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Скоро громади виникали і в інших містах України: Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці - М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін. У 1861 - 1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал "Основа". Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М. Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці активно працювали у недільних школах, які діяли у 1859 - 1862 рр. В ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Активізація українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови "не було, немає і бути не може".

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського національного руху в Росії. Центром громадівського руху в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.). Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони активно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 1873 - 1875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з'їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за засвідченням тодішньої преси, "здивували весь вчений європейський світ". Газета "Киевский телеграф" у 1875 р. фактично стала органом Київської громади.

Активізація українського національного руху знову занепокоює царський уряд. Починаються репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух в пресі.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, заборонив друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно були не пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 80 - 90-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух продовжувався. Громади діяли у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновували "молоді громади", встановлювали зв'язки з революційними народниками.

Слід зазначити, що у пореформеній Росії провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О. І. Герцена та М. Г. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.

В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині 70-х рр. тут панували прихильники М. Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки "чайківців", "Київська комуна"). Основним змістом революційної діяльності народників стало "ходіння в народ", яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої "Чигиринської змови" 1877 р.

У другій половині 70 - 80-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли "ходіння в народ", як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється "Земля і воля". Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й "Народну волю" з її методами терористичної боротьби і "Чорний переділ", що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після розгрому "Народної волі" та організаційної кризи "Чорного переділу" на початку 80-х рр. період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.

На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані "роз'яснення" до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так було дозволено друкувати словники, але російським правописом, або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п'єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад залишалися складними. У 1882 - 1906 рр. у Києві видавався журнал "Киевская старина", який фактично став органом Старої Громади.

3. М. П. Драгоманов. М. П. Драгоманов (роки життя - 1841 - 1895 рр.) після звільнення з Київського університету у 1875 р. виїхав за кордон і за дорученням Старої Громади почав видавати у Женеві журнал "Громада" та інші українські книжки. В еміграції М. Драгоманов розробляє теорію "громадівського соціалізму", досить радикальну, як для ліберального діяча. Погляди М. Драгоманова не відповідали вже поглядам старих громадівців, тому у 1886 р. Стара Громада розірвала з М. Драгомановим. Але він і далі продовжував пропагувати свої ідеї. Помер він у Болгарії, працюючи в столичному університеті.

25. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

1. Політизація українського національного руху. Поява політичних партій. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально настроєної української молоді було засноване "Братство тарасівців", перша така організація, яка висунула чисто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

Помірковані ж українські діячі - ліберали, старі громадівці, у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на базі якої у 1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворилося Товариство українських поступовців. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським утворили Українську народну партію - єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Визрівання революційної ситуації на початку ХХ ст. Наприкінці ХIX - на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904 - 1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 села із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели "банкетну кампанію", відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам'ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Події революції 1905-1907 рр. в Україні. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905 - 1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом 1905 р. У січні - березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. - 120 тисяч, а всього у 1905 р. - 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. - 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14 - 25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці "Потьомкін".

Вищого піднесення революція досягла восени - взимку 1905 р. У жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив всю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав "Маніфест", обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері "Очаків" та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі с підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16 - 17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. Український національний рух в роки революції. В роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу - засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала з¢являтися україномовна преса. "Хлібороб" у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал "Киевская старина" у 1906 - 1907 рр. виходив під назвою "Україна". Відомою стала газета "Громадська думка" (пізніше "Рада").

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. В деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. Столипінська реакція в Україні. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті - державний переворот. В Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Заборонено було цензурою вживати слова "Україна", "український народ". Закривалися "Просвіти", українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на пам'ятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську, шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники "Клубу русских националистов", який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з "інородців", що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907-1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січні - липні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.

26. Піднесення національно-визволиного руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

1. Радикали. Створення Русько-української радикальної партії. Проти "нової ери" рішуче виступили представники третьої течії в українському національно-визвольному русі - радикальної, яка виникла з середини 70-х рр. ХІХ ст. Лідерами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Радикали перебували під сильним впливом М. П. Драгоманова. Вони видавали газети і журнали "Громадський голос", "Молот", "Народ", "Товариш", "Громадський друг", "Дзвін", "Хлібороб" пропагували соціалістичні ідеї серед українських робітників Львова і Бориславо - Дрогобицького нафтового басейну, видавали соціалістичну літературу, займалися і культурно-освітньою роботою. У 1890 р. у Львові за ініціативою М. Драгоманова радикали заснували першу українську політичну партію - "Русько-Українську Радикальну Партію" (РУРП), в програмі якої як кінцева мета декларувалося встановлення соціалістичного ладу і соціалістичних виробничих відносин, але у 1895 р. в новій програмі РУРП було заявлено, що соціалістичний ідеал можна здійснити лише при повній політичній самостійності українського народу , при наявності чого поступово визріли б умови для переростання капіталізму в соціалізм , тобто, до безпосередньої боротьби за соціалізм радикали вже не закликали. У1896 р. вийшла брошура Ю. Бачинського "Ukraina irredenta" ("Україна поневолена"), де з марксистських позицій автор намагався обґрунтувати право українського народу на самостійну державу. Але радикали переважно були поміркованими реформістами. Вони проводили велику роботу серед селянства. 4 лютого 1891 р. у Коломиї було проведене перше передвиборне віче, яке зібрало 800 селян. 19 травня 1898 р. у Львові, під час святкування 100 - річчя виходу "Енеїді" І. П. Котляревського, остаточно затвердилося вживання термінів "Україна", "український".

2. Поява нових політичних партій. Кооперативний рух. Серед діячів українського національно - визвольного руху відбувається розмежування ідейно - політичних сил. У 1899 р. утворюється Українська соціал-демократична партія. Лідерами її були С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович.

У 1899 р. утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП), сама впливова наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. українська партія на західноукраїнських землях. ЇЇ лідерами були Ю. Романчук, М. Грушевський. УНДП закликала боротися за незалежну Україну, в якій би об'єдналися всі українські землі, тобто проводилася ідея соборності українських земель. Як найближчі цілі визначалися поділ Галичини на дві частини - східну (українську) і західну (польську) з широкою автономією, що позбавило б українців національного і соціального гноблення, гарантувала б рівноправність української мови, створення українського університету у Львові, декількох українських гімназій, загальне виборче право.

На західноукраїнських землях утворюються й інші партії. У 1900 р. москвофіли створили "Руську народну партію". У 1896 р. О. Барвиновським, А. Шептицьким було створено клерикальну партію "Русько-католицький союз".

Широкого розмаху набуває кооперативний рух. За підтримки греко-католицької церкви та діяльності "Просвіти" створюються сотні крамниць, ощадно - позикових кас та інше. У 1904 р. створено "Крайовий союз ревізійний", центральний координаційний орган кооперативного руху в Східній Галичині. У 1903 р. в Буковині створюється "Селянська каса".

3. Набуття українським національно-визвольним рухом в Австро-Угорщині масовості. "Український П'ємонт". На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух в Австро - Угорщині різко посилюється, стає масовим. Українські політичні партії зосереджували зусилля переважно в двох основних напрямах.

По-перше,боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови. Головною тут стає вимога відкриття у Львові українського університету. Вперше її у 1899 р. висунули на своїх зборах українські студенти австрійських університетів. Особливо активізувалася ця боротьба з 1907 р. 1 липня 1910 р. під час сутички українських і польських студентів було вбито Адама Коцко - лідера українських студентів.

По-друге, боротьба за реформу виборчої системи. Особливо активною вона стає з 1905 р., коли на підтримку вимоги загального виборчого права проводяться масові збори, мітинги, які продовжувалися у 1906 - 1907 рр. 30 січня 1907 р. було видано указ імператора про запровадження нового виборчого закону, але він був несправедливим щодо представництва українського населення. Під час нових виборів 1907 р. австрійські власті вчиняли репресії щодо селян і допускали фальсифікацію результатів виборів. За це у 1908р. Мирослав Сичінський вбив намісника Галичини графа Потоцького. У наступні роки боротьба за виборчу реформу посилюється і загострюється. У ці ж роки посилюється робітничий та селянський рухи, виступи студентів.

Напередодні першої світової війни, щоб заручитися підтримкою українців, австрійський уряд йде на поступки. На початку 1914 р. він обіцяє відкрити у Львові український університет і реформувати виборчу систему з наданням українцям однієї третини місць в парламенті. За це українські діячі заявили, що у разі війни з Росією вони підтримають Австро - Угорщину. У 1912 р. у Львові відбувся крайовий з'їзд "Соколів" і "Січей", які заявили про готовність воювати з Росією за державну незалежність України. 19 - 22 червня 1913 р. у Львові відбувся II Всеукраїнський з'їзд студентів, який теж висунув гасло державної самостійності України і закликав до боротьби з Росією.

27. Перша світова війна і Україна (1914 - початок 1917 рр.)

1. Початок війни. Плани воюючих сторін щодо України.Перша світова війна тривала з липня 1914 по листопад 1918 рр. між двома блоками держав: Антантою (Англія, Франція, Росія та ін.) та Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). Доля українських земель в умовах війни була трагічною. Вони перебували у складі Росії та Австро-Угорщини, через них проходила смуга фронту. Воюючі країни мали свої плани щодо українських земель. Росія хотіла захопити західноукраїнські землі, Австрія мала плани щодо Волині і Поділля, а Німеччина претендувала на Донбас, Одесу, Крим, Приазов'я. Трагедія полягала в тому, що війна розколола українське суспільство і поставила його по різні боки фронту.

2. Ставлення українських партійно-політичних сил до війни. Політика урядів Австро-Угорщини і Росії в українському питанні. Українські партійно-політичні сили по-різному визначили своє ставлення до війни. Українські політичні партії Галичини та Буковини заявили про підтримку Австро - Угорщини у війні проти Росії і влітку 1914 р. утворилиГоловну українську раду. Група українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) утворила влітку 1914 р. у Львові "Спілку визволення України", яка теж виступила за поразку Росії. У 1915 р. українські діячі в Австро - Угорщині об¢єдналися в Загальну українську раду.

Галицькі москвофіли влітку 1914 р. створили в Києві "Карпато-русский освободительный комитет", заявивши про підтримку Росії.

Товариство українських поступовців з початком війни заявило про свій нейтралітет. С. В. Петлюра (член УСДРП) на початку війни в журналі "Украинская жизнь" у Москві видав статтю "Війна і українці", в якій закликав до підтримки Росії.

У 1915 - 1916 рр. група лівих українських соціал-демократів (Юркевич, Дятлов, Лола) у Швейцарії видавали журнал "Боротьба", займаючи щодо війни позицію дуже близьку до більшовицької.

Уряди Австро - Угорщини і Росії використали війну, щоб придушити опозиційний собі український національний рух. Особливо це виявилося в Росії, де були закриті та заборонені останні газети і журнали, "Просвіти" та інші українські організації,заарештовувалися і засилалися українські діячі. В Австро - Угорщині теж за найменшою підозрою у симпатіях до Росії заарештовували і навіть страчували .

3. Хід бойових дій у 1914 - 1916 рр. Українські січові стрільці. Бойові дії почалися вже влітку - восени 1914 р. успішним наступом російських військ Південно-Західного фронту. У серпні - вересні 1914 р. російські війська окупували Східну Галичину і Північну Буковину. Галицька битва тривала до весни 1915 р.

На окупованих землях відразу ж запроваджувалася російська адміністрація, було призначено генерал-губернаторами: у Східній Галичині - Бобринського, у Північній Буковині - Трепова, які були відомі своїми реакційними поглядами. Вони й розгорнули жорстоку антиукраїнську кампанію на західноукраїнських землях. Були закриті всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонені періодичні видання українською мовою. Заарештовувалися українські діячі, були вивезені сотні греко-католицьких священиків, а митрополита Андрія Шептицького ув'язнили до монастирської тюрми у Суздалі. Така політика царської адміністрації в Галичині та Буковині мала гучний міжнародний резонанс. Навіть лідер російської партії кадетів Мілюков з трибуни Державної думи Росії назвав її "європейським скандалом".

Проте повністю винищити всі сліди українського національного руху в Галичині та Буковині царські власті не встигли. Навесні - влітку 1915 р. німецькі та австро-угорські війська проти російських військ Південно-Західного фронту провели успішну Горлицьку операцію, і знову зайняли ці західноукраїнські землі.

Проте навесні - влітку 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішну наступальну операцію,яка дістала назву Брусиловський прорив, внаслідок якого російські війська знову зайняли значну частину Галичини і Буковини. З цього часу до літа 1917 р. суттєвих змін смуга фронту не зазнавала.

Ще на початку війни українськими діячами Галичини у складі австро-угорської армії було створено з добровольців - українців військовий підрозділ, який дістав назву Українські січові стрільці(УСС). В роки війни його історія була непроста. Він уславився як одна з найбільш боєздатних частин австро-угорської армії. Його високий бойовий дух ґрунтувався на засадах українського патріотизму, маючи на меті звільнити українські землі і відродити українську державу. Навесні 1915 р. УСС вели бої за гору Маківка, а влітку - восени 1916 р. вели бої за гору Лисоня. Нерідко ці бої носили братовбивчий характер, коли українці воювали проти українців.

Війна різко погіршила становище народних мас воюючих країн, особливо в Росії, загострила існуючі в ній протиріччя і наблизила до величезного соціального вибуху, який і стався у 1917 р.

28. Протиріччя становлення української державності у 1917 - на початку 1918 рр.

1. Відносини з Тимчасовим урядом, боротьба за автономію. Наприкінці лютого - на початку березня 1917 р. в Росії відбулася Лютнева буржуазно-демократична революція. 2 березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Одночасно виникають Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Фактично в країні встановлюється двовладдя. Ситуація вкрай складна і суперечлива. В Україні до того ж вона обтяжена дією національного фактора.

3 - 4 березня 1917 р. в Києві українськими організаціями утворюється Центральна Рада. Її головою обирають М. Грушевського. Весною 1917 р. в Україні відбувається бурхливе, стрімке пробудження національного життя. Наприкінці березня у Петрограді, Києві та інших містах проводяться багатотисячні маніфестації під національними гаслами і прапорами. Національний рух набуває масового характеру. Центральна Рада опирається на підтримку мас, її авторитет і впливи зростають.

6 - 7 квітня 1917 р. у Києві проводиться Український Національний конгрес, зібрання представників організованого українства, який уповноважує Центральну Раду бути представником українського народу і обирає її новий склад - 150 чоловік. Щоб закріпити впливи на маси Центральна Рада проводить ряд всеукраїнських з'їздів: два військових (у травні і червні), селянський (у травні) і робітничий (у липні). Обрані на цих з'їздах Ради депутатів (військових, селянських, робітничих), у повному складі (по 100 - 200 чоловік) включаються до складу Центральної Ради.

У липні - серпні, за досягнутою з Тимчасовим урядом угодою, склад Центральної Ради поповнився на 30% представниками національних меншин і на кінець літа становив більше 800 чоловік. На цей час Центральна Рада перетворилася на представницький орган всієї революційної демократії України. Навесні ж, відчуваючи реальну силу, Центральна Рада починає у травні - червні 1917 р. переговори з Тимчасовим урядом про можливість надання Україні автономії, але уряд свідомо ігнорує її пропозиції, що примушує Центральну Раду до рішучих дій. 10 червня 1917 р., в останній день роботи ІІ Всеукраїнського військового з'їзду, Центральна Рада проголошує І Універсал, в якому заявляє, що український народ має повне право на автономію і вона від його імені готова це право здійснити (тобто це була заявка на готовність проголосити автономію України). Закріплюючи успіх, Центральна Рада діє рішуче. 15 червня 1917 р. вона утворює свій уряд - Генеральний Секретаріат, який очолив Винниченко. Дії Центральної Ради призводять до різкого загострення стосунків її з Тимчасовим урядом. Але на червень 1917 р. становище уряду погіршується, тому він шукає компромісу з Центральною Радою, яка готова до цього.

Наприкінці червня 1917 р. до Києва прибуває делегація Тимчасового уряду, яку очолює Керенський. Під час переговорів було досягнуто угоди. Тимчасовий уряд визнає Центральну Раду крайовим органом влади в Україні, а Центральна Рада до рішення Установчих Зборів не проголошує автономії України. Обидві сторони домовилися досягнуту угоду закріпити відповідними документами. 3 липня 1917 р. Центральна Рада зробила це, видавши ІІ Універсал. Тимчасовий уряд робить це із запізненням на місяць. Угода з Центральною Радою стала приводом до найбільшої політичної кризи Тимчасового уряду, яка виникла на початку липня 1917 р., коли міністри-кадети заявили протест проти угоди і вийшли зі складу уряду. Уряд розпався, кілька тижнів формувався його новий склад, переважно із соціалістів на чолі із Керенським.

В Україні ж на початку липня 1917 р. у Києві під керівництвом самостійників відбувся виступ полуботківців (солдат українізованого полку ім. П. Полуботка). Полуботківці зайняли всі важливі, найголовніші об'єкти Києва, по суті поставивши місто під свій контроль. Але більшість діячів Центральної Ради засудила їх виступ і сприяла його придушенню. Це сталося тому, що українські самостійники були малочислені і не мали сильного впливу на маси, а виступ полуботківців був переважно проявом політичного авантюризму. Маси переважно підтримували українські політичні партії, які виступали за автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ці партії мали абсолютну більшість в Центральній Раді і протистояли самостійникам. До цих партій належали: УСДРП, УПСР (утворена у квітні 1917 р.), УПСФ (утворена влітку 1917 р. на базі ТУП). У грудні 1917 р. в єдину партію (УПСС) об'єдналися українські самостійники. Власне до початку 1918 р. абсолютна більшість українських політиків не підтримувала гасло державної самостійності України, виступаючи тільки за її автономію.

На початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видає "Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні", якою порушує досягнуту з Центральною Радою угоду, а саме Генеральний Секретаріат проголошувався органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду, до того ж із значно обмеженими правами, найважливіші його функції було скасовано, обмежена територія його дії (замість восьми - п'ять українських губерній), сама ж Центральна Рада визнавалася як дорадчий орган. "Тимчасова інструкція..." викликала обурення більшості діячів Центральної Ради, але вони вирішили взяти її до відома і чекати.

Саме на осінь 1917 р. в Росії різко загостюється загальнополітична ситуація, різко падають авторитет і впливи Тимчасового уряду, посилюється протистояння сил революції (більшовики) і контрреволюції (кадети). Наприкінці серпня 1917 р. відбувся невдалий корніловський заколот, що було спробою контрреволюційних сил придушити революцію. Наслідком цього у вересні-жовтні 1917 р. стає посилення впливу більшовиків, радикалізація настроїв мас, що знайшло вираження у більшовизації Рад. Більшовики починають практичну підготовку до збройного повстання і взяття влади. Становище Тимчасового уряду різко ускладнюється. За таких умов Центральна Рада вдається до рішучих дій. У вересні 1917 р. вона проголошує про намір скликати Українські Установчі збори. Це призводить до нового конфлікту з Тимчасовим урядом, але 24-25 жовтня 1917 р. у Петрограді перемагає збройне повстання більшовиків, Тимчасовий уряд було повалено. ІІ Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголошує владу Рад і обирає перший радянський уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним.

2. Боротьба з більшовиками за владу в Україні. ІІІ і ІV Універсали.В Україні ж наприкінці жовтня - на початку листопада 1917 р. у Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної Ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна Рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної Ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв'язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Впливи Центральної Ради падають. Її противники - більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна Рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно, 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна Рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум, якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною Радою. Центральна Рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 - у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної Ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної Ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії, а також, щоб укласти мирний зговір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300-500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні, у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод "Арсенал". Війська Центральної Ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв'язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена Радянська влада. Під контролем Центральної Ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

 



  4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   Наступна

Східні слов'яни в етнополітичних процесах в lV - ІХ ст. Зародження державності у східних слов'ян | Київська Русь в системі міжнародних відносин Х - XIII ст. | Виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, їх організація та устрій. Реєстрове козацтво. | Боротьба українського козацтва проти турецько - татарської агресії наприкінці XV - першій половині XVIІ ст. | Міжконфесійна боротьба в Україні у XVI - першій половині XVII ст. | Посилення антифеодальної боротьби українського народу в умовах затвердження в Україні фільварково - панщинної системи | Руйнація української державності у 50 - 70-х рр. ХVІІ ст. та боротьба за її збереження. | Геополітична ситуація навколо українських земель в другій половині ХVII ст. | Політика гетьмана І. Мазепи, її наслідки. Діяльність мазепинської еміграції | Політика царату щодо Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст., ліквідація їх автономного устрою |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати