загрузка...
загрузка...
На головну

Тема 9. Розвиток філософської думки в Україні.

  1. Виникнення і розвиток мусульманського права
  2. Інноваційний розвиток ресторанного господарства України
  3. Історичні передумови розвитку Конституційного процесу в Україні.
  4. Колективне трудове право, його становлення та розвиток в Україні
  5. Поняття та розвиток міжнародно-правового регулювання праці
  6. РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ.
  7. Розвиток готельного господарства, туристської інфраструктури

9.1. Становлення філософської думки в Україні (11 - 18 ст.).

Філософська думка починає формуватися в Україні в 11 ст., коли після хрещення Давньої Русі (у 988 р.) через Візантію до наших пращурів потрапляє християнська література та переосмислена християнськими богословами антична (грецька) філософія. Основними темами, що їх почали розглядати з філософських позицій, були питання морально-етичного характеру: що то є щастя? якими є істинні шляхи до нього? у чому сенс людського життя? Провідним мислителем 11 ст. був митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав твір "Слово про закон і благодать". У цьому творі Іларіон розглядає історію людства як цілісний процес, до якого своїм хрещенням вписана Київська держава. Взагалі світова історія, за Іларіоном, проходить два етапи: На першому - Бог наставляв і карав людей через закон (зовнішніми настановами). На другому етапі, через подвиг Христового розп'яття, Бог подарував людині благодать - тепер справу життєвого вибору віддано самій людині. Завершує митрополит тим, що оспівує християнський вибір Володимира Великого, бо це є свідченням з'явлення благодаті на землях Київських.

У 12 ст. однією з яскравих постатей серед мислителів Давньої Русі був єпископ Кирило Туровський (1130 -1182). Центральна тема його творчості - співвідношення тіла і душі людини. Душа і тіло - обидві божественного походження. Однак душа є духовною основою людини, вона - джерело всіх доброчинностей. Коли ж душа підкоряється тілесному началу, то це неминуче призводить людину до гріха. Але абсолютного протиставлення душі та тіла у К. Туровського не має - він розглядає їх у єдності, бо людина взагалі створена Богом, щоб поєднати духовне і тілесне, небесне і земне. Людина є центром та кінцевою метою Всесвіту.

У 14 - 16 ст. українська філософія представлена діяльністю православних братств. То були релігійні організації православної орієнтації, що спрямовували свою діяльність проти національного та духовного пригноблення українського населення з боку панської Польщі та католицької церкви. Такі братства були створені у Львові, Києві, Острозі та багатьох інших містах.

У 16 ст. в Україні розгорнулася гостра полемічна боротьба щодо її подальшої історичної долі. Так, один із відомих державних та політичних діячів 16 ст. Петро Скарга, що був членом ордену єзуїтів, обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватися на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Проти зазначеної позиції виступили члени Острозької академії (Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, І. Вишенський). Вони відстоювали ідею про необхідність захисту українського народу як етнічної спільноти від ополячення і окатоличення, обґрунтовували думку про природну рівність людей незалежно від їхньої соціальної та релігійної приналежності. Крім того, Острозькі мислителі наполягали на необхідності орієнтуватися на внутрішнє, духовне життя людини, бо земне життя є облудним і нестійким у своїй основі. Але, притім, "внутрішнє спасіння", метою якого є безпосереднє єднання з Богом, не може бути здійснене без знищення несправедливості, нерівності, гноблення.

У 1632 р. в Україні створюється перший у східній Європі вищий навчальний заклад - Києво-Могилянська академія. Ініціатором утворення академії був митрополит Петро Могила. Це був яскравий мислитель, а також видатний громадський та церковний діяч. П. Могила обстоював ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви, закликав поширювати освіту у народному середовищі, наполягав на пріоритеті духовної влади над державною.

Києво-Могилянська академія була загальнослов'янським осередком освіти, науки і духовності. Вперше в Україні тут філософія викладалася окремо від богослов'я. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін, покликаних віднайти істинну причину речей, даних людині Богом, а також дослідити моральні основи людського життя. Істину слід шукати на шляху вивчення наслідків Божої діяльності - створеної Богом природи. Здобуття істини людиною завжди є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому та раціональному. Вирішальне значення для успіху пізнання має метод (методологія), що застосовується дослідником. Пріоритет слід віддавати людському розумові; він не тільки є провідним органом пізнання, а й здійснює значний вплив на волю людини, схиляє її до тих чи інших варіантів у виборі між добром і злом. Сенс людського життя - у творчій праці, спрямованій на власне і громадське благо.

Одним із найвідоміших вихованців Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода(1722 - 1794) - видатний український просвітитель, філософ, поет.

Філософське вчення Г. Сковороди викладено у його діалогах та трактатах. Основоположною для Сковороди є ідея трьох світів: 1-й - макрокосм, або Всесвіт, 2-й - мікрокосм, або людина, 3-й - символічний світ (символічна реальність), що зв'язує великий (макрокосм) та малий (мікрокосм) світи. Найбільш досконалим вираженням символічної реальності (реальності світу 3) є, за Сковородою, Біблія. Це є такий світ, що існує поміж великим світом (макрокосмом) та світом малим (людиною), опосередковує їх. Без Біблії між макрокосмом та мікрокосмом не було б ніякої відповідності, бо їхні буттєві масштаби ніяк не можна було б зоставити. Біблія допомагає встановити таку відповідність - людина знаходить своє місце у Всесвіті.

Притім, кожен із світів має, як каже Сковорода, дві "натури" - видиму (створений світ) та невидиму (Бог). Так, видима натура Біблії - буква, невидима - дух. Дві натури однаково вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати. Невидима (духовна) натура ніколи не виявляє себе адекватно в натурі видимій (матеріальній). Між ними точиться вічна боротьба.

Бога Г. Сковорода розуміє не тільки у християнському дусі - як зацікавлену у людині особу, до якої звертаються з молитвами, але й як без-особистісну "форму", що впорядковує матерію та спричиняє існування всіх світів.

Основною проблемою людського існування, за Сковородою, є осягнення невидимої натури через натуру видиму. Для такого осягнення людині необхідно здійснити подвиг самозречення та самопізнання, щоб подолати у собі людину "зовнішню" (матеріальну) та відкрити людину "внутрішню" (духовну), "сердечну". Найбільш цілісно, повно та адекватно дух виявляє себе у порухах людського серця. Тому треба прислухатися до голосу серця. Саме у серці єднаються раціональні та почуттєві складники духовного світу людини; тут між знаннями та вірою може встановлюватись гармонія. Серце - "безодня" людини, через яку відкривається божественна "безодня".

Найважливіша з усіх наук - наука про людину та її щастя. Людське щастя втілюється, перш за все, у духовних шуканнях, у сердечній радості, яка є запорукою здоров'я душі. Але не тільки. Праця, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов'язковою умовою життєвої самореалізації людини та її істинного щастя.

9.2. Українська філософія 19 - початку 20 ст.

Українська філософія 19 - початку 20 ст. представлена такими іменами як М. Костомаров, П. Юркевич, М. Драгоманов, І. Франко.

М. Костомаров (1817 - 1885) - видатний історик, етнограф та громадський діяч. У своїх книгах та статтях М. Костомаров проаналізував основні риси української духовності та порівняв її з духовністю російською. Відштовхуючись від цього, він дійшов до висновку, що український народ має свої, самобутні етнопсихологічні характеристики (етнос - означає народ), які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського. В українського народу трагічна історія, але Костомаров був впевнений, що український народ неминуче відродиться як самобутній національний етнос.

П. Юркевич (1827 - 1874) - видатний український філософ, що широко відомий, перш за все, своєю "філософією серця". За Юркевичем, в серці людини (у духовному розумінні цього слова) міститься найглибша основа людського існування та джерело її етичних переконань. Розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Індивідуальність людської особи один лише розум (без серця) не здатен відобразити, бо він формує думки через узагальнення і не знає індивідуального, неповторного. Серце, коли знання укорінюється у ньому, надає людському пізнанню шуканої цілісності. Серце рятує людське пізнання від крайнощів західного раціоналізму. Цілісність пізнання відновлюється через відкриття духовної перспективи, що у нескінченній глибині веде до Бога.

П. Юркевич був релігійним філософом. У своїй філософії він розгорнув цілу систему доказів щодо серця (відповідно до християнської традиції) як найсуттєвішого органу, що є осереддям всієї тілесної та духовної діяльності людини. Юркевич показує, що серце - моральний стрижень людини; лише серце здатне передавати всі нюанси морального стану людини. Серце є центром всіх пізнавальних дій людської душі. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - йде від серця. Серце є джерелом волі людини та її бажань, воно зачинає та породжує рішучість людини на ті чи інші вчинки. Серце є охоронцем усіх тілесних та духовних сил людини. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Слід віддати Богові своє серце, щоб стати Йому вірним у думках, словах і справах.

М. Драгоманов (1841 - 1895) - український історик, мислитель, громадський діяч. Відстоював ідею безупинного людського прогресу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинутих осіб. Національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії та свободи. Був впевнений, що можливості людського розуму та наукового пізнання потенційно безмежні. Істина, на його думку, лежить у раціональній площині. Як український патріот, М. Драгоманов закликав до піднесення національної самосвідомості, запорукою чого є національна освіта та розвиток культури.

І. Франко (1856 - 1916) - видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Основою світогляду І. Франка був матеріалізм. В основі всього сущого, як відзначав Франко, лежить матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Франко писав: "В дійсності, в природі все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії". Природа створила людину з її високою організацією. Свідомість - результат поступового та складного розвитку матерії.

І. Франко був впевнений у пізнаванності світу. Природа, на його думку, є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо саме знання законів природного розвитку полегшить людське життя. Матеріалістична філософія дає можливість об'єктивно з'ясовувати факти. І це є необхідним не тільки задля досліджень зовнішнього світу, а й для вивчення закономірностей суспільного розвитку.

Щодо своїх соціально-філософський позицій, то І. Франко виходив з того, що історію творить народ (людський загал). Саме він вирішує свою долю. Провідним чинником майбутніх історичних зрушень виступить прогрес у науковій та технічній галузях. Притім, Франко критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії. Про комуністичний рух він казав так: "програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій". У центр своїх соціальних міркувань Франко завжди ставив людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. Він закликав до наукового вивчення творчого процесу (чи то в художній, чи в науковій галузях). Щодо релігії, то попри свій матеріалізм, І. Франко вбачав в ній моральну опору людства, яка нічим не замінима і в часи лихоліть, і в мирну добу.

9.3. Українська філософія в діаспорі.

Історично склалося так, що мільйони українців опинилися за межами української держави. Знаходячись у іншому національному середовищі, українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовної культури.

Щодо української філософії в діаспорі, то можна виділити три основні напрями філософської думки: по-перше, розробка проблем політичної філософії, по-друге, аналіз традиційних філософських проблем у дусі класичної філософії, по-третє, екзистенціальний напрям у філософській думці ("український персоналізм"). Найвідомішим представником першого напряму є Д. Донцов, другого - Д. Чижевський, третього - О. Кульчицький.

Філософським фундаментом світогляду Д. Донцова (1883 - 1973) стали волюнтаризм та ірраціоналізм. За Донцовим, розум не є головним мотором психічного життя. Насправді ж, пише Донцов, головним мотором наших вчинків є власні бажання, афекти, пристрасті, за якими вже йдуть мотиви. Воля, а не розум є рушійною силою розвитку суспільства. Саме підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, у свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. Донцов наполягає, що не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом турбот держави і суспільства. У взаєминах між націями, як вважає Донцов, діє універсальний закон боротьби за існування. Перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими.

Волюнтаризм, як філософська позиція, приводить Донцова до заперечення будь яких закономірностей у взаєминах між націями, до визнання свавілля як принципу, що визначає ці взаємини. Притім, під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Ось на таких підставах Донцов формулює головні принципи націоналізму: "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, - означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути потяг до боротьби, та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу". Також Донцов багаторазово підкреслював провідну роль еліти нації, яка тільки й здатна перетворити народ "дроворубів та водоносів" у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно.

Д. Чижевський (1894 - 1977), як вже зазначалося, є представником академічного напряму в українській філософії в діаспорі. Головною темою у творчості Д. Чижевського було дослідження історико-філософського процесу, вплив на цей процес національної специфіки, національного характеру. Національні особливості у розвитку народів, їхньої культури та філософії, різноманітність національних типів, хоч і є необхідною умовою життєздатності самого процесу світового розвитку, бо життя не може проходити серед однотипних, ідеальних, цілком однакових індивідуумів, але справжньою цінністю є не національно особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Чижевський каже: "Цілком ясно, як розв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським, - кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише у цих обмеженнях загальнолюдський ідеал і є живий". Всяка національна філософія, яких би успіхів вона не досягла у своєму розвитку, страждає обмеженістю. Національне, яким би повноцінним воно не було, поступається загальнолюдському. Але національно обмежені філософські думки можуть синтезуватися, об'єднуватися. Як зазначає Чижевський, загальнолюдський розвиток філософії і полягає у цих моментах синтезу.

Викладення національної філософії, на думку Чижевського, слід розпочинати з аналізу національних особливостей, в яких вона розвивається. Ці національні особливості Чижевський називає "народним світоглядом". Він каже: "Народний світогляд є національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно". Чижевський відмічає, що народний світогляд є поєднанням певних над-історичних та історичних елементів. Історично зумовлені елементи легше змінюються, ніж зумовлені певним психічним укладом нації. Але і ті, й інші в кожний окремий момент накладають свій відбиток на філософську творчість даної нації. Серед істотних рис українського національного характеру Чижевський називає емоційність, сентиментальність, ліризм. Крім того, він вказує на притаманне українській філософській думці релігійне забарвлення.

Останній із трьох напрямів української філософії в діаспорі, що ми їх збиралися розглянути, - "український персоналізм". Особливості цього напряму в тому, що у центрі філософської думки тут завжди людська особа. Провідним представником є О. Кульчицький. Оскільки цей персоналізм український, то тут йдеться не про людську особу взагалі, а про українця. Кульчицький досліджує ті різноманітні фактори, що мають першочерговий вплив на формування українця як особистості, його психології та духовності: тілесно-психічна обумовленість характеру, географічний простір, історичне буття, соціокультурні чинники, глибинні механізми несвідомо-психічного життя. Особливо О. Кульчицький зупиняється на проблемі "геопсихічного впливу", або, як він пише: впливу "землі на душу". Кульчицький вивчає методологічні аспекти цієї проблеми і доходить до висновку, що процеси та явища, які "постають у психіці під впливом дій географічного довкілля на людину", є реальними. І тут несвідоме (ірраціональне) у психічному житті людей, порівняно із свідомим, має вирішальне значення. На думку Кульчицького, колективне несвідоме українського народу містить прадавній стійкий образ (архетип) "доброї", "ласкавої", "плодючої" землі українського чорнозему. Цей образ (архетип) саме й спричиняє специфічне світосприйняття українця, що, як за правило, виключає агресивні настанови та формує м'якість, ліризм, емоційність.



  25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Філософія, її предмет та роль у суспільстві. | Тема 3. Філософія епохи Відродження та Нових часів. | Тема 4. Сучасна філософія. | Тема 5. Вчення про буття і матерію. | Буття - це об'єктивна й суб'єктивна реальності у своїй сукупності. Буття - це все, що існує. | Тема 6. Вчення про людина та сенс її існування. |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати