загрузка...
загрузка...
На головну

Тема 4. Українська культура доби Відродження

  1. II. СЛОВАРИ И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  2. III.3. СИНОНИМЫ И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  3. III.8. СОЦИАЛЬНЫЕ ДИАЛЕКТЫ И КУЛЬТУРА РЕЧИ
  4. IV. ОБРАЗОВАНИЕ СЛОВ РУССКОГО ЯЗЫКА И РЕЧЕВАЯ КУЛЬТУРА
  5. VI.9. СИНТАКСИЧЕСКИЕ НОРМЫ И КУЛЬТУРА РЕЧИ
  6. VII. КУЛЬТУРА ПИСЬМЕННОЙ РЕЧИ
  7. Аграрная культура н укрупнение обществ

1. Ренесанс - загальноєвропейське і українське надбання.

2. Ренесанс в українській культурі.

Ключові слова і поняття: аристократизм, гуманізм, реформація, протестантизм, братства, братські школи, острозький культурний центр, острозька біблія, полемізм, полемічна література

1. Ренесанс - загальноєвропейське і українське надбання.

Під Ренесансом (від франц. Renessanse - Відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця ХІІІ - ХVI ст. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури.

Термін "Відродження" у точному розумінні слова стосується лише Італії ХV - середини ХVI ст. Саме тут ця культура набуває характеру цілісного, всеохоплюючого явища. Відродження - виняткове явище італійського творчого генія. Тому правомірно говорити "Італійське Відродження", "епоха Ренесансу в Італії". Одночасно Ренесанс - загальноєвропейське надбання. Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на усіх європейських країнах від Португалії до Московської держави, мав він місце і в українській культурі.

Ґрунтом ренесансної культури були нові економічні відносини, що стали формуватися перш за все в Італії наприкінці ХІІІ ст. В цей час текстильне мануфактурне виробництво Флоренції, Мілану, Болоньї значно випереджає країни Європи, тут використовується вільнонаймана праця. В Італії створюються перші банки, лихварські контори, в хід ідуть векселі, акредитиви. Флоренція починає карбувати золоту монету - флорін, що стає міжнародною валютою. Генуя була найсильнішою в світі морською державою, посередником в торгівлі між заходом і сходом.

Формуються і нові суспільно-політичні відносини. Швидко зростають соціальні прошарки майбутніх буржуа - торгівці, банкіри, лихварі, багаті ремісники, юристи. Значно збільшується кількість вільних міських жителів. Біля двох десятків міст Італії, найбільшим з яких була Флоренція, в середині ХІІІ ст. Стають самостійними державами республіканського типу, громади яких називають "комунами". В містах-комунах зростає роль органів демократичного самоврядування, політичних партій, ремісничих цехів і торговельних гільдій.

Перетворення, що відбувались в суспільному житті, приводили до влади нових людей. Їх основними чеснотами стають не знатне походження і титули, а підприємливість, сміливість, відвага, активна творча натура. Ці люди були чужі всіляким релігійним забобонам та куртуазним манерам.

Нова людина і світ бачила по-новому. Сміливо відкидаються старі догмати про побудову всесвіту, місце в ньому людини, очевидне прагнення до наукового пояснення явищ природи, використання практичних знань. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття і винаходи, кожен з яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві з старими традиціями. Віднайдення раніше невідомих манускриптів з працями Аристотеля, Платона, творів давньогрецької і давньоримської літератури, розкопки старовинних архітектурних і скульптурних пам'яток щоразу доводили новим людям перевагу античності над середньовіччям, викликали прагнення бути гідними нащадками забутих предків.

Як бачимо, однією з найбільш характерних ознак епохи, що, власне, і зумовило її назву є постійне прагнення до відродження античного ідеалу.

Однак не підлягає сумніву, що Ренесанс є абсолютно самостійним явищем, не запозиченим з жодної із культур, античність була для нього лише необхідним поштовхом, внутрішнім духовним поривом до нової культури, про що свідчить більшість її характерних рис.

Характерною рисою ренесансної культури є аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, тонкого шару інтелігенції. Культурні осередки виникають при дворах освічених монархів, пап, крупних аристократів, що виступають в ролі меценатів, оточують себе інтелектуальною і творчою елітою. Слід, однак, підкреслити, що аристократизм у тогочасному розумінні визначався не стільки походженням, привілеями, розмірами статків, а особистими якостями людини, ступенем освіченості й культури.

На відміну від античної і особливо середньовічної культури ренесансна культура мала яскраво-особистісний характер. Вільна особистість - художник, філософ, поет, що не залежить не лише від замовника, а і від цехових середньовічних норм організації та регламентації творчої праці найхарактерніша риса Відродження. Митець Ренесансу починає надзвичайно цінувати свою творчу свободу та індивідуальність, пишатися ними.

Слід відзначити і таку характерну рису ренесансної культури, як її всебічна пройнятість мистецтвом. Для людини Відродження мистецтво мало таке саме всеосяжне значення, як для людини ХVIII ст. - філософія, ХІХ ст. - наука, ХХ ст. - техніка. Образами мистецтва забарвлені навіть політика, господарство, війна і дипломатія. Очевидно, що недостатня розвиненість наукових знань, мовної культури, пов'язаної із формуванням нації, залишали за мистецтвом головну царину реалізації творчого потенціалу Відродження. Серед видатних митців і сьогодні відомі всьому світу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, скульптор Данателло, архітектори Брунеллескі і Палладіо, художники Дюрер, Веронезе, Тиціан.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму. Гуманізм (від лат. humanus - людський, людяний) - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В його основі - прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до гідності і розуму людини, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

До гуманістів, безумовно, належали всі видатні люди ренесансу, однак, крім митців тут були широко відомі у Європі і Україні філософи Еразм Ротердамський, Томас Мор, Лоренцо Валла, Ульріх фон Гуттен, письменники і поети Петрарка, Бокаччо, Шекспір.

Атмосфера ренесансу, демократичні тенденції суспільства, розвиток гуманістичної думки сприяли оновленню духовно-релігійного життя Європи, яка на початку ХVІ ст. вступає в добу Реформації.

Реформація (від лат. Reformatio - перетворення) - суспільно-політичний та релігійний рух, спрямований на оновлення католицької церкви, її реформування відповідно до духовних потреб нових суспільних верств буржуазії, інтелігенції, освіченої аристократії.

Реформісти спиралися у своїй боротьбі проти церковно-феодальної ієрархії на широкі народні верстви, зокрема ремісників та селян, невдоволених своїм становищем. Гостроту удару протестанти, як вони себе називали, спрямовували проти збагачення церкви, продажу індульгенцій[1], пишності церковних обрядів і таїнств, виступали за ведення проповідей не латиною, а зрозумілою народу мовою.

В країнах, де реформістам вдалося відстояти свої позиції - Голандії, Німеччині, Англії, Франції виникли протестантські церкви. З 1540-х рр. в країнах, де при владі лишилась католицька ієрархія, запанувала контрреформація, атрибутами якої стали добре відомі інквізиція, «полювання на відьом», релігійна нетерпимість. Особливе значення це мало для України, що вступала в добу визвольних змагань за національну та релігійну свободу. Відтак роль гуманізму і реформації в українській духовній культурі др. пол. ХVI - поч. XVII ст. ст. неможливо переоцінити.

Характерною рисою ренесансної культури як культури перехідного періоду є її суперечливість. Так, антиклерикальна спрямованість творів гуманістів поєднується у них з глибокою вірою, гуманістичні погляди межують з містикою, а раціоналізм - із схоластикою і навіть магією та астрологією. Високі злети людського генія і духовність йдуть поруч з підступністю і аморалізмом як в особистому житті, так і у політиці (Макіавеллі). Причиною таких явищ була малорозвинена наука і техніка, застиглість форм громадських суспільних відносин, незмінність цехової ієрархії, інерція суспільної свідомості, сила релігійних догматів і традицій.

Зрештою ці причини зумовили у другій половині ХVI ст. кризу, а потім і швидкий розпад ренесансної культури. Цьому посприяли також політичні чинники. В умовах тогочасної Європи, подрібненої на десятки напівбуржуазних країн та декілька великих феодальних монархій, Італія, що не була єдиною державою, стала здобиччу іноземних завойовників. Можновладна верхівка легко відмовилась від здобутків гуманізму та реалістичного мистецтва, в культурі знов запанували містика, релігійна догматика, абсолютизм, а з часом індивідуалізм та манірність. Однак, матеріальні та духовні цінності ренесансної культури, викликані потребами Нового часу знову стали європейським надбанням. В ХІХ ст. до них звертились в своїх творах класики української культури Котляревський, Шевченко, Драгоманов, Леся Українка, Франко. Вони надихали українські культурні плеяди ХХ ст., вони є близькими і зрозумілими сучасним людям.

2. Ренесанс в Українській культурі.

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов'язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

До кращих оборонних споруд, зведених на ренесансних засадах, належать також замки у Бережанах, Староконстянтинові, Старому Селі, велика фортеця у Меджибожі, укріплений монастир у Межирічі біля Острога, унікальна церква замок у Сутківцях на Поділлі. В останній споруді до головного майже квадратного в плані нефу прилягають чотири циліндричні башти із стрільницями для кругового обстрілу, розташованими по двох ярусах.

На початку XVII ст. європейські, переважно італійські і французькі архітектори зводять для українсько-польських магнатів нові типи укріплених резиденцій, в яких поєднуються оборонні і репрезентативні функції. Паркові алеї і споруди, палаци і каплиці входять в єдиний ансамбль із казематами, бастіонами, ровами. Найповніше такий тип ренесансної споруди втілений у замку в Підгірцях (1635-1640), зведеному за проектами Андреа дель Акви і Гійома де Боплана. Як загальний вигляд цього комплексу так і безліч його окремих фрагментів - порталів, брам, аркад, кам'яних різьблених візерунків, вражають нас вишуканим ренесансним стилем.

На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам'яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

З архітектурою був пов'язаний розвиток українського кам'яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Каплиця Боїмів - одна із найцікавіших пам'яток львівського та й усього українського ренесансного мистецтва. Поставлена на території кладовища, поруч із кафедральним собором, вона призначалась як усипальниця для роду Георгія Боїма - одного з найбагатших у місті купців. Архітектура споруди, зведеної у 1606-1611 рр. поєднує ренесансний стиль з традиціями українського народного зодчества. Втім у 1612-1615 рр. зовнішність каплиці та її інтер'єр було повністю перебудовано з урахуванням засад модного на той час у Львові маньєризму, що був принесений митцями із північної Європи. Стіни як в середині так і назовні вкриті суцільним візерунком орнаментів та скульптури що створює відчуття перевантаженості, надмірності. Разом з тим дослідники визначають надзвичайно цікаву галерею реалістичних образів, наділених рисами і властивостями свого часу. У пророках, святих і персонажах Євангелія проглядаються риси місцевого патриціату та купецтва, що незважаючи на своє багатство і пиху нещодавно вийшли з простого люду. Демократичність типажів і реалізм їх трактування, безумовно, слід віднести до ренесансних традицій.

Купол будівлі завершує ліхтар із зображенням скульптури "Христа скорботного". Цей сюжет, що походить із часів Візантійського середньовіччя, був поширений в Європі в часи ренесансу та реформації. Скорботні роздуми Христа після зради учнів та ув'язнення, були близькі простому народові, ставали символом його нелегкої долі. За пластичним рішенням скульптура Христа близька до творів народної дерев'яної скульптури та різьблярства.

В інтер'єрі каплиці значніша частина робіт належить Яну (Йоганну) Пфістеру (1573-1642) - одному з кращих скульпторів в Середній Європі. Німець за походженням, він прибув до Львова із Вроцлава на запрошення Катерини Синявської, став придворним скульптором Синявських, водночас мав майстерню і учнів у Львові, виконував численні замовлення львівського патриціату. До кращих робіт майстра належать оформлення каплиць Боїмів та Кампіанів, інтер'єру Бернардинського Костьолу, виконання надгробків Адама Єроніма Синявського та трьох його синів. Доля останніх робіт на жаль трагічна. В роки радянізації Західної України, замок і каплиця в Бережанах, де зберігались ці шедеври були сплюндровані, а скульптури розбиті. Окремі їх фрагменти нині знаходяться у львівській картинній галереї.

Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви - українське міщанство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть з провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнанність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П'ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П'ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських почуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу - Христос - активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, - зображення Стефана Баторія (1576), створене львів'янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30 роки XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. - це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв насамперед розвиток освіти. Наприкінці XV-XVI ст. помітно зростає прошарок українців, що здобули освіту в кращих західноєвропейських університетах - Краківському, Празькому, Болонському та ін. У списках студентів Краківського університету того часу знайдено понад сто імен вихідців з України. Деякі з них були провідниками загальноєвропейського ренесансу. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський.

Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 pp. астрономію та математику, а в 1481 -1482 pp. займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині.

Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейс-фельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 p., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах піднімав питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський - найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

Наприкінці XVI - початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні права українців, їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, підвищенні рівня освіти та культури.

Об'єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, КирилоТранквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - вчителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі,а також заможні купці та ремісники. Зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис.золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні у Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму та квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов'янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу ознайомлюватися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішувати їх, на противагу ієзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з'являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Меджибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 pp., одночасно із організацією Київського Богоявленського братства. Школа перебувала під постійною опікою Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Наприкінці XVI ст. польська та українська шляхта, подібно до італійської верхівки, почала широко займатись меценатською діяльністю, створюючи в своїх маєтках центри освіти і мистецтва, збираючи навколо себе інтелектуальну еліту. Найвідомішим зразком таких інституцій була академія в Замості, куди перемістився центр освіти з Кракова. Італійськими архітекторами був здійснений у Замості великий проект міського будівництва - ідеального ренесансного міста з чіткою забудовою, плануванням вулиць, суспільних приміщень, палаців.

Культурно-освітні центри створювались у маєтках волинського воєводи Олександра Чарторийського, житомирського старости Костянтина Вишневецького, брацлавського воєводи князя Романа Сангушка. Найбільшим і найвпливовішим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) - великого магната , відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича[2]. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", - слов'яно-греко-латинської академії, , друкарні та науково-літературного гуртка.

Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньовічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

На відміну від інших елітних центрів, в Острозі прагнули відродити в дусі реформації ідеї східного християнства та слов'яно-руської духовності й культури. Активна ідеологічна діяльність Острозького центру припадає на кінець XVI ст. - час підготовки і прийняття Брестської унії. На початку XVII ст. це вже була переважно наукова та освітня діяльність. Завершення роботи центру відносять до 1636 p., коли він був ліквідований онукою Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, вихованою ієзуїтами.

Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором став Герасим Смотрицький (р.н. невідомий - 1597) - письменник-полеміст, поет. У 1594 р. до Острога приїздить Кирило Лукаріс, знавець давньогрецької мови, латини, що здобував освіту в Падуї та Венеції, слухав лекції Г. Галілея. Ймовірно, Лукаріс викладав в Острозі у 1594-1596 pp., припускають, що він був ректором колегії після Г. Смотрицького. Після участі у Брестському соборі 1596 р. Лукаріс виїхав з України до Німеччини і Швейцарії, згодом він обирався Олександрійським та Константинопольським Патріархом, був позбавлений патріаршого сану за розповсюдження протестантизму.

Визначними вчителями та книжниками Острога були Клірик Острозький - церковний діяч та письменник, Дем'ян Наливайко - публіцист та філософ, Іоан Лятош - доктор філософії і медицини Краківського університету, Андрій Римша - поет і перекладач. Серед вихованців колегії - Йов Борецький, Петро Сагайдачний, Мелетій та Степан Смотрицькі, Йов Княгиницький.

Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. Велику увагу тут приділяли вивченню іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Серед тих, що збереглись і донині "Трагедії" Евріпіда(Базель, 1551), "Промови" Ціцерона (Франкфурт, 1591), латинський словник (Базель, 1562) та багато інших.

Потребам Острозького культурно-освітнього осередку слугувала друкарня, яка за європейською традицією створювалась при школах вищого типу та науково-літературному осередку вчених. Для потреб школи друкарня підготувала в 1578 р. видання греко-церковнослов'янської "Азбуки" (Букваря) - підручника для вивчення двох мов, у 1580 р.- Нового Завіту та Псалтиря, у 1581 - "Хронології" Андрія Римши - суто шкільного видання, де містився перелік назв місяців року церковнослов'янською та гебрайською мовами. Вершиною діяльності Острозького культурно-освітнього центру став вихід Біблії (1581).

Офіційно Острозька академія була навчальним закладом середнього типу, хоч у найкращі роки свого існування за наявності висококваліфікованих фахівців вона впроваджувала курси академічного рівня. Практика іменування академією за відсутності формальних підстав була досить поширеною в Європі. За тих умов, що склалися в Україні, навіть впливовий магнат К.- В. Острозький й не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав академії, тобто прав вищого навчального закладу. Однак формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер сприяли започаткуванню в Україні світської публічної освіти, незалежної від держави і церкви.

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки "Октоїх" та "Часословець", надруковані кирилицею, з'явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень[3]. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські "Апостол" і "Азбуку", що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького - Лоренцо Медичі[4] української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латинської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов'янських літер, що був у широкому вжитку серед усіх східнослов'янських народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва. Підкреслюючи символічне значення цієї книги для всієї нації, видатний український культуролог Євген Маланюк писав: "Острозька Біблія і закурений порохом мушкет недавнього "низовця" (козака) - це могло б бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI-XVII ст."[5]

Важко переоцінити роль у становленні книгодрукування в Україні особистості І. Федорова, Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика "Адельфотис" (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм "Граматика словенська". Ці видання стали основою для знаменитої "Грамматіки Славенськія" Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником з граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов'янської філології як науки.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

Характерною ознакою ренесансного часу був розвиток графічного мистецтва, тісно пов'язаного з друкарством, що стало швидко поширюватись в Україні з кінця ХVI ст. Після Федорова, який був засновником книжкової графіки, це мистецтво поширюється в друкарнях Києва, Крилоса, Дермані, Унева, Стрятина. Велика кількість художників-граверів працює над оздобленням книжок, створенням гравюр не лише на церковні, але і жанрові теми.

Високим художнім рівнем відрізнялись видання львівського Ставропігійського братства, Стрятинської та Крилоської друкарень. Велика група граверів працювала у Києві, де провідною в Україні стає друкарня Печерської лаври. Київські гравери виконували чималу долю світських замовлень. До книжки "Віршів на жалосний погреб ... гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного" було створено три гравюри широко відомі сьогодні: "Сагайдачний на коні", "Здобуття Кафи", "Герб запорозького війська". Перша гравюра ймовірно повторювала портрет гетьмана з його надгробної хорогви, у другій відтворено батальну сцену, третя гравюра - постать козака з шаблею і рушницею стала одвічним символом козацтва, відбитком героїчної боротьби народу проти іноземних загарбників.

Європейська гуманістична думка XV-XVI ст. мала значний вплив на формування поглядів передових діячів українського письменства. Мотивами ренесансного гуманізму проникнута творчість таких письменників-полемістів, як Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський. Всі вони протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народній освіти, вихованню. Герасим Смотрицький в книзі "Ключ царства небесного" (1587 р.), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога ієзуїтства В.Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Хрістофер Філарет, якого вважають одним із найбільш яскравих прибічників протестантизму та реформації в Україні у своєму "Апокрисисі", написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги «Брестський собор» дає ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру.

В надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам - відступникам від православ'я" Іван Вишенський (близько 1545-1620 рр.) - український релігійний діяч і яскравий письменник - полеміст - таврує верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших підносить голос проти кріпосної неволі.

Поряд з полемічною літературою розвивається поезія. В кращих поетичних творах, що належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Таким чином, ренесанс в українській культурі став результатом складного і тривалого процесу взаємодії вітчизняної та зарубіжної культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, проте, творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. "Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, - пише Є.Маланюк, - так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою - створити "державу в державі" - "Руську річ посполиту".*

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає а період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній із яких український народ виборював своє право на існування.

Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу українська культура розвивалась своїм шляхом, трансформуючись в культуру національного відродження, що стала основою державного відродження в добу Хмельницького та Мазепи.

 



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   Наступна

Тема 1. Основи теорії культури | Тема 2. Антична культура та її український ареал | Рр. до н.е. | Тема 6. Україна та українці у європейському культурному просторі 19 століття | Визначні художні феномени, епохи і стилі ХІХ ст. | Епоха класицизму і романтизму | Тема 7. Новітня українська культура ХХ століття. | Тема 8. Україна у сучасному світовому культурному просторі |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати