загрузка...
загрузка...
На головну

Політика царату щодо Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст., ліквідація їх автономного устрою

  1. Активізація українського національного руху в Наддніпрянщині у 40 - 90-х рр. XIX ст. і політика царату.
  2. Аналитические решения для погрешностей автономного режима работы ИСОН на конечном интервале времени
  3. Беларускія землі ў складзе Расійскай імперыі ў канцы ХVІІІ - пачатку ХІХ ст.: адміністрацыйна-тэрытарыяльны падзел, сацыяльная і канфесійная палітыка
  4. БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
  5. Виникнення козацтва й створення Запорозької Січі
  6. Виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, їх організація та устрій. Реєстрове козацтво.
  7. Військово-адміністративний устрій Запорозької Січі

1. Наступ на автономні права Гетьманщини у першій половині ХVІІІ ст.У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ Петро І використав для подальшого наступу на автономні права Гетьманщини, особливо за гетьмана Івана Скоропадського ( 1708 - 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що цілком влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьмащини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові і судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р. - царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вел'яміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично, це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вел'яміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербургу, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили в Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помирає, а у січні 1725р. помирає Петро І.

У 1772 - 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська колегія, якій було надано широкі функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.

Гетьманом став Данило Апостол (1727 - 1734 рр.). 22 серпня 1728 р. були видані "Решительные пункты", якими обмежувалася влада гетьмана. Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік : трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені. Д. Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ. У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.

У 1734 - 1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів "Права за якими судиться малоросійський народ", який готувався з 1728 р. У 1735 - 1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.

2. К. Розумовський і остаточна ліквідація Гетьманщини. У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ "О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям". 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 - 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760 - 1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К. Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з'їзди. К. Розумовський часто бував в Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум'янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: "Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія - це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями - це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс". У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. було скасоване козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних, кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.

3. Скасування автономного устрою Слобідської України.Слобідська Україна - Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 - 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п'ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу. Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом полковників було дозволено призначати тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками. 11 березня 1763 р. указом Сенату проголошувалася цілковита ліквідація полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій, а у 1767 р. ліквідовувалися слобідські козацькі полки, замість яких створювалися п'ять гусарських полків. Автономія Слобожанщини була ліквідована.

4. Ліквідація Запорозької Січі. Запорозька Січ у 1709 - 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам'янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735 - 1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734 - 1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченню російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. російські війська під командуванням генерала Текелія 4 - 5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Петро Калнишевський був останнім кошовим отаманом Запорозької Січі.

Таким чином, у 60 - 80-ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

19. Правобережна та Західна Україна наприкінці XVII - XVIII ст. Боротьба за національне та соціальне визволення.

1. Події кінця XVII - початку XVIII ст. Повстання 1702 - 1704 рр.Наприкінці 70-х - першій половині 80-х рр. XVII ст.. Правобережжя було страшно спустошене, розорене. За Вічним миром (1686 р.) Росія визнала Правобережну Україну за Річчю Посполитою, але на ці землі претендувала Туреччина, з якою до 1700 р. вели війну Австрія, Росія, Венеція і Річ Посполита. В останній, щоб закріпити Правобережну Україну і реалістично оцінюючи ситуацію, в 1684 р. видається указ короля, а у 1685 р. - постанова сейму, за якими на Правобережжі офіційно відновлювався козацький стан, тобто встановлювався козацький устрій. На Київщині та Брацлавщині було утворено 4 козацькі полки, з центрами у Корсуні, Богуславі, Брацлаві, Білій Церкві (потім у Фастові). Полковниками були Андрій Абазин, Захар Іскра, Самуїл Самусь та Семен Палій. Під захистом козаків край швидко відроджувався. Відновлювалися села, містечка, відроджувалася економіка. Козаки захищали ці землі від турок і татар, не пускали сюди й польських панів. Тобто тут існувала козацька автономія. Але наприкінці XVII ст. визначилося завершення війни Речі Посполитої з Туреччиною, і Правобережна Україна закріплюється за Річчю Посполитою. Козаки стають непотрібними. У червні 1699 р. сейм Речі Посполитої приймає рішення про ліквідацію козацьких полків. Але спроби польських військ зайняти Правобережну Україну наштовхнулися на опір.

У 1702 - 1704 рр. на Правобережжі (Брацлавщина, Київщина, Поділля, Волинь) спалахнуло велике повстання - "мала Хмельниччина". Найавторитетнішим з його ватажків став Семен Палій (Гурко). Велася жорстока боротьба, з перемінним успіхом. Керівники повстання проводили переговори з царським урядом про встановлення протекторату Росії над Правобережною Україною. Але в умовах Північної війни, в який Річ Посполита була її союзником, Росія не могла на це піти. Коли ж реальною стала загроза шведської окупації цих земель, то у травні 1704 р. наказом Петра І. І. Мазепа з лівобережними козацькими полками зайняв Правобережну Україну, виступивши проти магнатів - союзників шведів. Повстання розгорнулося з новою силою, але війська Мазепи і польської шляхти скоро придушили його. На деякий час правобережні українські землі опинилися під контролем І. Мазепи.

2. Відродження на Правобережжі феодально-кріпосницьких порядків. Гайдамацький рух . Коліївщина. У 1711 р. під час російсько-турецької війни П. Орлик із запорожцями разом з татарами здійснив похід на Правобережжя, який спочатку проходив успішно, але скоро татари почали забирати людей у полон, і все закінчилося невдачею.

У 1714 р. за договором з Туреччиною Річ Посполита закріпила за собою Правобережну Україну. Почалося відновлення польсько-шляхетського ладу. Але край був спустошений, його треба було заселяти і відроджувати. Землі роздавалися польським магнатам. 80% всіх земель дісталися 40 магнатським родинам (Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків, Ревуцьких та ін.). Магнати закликали селян, надавали їм пільги - слободи, на 15 - 20 років звільнення від податків. За таких умов край швидко заселяється і освоюється. Але строк слобод минав. Від селян знову вимагалися панщина, натуральні та грошові податки. Різко посилився соціальний гніт. Посилився і національно-релігійний гніт. Зазнавало утисків православ'я, поширювалася унія, і досить ефективно. У 60-х рр. XVIII ст. у Київському та Подільському воєводствах православних церков залишалися близько 20%. Оплотами віри залишилися монастирі.

Посилення соціального і національного гніту породжувало опір українського населення, але його основну масу становило селянство. Тому переважно опір носив пасивний характер, або відбувалися стихійні вибухи. Бракувало організації та досвідчених ватажків, оскільки козацтва на Правобережжі вже не існувало. Але з'явилися гайдамаки (від турецького - гайда - гнати, доганяти або волоцюга, грабіжник, неспокійні, бунтівні люди). Гайдамаків підтримувало місцеве населення. Вони дотримувалися партизанської тактики (невеличкі загони, раптовість, рухливість, притулок на Запоріжжі). Польсько-шляхетська адміністрація виявилася неспроможною ефективно боротися с гайдамаками. Гайдамацький рух активувався із закінченням строку слобод і пройшов кілька етапів, тричі переростаючи у великі повстання.

У 1734 - 1738 рр. це сталося вперше, коли помер король Август ІІ і в Речі Посполитій настало міжкоролів'я. У боротьбу втрутилися Росія та Франція, які висунули своїх претендентів - Августа ІІІ та Станіслава Лещинського. Наприкінці 1733 р. російські війська здійснили наступ на Правобережжя, щоб підтримати Августа ІІІ. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти, що й спричинило до спалаху гайдамацького руху. Діяли загони Верлана, І. Гриви, Г. Медведя, М. Моторного, Г. Голого, Писаренка, Жили, Рудя, Іваниці, Харка, Запорожця.

У 1750 р. вдруге сталося велике повстання, під час якого діяли загони О. Ляха, М. Мамая, Г. Лисого, М. Сухого, М. Теслі, О. Письменного, І. Подоляки.

У 1768 р. відбулося найбільше гайдамацьке повстання - Коліївщина. На початку 1768 р. сейм Речі Посполитої під тиском російського уряду прийняв постанову про зрівняння в правах з католиками православних та протестантів. Частина шляхти і магнатів виступили проти цього і утворили Барську конференцію (на Поділлі). Почалися репресії проти православних. Проти конфедератів виступили російські війська. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти. Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр, біля Мотронинського монастиря формуються загони гайдамаків, які очолив запорозький козак Максим Залізняк. У другий половині травня 1768 р. вони почали похід. Повстання охопило Південну Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Повстанці захопили Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, а на початку червня 1768 р. Умань, де відбулася жорстока, нещадна різанина. Умань допоміг захопити сотник надвірних козаків Іван Гонта, який став одним із керівників повстання. Повстання поширювалося. Діяло близько 30 гайдамацьких загонів: М. Швачки, А. Журби, С. Неживого, П. Тарана, І. Бондаренка, С. Позіхайла, М. Максимова, М. Москаля, В. Шила. Під контролем повстанців опинилася значна територія. Але 27 червня 1768 р. ватажків гайдамаків було запрошено до генерала Кречетнікова, який командував російськими військами, і підступно, по-зрадницьки, захоплено. Табір гайдамаків під Уманню оточили і примусили здатися. У липні - серпні 1768 р. була розгромлена більшість гайдамацьких загонів. Після 1768 р., Коліївщини, гайдамацький рух почав спадати.

3. Опришківський рух в Прикарпатті. Олекса Довбуш. Учасників антифеодального руху в Прикарпатті називали опришками (від латинського "oppressor" - винищувач). Опришківський рух зароджується у XVI ст.. Він був поширений в Карпатах і Прикарпатті. Опришки також застосовували партизанську тактику, діяли невеликими загонами, мали підтримку населення та ін. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 1738 - 1745 рр., коли діяв Олекса Довбуш, самий славетний ватажок опришків. Після його загибелі ватажками опришків стали його побратими Іван Бойчук, Василь Баюрак, та ін. Наприкінці XVIII ст. опришківський рух винищила австрійська жандармерія, але й у ХІХ ст. він неодноразово відроджувався.

4. Становище Речі Посполитої у ХVIII ст., її розділи. У XVIII ст. становище Речі Посполитої було складним. Слабка королівська влада, на місцях всевладдя магнатів, анархія шляхти. Відсутність міцної центральної влади, по суті унеможливлювала нормальне функціонування державного апарату. Сильні сусіди, особливо Росія, втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. А агресивні наміри Австрії та Пруссії призвели до розділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. між Росією, Австрією і Пруссією. Внаслідок цього Річ Посполита як держава перестала існувати.

20. Геополітичні зміни в становищі українських земель в останній третині XVIII ст.

1. Боротьба Росії за Північне Причорномор'я. В останній третині XVIII ст. в геополітичному становищі українських земель сталися суттєві зміни. Перш за все в Північному Причорномор'ї, яке належало Туреччині та Кримському ханству. Але ці землі прагнула захопити Росія, щоб вийти до Чорного моря. Російсько-турецька війна 17681 - 1774 рр. закінчилася перемогою Росії, до якої за Кючук-Кайнарджийським мирним договором відійшли землі між річками Дніпро та Південний Буг, а Кримське ханство ставало вільним від Туреччини і від Росії. Але у 1783 р. Росія ліквідувала Кримське ханство і приєднала його до себе, тобто землі Приазов'я та Причорномор'я, від Кубані до Дніпра разом з Кримом. А у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, і всі її землі теж безпосередньо перейшли під владу Росії.

На цих землях були створені Новоросійська і Азовська губернії, а після приєднання Кримського ханства - Катеринославське намісництво, яке існувало у 1783 - 1796 рр. Почалося засвоєння цього величезного простору степових земель. У 70 - 90-х рр. XVIII ст. найбільше зусиль до цього доклав Г. Потьомкін, один з видатних державних діячів Росії того часу. Територія заселялася, освоювалася, були засновані нові міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав та ін. Розвивалася торгівля, економіка краю. У 1787 р. Катерина II на запрошення Потьомкіна здійснила свою знамениту мандрівку "до Тавриди", під час якої 7 - 9 травня 1787 р. перебувала в Новому Кодаку, а 9 травня 1787 р. офіційно заклала Катеринослав, поклавши перший камінь до фундаменту Преображенського собору. Поїздка Катерини II викликала невдоволення Туреччини, яка не визнала ліквідацію Кримського ханства.

У 1787 - 1791 рр. нова російсько-турецька війна закінчилася перемогою Росії. За укладеним Ясським мирним договором до Росії відійшли землі між річками Південний Буг і Дністер. У 1806 - 1812 рр., після чергової російсько-турецької війни до Росії відійшли землі між Дністром і Прутом та гирло Дунаю. Так під владу Росії перейшло все Північне Причорномор'я, тобто Південна Україна.

2. Розділи Речі Посполитої та перехід правобережних і західних українських земель під владу Австрії та Росії. Правобережна Україна перебувала під владою Речі Посполитої, яка, як держава, в другій половині XVIII ст. знаходилася в стані занепаду і послаблення. Тяжким становищем Речі Посполитої скористалися агресивні сусіди - Австрія, Росія і Пруссія, які домовилися про її розділи.

У 1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої, за яким до Австрії відійшла Галичина. У 1774 р., після російсько-турецької війни, в якій Австрія була союзником Росії, до неї відійшла Північна Буковина. Так, у 70-х рр. XVIII ст. під владою Австрії опинилися західноукраїнські землі: Галичина, Північна Буковина, а Закарпаття ще з кінця XVII ст. належало Австрії.

У 1793 р. відбувся другий розділ, а у 1795 р. - третій розділ Речі Посполитої, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Так у 70 - 90-х рр. XVIII ст. до Росії відійшли вся Південна і Правобережна Україна, а Лівобережна Україна (Гетьманщина та Слобожанщина) була під владою Росії вже з середини XVII ст.

Тим самим наприкінці XVIII ст. всі українські землі опинилися під владою Росії та Австрії. Почався новий період їх історії.

21. Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально-кріпосницької системи (перша половина XIX ст.)

1. Криза феодально-кріпосницької системи. Посилення антифеодальної боротьби. Розвиток міст та промисловості в Північному Причорномор'ї, а також зростання експорту через чорноморські порти, зумовили підвищення попиту сільськогосподарську продукцію. Це спричинило зростання товарності поміщицьких господарств, які глибше втягувалися в ринкові, товарно-грошові відносини. Щоб отримати більше продукції, поміщики посилювали експлуатацію селян - кріпаків (праця яких малопродуктивна), перш за все збільшуючи панщину. Але це обмежувалося законом, проте його обходили, призначаючи селянам непосильні для виконання на один день панщини завдання - уроки, тобто, через урочну систему. Надмірна експлуатація розорювала власні господарства селян. Розорюючись, вони ставали неспроможними платити податки державі, виконувати повинності перед своїм паном. Повністю розорених селян поміщики переводили до свого двору на повне утримання, що дістало назву - місячина.

Розорення селянських господарств підривало основу феодально-кріпосницької системи. Зростало незадоволення селян, посилювалася антифеодальна боротьба. Тобто це була криза всієї феодально-кріпосницької системи. Царський уряд, намагаючись запобігти кризовим явищам, здійснював деякі реформи. У 1847 - 1848 рр. проводилася "інвентарна" реформа на Правобережжі. Але селян половинчасті міри не задовольняли, про що свідчило посилення антифеодальної боротьби. У 1813 - 1835 рр. тривала діяльність Устима Кармалюка на Поділлі. У 1800 - 1860 рр. відбулося 2400 селянських виступів, а у 1861 - 1862 рр. - 1700 селянських виступів, з яких у березні - травні 1861р. - 640 виступів. Відбувалися й масові селянські виступи. Навесні - влітку 1855 р. "Київська козаччина" охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян, а навесні 1856 р. "Похід в Таврію за волею" на Катеринославщині охопив 574 села і 76 тисяч селян.

Криза була системна, всеохоплююча. В надрах феодально-кріпосницької системи визрівали капіталістичні (ринкові, товарно-грошові) відносини і підривали її зсередини. Криза феодально-кріпосницьких порядків визначилася і у промисловості. Зростала кількість промислових підприємств: наприкінці XVIII ст. - 200, у 1825 р. - 649, у 1861 р. - 2873 ( з яких 15 % фабрики ). У 30 - 40-ві рр. XIX ст. почався технічний переворот у промисловості (ручна праця витісняється працею машин, фабрика замінює мануфактуру). У промисловості капіталістичні відносини діставали перевагу над кріпосницькими, про це свідчить співвідношення підприємств: у 1828 р. поміщицьких - 53,8 %, купецьких - 46,2 %; у 1861 р. поміщицьких - 5,8 %, купецьких - 94,2 %. А також частка вільнонайманої праці в промисловості, яка становила у 1825р. - 25%, а у 1861р. - 74 %. Про поширення ринкових, товарно-грошових відносин засвідчував і розвиток торгівлі. З 13 найбільших ярмарок Росії 10 діяли на території України. Окрім цього діяли 12 тисяч місцевих ярмарків, базарів, торгів.

2. Політична опозиція царату першої чверті XIX ст. Декабристські організації в Україні. Проте відсталість Росії ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. Вже на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях - масонських ложах, які діяли у 1817 - 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об'єднання всіх народів світу в "розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх". У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві - "З'єднаних слов'ян" (1818 - 1822 рр.), в Одесі - "Понт Евксинський" (1817 р.), "Трьох царств природи", у Полтаві - "Любов до істини" (1818 - 1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно - визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 - 1825 рр. у Полтаві діяло таємне "Малоросійське товариство", яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь - яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З'являються в Україні і організації декабристів - дворянських революціонерів. У 1821 - 1825 рр. діяло "Південне товариство", керівник якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам'янська. Програмним документом була "Руська правда" (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 - 1825 рр. діяло "Товариство об'єднаних слов'ян", з центром у Новгороді - Волинському. Засновниками були брати Борисови та Ю . Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов'янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об'єднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Восени 1825 р. обидві організації об'єдналися в єдине "Південне товариство". 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання на Сенатській площі. 29 грудня 1825 - 3 січня 1826 рр. відбулося повстання Чернігівського полку, яке також було придушене.

 



  3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   Наступна

Східні слов'яни в етнополітичних процесах в lV - ІХ ст. Зародження державності у східних слов'ян | Київська Русь в системі міжнародних відносин Х - XIII ст. | Виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, їх організація та устрій. Реєстрове козацтво. | Боротьба українського козацтва проти турецько - татарської агресії наприкінці XV - першій половині XVIІ ст. | Міжконфесійна боротьба в Україні у XVI - першій половині XVII ст. | Посилення антифеодальної боротьби українського народу в умовах затвердження в Україні фільварково - панщинної системи | Руйнація української державності у 50 - 70-х рр. ХVІІ ст. та боротьба за її збереження. | Геополітична ситуація навколо українських земель в другій половині ХVII ст. | Активізація українського національного руху в Наддніпрянщині у 40 - 90-х рр. XIX ст. і політика царату. | Австро-німецька окупація України у 1918 р. та її наслідки для української державності. |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати