загрузка...
загрузка...
На головну

Тема 12. СВІТОВИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

  1. Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.
  2. В УМОВАХ КРЕДИТНО-МОДУЛЬНОЇ СИСТЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
  3. Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату
  4. Вимоги безпеки щодо організації робочих місць
  5. Еволюція організації управління маркетингом
  6. Значення хромосомної організації генетичної інформації. Функції хромосом.
  7. Кваліфікація організації злочину із спеціальним суб'єктом особою, які не наділена ознаками такого суб'єкта

1. Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування

2. Бюджетний федералізм

3. Доходи та видатки локальних урядів

4. Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах

5. Фінансове вирівнювання за кордоном

6. Зарубіжний досвід створення місцевих позабюджетних фондів

7.Світовий досвід місцевих запозичень

12.1. Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування

Розвиток демократії передбачає розподіл владних повноважень і відповідний поділ фінансових ресурсів, все вищий рівень децентралізації. Як показує досвід, чим більше грошових коштів та інших видів фінансових ресурсів перебуває у розпорядженні органів місцевого самоврядування, тим меншою є загроза встановлення диктатури і тоталітарного режиму правління. Зміцнення демократичних основ, яке відбувалося у другій половині XX ст, передбачало проведення організаційних реформ органів місцевого самоврядування, в результаті яких уся їх діяльність набула більш публічного і демократичного характеру; до прийняття рішень почали залучатися широкі верстви громадськості; посилилась роль мерів і місцевих виборних органів; відбувалися зміни у побудові місцевих органів самоврядування, кадровому складі тощо.

Метою фінансових реформ місцевого самоврядування стало збільшення обсягів фінансових ресурсів, які центральна влада передавала місцевій владі. Це завдання вирішувалося за допомогою запровадження фіскальної автономії місцевих органів, наданням їм права залучати альтернативні джерела доходів, а також субсидуванням територій з боку держави.

У жовтні 1985 р. країни - учасниці Ради Європи підписали Європейську хартію місцевого самоврядування, яка узагальнила надбання тривалого етапу становлення і зміцнення місцевого самоврядування в Європі, стала першим багатостороннім правовим актом з цих питань. Невеликий за обсягом документ (усього 18 статей) концентровано виражає концепцію місцевого самоврядування, засади його функціонування, правову та фінансову основу. Зупинимося детальніше саме на фінансових аспектах діяльності органів місцевого самоврядування, які знайшли відображення у хартії.

Зміст цього документа, його провідну ідею багато в чому визначає вихідне положення, вміщене у преамбулі: місцева влада є однією з головних підвалин кожного демократичного режиму, найважливішим принципом якого повинно бути право громадян на участь в управлінні державними справами, а це право безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні.

Існування місцевої влади може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління за умов, що ця влада наділена реальними й автономними функціями, має створені на демократичній основі директивні органи, володіє відповідними ресурсами, необхідними для виконання покладених на неї завдань.

Важливою вимогою хартії є визнання і закріплення принципу місцевого самоврядування у національному законодавстві і, в міру можливості, в основному законі країни - конституції.

У ст. З хартії дається концептуальне визначення місцевого самоврядування як права і спроможності місцевої влади в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до її компетенції, в інтересах місцевого населення.

Право місцевого самоврядування здійснюється відповідними органами (радами, зборами тощо), члени яких вільно обираються на основі прямого, рівного, загального виборчого права. Головні повноваження місцевої влади визначаються національним законодавством і в кожній країні мають свої специфічні межі, які сформувалися в результаті тривалого періоду становлення інституту місцевого самоврядування, особливостей історичного розвитку країни. У межах своєї компетенції місцева влада має право вирішувати будь-які питання.

Адміністративний нагляд за діяльністю місцевої влади, як правило, здійснюється загальнодержавними органами з метою забезпечення дотримання конституції та законодавства, крім того, за своєчасністю виконання завдань, які держава доручила місцевій владі.

Центральне місце в хартії займають питання фінансового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. І це не випадково, адже зрозуміло, що жодні права та автономія місцевих органів не можуть бути реалізовані ефективно і повною мірою, якщо не будуть підкріплені реальними, чітко визначеними і, по можливості, стабільними джерелами фінансових ресурсів. У зв'язку з цим набувають особливого значення положення наведеного вище визначення поняття місцевого самоврядування не тільки як права, а й як спроможності місцевої влади регулювати й управляти державними справами в межах їхньої компетенції в інтересах місцевого населення. Така спроможність гарантується відповідними фінансовими ресурсами, без яких вона не може бути реалізована на практиці.

У ст. 9 хартії зазначено, що місцева влада має право на свої власні
фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатися в межах
своїх повноважень, а їх обсяг повинен відповідати функціям, наданим
їй конституцією або законом.

Частина фінансових ресурсів органів місцевої влади формується за рахунок місцевих податків і зборів, обсяг яких ці органи мають право встановлювати в межах закону. Становлення систем оподаткування в контексті розвитку національних держав, відокремлення державних і місцевих завдань і відповідно функцій центральної та місцевої влади закономірно визначило доцільність існування загальнодержавних і місцевих податків. Місцеві податки і збори виникли як плата за певні послуги, що надаються органами влади населенню. Кошти, залучені за допомогою цих податків, використовуються для задоволення різноманітних місцевих потреб. І тому надходження від місцевих податків і зборів мають поповнювати сукупні фінансові ресурси органів місцевого самоврядування.

Окрім місцевих податків і зборів, у розпорядження органів місцевої
влади можуть надходити також кошти від справляння загальнодержавних податків; бюджетні трансферти; доходи від власності, яка їй належить; кошти, одержані від випуску муніципальних позик; кредити;
добровільні пожертвування тощо.

Фінансові системи, що становлять підґрунтя ресурсів органів місцевого самоврядування, зазначається у хартії, мають бути пристосовані
до можливого зростання вартості виконуваних ними послуг, тобто мати
диверсифікований і підвищувальний характер. Це положення набуває
особливого значення в умовах зміни дії економічних факторів, таких як
інфляція, падіння темпів виробництва та ін. Якщо фінансові важелі,
що забезпечують надходження коштів у розпорядження органів місцевого самоврядування, не будуть достатньо гнучкими і різноманітними,
то це може поставити під загрозу реальне здійснення повноважень місцевого самоврядування.

Наявність значних розбіжностей у рівнях розвитку окремих територій у кожній країні зумовила проголошення у хартії необхідності захисту слабшої у фінансовому плані місцевої влади, тобто застосування процедур фінансового вирівнювання. Обов'язковою умовою здійснення таких процесів має бути врахування повноважень органів місцевого самоврядування та недопущення завдання їм шкоди чи утиску, інформування органів місцевої влади про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів.

Фінансова допомога держави органам місцевого самоврядування може надаватися в різних формах (дотації, субсидії, субвенції), по можливості вона не повинна бути пов'язана з фінансування конкретних проектів, тому що вимога цільового використання одержаних від держави коштів обмежує свободу органів місцевого самоврядування у проведенні самостійної політики в межах власної компетенції.

Звичайно, на початкових етапах становлення місцевого самоврядування в Україні, коли ще не склалась ефективна система загальнодержавного фінансового контролю, застосування повною мірою цієї вимоги хартії викликало справедливе заперечення. Тому фінансова допомога місцевим бюджетам в Україні надається, як правило, з умовою цільового використання виділених коштів.

Заключне положення ст. 9 "Фінансові ресурси місцевої влади" стосується інвестиційної діяльності органів місцевого самоврядування, які, як зазначено у хартії, повинні мати доступ до національного ринку капіталу, а держава має створити для цього необхідні умови.

Визначальні положення Європейської хартії місцевого самоврядування, які безпосередньо стосуються функціонування місцевих фінансів:

1. місцева влада має право на власні фінансові ресурси;

2. обсяг фінансових ресурсів повинен відповідати функціям, які виконує місцева влада;

3. місцева влада має право вільно розпоряджатися власними фінансовими ресурсами;

4. частина фінансових ресурсів повинна формуватися за рахунок місцевих податків та зборів;

5. органи місцевої влади мають повноваження встановлювати розміри місцевих податків та зборів у межах закону;

6. порядок формування фінансових ресурсів повинен бути гнучким і забезпечувати відповідність наявних ресурсів зростанню вартості виконання завдань місцевої влади;

7. захист слабкої у фінансовому плані місцевої влади проводиться за допомогою процедур усунення фінансових диспропорцій (фінансового вирівнювання);

8. перевага у виборі форм фінансової допомоги надається дотаціям, не призначеним для фінансування конкретних проектів і які не обмежують свободу місцевої влади.

Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося більш ніж 30 країн, у 1996 р. її підписала Україна. Відтоді формування та вдосконалення нормативно-правової бази місцевого самоврядування в Україні відбувається під впливом цього важливого документа, основних положень якого повинна дотримуватись наша держава.

12.2. Бюджетний федералізм

Бюджетний федералізм - це законодавчо закріплена стратегія розподілу функціональних повноважень та відповідальності державної, регіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ланками бюджетної системи на засадах політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної й міжнаціональної солідарності.

Таке визначення підкреслює багатофункціональну природу бюджетного федералізму, поняття якого охоплює широке коло політичних, економічних і фінансових питань. Важлива функція бюджетного федералізму - за адекватних пропорцій розподілу зібраних податків забезпечити витрачання завжди обмежених бюджетних коштів на тому рівні державної влади, де вони дають максимальний ефект.

Бюджетний федералізм точніше було б назвати фіскально-бюджетним федералізмом, що означає пряме зарахування податків за встановленими однаковими квотами в бюджети трьох рівнів за належного фінансування потреб усіх бюджетів. Правильно побудований бюджетний федералізм має регулюючий характер, тому що дає змогу оптимізувати зіставлення потреб територій з їхніми фінансовими можливостями. На противагу цьому в разі застосування дозвільних чи розподільчих форм надання бюджетних ресурсів в умовах їх хронічного дефіциту об'єктивно формуються передумови для корупції. Нераціонально організовані відносини бюджетного федералізму спричиняють ситуації, коли місцева влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного піднесення регіонів, якими вона управляє.

Історичний розвиток демократичних держав підтверджує, що бюджетний федералізм - це не просто результат переговорного процесу між центральною та місцевою владами. Це скоріше продукт суспільної згоди у фінансовій політиці згладжування регіональних і локальних асиметрій економічного розвитку та соціального добробуту, що відображає стереотипи мислення й поведінки людей, які вміють домовлятися, йти на компроміси.

У західних країнах бюджетний федералізм не обмежується територіальним перерозподілом ресурсів у вигляді фінансової допомоги (за винятком екстраординарних випадків). Головною метою сучасного бюджетного федералізму є активне прагнення до самодостатності територіальних формувань в розрахунку на власні сили, нарощування економічного потенціалу. Ринок і конкуренція змушують місцеву владу формувати привабливий образ своїх територій з метою залучення інвестицій, реалізації вигідних проектів, проведення міжнародних ярмарків, виставок, конгресів, чемпіонатів.

Заохочення власних зусиль адміністративно-територіальних оди-
ниць базується на партнерстві за принципом доповнюваності, згідно з
яким центральний уряд у певній пропорції додає свої ресурси до регіональних. Така пропорція оперативно змінюється залежно від економічної і соціальної кон'юнктури чи рівня розвитку. В західних країнах про-
водиться типологізація регіонів і територій за станом інфраструктури,
конкурентоспроможності виробництв, структури населення та ін. На
дання фінансової підтримки передбачає взаємні зобов'язання сторін,
умовою передачі коштів є поліпшення соціально-економічного стану
регіону (території) і, зокрема, перспектива розширення податкової бази
та економії бюджетних коштів.

Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціально-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від територій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним потенціалом в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. В системі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту.

Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психологічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-економічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Така ситуація, неможлива на ринку, в бізнесі, коли сильний допомагає слабкому, на державно-політичному рівні реалізується засобами бюджетного федералізму.

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо (1956 р.). Американський економіст Чарльз Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей - одним вигідніше з фінансових міркувань залишатись удома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами.

За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного валютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин, які показано на рис.12.1.

       
 
   
 
 
 


Типи міжбюджетних відносин

 
 


Рис.12.1 Типи міжбюджетних відносин

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому - застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних субсидій; у третьому - залежністю від дотацій центрального уряду.

Важливим елементом бюджетного федералізму є розподіл видатків між рівнями бюджетної системи відповідно до встановленого розмежування владних повноважень і компетенції між центральною, регіональною та місцевою владами, яке в кожній країні сформувалося під впливом історичних, національних, економічних, політичних та інших чинників.

У табл. 12.2 показана частка доходів і видатків місцевих бюджетів у валовому внутрішньому продукті країн Європейського Союзу за 2004 р. Видно, що частка акумульованих у місцевих бюджетах ресурсів у різних країнах має значні відмінності, зумовлені національною специфікою, особливостями систем оподаткування, рівнем розвитку місцевого самоврядування, його фінансовими можливостями тощо.

Таким чином, бюджетний федералізм як певний розподіл повноважень між окремими рівнями влади з відповідним розмежуванням доходів і видатків бюджетної системи існує як у федеративних, так і в унітарних державах. Але особливу увагу привертають держави з федеративним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні. Розглянемо організаційні засади чотирьох національних моделей бюджетного федералізму: американської, німецької, канадської, російської.

Американський федералізм склався ще в постколоніальну епоху навколо принципу локалізму як політичної ідеї, що об'єднувала конституційно відособлені уряди різних рівнів. На функціонування бюджетного федералізму суттєвий вплив справляють особливості американської вер тикалі державної влади, відповідно до якої країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Наприклад, у фіскальному плані США розділені на дев'ять податкових округів. На території одного штату функціонують установи декількох різних відомчих округів. Це запобігає концентрації ресурсів влади і коштів у певному регіоні в одних руках. Вирішення фінансових питань, що належать до федеральної компетенції на певній території, належить керівникам різної відомчої підпорядкованості.

Американська система фінансових відносин за схемою

є результатом еволюційного компромісу між локальними і федеральними силами. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих підрозділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та відносної самостійності, сполученням співробітництва й конкуренції, розбіжностей і угод на ґрунті спільних інтересів. Ці риси відображають зміст десятої поправки до Конституції США, згідно з якою влада штатів і федеральний уряд розділені й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетних взаємовідносин - підвищення ефективності використання бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і місцевих програм, забезпечення на субнаціональному рівні загальнодержавних стандартів якості життя.

Крім власних податкових доходів, штати і території фінансують свою діяльність за рахунок фінансової допомоги з боку федеральної влади у формі грантів, а також перерозподілу податкових надходжень. Федеральна допомога надається за 28 статтями видатків.

Загалом своєрідність американської схеми бюджетного федералізму
полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох
рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових
надходжень.

Бюджетний устрій Федеративної Республіки Німеччини сформувався за традицією, закладеною ще комунальною фінансовою реформою 1893 р. - максимальної фінансової самодостатності адміністративно-територіальних утворень усіх рівнів. Бюджети федерації, земель і комун формуються на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи джерел податкових доходів. Пропорції такого розподілу час від часу коригуються.

У ФРН діє унікальна система горизонтального бюджетного вирівнювання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляються між бюджетами земель не за місцем сплати (принцип походження), а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюються. Федеральні землі самостійно субсидують місцеві бюджети зі спеціального фонду, який розподіляється в порядку, аналогічному визначенню податкового потенціалу та бюджетного навантаження земель.

ФРН властивий комбінований бюджетний федералізм, що передбачає використання регулюючих і закріплених податків, доповнених системою субсидій. Загалом німецький федералізм, особливо після об'єднання країни, характеризують дві ключові риси - субсидіарність і солідарність. Тому німецька модель має назву кооперативного федералізму.

Специфічних змін зазнав бюджетний федералізм у Канаді. Між Першою і Другою світовими війнами, особливо в епоху Великої депресії, практикувався так званий екстраординарний федералізм - різновид, який став можливим в умовах максимального розширення повноважень федерального уряду за рахунок провінцій. Саме в той час були запроваджені особистий і корпоративний прибутковий податки, контроль за цінами та здійснені інші заходи соціально-економічного регулювання. У 1940-1950 рр. такий стан фактично унітарної держави набрав форми патерналістського федералізму. В цей період кейнсіанські рецепти розвитку передбачали централізоване керівництво економікою. Завдяки зосередженню в федеральному бюджеті 75 % податкових надходжень та фінансуванню економічних і соціальних програм по всій країні Канада перетворилась на державу загального добробуту. Пізніше федералізм відродився в асиметричній формі, що означає різностатусність провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на основі двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націоналістичного франкомовного Квебеку.

З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансового потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залежно від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресурсами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартного рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскального вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери.

Російська система бюджетного федералізму ґрунтується на пайовому розподілі бюджетних доходів і трансфертах регіонам із федеральних фондів; за формальними ознаками вона близька до німецької моделі. Але російські фахівці називають принаймні чотири її вади:

1) асиметричність - множинність і "різносуб'єктність" Російської Федерації зумовлює неоднакові фінансові взаємовідносини з центром автономій не тільки з різним статусом (республік, країв, округів та ін.), а й з однаковим;

2) використання грошових сурогатів або негрошових форм платежів при виконанні бюджетів є середовищем для зловживань;

3) відсутність чіткого розмежування витратних повноважень між владою різних рівнів;

4) правова невизначеність інституту фінансової неспроможності (банкрутства) регіональної і місцевої адміністрації.

З 2000 р. у Російській Федерації розпочата федеральна реформа, метою якої є запровадження приблизно рівного розподілу бюджетних доходів між центром і регіонами.

У кожній країні ведуться пошуки оптимальної пропорції між централізованими й децентралізованими (регіональними та місцевими) фінансами, результат яких залежить від динамічного співвідношення заінтересованих соціально-економічних сил. Ознайомлення із зарубіжними моделями бюджетного федералізму має велике пізнавальне значення в сучасних умовах розвитку України, коли відбувається процес формування бюджетної та податкових систем, ведеться активний пошук такої власної моделі бюджетного федералізму, яка б повною мірою відображала національні традиції, узгоджені з визначеними цілями та пріоритетами суспільного розвитку.

12.3. Доходи та видатки локальних урядів

Наприкінці XIX ст. відбулося остаточне організаційне оформлення інституту місцевого самоврядування і визначення кола завдань місцевої влади зарубіжних країн. У XX ст. відбувався процес зміцнення позицій місцевого самоврядування, що відповідало загальносвітовим тенденціям посилення демократичних засад суспільного життя і децентралізації державної влади. Закономірно, що такі процеси супроводжувалися зростанням обсягів фінансових ресурсів, які надходили у розпорядження органів місцевого самоврядування і зосереджувались, головним чином, у місцевих бюджетах.

Основні чинники, які зумовили збільшення видатків місцевих бюджетів зарубіжних країн, були такі:

1. відбувалося поступове і неухильне розширення кола завдань, вирішення яких покладалося на місцеву владу;

2. швидкими темпами зростало населення міст, що вимагало більших затрат на соціально-культурні та побутові потреби, фінансування яких переважно здійснюється з місцевих бюджетів;

3. прискорилася урбанізація населених пунктів, внаслідок якої значно зросли витрати місцевої влади на утримання доріг, освітлення, прибирання території тощо;

4. підвищувалася роль місцевої влади у відтворенні робочої сили (фінансування обов'язкової початкової і середньої освіти, допомога та працевлаштування безробітних, кількість яких збільшувалась, та ін.);

5. посилилась соціальна орієнтація економіки більшості ринкових країн, що передбачало зростання обсягів коштів, які спрямовувались на допомогу соціально незахищеним верствам населення, в тому числі за рахунок місцевих бюджетів;

6. погіршилося екологічне становище загалом у світі, що також вимагало додаткових витрат на охорону навколишнього природного середовища, попередження і подолання наслідків екологічних катастроф;

7. відбулася регіоналізація економічних та соціальних процесів (після Другої світової війни), надавалася допомога депресивним територіям з відповідною передачею їм додаткових коштів.

Названі тенденції суспільного розвитку сприяли збільшенню загальних обсягів фінансових ресурсів, що надходили у розпорядження місцевої влади, а також на визначення пріоритетів щодо їх витрачання, тобто на структуру видатків місцевих бюджетів.

Окрім того, в економіці розвинутих ринкових країн спостерігалися й інші тенденції. Так, протягом першої половини XX ст. внаслідок Першої та Другої світових війн відбулося зменшення частки фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування порівняно з тими, що акумулювались на загальнодержавному рівні у зв'язку з винятковою важливістю завдань, які вирішували на той час уряди більшості європейських країн. У другій половині XX ст. намітилась протилежна тенденція - до збільшення обсягів ресурсів, зосереджених на місцевому рівні, яка була зумовлена поступовим відновленням позицій місцевого самоврядування, втрачених під час світових воєн, а в наступні роки - розвитком процесів децентралізації влади та посиленням автономії органів місцевого самоврядування.

Протягом останніх десяти років частка видатків бюджетів громад країн Європейського Союзу стосовно валового внутрішнього продукту зазнала деяких коливань, проте нині стабілізувалась і в середньому становить 10,2 % ВВП. Найвище значення цього показника характерне для таких Скандинавських країн як Данія (33,2 %) і Швеція (25 %); у Чехії, Франції, Ірландії, Італії, Угорщині, Нідерландах, Польщі, Фінляндії, Великій Британії, Ісландії та Норвегії він перевищує середній по європейській зоні рівень (від 10,2 до 19,7 %).

Таблиця 12.1

Послуги муніципалітетів

Франція окремі види соціальних послуг, утримують шляхи та вулиці, здійснюють забезпечення кадрами
Нідерланди охорони здоров'я, освіта, житлове будівництво, модернізація міст, культура, охорона правопорядку, громадські роботи
Іспанія здійснюється санітарний контроль, освітлення вулиць, утримуються парки і сади у містах, кладовища, місцевий транспорт, надається допомога бідним, фінансується міська автоінспекція, проводяться виставки і змагання
Італія утримується санітарна, медична, комунальна служби, місцева поліція, міський транспорт, школи, надається державна допомога, фінансується житлове будівництво, громадські роботи, ринки та ярмарки, спорт, розважальні та культурні об'єкти
Швеція Здійснюють соціальне забезпечення, організовують догляд за літніми людьми, фінансують дошкільні заклади, обов'язкову освіту, рятувальні служби, громадську охорону здоров'я і довкілля, розваги, мистецтво, спорт, житлове будівництво, каналізацію, електро-, газо- і водопостачання.  

Роль і значення органів місцевого самоврядування зарубіжних країн у вирішенні найважливіших проблем суспільного життя закономірно відображаються на обсягах ресурсів, які в результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту акумулюються у місцевих бюджетах. У табл. 12.2 наведено дані щодо частки доходів і видатків місцевих бюджетів у зведених бюджетах країн Європейського Союзу в 2004 р., з яких видно, що найвищі показники характерні для всіх Скандинавських країн, а також для окремих європейських країн, для яких характерний високий рівень розвитку інституту місцевого самоврядування, що передбачає забезпечення локальних урядів достатніми фінансовими ресурсами, необхідними для надання ними широкого кола високоякісних місцевих послуг. Зміщення акцентів у пропорціях розподілу ресурсів бюджетної системи на користь місцевих бюджетів свідчить про наявність широких можливостей в органів місцевої влади ефективно вирішувати ті завдання, які на них покладаються.

Таблиця 12.2.

Частка доходів і видатків місцевих бюджетів у зведених бюджетах країн Європейського Союзу, %*

Країна Видатки Доходи
Данія 60,3 57,9
Іспанія 52,1 52,2
Швеція 44,2 43,3
Німеччина 43,1 43,7
Ірландія 42,4 41,2
Бельгія 42,0 42,3
Фінляндія 38,5 35,9
Нідерланди 35,1 35,8
Австрія 34,1 35,7
Італія 32,5 32,8
Норвегія 30,5 23,8
Польща 30,3 33,1
Ісландія 29,8 27,4
Велика Британія 29,0 31,2
Чехія 28,5 30,5
Латвія 28,1 28,6
Литва 26,8 28,4
Угорщина 25,9 28,5
Естонія 24,8 23,3
Франція 20,3 21,5
Словенія 19,6 20,3
Словаччина 17,5 19,6
Люксембург 13,0 13,0
Португалія 12,8 13,9
Греція 6,0 7,2
Кіпр 4,5 4,6
Мальта 1,5 1,7

Зміни, які відбувалися протягом останніх десятиліть у взаємовідносинах між центральною та місцевою владою, знайшли закономірне відображення у формуванні дохідної бази місцевих бюджетів. У переважній більшості європейських країн основу дохідної бази місцевих бюджетів становлять податкові надходження. У складі податкових доходів місцевих бюджетів, як правило, переважають місцеві податки, до яких у більшості країн віднесено майнові, місцеві прибуткові, промислові, податки на професію, а також численну групу невеликих за фіскальним значенням податків, які відображають політику місцевих органів влади (екологічні, на полювання, на собак тощо).

Доходи місцевих бюджетів переважно формуються за рахунок непрямих податків (з обороту, продажу, імпорту) в Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, на Кіпрі, в Німеччині, Нідерландах, Португалії, Франції і прямих податків (з прибутку корпорацій, з доходів фізичних осіб, з нерухомості) у Великій Британії, Данії, Естонії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Польщі, Угорщині, Словенії, Словаччині, Фінляндії, Швеції. Якщо частка непрямих податків у податкових надходженнях бюджетів громад має значну диференціацію - від 1 до 100 % , то частка прямих податків і, зокрема податків на майно, коливається лише в межах від 15 до 100 %, що свідчить про пріоритетне їх використання у місцевому оподаткуванні. Податки на капітал (на спадщину, дарування, приріст капітальної вартості та ін.) не відіграють суттєвої фіскальної ролі у формуванні дохідної бази місцевих бюджетів за винятком декількох з розглянутих країн: Греції та Іспанії, де вони відповідно становили у 2004 р. 8,4 та 6,8 % податкових надходжень бюджетів громад.

Отже, склад податкових доходів місцевих бюджетів зарубіжних країн має достатньо значні відмінності, зумовлені особливостями національних систем оподаткування. У Великій Британії та Австралії місцеві податкові надходження майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загальнопоширеної практики місцевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб'язкових податків, які створюють у платників враження невеликого податкового тягаря. Майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів таких країн, як Канада (91,3 % місцевих податкових надходжень), Нова Зеландія (90,3), Мексика (86,7), СІЛА (71,8 %) таін.

До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять також неподаткові доходи, які наведені в рисунку 12.2.

Частка неподаткових надходжень в сукупних доходах місцевих бюджетів окремих країн достатньо велика, проте їх склад та структура іноді значно відрізняються. Так, у США, Великій Британії, Швеції важливе місце серед неподаткових надходжень займають доходи від підприємницької діяльності та власності; у Німеччині, Бельгії та Італії значного поширення набули місцеві позики. Неухильно зростають надходження до місцевих бюджетів від надання платних послуг у США (за водопостачання, каналізацію, прибирання сміття), у Норвегії (за водопостачання, каналізацію, утримання дітей у дитячих садках), Італії (шкільний збір, за використання державних земельних ділянок, місцеві ліцензійні збори), Швеції (за енерго- і водопостачання, використання відходів). Збільшення обсягу платних послуг частково зумовлено протистоянням політиці підвищення податків.

Рис. 12.2.Неподаткові доходи місцевих бюджетів

Ще однією достатньо великою групою доходів місцевих бюджетів ринкових країн є бюджетні трансферти (гранти), тобто надходження коштів з бюджетів вищого рівня. їх частка в доходах місцевих бюджетів країн ЄС у 2004 р. коливалася від 20 % у Швеції до близько 60 % у Нідерландах, Ірландії та Великій Британії. Причому в сукупності бюджетних трансфертів переважають трансферти, пов'язані з поточною діяльністю локальних урядів, порівняно незначну частку становлять капітальні трансферти. Останніми роками спостерігається тенденція до збільшення ролі бюджетних трансфертів у формуванні фінансових ресурсів місцевої влади, що відповідає загальному поширенню принципу субсидіарності в Європі та світі. Крім того, якщо розглядати види фінансової допомоги, яка виділяється центральним урядом, то перевага все більше надається незв'язаним субсидіям над цільовими субвенціями, що, як показує досвід, не обмежує самостійності органів місцевого самоврядування і сприяє розвитку їхньої ініціативи, активізує діяльність щодо задоволення потреб населення територіальних громад.

Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різноманітність взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади у сфері розподілу дохідних джерел між державним і місцевими бюджетами, у застосуванні тих чи інших форм надання фінансової допомоги місцевій владі.


Таблиця 12.3

Структура видатків бюджетів громад окремих країн Європейського Союзу, %

Видатки Велика Британія Данія Іспанія Німеччина Італія Норвегія Франція Фінляндія Швеція Португалія Австрія Нідерланди
Громадське управління 8,9 3,9 34,4 14,3 12,9 9,7 17,9 13,2 10,8 27,7 16,5 16,7
Громадський порядок і безпека 11,5 0,3 8,0 4,5 1,7 ІД 2,8 2,0 0,9 1,6 6,0
Економічна діяльність 8,5 11,3 11,5 15,2 5,7 13,4 6,6 5,3 23,3 14,3 15,5
Охоронанавколишнього середовища 4,5 0,9 10,5 5,9 4,7 3,8 5,8 0,7 0,8 7,8 2,6 4,3
Житлово-комунальне господарство 3,3 0,6 12,5 6,6 5,0 5,2 15,3 0,7 2,8 12,5 3,0 6,5
Охорона здоров'я 0,0 21,1 1,6 2,0 42,3 16,5 0,6 27,6 27,1 4,0 18,5 1,8
Дозвілля, спорт, культура і мистецтво 3,3 2,7 10,3 6,5 3,6 5,5 10,2 4,6 3,1 12,2 7,3 7,1
Освіта 30,5 13,5 зд 16,4 10,2 28,6 17,7 20,1 21,6 8,4 16,5 26,1
Соціальний захист та соціальне забезпечення 29,6 51,7 8,3 32,2 4,4 23,9 15,3 24,6 27,6 2,4 19,1 16,1

Використання ресурсів місцевої влади, як і формування їх дохідної бази, загалом визначається ступенем децентралізації влади в країні, рівнем розвитку місцевого самоврядування та його фінансовою автономією. Неабиякий вплив на склад видатків місцевих бюджетів має політика, яку проводить центральний уряд країни. Нині спостерігається чітко окреслена соціальна спрямованість у витрачанні коштів місцевих бюджетів. Найбільшими групами видатків місцевих бюджетів більшості зарубіжних країн є ті, що пов'язані із задоволенням першочергових життєвих потреб громадян, - утримання закладів освіти, охорони здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, проведення дозвілля, спорт, культура і мистецтво, житлово-комунальне господарство. На фінансування цих потреб витрачається в межах 90 % коштів місцевих бюджетів таких країн, як Данія, Кіпр; близько 80 % - у Фінляндії, Швеції, Норвегії, Ірландії, Литві; від 60 до 70 % - у Великій Британії, Німеччині, Франції, Італії, Австрії, Латвії, Словаччині.

Причому в країнах із соціально орієнтованою економікою частка видатків соціального спрямування (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення населення) досягає максимального значення (Данія - 86 %, Швеція - 76, Фінляндія - 72, Норвегія - 69 %), у федеративних державах і країнах, де місцеве самоврядування обмежене, - перебуває на середньому рівні (Австрія - 54 % , Німеччина - 51, Велика Британія - 60 %), а в найбільш централізованій країні - Франції й автономій державі - Іспанії з нерівномірно розвинутим самоврядуванням, частка видатків з місцевих бюджетів, які мають соціальне спрямування, є найнижчою (Франція - 34, Іспанія - 13 %).

Якщо розглядати місце інших видатків, то можна зазначити, що переважання однієї чи другої групи також зумовлюється національними особливостями країн, розмежуванням повноважень між рівнями влади, яке склалося протягом тривалого історичного періоду. Достатньо вагомими є видатки з місцевих бюджетів, пов'язані із забезпеченням громадського управління (від 3,9 % в Данії до 34,4 % в Іспанії); витрати, зумовлені житловим будівництвом та створенням комунальних зручностей (12-15 % в Іспанії, Португалії і Франції); проведенням розважальних, культурних, спортивних та релігійних заходів (більше 10 % в Іспанії, Португалії і Франції), здійсненням економічної діяльності (від 5 до 23 % ); охороною громадського порядку (від 1 до 11 % сукупних видатків).

12.4. Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів багатьох зарубіжних країн є місцеві податки, збори і платежі, загальна кількість яких в окремих випадках є досить значною і, відповідно, суттєвою є їх роль у формуванні доходів місцевого самоврядування.

Усі місцеві податки залежно від об'єкта оподаткування можна поділити на такі групи:

1.місцеві податки на доходи (корпоративні та особисті). Ця група податків є досить вагомою. Вони становлять від 80 до 100 % податкових надходжень до місцевих бюджетів Скандинавських країн, а також у Люксембурзі, Естонії, Латвії, Литві;

2.місцеві податки з продажу, які набувають різноманітних форм, але за своєю сутністю це податки на продані товари і послуги. За рахунок цієї групи податків забезпечується від 20 до 76 % податкових надходжень до місцевих бюджетів США, Японії, Кореї, Австрії, Нідерландів, Іспанії, Греції, Португалії, Туреччини, Угорщини;

3.податки на нерухомість, які відіграють відчутнішу роль у федеративних країнах, ніж в унітарних. Перш за все це стосується СІЛА, Канади, Австралії, Мексики, а також Великої Британії, Нової Зеландії та ін.;

4.інші місцеві податки, які відображають політику місцевої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища (екологічні податки), зайнятості, податки, які справляються у вигляді плати за послуги, що надає місцева влада (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, зв'язком, автостоянками, за видачу різних документів).

Залежно від рівня влади, який визначає механізм місцевого оподаткування, доцільно виокремлювати:

1.власні місцеві податки, встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої громади. До них належать як прямі, так і непрямі податки: особисті прибуткові, податки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фіскальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

2.надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Обсяги відрахувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом.

Важливим аспектом місцевого оподаткування є фіскальна автономія, тобто фінансова незалежність місцевих органів влади при визначенні власної податкової бази, ставок місцевих податків, платників. Місцеві органи влади в багатьох країнах (США, Франції, Італії) наділені правом самостійного встановлення місцевих податків і зборів. Така самостійність може набувати різних форм, які виявилися найбільш прийнятними для конкретних умов кожної країни, відповідають її державному устрою (федеральна чи унітарна держава) і розподілу повноважень між центральним урядом та місцевим самоврядуванням.

Рис. 12.3. Класифікація місцевих податків

У більшості зарубіжних країн місцева влада має право встановлювати та контролювати ставки місцевих податків. Поширеною є практика розподілу місцевих податкових надходжень між центральною, федеративною і місцевою владами; пропорції цього розподілу переважно визначаються центральною владою і можуть бути зафіксовані у законодавстві (Бельгія, Швейцарія, Чехія, Данія, Фінляндія, Мексика, Норвегія).

Отже, органи місцевої влади можуть мати широкі права у запровадженні місцевих податків, виборі їх форм та обсягів. Самостійність місцевої влади обмежується з боку держави таким чином.

Встановлення обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, найважливіший місцевий податок на нерухоме майно обов'язковий до запровадження місцевими органами самоврядування таких країн, як Франція, Фінляндія, Італія, Іспанія, Туреччина, Австрія, Данія. Обов'язковими є місцеві податки на доходи фізичних осіб у Данії, Фінляндії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства - у Франції, Португалії; на торгівлю - в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компанії - в Австрії, Фінляндії, Італії, Іспанії.

Визначення ставок місцевих податків і зборів. Так, ставки місцевого податку на нерухомість визначаються центральними органами влади у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб - у Болгарії і Латвії; на торгівлю - в Албанії; на компанії - у Фінляндії.

Встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, у межах яких місцеві органи влади самостійно визначають ставку оподаткування. Така практика застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Фінляндії, Франції, Іспанії та інших країнах; податку на доходи фізичних осіб - у Норвегії, Естонії; податку на торгівлю - в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства - у Франції, Угорщині, Португалії; на компанії - в Австрії, Франції, Іспанії, Угорщині.

Обмеження фіскальної самостійності місцевої влади в зарубіжних країнах стосуються не всіх місцевих податків, а лише тих, що спричинюють макроекономічні ефекти і визначають справедливість і ефективність системи оподаткування в цілому.

У табл. 12.4 наведено дані про структуру місцевих податкових надходжень, показано частку місцевих податків у сукупних податкових доходах місцевих бюджетів зарубіжних країн, а також частку місцевих податків у валовому внутрішньому продукті. Аналіз даних таблиці показує, що немає єдиних для всіх країн підходів у місцевому оподаткуванні, у наданні переваг тим чи іншим податкам і застосуванні їх як місцевих. Справа в тому, що визначення пріоритетів у податковому механізмі зумовлюється особливостями адміністрування податків, доцільністю передачі повноважень щодо їх збирання на місцевий рівень та іншими конституційними та законодавчими вимогами.


Таблиця 12.4

Місцеві податки в окремих країнах, % *

Країна Частка в сукупних місцевих податкових надходженнях Місцеві податки, У % ДО ввп Місцеві податки, У % ДО всіх податків
  податків з доходів податків з продажу податку з нерухомості інших податків    
Федеративні
Австралія - - - 1,0 3,0
Австрія 55,3 29,7 9,9 5,1 4,4 10,1
Бельгія 86,5 13,2 - 0,3 2,1 4,7
Канада - 1,9 91,3 6,8 2,9 8,1
Німеччина 78,0 6,0 15,8 0,2 2,6 7,5
Мексика - 2,6 86,7 10,8 0,1 0,8
Швейцарія 84,4 0,3 15,3 - 5,0 14,0
СІЛА 6,5 21,8 71,8 - 3,5 11,5
Унітарні
Чехія 90,8 4,2 4,6 0,4 4,8 12,4
Данія 93,4   6,5 - 15,9 32,9
Фінляндія 95,4 - 4,4 0,1 9,9 21,2
Франція - 11,5 48,2 40,4 4,4 9,7
Греція - 46,3 - 53,8 0,4 1,0
Угорщина 0,8 76,2 22,5 0,4 2,0 5,2
Ісландія 78,0 7,6 14,3 - 8,3 22,4
Італія 12,2 8,6 18,6 60,6 4,8 11,4
Японія 47,4 20,7 30,9 1,0 7,0 25,6
Корея 16,6 26,5 53,3 3,6 3,9 15,1
Люксембург 92,9 1,3 5,6 0,3 2,4 5,9
Нідерланди - 44,0 56,0 - 1,4 3,4
Нова Зеландія - 9,7 90,3 - 1,8 5,8
Норвегія 89,9 2,2 7,9 - 6,5 16,3
Польща 78,4 1,8 19,8 - 5,7 16,3
Португалія 21,6 33,7 44,5 0,2 2,3 6,3
Словаччина 59,9 11,8 28,2 0,1 1,5 4,0
Іспанія 25,2 36,1 37,3 1,4 5,9 16,9
Швеція - - - 16,0 29,8
Туреччина 24,7 31,5 6,5 37,3 4,3 13,0
Велика Британія ___ _____ 99,5 0,5 1,5 4,1

Як переконує досвід західних країн, загальний рівень місцевого податкового тягаря залежить від змісту і важливості тих завдань, які покладаються на органи місцевої влади, тобто визначається обсягом їх видаткових повноважень. У країнах, де місцеві податки становлять неістотну частку загальних податкових надходжень, місцева влада має, як правило, менші видаткові повноваження.

Крім того, слід звернути увагу на ще одну залежність: у федеративних країнах відносна значимість місцевих податків у доходах місцевих бюджетів є переважно меншою, відповідно меншою є їх частка у ВВП порівняно з унітарними державами. Так, у федеративних країнах, які представлені в табл. 10.6, частка місцевих податків у ВВП за 2001 р. коливалась від 0,1 % у Мексиці до 5 % у Швейцарії, водночас в унітарних країнах діапазони значень цього показника становили від 0,4 % ВВП у Греції до 16,0 % ВВП у Швеції. Місцеві податки становили від 0,8 % (Мексика) до 14 % (Швейцарія) податкових надходжень місцевих бюджетів федеративних країн, в унітарних - від 1,0 % у Греції до 32,9 % у Данії.

У країнах з високими показниками місцевих податків у ВВП та в податкових надходженнях перевага у місцевому оподаткуванні надається податкам з корпоративних та особистих доходів. Так, у Швеції, де частка місцевих податків у ВВП становить 16 %, їх надходження повністю забезпечуються за рахунок податків на доходи; те саме стосується і Данії.

Для більшості європейських країн, а також країн інших частин світу останніми роками характерна тенденція поступової передачі видаткових повноважень органам місцевої влади з одночасним скороченням їх фінансування з боку загальнодержавних органів. Це змусило муніципалітети більше покладатися на власні дохідні джерела, домагатися більшої фіскальної автономії.

У зв'язку із закріпленням таких тенденцій закономірно виникають проблеми, які потребують теоретичного обґрунтування і вирішення. Насамперед це стосується з'ясування питання, які суспільні послуги повинні фінансуватися за рахунок місцевих податків? У теорії місцевих фінансів сформульовано висновок щодо доцільності фінансування з надходжень від місцевих податків тих суспільних послуг, від надання яких виграють місцеві жителі, а не населення сусідніх населених пунктів і територій. Крім того, такі суспільні послуги не повинні призводити до перерозподілу доходів між окремими групами населення.

Світовий досвід підтверджує: що коли місцева влада фінансує свої потреби з власних надходжень, ця влада є підконтрольною, діє більш ефективно і відповідально. Це передбачає надання додаткових прав органам місцевої влади у сфері місцевого оподаткування, принаймні у встановленні ставок місцевих податків. Звичайно, доцільнішим було б забезпечення певних прав у визначенні місцевої податкової бази, проте така практика не має загального поширення і застосовується в окремих країнах.

Ще одне важливе питання, пов'язане із забезпеченням фіскальної автономії місцевої влади, - це регулювання ставок місцевих податків з боку держави. У випадках, коли місцева влада використовує як місцеві такі податки, що повністю належать до їхньої компетенції і дають можливість за рахунок цих надходжень фінансувати свої видатки, потреби у регулюванні ставок місцевих податків не виникає. Принципово по-іншому будуються відносини між державною і місцевою владою за умови використання спільної податкової бази. Саме в таких випадках виникає потреба у державному регулюванні ставок оподаткування з метою попередження небажаних зовнішніх ефектів.

Актуальною і дискусійною є проблема оподаткування компаній на місцевому рівні, яке може передбачати стягнення податків на нерухоме майно, дохід, капітал та інші промислові та комерційні податки.

Місцеві податки і збори в розвинених країнах, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів місцевого самоврядування на відміну від колишніх соціалістичних країн, де власні кошти у формі місцевих податків і зборів становлять відносно малу питому вагу в доходах місцевих бюджетів. У світовій практиці місцеві податки та збори є основою дохідної частини місцевих бюджетів більшості держав (рис. 5.8). У середині 1990-х років за рахунок місцевих податків формувалися 61% комунальних доходів у Швеції, 51% - у Данії, 46% - у Швейцарії, 43% - у Норвегії, 34% - у Фінляндії, 31% - в Іспанії, 66% - у США, 37% - у Великій Британії, 46% - у Німеччині. Місцеві податки становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72%, Японії - 55%, Франції - 48% .

Кількість місцевих податків i зборів у різних країнах неоднакова. Так, у Великій Британії стягується лише один податок з нерухомого майна - землі, будівель, крамниць, установ, заводів i фабрик, причому сільськогосподарські угіддя та будівлі на них, а також церкви не оподатковуються.

Більшість доходів надходить з невеликої кількості таких головних джерел: податок на майно, податок на доходи фізичних осіб, податок з продажу.

На сьогодні сформувалися принципи функціонування інституту місцевих податків і зборів європейських країн, які передбачають:

- справедливий розподіл тягаря місцевих податків з урахуванням платоспроможності платників податків і вигоди, яку вони отримують від послуг, що надаються місцевими органами влади;

- транспарентність податкового тягаря для фізичних і юридичних осіб - платників податків, що має сприяти ефективному розподілу ресурсів;

- визнане право органів місцевого самоврядування змінювати за необхідності в обсязі наперед установлених обмежень обсяг місцевих податків;

- різниця між обсягом місцевих податків, які збираються органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць, не повинна бути великою, за винятком випадків, коли це пояснюється такими чинниками, як різний рівень послуг;

- невисокий рівень економічних (мінімальний вплив на економічну структуру території муніципалітету), демографічних (неспричинення міграції жителів) і соціальних (запобігання погіршенню становища соціальних груп) наслідків;

- певна еластичність, яка б сприяла коригуванню обсягу податкових надходжень залежно від зміни рівня витрат.

Більшу самостійність у запровадженні місцевих податків мають місцеві органи влади в країнах з федеральним устроєм. Так, в США кожен штат має власну відокремлену від федеральної податкову систему. В бюджетах штатів найбільшу питому вагу становлять прибуткові податки з корпорацій та громадян, а також податок з продажу.

Країни з унітарним устроєм місцевим органам влади, як правило, надають менше самостійності у запровадженні місцевих податків. Розглянемо досвід країн Європейського Союзу щодо системи місцевих податків та зборів, який буде цікавим і для України.

Право самостійного встановлення місцевих податків та зборів мають місцеві органи влади у багатьох країнах, наприклад у США, Франції, Італії. Така самостійність може виявлятися у різних формах, найбільш прийнятних для конкретних умов кожної країни, і обмежуватися з боку держави шляхом:

- запровадження обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, обов'язковими до встановлення місцевою владою є такі місцеві податки: на нерухоме майно - в Австрії, Данії, Франції, Фінляндії, Італії, Іспанії, Туреччині; на доходи фізичних осіб - у Данії, Фінляндії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства - у Франції, Португалії; на торгівлю - в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компанії - в Австрії, Італії, Іспанії, Фінляндії;

- встановлення ставок місцевих податків та зборів. Так, центральні органи влади визначають ставки місцевих податків: на нерухомість - у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб - у Болгарії і Латвії; на торгівлю - в Албанії; на компанії - у Фінляндії;

- встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, в обсязі яких місцеві органи влади самостійно визначають ставку оподаткування. Практика встановлення граничних ставок застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Іспанії, Фінляндії, Франції; податку на доходи фізичних осіб - в Норвегії, Естонії; податку на торгівлю - в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства - у Франції, Португалії, Угорщині; на компанії - в Австрії, Іспанії, Угорщині, Франції.

У зарубіжних країнах обмеження фіскальної самостійності місцевих органів влади стосуються лише тих місцевих податків, які зумовлюють макроекономічні ефекти та впливають на ефективність і справедливість системи оподаткування в цілому.

Питома вага корпоративного податку у власних надходженнях місцевих бюджетів коливається в межах від 20% - у Португалії та Іспанії, до 35% - у Франції, 50% - в Австрії, 70% - у Німеччині та 90% - у Люксембурзі, тому обсяг надходжень цього податку є досить стабільним джерелом наповнення місцевих бюджетів.

У Бельгії, Данії, Фінляндії, Італії, Іспанії, Швеції та Великобританії впроваджений місцевий податок з доходів, який є важливим джерелом наповнення місцевих бюджетів у цих країнах. Цей податок справляється у вигляді місцевої надбавки до державного податку з доходів фізичних осіб. У деяких країнах ЄС (Бельгія, Фінляндія та Швеція) місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення частки місцевої надбавки в межах, визначених на державному рівні, на податок з доходів.

Частка надходження місцевого податку з доходів є досить вагомим джерелом доходів місцевих бюджетів, вона коливається у межах від 40% - у Бельгії та понад 90% - у Данії, 95% - у Фінляндії та майже 100% - у Швеції у податкових надходженнях місцевих бюджетів.

Крім трьох основних видів місцевих податків та зборів, місцеві органи влади отримують доходи від інших місцевих податків та зборів, які



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Тема 1. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ, ЇХ СУТНІСТЬ, СКЛАД І РОЛЬ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ | ТЕМА 2. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ | Тема 3: Місцеві бюджети як основа фінансової бази місцевих органів влади | Тема 4. Формування дохідної бази місцевих бюджетів | Тема 5. Система видатків місцевих бюджетів | Тема 6: МІЖБЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ, ЇХ СКЛАДОВІ | Тема 7. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ | Тема 8. ОРГАНІЗАЦІЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТ МІСЦЕВОГО ГОСПОДАРСТВА | Тема 9. ФІНАНСИ ПІДПРИЄМСТВ КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА | Тема 10. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖИТЛОВО-ЕКСПЛУАТАЦІЙНОГО СЕКТОРУ |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати