загрузка...
загрузка...
На головну

Тема 7. Новітня українська культура ХХ століття.

  1. II. СЛОВАРИ И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  2. III.3. СИНОНИМЫ И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  3. III.8. СОЦИАЛЬНЫЕ ДИАЛЕКТЫ И КУЛЬТУРА РЕЧИ
  4. IV. ОБРАЗОВАНИЕ СЛОВ РУССКОГО ЯЗЫКА И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  5. VI.9. СИНТАКСИЧЕСКИЕ НОРМЫ И КУЛЬТУРА РЕЧИ
  6. VII. КУЛЬТУРА ПИСЬМЕННОЙ РЕЧИ
  7. Аграрная культура н укрупнение обществ

1. Українське культурне відродження

2. Український модернізм

3. Культура в протистоянні тоталітаризму.

Ключові слова і терміни: Модернізм, експресіонізм, абстракція, супрематизм, дадаїзм, футуризм, авангард-авангардизм, конструктивізм, розстріляне відродження, соцреалізм, культурна відлига, шістдесятники,конформізм

1. Українське культурне відродження.

На початку ХХ ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього ХІХ ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. В системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців ХХ ст. гідно продовжила працю своїх попередників сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Українське відродження триває принаймні до рубежу 20-30-х років і завершилось трагедією нації та її еліти. В ньому слід виділити три періоди: перший - від початку століття і до революції, другий - доба визвольних змагань (1917-1920), третій - період НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки ХХ ст.).

У перший період яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка спираючись на фундамент класичних надбань ХІХ ст. прагне до модернізації і європеїзації. В творчості І.Франка, Л. Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, М.Вороного, В.Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму - символізму, експресивності, психологізму, суб'єктивізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу"[6]. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками, дізнають визнання молоді - М.Яцків, Г.Чупринка, М.Філянський, Б.Лепкий, М.Рильський, П.Тичина та ін.

Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в українському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка віденської художньої школи, вона прекрасно володіла технікою олійного живопису, гравюри та офорту.

Імпресіонізм притаманний творчій манері Івана Труша (1869 - 1941), картини якого здебільшого присвячені природі та людям Закарпаття. До золотого фонду українського мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872 - 1935) однаково майстерні в стилях сецесії, імпресіонізму та експресії. Центральною постаттю в мистецтві початку ХХ ст. є, безумовно, Олександр Мурашко (1875 - 1919). Глибоко засвоївши традицію реалізму, про що говорить перша його відома картина "Похорон Кошового"(1900), художник в подальшому скористався всіма досягненнями сучасних європейських художніх шкіл.

Виставки О. Мурашка з успіхом проходили у Парижі, Мюнхені, Петербурзі. З 1907 р. Мурашко живе і працює у Києві, в роки революції докладає великих зусиль до згуртування національних художніх сил, у 1919 р. він був обраний ректором української академії мистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці. В Українському національному художньому музеї зберігається чималий доробок творчості митця.

Почесне місце в історії українського мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879 - 1947) свій великий талант художника монументаліста втілив у створення народних образів. Картини "Наречена"(1910), "Три віки"(1913) стали символами вроди та духовної краси української жінки. Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань (Ілюстрована історія України,1913).

Одним із найталановитіших графіків Європи всього ХХ ст. можна без перебільшення назвати Георгія Нарбута (1886 - 1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мистецькі альбоми, поетичні збірки) сьогодні цінуються як музейні раритети. Нарбут видається чи не єдиним художником України який найбільш плідно працював в буремні роки війни та революції, ним створена унікальна ілюстрована українська абетка, ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, здійснені графічні ескізи втілені у першій українській гривні, він є творцем українського національного стилю у графіці.

Г. Нарбут був також ректором Української академії мистецтв 1918р. Художник помер у віці 35 років після захворювання на тиф. В роки радянської влади творчість Нарбута замовчувалася, його меморіальна дошка лише зовсім недавно з'явилась на будівлі ректорату Київського національного університету, де він працював.

Піднесення охоплює також сферу українського музичного та театрального мистецтва. В 1904 р. М. Лисенко започатковує у Києві музично-драматичну школу, з 1907 в Києві починає діяти перший стаціонарний український театр М.Садовського, в 1915р. організовується Товариство українських акторів, діють численні театри і трупи як в Наддніпрянській Україні так і в Галичині, які опановують світову драматургічну класику, звертаються до п'єс сучасних європейських авторів.

Зразки зрілого національного стилю в музиці що поєднує класику і сучасність демонструють молоді композитори М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, О.Кошиць.

Могутнім поштовхом до розквіту національної свідомості і культури були ті демократичні процеси що стали здійснюватись після російської революції 1905р. Скасування заборони на український друк, свободу слова і політичної діяльності призвели до створення великої кількості газет і часописів, що друкували матеріали з питань культури, літературні і публіцистичні твори, доносили до широкого українського загалу творчість еліти. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика "Украинский вестник", що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. Серед співробітників тижневика були М.Грушевський, Д.Багалій, М.Туган-Барановський, Д.Дорошенко, М.Могилянський, О.Русов та ін. У 1912-1917 рр. У Москві виходив місячник "Украинская жизнь" під редакцією О. Саліковського та С. Петлюри, участь в якому брали М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, М.Сумцов, В.Липинський, Ф.Корш та ін.

Отже вже напередодні української революції спостерігається бурхливий процес розвитку української культури, що може бути схарактеризований як її раннє відродження.

Природньо, що в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. значна частина української інтелігенції і освічені верстви суспільства пов'язували свої надії на національне і культурне відродження з діяльністю українських урядів Центральної Ради, гетьманату та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найбільш вагомий внесок в розвиток української культури в добу лихоліття.

Йдеться насамперед про широку програму розвитку національної освіти і науки. Вже в березні 1917р. при сприянні уряду Центральної Ради в Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію. Була створена Українська педагогічна академія, відкрито Київський державний український університет (вересень 1918), в жовтні того ж року - Український університет у Кам'янці Подільському. Генеральний секретаріат освіти вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання, в різних містах України створено понад 80 українських гімназій.

В період гетьманату, в листопаді 1918р. була заснована Українська академія наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний вчений В.Вернадський, у трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному) незважаючи на великі труднощі воєнного часу плідно і самовіддано працювали видатні вчені історик Д.Багалій, економіст М.Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету інституту харчової промисловості, увільнений в період репресій), математики Д.Граве, Г.Пфейфер, мікробіолог Д.Заболотний, ботаніки О.Фомін та В.Липський, філолог А.Кримський, археолог і етнограф М.Біляшівський, літературознавець С.Єфремов та ін. В серпні 1918р. була створена національна бібліотека Української держави, на початку листопада - Українська державна академія мистецтв, Державна археологічна комісія, Державний архів.

Широкого розвитку в добу визвольних змагань набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917р. виникло 78 видавництв, у 1918 їх налічувалось 104, ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях. Газети в Україні виходили не тільки в губернських але й у багатьох повітових центрах. Всього в Україні у 1917р. діяло 106 друкованих видань, а у 1918 - 212.[7]

В історичній та культурологічній літературі іноді дебатується питання про те, якому уряду належить більший внесок в справу культури, на чий бік більше схилялись діячі українського відродження в тих надзвичайно заплутаних і складних обставинах. На нашу думку, в роки революції і громадянської війни справжня інтелектуальна еліта України обирала не стільки шлях служіння владі, скільки власній совісті, моралі, врешті - служіння народові. Саме ця інтелігенція була головним рушієм національно-культурної творчості. Втім треба визнати що в роки революції вже чітко позначились та тріщина розлому української духовної еліти, яка врешті стала однією з головних причин загибелі українського ренесансу. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалась по-різному. Частина старої демократичної інтелігенції опинилась в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших. Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно настроєної інтелігенції, сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант вірячи у світле майбутнє.

На початку 20-х років, коли розпочинається власне останній найбільш трагічний період українського відродження, ситуація в суспільстві і культурі мало ким сприймалась як трагічна і небезпечна.

В суспільстві та серед інтелігенції панували скоріше настрої оптимізму та надії пов'язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації що почала проводитись з ініціативи партійно-радянського керівництва з 1923р. Українізація, як показує її досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення яку становило селянство, зліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом з одного боку та українським селянином та інтелігентом з іншого. Історія містить численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак треба підкреслити, що від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта і виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбирались насамперед революційні демократи та народники. Однак незважаючи на свою суперечливість українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження 20-х - початку 30-х років бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Українське відродження 20-х років знайшло найбільш значний прояв в літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалась в літературу намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена у 1922р. спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923) до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші, як і об'єднання "Молодняк" куди входили письменники комсомольці характеризується переважно політизацією творчості їх членів, хоч в надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців. Одне з найбільш видатних літературних об'єднань 20-х років - ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора цього об'єднання М.Хвильового, воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу увійшла дійсно блискуча плеяда літераторів серед яких М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

Особливе місце в українській літературі відродження належить об'єднанню неокласиків на чолі з М. Зеровим, до якого увійшли М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт. Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. В їх творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, ігнорують вони і модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французького символізму і парнасу. Метою Зерова та його друзів було піднести рівень українського слова до кращих світових зразків, що з особливою майстерністю зробив у своїй творчості Максим Рильський.

Постать Миколи Зерова (1890 - 1937, чи 1941) потребує окремої оцінки як одна з самих світлих і трагічних в українському відродженні. Він народився на Полтавщині, вчився в Охтирській гімназії, після закінчення якої вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вже в студентські роки заявив себе як кваліфікований науковець і дослідник, бере активну участь в роботі української студентської громади. В добу революції Зеров займається громадською діяльністю, публіцистикою, пише вірші, викладає. Велике враження на нього справляє спілкування з М.Коцюбинським, дружба з Г.Нарбутом. Обізнаність в питаннях світової і української культури, могутній інтелект, талант оратора Зерова буквально вражали сучасників. На його лекції з історії української літератури які він читав у вищих навчальних закладах приходили студенти різних курсів і різних ВУЗів. У 1924р. була надрукована збірка поезій "Камена" вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадує поезію давньоримських авторів. У 1925-1926рр. бере участь у багатьох літературних вечорах та дискусіях, полемізуючи у пресі Зеров із властивим йому талантом, переконливо доводить різним "пролетарським" критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон'юнктурною. В ній від груповщини треба переходити до вільного вияву особистості і таланту.

Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895 - 1964). Він увійшов до анналів української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист.

У 20-х роках в Україні плідно діяло багато інших літературних об'єднань та гуртків які проклали дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Підмогильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

В двадцяті роки завершується процес формування української національної науки. Її центром стала ВУАН (Всеукраїнська академія наук, 1921р.) до керівного складу якої увійшла більшість вчених Української академії доби визвольних змагань. Були створені місцеві філії академії, пізніше перетворені в наукові інститути. Після повернення з еміграції у 1924 р. академіка М. Грушевського наукова робота особливо гуманітарних підрозділів значно пожвавилась, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, створена науково-дослідна кафедра історії України, водночас видатний вчений продовжував працювати над фундаментальними працями "Історія України - Русі" та "Історія Української літератури". Завдяки невтомній праці науковців, українська наука дізнає світового визнання, стає невід'ємною ланкою всієї національної культури.

2. Український модернізм.

При розгляді проблем культури ХХ ст. неможливо оминути таке явище як модернізм. На думку більшості дослідників модернізм був і залишається головним феноменом культури століття, що справив вирішальний вплив на хід усіх її процесів. Питання про український модернізм досі залишається актуальним, дискусійним і не до кінця вивченим. Саме через модернізм українська духовна еліта намагалася встановити зв'язок із світовим культурним процесом, стати, за висловом Хвильового «психологічною європою». Модернізм був проявом здатності суспільства до світових інновацій, претензією йти в авангарді світового прогресу. Не дивно, що доля модернізму і модерністів в тоталітарній країні виявилась надзвичайно складною і трагічною.

Термін модернізм (від франц. moderne - сучасний) використовується більшістю дослідників для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій в культурі, що існували з кінця ХІХ ст. принаймні до 50 - 60 рр. ХХ ст. (хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). Вже на початку ХХ ст. модернізм починає відтісняти на периферію такі художні течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику і стає провідною течією в художній культурі ряду Європейських країн (Франція, Італія, Німеччина, Росія). Справжнім розквітом модернізму стали 20 - 30 роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед в США. Форми і прийоми модернізму до сьогодні характерні для творчості багатьох митців.

Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф. Ніцше (1844-1900), інтуїтивізм А. Бергсона (1859 - 1941), психоаналіз З. Фрейда (1856 - 1939), екзистенціалізм Ж.-П.Сартра (1905 - 1980) та А. Камю (1913 - 1960).

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є:

· визнання глухого кута, в якому опинилось людство у результаті бурхливого розвитку цивілізації;

· криза традиційних цінностей і поглядів на світ;

· складнощі та суперечливий характер взаємин людини з навколишнім світом (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо);

· визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненості в колі своїх фантазій, як у "Башті із слонової кістки".

Світоглядні засади модернізму формувались і поширювались в період європейської духовної кризи рубежу ХІХ - ХХ ст. Відомі філософи і письменники того часу Ф. Достоєвський, Ф. Ніцше, Л. Толстой, О. Шпенглер, В. Вернадський та ін. писали про загострення конфлікту між культурою і цивілізацією, свідчили про зростання мілітаризму, націоналізму і шовінізму, засуджували культ сили, владу грошей і розпусти. Неспроможність «цивілізованого» світу запобігти трагедії Першої і Другої світових війн лише збільшувала ряди прибічників модернізму.

Найбільш характерний вияв знайшов модернізм в мистецькій течії експресіонізму (від франц. expression - виразність). Його витоки відносять до творчості голландського художника Вінсента ван Гога (1853 - 1890). В картинах художника порушувались закони класики - перспектива, об'ємність, врівноваженість. Вони були надмірно трагічними, сповненими болем і емоціями («Автопортрет з відрізаним вухом»).

Першим мистецьким об'єднанням експресіоністів стала група «Міст», що виникла у 1905 р. в Дрездені (Е. Кірхнер, Е. Хеккель, Е. Нольде та ін.). У центрі їх уваги, як відзначав один із дослідників, «серце людини роздерте байдужістю і бездушністю світу, контрастами матеріального і духовного». Великою силою експресії пройнята картина норвезького художника Е. Мунка (1863 - 1944) «Крик». Одинока істота - не жінка, не чоловік, не дитина - стоїть посеред мосту з душі її виривається беззвучний крик відчаю і страждання.

В 20-х роках модернізм стає найвпливовішим фактором світового художнього процесу. В творчості митців ще більш загострюються соціальні мотиви, наростає протест проти насильства, війни та мілітаризму, створюються образи сповнені трагізму, суперечності, експресії та гострого сарказму. В літературі цього часу найповніше ці риси виражені у романах Ф.Кафки, Дж. Джойса, поезії Еліота, в музиці - творчість І. Стравінського, Д. Шостаковича, А. Шенберга, А. Вебера, А. Берга та ін.

Варто назвати ще декілька течій модернізму, що мали в Україні своїх прибічників і послідовників.

Протягом всього ХХ століття культура модернізму тяжіла до абстракції (від лат. abstractio - далеке від дійсності), тобто до відсторонення художніх образів від конкретного сюжету, образу, об'єкта. Абстрактним є будь-яке мистецтво, що не містить в собі жодного нагадування на дійсність, на предмет. Тому його подекуди називають безпредметним, нефігуративним. Розвиток абстрактного мистецтва був відображенням тенденції відчуження митця ХХ ст. від дійсності, неприйняття її реалій. "Що жахливішим стає світ, то абстрактнішим стає мистецтво", - писав художник П. Клеє.

Серед фундаторів абстракціонізму називають імена росіян В. Кандинського (1866 - 1944), та К. Малевича (1878 - 1935), а також нідерландця П. Мондріана (1872 - 1944).

Казимір Малевич був справжнім революціонером у мистецтві. В поширенні абстракції він вбачав необхідність рішучого розриву зі старим світом, утвердження нового справедливого суспільства. У 1915 р. на виставці у Петрограді художник вперше продемонстрував серію полотен, що являли собою комбінації найпростіших геометричних фігур, серед них знаменитий "Чорний квадрат". Цей напрям у мистецтві живопису К. Малевич назвав супрематизмом(від лат. supremus - найвищий), тобто перевищенням над усіма попередніми художніми стилями і видами живопису. Супрематизм, за Малевичем, це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу, яке є лише поверховим знанням. На думку К. Малевича, всі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. "Коли зникне звичка бачити в картинах куточки природи, мадонн та безсоромних венер, тоді тільки побачимо чисто живописний витвір" - писав художник в одному із своїх маніфестів. "Чорний квадрат" був символом кінця старого предметно-натурального і першим кроком до нового мистецтва.

Експресивність і абстракція були властиві творчості славетного модерніста ХХ ст. іспанця Пабло Пікассо. Він був справжнім жонглером модерністських експериментів. Знаменитим його зробили полотна в стилі кубізму. Спотворюючи реальність художник розбирає її на сотні уламків, а потім знову збирає, змінюючи кути і нахили. Найвідомішим твором художника стала "Герніка" (1937 р.), присвячена загибелі однойменного містечка в Іспанії під час фашистського бомбардування. Гігантське полотно (3,5 х 8 м) є ніби чорно-білим колажем, зліпленим з уламків окремих предметів - кінської голови з вищиреними зубами, частин людського тіла, рук, простягнутих до неба у благанні порятунку, ліхтаря, що хитається над усім цим мороком. Всі закони класичного, реалістичного мистецтва порушені в цій картині, але мало в світі творів, в яких із подібною силою правди відтворена людська трагедія.

Події І світової війни і повоєнного часу сприяли формуванню такої літературної і художньої течії модернізму, як дадаїзм, що виникла одночасно у Швейцарії, Франції та США і проіснувала з 1915 по 1923 р. На думку теоретика цього руху, румунського письменника Т. Тцара поняття "дадаїст" означає абсурдність, слово dada знайдене ним у словнику з французької - "дитячий коник або дитяче лопотання - "так-так". Дадаїзм, що виріс із загального невдоволення буржуазним суспільством, насміхався над буржуазністю, намагався зруйнувати її основи та повністю вивільнити особистість. Ця течія відображала розгубленість інтелігенції часів війни, кризу її художнього мислення. Дадаїзм проголошував антиестетизм та ірраціоналізм, спонтанність та стихійність творчості.

Сюрреалізм (від франц. surrealisme - надреалізм), що виник у Франції та США у 20-х роках, був розвитком ідей дадаїстів. У художній творчості, за висловом А. Бретона, він проголошував "чистий фізичний автоматизм, за допомогою якого ми намагаємось виразити у слові або живописі істинну функцію думки. Ця думка продиктована відсутністю всякого контролю з боку розуму і перебуває за межами всіх естетичних і моральних норм".

Провідними сюрреалістами вважаються кінорежисер Луіс Бунюель та художник Сальвадор Далі (1904 - 1989).

Але найбільший вплив на модерністів в Україні справив італійський футуризм (від лат. futurum - майбутнє). Для нього характерне захоплення технікою, урбанізмом, намагання передати динаміку руху.

В історії модернізму ХХ ст. значне місце належить такому явищу, як авангард. До авангарду (від фр. avant garde - передовий загін) можуть бути віднесені художні течії модернізму, які декларують найрішучіший розрив із цінностями попередньої культури, активно і навіть агресивно пропагують свої погляди, вдаються до епатажу, акцій протесту, поєднують мистецьку діяльність з необхідністю соціального переустрою тощо.

Авангардистськими були численні течії модернізму, але поняття авангард як окреме самостійне художнє явище закріпилось лише за художніми угрупуваннями Росії та Радянського Союзу, що діяли у 1910 - середині 1930 рр., відомими в світі донедавна як «російський авангард». Наприкінці ХХ ст. французький мистецтвознавець В. Маркаде прийшла до висновку, що колискою російського авангарду можна вважати Україну. Адже саме в Києві та Одесі у 1910 році відбулися перші виставки авангардистів, тут пройшли ранні роки і сформувались художні смаки метрів авангарду К. Малевича, В. Татліна, братів В. та Д. Бурлюків та ін. Термін «український авангард» сьогодні вже не викликає подиву, дослідники відзначають яскравість і непересічність цього явища, що несе в собі відбиток національної культури та європейського досвіду.

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887 - 1964)[8]. Закінчивши рисувальну школу О.Мурашка майстер у 1908 р. приїздить до Парижа, а згодом до Нью-Йорку де здобуває всесвітню славу скульптора кубіста. У своїх спогадах Архипенко згадував яке неповторне враження на всю його творчість справили пам'ятки рідного міста, скіфські кам'яні ідоли в університетському ботанічному саду, мистецтво українського бароко. Найвизначнішими постатями українського авангарду були також Олександр Богомазов (1880 - 1930), що започаткував в Україні мистецьку течію кубофутуризм, Василь Єрмилов (1894 - 1967),Віктор Пальмов, Олександра Екстер (1882 - 1949). Екстер, зокрема, вважали своєю наставницею численні митці і угруповання авангардистів як України так і Росії. Вона вчилась і викладала в Києві, Москві, жила у Франції та Італії, підтримувала дружні творчі стосунки з Пікассо, Браком, Г. Аполінером.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найбільш яскраво репрезентували футуристи на чолі з М.Семенком. До її лав в різний час входили поети О.Слісаренко, М.Терещенко, Гео Шкурупій, М.Бажан, В.Поліщук, критик В.Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М.Семенком у 1927-30 рр. журналу "лівої формації мистецтв" "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)." За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924р. він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи: а це - іншої"), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду, були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

"Поворотом до Європи" оголошує головний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас. В створеному ним "Молодому театрі" (1916р.) ведеться інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії яка б відбивала ритм сучасної епохи. Першою значною режисерською роботою Курбаса стала вистава "Цар Едіп" (1918р.), дія якої пронизана могутньою трагедійною напругою та динамікою. Неабияким новаторством відрізнялась постановка "Гайдамаків"(1920) за Т.Шевченком, де вперше в українському театрі реалізується авангардистська сценографія, вводиться пантоміма, партії хору.

Створений у 1922р. театр "Березіль" був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об'єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність блискучої плеяди українських акторів А.Бучми, Й.Гірняка, Н.Ужвій, М.Крушельницького, О.Добровольської, І.Мар"яненко та ін. Велику увагу в репертуарі театр приділяв драматургії М.Куліша. П'єси "Народний малахій"(1928), «Мина Мазайло» (1928-1930), «Патетична соната» (1929) були безпрецедентним явищем в культурі радянського часу, бо в них з особливою гостротою визначалось головне протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої Куліша втрачають свою душу, спотворюються і гинуть під тиском революційного фанатизму.

З середини двадцятих років українська тематика починає визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживає період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові; видатними творцями українського кіно були режисери О. Курбас, І. Кавалерідзе, П. Чардинін, Д. Вертов, О. Довженко, оператор Д. Демуцький, актори А. Бучма, Н. Ужвій, художники В. Кричевський, В. Меллер. Фільми О. Довженка (1894-1956) "Звенигора"(1928), "Арсенал"(1929), "Земля"(1930), "Іван"(1932) віднесені до шедеврів світового кіно, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм з яскравою експресією.

Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва 20-х р.р. Серед майстрів, що торували шляхи від минулого у майбутнє, особлива роль належить Михайлові Бойчуку (1882 - 1937). Він переосмислює художні надбання давніх культур, найновіші відкриття авангарду, сплавлює їх з традицією українського іконопису, народного примітиву.

Образи художника ніби звільнені від вантажу цивілізації, прості і наївні, але надзвичайно щирі і переконливі. Разом з учнями і послідовниками - братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та ін., яких називали бойчукістами, майстер здійснює спробу створення національного художнього монументального стилю, виконує великі фрескові розписи громадських споруд в Одесі та Харкові, очолює майстерню монументального мистецтва в київському художньому інституті.

Радикальніший напрям творчості обрали В. Меллер, брати В. і Г.Стенберги, А. Петрицький. В живописі, графіці, сценографії вони віддавали перевагу конструктивізму. Ця течія модернізму прагнула до практичного втілення ідей створення нового середовища людського буття в епоху панування техніки.

Згідно з гаслом конструктивістів «функція породжує форму», мистецтво повинно облишити емоції і прикраси, бути простим, економним, здатним до тиражування. Найкраще це вдалось втілити у театральній, книжковій та журнальній графіці. Неперевершеним майстром цієї справи був Анатоль Петрицький (1895 - 1964). Він створив численні сценічні декорації театральних вистав, ескізи костюмів, що вражають вишуканістю кольорів і стильною геометрією елементів, був автором дизайну книжок та плакатів. У 1928 - 1930 рр. створив унікальну галерею живописних і графічних портретів своїх сучасників. В роки репресій більшість робіт були знищені, бо опинились в ГУЛАЗі портретовані на них особи.

В конструктивістській книжковій графіці українських майстрів геометрична абстракція поєднується з новою організацією текстового набору, новими шрифтами, доцільним застосуванням образних можливостей друкарських елементів. Гортаючи сьогодні сторінки раритетних друків того часу, по справжньому відчуваєш подих епохи.

В УСРР, як тоді називали Україну, епоха конструктивізму припадає на часи НЕПу, період нових надій, сподівань, віри в майбутнє, коли все нове сприймалося з ентузіазмом і захватом - життя буяло, і хоч було голодно і холодно, але енергія оновлення запалювала всіх жадобою дії. Як писав у 1926 році в листі своєму «французькому другові» Микола Хвильовий: «Країна сумних пісень і дикої «малоросійської» азіатчини виходить на новий шлях великих дерзаній.., бурі і натиску і провансалець (українець) поспішає на світову дорогу з усмішкою арлекіна й з буйством безсмертного Бомарше...»

Найпомітніший слід залишив конструктивізм в українській архітектурі. Функціональність і економність якнайкраще відповідала «можливостям» молодої країни вести промислове будівництво, здійснювати широко задекларовані програми зведення житла та закладів соцкультпобуту.

Насправді епохальним проектом стало будівництво в 1927 - 1933 рр. Дніпрогесу ім. Леніна. У конкурсі на найкращий проект найпотужнішої у Європі гідростанції перемогла група конструктивістів (В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський). Споруди водопідйомної греблі, що пружною дугою в 760 метрів охопила береги Дніпра, гігантського машинного залу та шлюзу були виразом нездоланної людської сили, здатної побороти стихію, знаменням нової комуністичної ери.

Численні конструктивістські споруди визначили нове обличчя Харкова - першої столиці Радянської України. Це, зокрема, палац культури залізничників - найбільший в СРСР робітничий клуб (1928 - 1932, арх. А. Дмитрієв), гуртожиток «Гігант» тракторного заводу (1926 р.), але перше місце по праву належить будинку Держпрому (1925-1929, арх. С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер). Загальна площа його приміщень 347 тис. кв.м. Попри велетенські розміри, аскетизм та монументальність, Держпром заворожує нас геометричним ритмом, динамікою і легкістю. Французький письменник Анрі Барбюс в своїй статті в журналі «Монд» назвав його «будинок-гора».

В конструктивістському стилі побудовані також київські кінофабрика (1926 - 1929, арх. В. Риков), палац культури заводу «Більшовик» (1931 - 1934, арх. Л. Мойсевич), кооперативний будинок «Лікар» (1928 - 1930, арх. П. Альошин). Остання споруда, чудовий, але ледь не поодинокий приклад втілення в радянській республіці теорій будівництва зручного та комфортного приватного помешкання, будинку «як машини для життя» за висловом теоретика функціоналізму Ле Корбюзьє.

Цікаво відмітити, що в той самий час, коли в СРСР конструктивісти зводили переважно робочі клуби, гуртожитки, інші громадські заклади на Заході, зокрема у Львові, Станіславові (Івано-Франківську) цілі райони забудовувались конструктивістськими «люксусовими» будинками та особняками приватних осіб.

Яскравим явищем українського конструктивізму у скульптурі є творчість Івана Кавалерідзе. До кращих його робіт належать пам'ятники Г. Сковороді у Лохвиці (1922), Т. Шевченкові у Ромнах (1918) та Полтаві (1925), Артему (Ф. Сергєєву) у Бахмуті та Святогорську (1923-1924).

Унікальність творчої манери Кавалерідзе - у поєднанні реалістичної, класичної традиції, якою він, як вихованець петербурзької академії мистецтв, блискуче володів, з формами кубізму і абстракції. Велетенський (заввишки 15 метрів) пам'ятник Артему у Бахмуті, нажаль, знищений під час гітлерівської окупації, від часу свого створення і донині залишається предметом гарячих дискусій.

Виразність статуї, сповненої експресії, могутня патетика закличного жесту піднятої вгору руки, єдність фігури і п'єдесталу, не мали аналогів в радянській скульптурі, це, безумовно, явище світового порядку.

Отже модернізм в українській культурі ХХ ст. був досить потужним явищем. На усіх етапах українського відродження національна мистецька еліта не тільки зверталася до європейського досвіду, але формувала свій оригінальний погляд. Непересічними явищами є творчість Архипенка, Курбаса, школи Бойчука, українських конструктивістів, література неокласиків ВАПЛІТЕ, футуристів. Трагедія українського модернізму в тому, що серед його представників було багато яскравих особистостей, творче й особисте кредо яких виявилось несумісним з тоталітаризмом, жертвами якого вони впали.

3. Культура в протистоянні тоталітаризму.

Протягом майже всього ХХ ст. культура зазнавала найвідчутніших втрат і деформацій внаслідок панування тоталітарних режимів. Тоталітаризм, особливо у першій половині століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам - він став невід'ємним елементом людської психології та свідомості. У найдовершених формах він існував у гітлерівській Німеччині в 30-40-ті рр. та в сталінському Радянському Союзі. В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині.

Досвід і уроки протистояння культури тоталітаризму в Україні мають і сьогодні неабияке значення для суспільства.

На рубежі 20-30-х років ситуація в українській культурі стала докорінним чином змінюватися і головною причиною тому була зміна політичного курсу партійного керівництва в напрямку відновлення адміністративно-командних методів, та побудови жорстоко-тоталітарної моделі суспільства. Документи та факти історії переконливо свідчать, що сталінський "великий перелом" 1929р. з подальшими голодомором і репресіями заздалегідь готувався та випробовувався і на "культурному фронті". Процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва, непівська система, з його точки зору, не спрацьовувала і потребувала зміни. Щоб розібратись у всьому тому культурному розмаїтті, що вирувало в 20-х роках, влада прагнула до його уніфікації, інстинктивно відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних, фактично ж - робила вибір між неординарністю і талантом і сірістю в бік останньої. Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 рр., в ході якої порушувались важливі питання культурного будівництва в Україні, зокрема місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур та ін. В центрі дискусії опинилась сама неординарна постать в літературі - М.Хвильовий (1893-1933). Письменник комуніст, учасник революції і громадянської війни, він був одним із не багатьох хто не побоювався в своїй творчості чесно відображати історичну правду, з сумнівом і тривогою спостерігав процес переродження омріяного ним комунізму в тоталітаризм, з в'їдливою іронією і сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника за підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, проти так званої "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик: "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Незважаючи на цькування з боку парткритики письменник не склав зброї, свої думки він відстоює в блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші" (Куди йдеш?), публікує гостро-критичний роман "Вальдшнепи" у 1926р.

Тоталітарне суспільство відчувало свою уразливість перед словом правди, тому, як відомо, була конфіскована цензурою друга частина "Вальдшнепів" надрукована в шостому номері журналу "Вапліте" у 1927р., заборонений був і памфлет "Україна чи Малоросія?" який став відомим лише у 1990р. Задушлива атмосфера що була створена навколо М.Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробує йти на компроміси, думати і діяти як всі, але сила таланту і особистості робили неможливими пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933р. обірвав життя М.Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження 20 століття.

Спрямовуючи гостроту свого удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала що саме ця верства є найбільш впливовою силою здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме сьогодні як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли у тюрмах і таборах ГУЛАГу, але і значна частина тих хто зазнав репресій і утисків на довгий час припинив творчу працю. Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був зфабрикований владою процес СВУ (Спілки Визволення України), до лав цієї "підпільної" організації, яка ніколи в природі не існувала, каральні органи зарахували крупних вчених Всеукраїнської академії наук, віцепрезидента ВУАН С.Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, видатного діяча УАПЦ В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін., всього 45 нібито керівників СВУ.

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. В 1934-1935рр. засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М.Перетц, член-кореспондент Є.С.Шабліовський. У 1936-1937рр. загинули в таборах геолог, академік ВУАН, її віце президент Н.І.Світальський, генетик, академік І.І.Агол, математик, академік М.П.Кравчук, філософ, академік С.Ю.Семковський. Ще у 1931р. змушений був припинити роботу у Києві М.С.Грушевський, його заарештовують звинувачуючи у справі так званого "Українського національного центру". Всесвітній авторитет ученого не дав можливості владі просто знищити його, М.Грушевський змушений був виїхати до Москви у фактичне заслання.

В літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань що відстоювали відносну свободу творчості - ВАПЛІТЕ та Неокласикам. Після провокаційного вбивства партійного лідера С.Кірова, в грудні 1934р. було заарештовано і розстріляно Г.Косинку, Д.Фальківського, О.Влизька, К.Буревія. Жертвами репресій стали М.Куліш, О.Досвітній, О.Вишня, В.Підмогильний, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Слісаренко, М.Семенко, В.Поліщук. За підрахунками істориків в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. В Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л.Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М.Бойчук, загинули і його учні "бойчукісти" І.Падалка, В.Седляр. Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. З середини 30-х рр. в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. В творчості талановитих письменників, яким вдалось вціліти в період репресій зростають застійні явища.

З викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настає період змін. На хвилі загальної демократизації суспільства відроджується духовне життя України, в ньому виразно починають прозрівати національні риси.

До української громадськості повертається частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О.Влизька, О.Досвітнього, М.Драй-Хмари, В.Еллана, Г.Косинки, М.Куліша, відбувається політична реабілітація М.Йогансена, В.Підмогильного, Є.Плужника, М.Семенка, М.Філянського та ін. Камертоном високої духовності звучать написані в роки відлиги кіноповісті О.Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонструють новий загальнолюдський вимір творчості митця.

Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана, В.Сосюри, А.Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М.Вінграновського, В.Коротича, І.Драча, Л.Костенко та ін.

Однак «хрущовська культурна відлига», що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед в загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки ХХ, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням вже не тільки зовнішнього але і "внутрішнього цензора". Але на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, що не засвоївши правил конформізму стала формувати нову тенденцію розвитку її культури - шлях до незалежності. Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на рубежі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, але і мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь -поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем що постали перед суспільством в переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І.Дзюбу, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Драча, М.Вінграновського, В.Симоненка, Л.Костенко, В.Шевчука, Є.Гуцала, А.Горську, П.Заливаху, Л.Семикіну, Г.Севрук, В.Кушніра, В.Зарецького. Як пише у своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм.."[9]. Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", що був заснований наприкінці 1959р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В.Зарецького та А.Горської на вул.

Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури.

У 1962р. було утворено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, активістами якого були Михайло Косів, брати Михайло і Богдан Горині та ін. Невеликі творчі об'єднання та клуби починають діяти також у Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську. Справжньою душею шістдесятництва, його совістю поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитись над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть, В. Симоненка у віці лише 28 років, усвідомлювалась шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі у грудні 1963р. з допомогою студентів медінституту організували і провели в інститутському клубі вечір пам'яті В.Симоненка. В своєму виступі на вечорі критик І.Дзюба наголошував на тому, що Симоненко, насамперед, поет національної ідеї. 1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стає на відверто дисидентські позиції, частина ж в тій чи іншій мірі схиляється до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу в вестибюлі Київського держуніверситету, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т.Шевченка. В цій монументальній роботі, авторами якої були А.Горська, П.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук та ін., постає образ гнівного Кобзаря, що пригортає покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці тримає книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А.Горську і Л.Семикіну виключили з спілки художників.

Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою, за вказівкою партійно-державних органів був залитий бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (стіна пам'яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік Лаври "прикрасила" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини. З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України віддало наказ каральним органам на арешт його активістів. Однак на подив влади частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" С.Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І.Дзюби, В.Чорновола та В.Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П.Шелесту та В.Щербицькому надіслав І.Дзюба, до якого він додав об'ємну (понад 200 сторінок) роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І.Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

Публіцистичну, культурну, політичну вартість роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація" неможливо переоцінити, ряд її положень актуальні і в наш час. Головна мета, яку поставив перед собою автор книги - довести владі, що її культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтернаціоналізму, згубна для українців і насправді веде до русифікації. І.Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про звуження використання української мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та людської совісті.

Книга І.Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в Україні про неї знали лише декілька десятків людей. Вперше, невеликим тиражем вона була надрукована в журналі "Вітчизна" у 1990 р., а окремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки письменників, позбавивши права на творчість.

Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть із найтолерантнішими діячами культури, стала організована у 1968 р. кампанія проти роману О.Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв'язку поколінь, історичної пам'яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним". Навіть в тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство, наприкінці 70-х - початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості і безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йде на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний В.Земляк за талановитий роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М.Стельмаха "Чотири броди". У 80-і роки дізнають визначення проза А.Дімарова, поезія А.Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л.Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини.

Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М.Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса", "Шлях до хаосу", роман "Орлова балка". Вже перебуваючи в ув'язненні написав цикл віршів "Я вільний", передав на волю збірки лірики "Прозріння", "За гратами". Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І.Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В.Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є.Сверстюк, В.Мороз, М.Осадчий, І.Дзюба.

Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного краху.

 



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   Наступна

Тема 1. Основи теорії культури | Тема 2. Антична культура та її український ареал | Рр. до н.е. | Культурні здобутки Європи | Тема 4. Українська культура доби Відродження | Тема 5. Культура доби бароко і Просвітництва | Тема 6. Україна та українці у європейському культурному просторі 19 століття | Визначні художні феномени, епохи і стилі ХІХ ст. |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати