загрузка...
загрузка...
На головну

Лекция 18 (10.03.2004). Філософія науки

  1. Quot;Аристотелевская" и "галилеевская" науки
  2. Актуальные проблемы науки административного права
  3. Актуальные проблемы юридической науки - Правкин С. А.
  4. Античный образ науки
  5. АРХИТЕКТОНИКА СОЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ КАК НАУКИ
  6. Базовая лекция
  7. Базовая лекция

Розглядає питання: що таке наука, яка її структура, як коли і де виникає наука, які закономірності розвитку науки, яка цінність науки, які соціо-культурні функції науки?

Питання 49-51.

Китайська і Індійська цивілізації створили культуру але не зробили науку. Наука була започаткована в античності: геометрія, математика, зачатки природознавства. В 17 ст. (новий час) продовжили розвинення науки. Наука могла виникнути за певних соціо-культурних обставин.

Наука (#49) - це спеціалізованний орган суспільства функцією якого є пізнання дійсності і визначення шляхів практичного використання цього знання. Наука - це спеціалізована сфера людської діяльності орієнтована на вироблення спеціалізованного об'єктивного знання про дійсність, яке має високий ступінь достовірності і задовольняє певні соціальні потреби, використовується як знаряддя соціальної діяльності.

Є 4 виміри науки які визначають її суттєві риси:

1. наука це система спеціалізованих знань які мають високий ступінь достовірності. Це система об'єктивних знань (не залежить від бажання певних індивідів);

2. наука як особлива форма і тип пізнавальної людської діяльності;

3. наука як певна підсистема соціальної системи, наука як соціальний інститут;

4. наука як феномен культури, як певна соціо-культурна традиція.

Корпус наукових знань має таку структуру:

1. можна виділити достовірне знання або знання з високим ступенем достовірності;

2. проблемне поле науки (сукупність проблем які існують в науці);

3. проблематичне знання (сукупність ідей, гіпотез, теорія які в стадії перевірки і аналізу, пробні рішення наукових проблем).

Крім корпусу наукових знань наука складається ще з наукової спільноти (суб'єкт наукової діяльності). Дуже важливим є ідеологія науки - система цінностей на які орієнтована наукова діяльність. В ідеологію науки входить критерії науковості, ідеали і норми наукового знання. Метод науки відрізняється від ідеології науки тим що крім системи норм і ідеалів включає ще засоби наукової діяльності, включає певні операції та процедури наукової діяльності (пояснення, опит і таке інше). Ще наука містить інфраструктуру науки: наукові організації, колективи, бібліотеки, засоби комунікації (журнали, видання) - все це необхідні умови наукової діяльності. Наука як система знань має певну структуру. Наука поділяється на різні дісциплини. Наука поділяється на певні сфери: природознавство, технічні науки, соціо-гуманітарні науки. Ще розрізнюються фундаментальне і прикладне знання, теоретичне і емпіричне знання. Наука - це система знань яка знаходиться в русі. Якщо якась система знань перестала рости - вона перестала бути наукою. Наука - це особливий тип пізнавальної діяльності. Треба виділяти цілі наукової діяльності (одержання наук. знання та пошук істини), засоби наукової діяльності (матеріальні та фізичні засоби - прилади, установки; також інтелектуальні засоби - теорія може слугувати засобом розвитку науки; певна мова науки, система категорій, символіка), результати наукової діяльності які задовольняють певним нормам.

Наука це соціальний інститут - колективна пізнавальна діяльність людей які діють в певних умовах і між ними виникають певні соціальні взаємини. А. Конт висловив думку що наука це соціальний інститут, а пізніше Маркс. Маркс вважав що соціальна функція науки це підстава науки і перевірка істинності наукового знання. Наука як соціальний інститут починає діяти в 17 ст. (новий час). Наука як суспільний феномен інституалізується - перетворюється в соціальний інститут. Інші соціальні інститути: держава, церква, сім'я, приватна власність. Соціальний інститут - це певна форма та тип людської життєдіяльності, який виконує певні соціальні функції і одержує суспільну легітимацію (суспільно визнаний тип діяльності) - наприклад мафія не є соціальним інститутом. Характерна риса довільного соц. інституту - виникає в рамках певної соціально-культурної традиції, яка в свою чергу пов'язана з певними нормами діяльності людей.

Явища які характеризують науку як соціальний інститут:

1. відокремлення науки від інших форм пізнавальної діяльності: філософії, релігії, містики, магії, мистецтва, теології, алхімії та ін. (в 17-18 ст.); Лаплас сказал что не нуждался в гипотезе бога в своих научных трудах.

2. формування деяких стандартів, норм і критеріїв в одержанні і оцінки наукового знання;

3. формування корпорації фахівців (вчених, дослідників) з спільними пізнавальними інтересами які дотримуються в наукових дослідженнях і в спілкуванні між собою згаданих критеріїв, норм, стандартів. Виникає "етос (звичай) науки";

4. наукова спільнота вбачає в науковій пізнавальній діяльності свою соціальну роль і призначення;

5. поява особливих форм організацій наукового співтовариства (наукових академій, закладів, інститутів, лабораторій) - там відбувається вироблення наукового знання і спілкування науковців;

6. визнання з боку суспільства, зокрема держави, правомірності і соціальної цінності наукової діяльності (Ньютону і Попперу були присвоєні звання перів). Європейські держави з 17 ст. стають спонсорами науки і освіти;

Останній вимір науки - культурологічний. Культура породжує науку але з часом наука трансформує культуру. Виникають колізії (сцієнтизму і антісцієнтизму наприклад).

Для характеристики науки ми використовуємо такі поняття: ідеологія науки (ціннісна орієнтація науки), метод науки, наукова раціональність як хар-ка науки (це поняття характеризує наукову діяльність з точки зору вимог раціональності, наукова діяльність - діяльність що відповідає певним вимогам розуму, протистоїть ірраціональному, інстинктивному, інтуїтивному, незрозумілому). Наукова діяльність певним чином систематизована, має певну логіку, може бути впорядкована у відповідності з певними стандартами і нормами.

Критерій науковості знання. (#49) Перед наукою стоїть питання яке знання треба визнавати науковим - це проблема демаркації між науковим знанням і не науковим знанням. Буденне знання теж є знання, але не є науковим. Наукове знання задовольняє певним стандартам. Є знання яке претендує на науковість але не задовольняє деяким критеріям (наприклад астрологія). Критерій науковості це захисний пояс науки. Нажаль нема повного критерію демаркації.

Критерії такі:

1. предметність наукового знання - наука спрямована на певну предметну діяльність, є певна спеціалізація;

2. проблемність - наука орієнтована на вирішення певних когнітивних (спеціалізованих, пізнавальних) проблем;

3. обґрунтованість, аргументованість, доказовість, валідність наук. знання;

4. інтерсуб'єктивна перевірюваність - може бути перевірено будь яким суб'єктом який володіє науковим методом;

5. інтерсуб'єктивний (виходить за межі індивідуальної свідомості) характер наукових знань - наукове знання має об'єктивний, загальновизнаний характер;

6. структурованість процесу пізнання, процесу наукового дослідження, виділення окремих форм пізнання (проблема, науковий факт, гіпотеза, закон, теорія);

7. наукове знання є продуктом наукового дослідження яке здійснюється з певними критеріями і нормами;

8. певна організація знання, його системність, його дисциплінарна структура, теоретичність знання;

9. раціональність мови науки та її онтології - наука розробляє достатньо чітку однозначну термінологію, яка дозволяє вести критичне обговорювання. Наукове знання - можна обговорити наскільки воно обгрунтоване, можливість однозначного виразу знань, можливість перевірки знання. Наука уникає будь якої містики (щось утаємничене, що не можна описати словами). Наука нічого не каже про бога.

Норми та ідеали наукового пізнання. (#49) Норми це певні правила дотримання яких обов'язково для кожного хто займається науковим дослідженням. Дотримання цих норм обов'язково. Норми пов'язані з критерієм науковості. Ідеал це певна ціннісна настанова яка формулює певний бажаний характер знання - не те що досягається а те до чого прагнуть. Класифікація норм багатозначна. Наприклад така:

Норми бувають:

1. технологічні або технічні - певний дослідник засвоює із знаннями що стосуються певної наукової дисципліни (наприклад правила користування апаратурою, використання математичного апарату, використання законів науки);

2. методологічні норми - стосуються процедур наукової діяльності (наприклад для експериментального методу нормою є відтворюваність експерименту - треба достатньо адекватно описати експеримент і можливість відтворення);

3. етичні норми - стосується етосу науки, поведінки вченого з точки зору його наукової моралі.

Стьопін розглядає історичні норми і ідеали і стабільні норми та ідеали. Ще він відрізняє загальнонаукові норми та дісциплінарні. Він пропонує класифікацію норм та ідеалів по функціям:

1. опис, пояснення та передбачення знань

2. норми та ідеали обґрунтування знання

3. норми та ідеали систематизації знань.

Стабільні ідеали:

1. ідеал достовірності знання, але ми не можемо бути впевненим що це знання зовсім достовірне - наприклад не може бути уточнено або переглянуте (Поппер);

2. ідеал єдності наукового знання - звести всі науки до одної, але це поки неможливо зробити повністю;

3. ідеал демаркації науки від не науки.

Історичні ідеали - наприклад ідеал механістичного пояснення природи (всі явища намагалися пояснити редукуючи їх до законів механіки).

Науковий метод. Методологія науки. (#50) Науковий метод - це спосіб організації, впорядкування, систематизації пізнавальної діяльності в науці який спрямовує дії суб'єкта індивідуального чи колективного на досягнення поставленої мети, вироблення нового наукового знання. Результат наукового дослідження має вносити щось нове. Науковий метод в загальному розумінні слід відрізняти від різних спеціальних наукових методів (спостереження, вимірювання, метод аналогій та спектрального аналізу). Спеціальний науковий метод визначає деякий особливий вид наукової діяльності, а якщо ми говоримо про метод науки ми прагнемо дати визначення суті наукового підходу до отримання знання. Методологія науки - це сфера досліджень які спрямовані як на вивчення наукового методу взагалі так і на вивчення спеціальних методів науки. Певна рефлексія на способи діяльності вчених, осмислення того, як здійснюється наукове пізнання. Можна виділяти різні рівні методології науки: конкретно-наукові методики і спеціальні методи (в певній науковій дисципліні); загальнонаукові методи (експеримент, аналогія, моделювання); метод науки. Філософський характер мають загальнонаукові методи і метод науки в цілому - це аналізує філософія науки. Конкретно-наукові методи і методики спираються на конкретне знання. Відмінність методу від методики: метод - це загальна характеристика процесу, методика - алгоритм як діяти в певних умовах для отримання результату. Нажаль не можна розробити метод науки як певний алгоритм. Метрологія - методика для спеціальних досліджень. Теорія планування експерименту - конкретна наукова теорія, об'єктом якої є дослідження складних форм експериментальної діяльності.

Ставлення проблеми методу науки в філософії. Бекон висловив думку що метод науки це експеримент і індукція. Декарт вважав що наука починається з загальних апріорних тверджень (інтелектуальна інтуїція) - дедукція. Гіпотетико-дедуктивний метод - метод дослідження що спирається на прийняття деяких тверджень, принципів, постулатів як імовірно істинних, після чого здійснюється дедуктивний вивід наслідків. Індуктивісти вважали що вихідне твердження повинне бути отримане з узагальнення відомих фактів. Індукція не дає справді нового наукового знання - ми формулюємо якесь твердження а потім ми екстраполюємо це твердження на всю природу.

Поппер вважав що метод науки це метод сміливих концептуальних побудов, він виростає з методу спроб і помилок. "Якщо метод спроб і помилок розвивається, усвідомлюється і ускладнюється, то він набуває характерних рис наукового методу". Критичний метод в науці по Попперу - це один з основних методів в науці, а також метод перевірки гіпотез. Починаємо з сміливих припущень і ідей, потім ми їх перевіряємо, ті що не витримали перевірки відкидаємо. Головне для теорій не пошук підтвердження (принцип верифікації) а пошук спростування теорії (принцип фальсифікації). Принцип фальсифікації - найбільш ефективний метод знання. Наукове дослідження починається з формулювання проблеми; потім сміливі здогади, ідеї, гіпотези; потім перетворення цих здогадів в наукову теорію; критичному аналізі теорій який має спиратися на певні підтвердження теорій фактами, а головне на пошук спростувань теорії. Фальсифіковані теорії відкидаються а замість них формулюються нові більш складні проблеми. Цінність науки в тому що вона не стабільна, має відкритий характер - довільні досягнення з часом можуть бути відкинуті і старі результати можуть бути замінені новими. Йде постійне оновлення науки. Насправді не відкидаємо ми досить сильно підтверджені теорії а включаємо їх в нові в деяких межах - тут Поппер не прав. Всі теорії проблематичні по Поппру. По Попперу йде: теорія, потім гіпотези, потім стадія критичного обговорювання (критичної перевірки) - співставлення з іншими теоріями і експериментом, усунення помилок приводе нас до нових, більш складних і глибоких проблем.

Сучасний погляд на науковий метод. Метод науки - складна структура. Основні засоби пізнавальних діяльності до яких відносять математику прилади, наукові теорії, комп'ютерну техніку, категоріальний апарат науки (принцип причинності, закони хаосу), тезаурус науки (понятійний апарат науки - сукупність понять з певних галузей науки), фактуальний апарат науки (сукупність нагромаджених наукових фактів).

Лекция 19 (17.03.2004). Емпіричні і теоретичні рівні наукового пізнання. (#50)

Емпіричний рівень. Ця проблема стосується типів наукових досліджень. Не треба ототожнювати з проблемою чуттєвого і раціонального (це характеристики пізнання в довільному вигляді). Емпірія - це дослід. Теорія - споглядання. В основу розрізнення емпіричного і теоретичного можна покласти розрізнення 2х типів дослідження. Емпіричне дослідження ставить за мету одержання нової інформації про об'єкт дослідження шляхом встановлення каналів зв'язку між об'єктом і суб'єктом. В природознавстві засоби дослідження - прилади, в соціальних науках - статистика. Діяльність на рівні емпіричного дослідження в природознавстві полягає в плануванні, підготовці, здійсненню у відповідністю з певною методикою так званих емпіричних процедур. До емпіричних процедур (методів) належить спостереження (інформація об об'єкті в природних умовах), вимірювання (одержуємо інформацію і переводимо в числову форму - ця інформація може легко бути перевірена - об'єктивна інформація) та експерименту (одержуємо інформацію про об'єкт котрий ставимо в штучні умови - інформація про елементи дійсності). Результати емпіричних досліджень набувають наукових емпіричних фактів. Науковий емпіричний факт це знання яке стосується спостережуваних властивостей реальних об'єктів і дійсності даної сфери дійсності виражених мовою певної наукової дисципліни і визнане науковою спільнотою за достовірне (поза дискусійне). Це знання може бути підтверджено. На емпіричному рівні здійснюється опис, систематизація і класифікація. На емпіричному рівні використовується індукція - узагальнення спостережень. На цьому рівні застосовуються методи статистики і мат. статистики. На цьому рівні застосовується така форма як гіпотеза. Чому ми не можемо обмежитись емпіричним рівнем. Емпіричний рівень дає множину фактів, але вони ще не складають науки. Ці факти складають сукупність знань які слабо зв'язані. Якій зв'язок між фактами? Треба цілісне знання.

Теоретичний рівень. Метою суб'єкта є побудова гіпотези, концепції, понятійної схеми, теорії яка б могла дозволити пояснити зв'язки між емпіричними фактами. Центральне місце посідає поняття теорії. Наукова теорія. Теорія, як знання, система уявлень та принципів в якій сформульовано закони що стосуються дослідження сфери дійсності і яка дає можливість цілісного відтворення в знанні цієї сфери дійсності. Інша інтерпретація теорії як вищого способу організації і систематизації знання. Теорія - це вища форма організації знання. Структура теорії. Виділяють наступні компоненти теорії: емпіричний базис (до теорії), теоретичний базис, далі тіло теорії (множина вивідних тверджень), деякі (не всі) з цих тверджень допускають емпіричну перевірку і вони співставляються з емпіричним базисом. Можна ще говорити про множину визнаних в рамках теорії множину тверджень. Теорія оперує якимось об'єктами (зазвичай ідеалізованими). Функції теорій: описова функція (теорія як опис деякої сукупності фактів), інформативна функція (наявність теорії доповняє інформацію порівняно з тою що закладена в емпіричному базисі), систематизуюча функція (здатність теорії систематизовувати і впорядковувати матеріал на основі логічного виводу), пояснювальну функцію (пояснює ті явища які ми відкриваємо), передбачуваюча функція, синтезуючу функцію. Теорія повинна звертати нашу увагу на події - якщо б не було теорії ми не могли б спостерігати деякі явища. Теорія підказує що можна шукати і спостерігати.

Методи теорії. Теорія виникає із проблеми, яка породжує гіпотези які переходить в закон або концепцію, концепція перетворюється в теорію. Методи: ідеалізації (ід. газ, мат. точка, абс. чорне тіло), теорія будує об'єкти які не можуть спостерігатися (конструкт - не спостережуваний об'єкт який може бути введений як засіб пояснення певних явищ). Приклад конструкту - електрон, ел-магн. поле та всі інші поля, віртуальні частинки. Інші методи теорії - формалізація, мислений експеримент, математичне моделювання, комп'ютерне моделювання, аналіз і синтез, дедукція, гіпотетико-дедуктивний метод, системний підхід, структурно-функціональний метод.

Емпіризм - абсолютизує емпіричне знання. Стверджує що емпіричне знання не залежить від теорії. Тільки емпіричні знання істині. Теоретичні побудови не породжують нового знання не мають власної пізнавальної цінності (інструментальний позитивізм). Інші (пост-позитивісти) навпаки говорять що навпаки - в довільному дослідженні теорія присутня до експерименту. Необхідно враховувати в роль емпірії і роль теорії. Теза про теоретичне навантаження фактів: жодний науковий факт не може бути сформульований поза теоріями. Сама мова передбачає присутність теорії. Емпірія - це пізнання на рівні явища, а теорія - проникнення на рівень сутності. Теорія відкриває те, що на емпіричному рівні ми не можемо осмислити.

Основні форми наукового пізнання. (#51)

Факт - те що визнається достовірним. Проблема - це деяке знання про те чого ми не знаємо, формулювання деякого питання; фіксується певне не знання і це створює проблему. Проблеми можна класифікувати за певними ознаками, наприклад: проблеми пов'язані з розширенням певних емпіричних фактів, проблеми пов'язані з розвитком чи поновленням функціонального апарату (стосується вдосконалення теорій), проблеми співставолення теорії та емпірії (пояснення певних фактів і прогнозування нових фактів). Ідея (загальна думка) виникає при емпіричному пізнанні. Гіпотеза - це ідея яка виникає при певному припущенні, це форма наукового пізнання який формулює певну проблему. Гіпотеза повинна носити науковий характер. Не можна висувати гіпотези які не можуть бути перевірені. Концепція - ідея яка вже оформлена і може слугувати підставою для виникнення теорії. Приклад - атомістична концепція, атомна фізика виникла як реалізація цієї концепції. Концепція поля і середовища теж ввійшла в багато теорій. На відміну від теорії концепція часто містить своє обґрунтування (виправдання). Теорія не несе виправдання. Концепція містить певні ціннісні моменти. Концепція - це проект теорії. Концепція - це спосіб розуміння теорії (квант. мех. - імовірнісна інтерпретація і концепція прихованих параметрів).

Особливості технічного пізнання, наука і культура. (#53)

Праця Адорно "Техніка і гуманізм" - треба прочитати.

Форма пізнання. Процес наукового пізнання і процес наукового дослідження.

Технічне пізнання. (#76) Техніка і технологія як чинний базис культури. Техніка, технологія та наука, перетворення науки у фундамент. Місце технічного знання і особливості технічного пізнання. Наука, технологія та культура.

Техніка - це сукупність засобів (машин, механізмів, апаратів, пристроїв, знарядь праці, приладів), які людина створює заради вдосконалення, модифікації, розвитку форм і способів своєї життєдіяльності. В техніці виражено дух винахідництва, дух пошуку та експериментування. Техніка - це важливий вираз здатності людини до творчості. Через техніку людина створює те що відсутнє в природі. Техніка починається з винаходу спису, луку, бумерангу, капкану, колеса і первинного візка. Вдосконалення техніки вивело людину із тваринного світу. Техніка пронизує все наше життя, всі сфери діяльності людини, людський побут, сфера розваг і відпочинку - всюди техніка відіграє величезну роль. Людина вибудувала техносферу поза якої існування людини не можливе. Техніка є виразом розвитку культури. Техніка є компонентом антропосфери. За Ясперсом (позитивіст) принцип техніки полягає в "цільоспрямованому використанні матеріалів і сил природи для реалізації людиною. Технічна людина не приймає того що існує просто як таке що є, вона розглядає речі під кутом зору їхньої цінності для реалізації людських цілей і намагається наблизити форму речей до їх цілей". Це утилітарний підхід людини до світу. Технологія - процес перетворення деякої речі в новий (конечний) продукт. Технологія включає апарати і пристрої, діяльність суб'єкта, деякі об'єктивні процеси що використовуються для дії (сили природи). Технологія - це сам спосіб виробництва і опис цього способу. Техніка і технологія виникають задовго до виникнення науки. Виникнення науки - в 17 ст. Суцільний вплив науки - в 19 ст. Завдяки технічним винаходам росла наука. З 19 ст. техніка і технологія починають базуватися на наукових засадах. Ерік Ян: "Технологія означає широку область цілеспрямованого застосування фізичних наук, наук про життя і наук про поведінку людей. Технологія пов'язана з поняттям техніки, входять медицина, технологія господарства, організація управління і інші області знання з їх практичним використанням." До середини 20 ст. розрізняли таки основні сфери науки: математика, природознавство, соціо-гуманітарні науки. Природознавство ділили на фундаментальні і прикладні дисципліни. Потім з'явились інші науки, наприклад кібернетика, які називають технічним знанням і технічним пізнанням. Поряд з природознавством з'являється технічне знання. Особливість технічного знання і пізнання в характері проблем які досліджують ці науки. Техн. знання включає ідеалізовані моделі машин, техн. систем, апаратів, техн. процесів, принципи їх функціонування (які закони природи в основі їх функц.), правила конструювання техн. систем, які умови і норми їх ефективного функціонування. В техн. знанні треба розрізняти наукові закони і технічні правила що указують як діяти щоб досягти певної мети. Закон говорить про те які події можливі чи не можливі, а правила говорять що робити. Закони можуть бути істинними або ні, а правила можуть бути більш чи менш ефективні. В техн. науках створюються свої теорії. Є фундаментальні технічні теорії і більш прикладні. Технічна раціональність.

Місце техніки в сусп. житті. (#62) Створення техніки істотно вплинуло на світогляд людини. За допомогою техніки і технології людина компенсує природну обмеженість. В успіхах техніки і технології людина відчуває себе володарем природи. Виникає переконання в необмежених можливостях людини по реконструкції світу. Виникає техніцизм, технологічний детермінізм, технократизм, технократичне мислення. Всі ці поняття абсолютизують роль техніки в житті людини. Технократичне мислення дуже небезпечне - вся увага зосереджена на проблемах засобів якими достягається мета і нехтує цінностями.

Філософія позитивізму. (#55) Технічна революція...

Позитивізм це напрямок філосоії який виник в 19 ст. Засновник А. Конт.

Друга форма позитивізму - Е. Мах.

Третя форма (логічний позитивізм) - Шлік, Карнап і інші.

Пост позитивізм - заперечує логічний позитивізм.

Характерні форми логічного позитивізму. Аналізували співвідношення емпіризму і теорії. Характерно для всього позитивізму: емпіризм (експеремент - справжнє знання), сцієнтизм (абсолютизація науки), алергія до метафізики (філософії в загальному розумінні) - філософія заважає розвитку науки.

Образ науки створений логічного позитивізму:

1. стабільність науки (антиісторизм) - динаміка науки не привертала уваги логічних позитивістів.

2. різка дихотомія (протиставлення) емпіричного і теоретичного - існує непорушний емпіричний фундамент наукових знань, існують чисті емпіричні факти не залежні від теорії

3. комулятивізм - процес пізнання це процес нагромадження знання. До старого знання додається нове, а старе зберігає цінність.

4. принцип верифікації - наукові знання перевіряються шляхом підтвердження. Підтвердження шукається експериментально. Це принцип редукції наукових висловлювань до висловлювань що фіксує результати спостережень.

5. заперечення ролі філософії. Чітка демаркація де закінчується наука і починається філософія. Філософія не має наукового смислу.

6. інтерналізм - чинники розвитку науки притаманні самій науці. Нехтування соціокультурними детермінантами в розвитку науки.

7. домінування методів формально-логічного аналізу структури наукового знання і методів логічного аналізу мови науки. Аналіз мови науки за допомогою математичної логіки.

Карл Поппер критикував логічний позитивізм (спочатку сам був логічним позитивістом). Він заперечував основні риси неопозитивізму. К. Поппер заклав основу пост-позитивізму. Його учнем був І. Лакатос. Потім Т. Кун ("Структура наукових революцій"). Поппер створив критичний раціоналізм. Лакатос створив концепцію науково-дослідницьких програм (НДП). Кун створив концепцію наукових революцій. Ще С. Тулмін, П. Фейєрабенд (епістемологічний або методологічний анархізм). Все це історична школа філософії науки. Вони змістили акцент з аналізу науки як статичної системи на аналіз науки як динамічної системи - системи що розвивається. Якщо наука не розвивається - це вже не наука.

Основні риси історичної школи:

1. теоретичне розуміння науки можливо лише при умові побудови динамічної структури наукового знання (принцип історизму);

2. цілісність наукового знання - неможливість жорсткого поділу науки на рівень емпіричного знання і рівень теорії, бо вони пов'язані, довільне емпіричне твердження теоретично навантажене;

3. антикомулятивізм - головне пошук спростувань теорій;

4. принцип верифікації було замінено принципом фальсифікації;

5. визнання ролі філософії - філос. концепції тісно пов'язані з науковим знанням. Філософія не тільки стимулює розвиток науки, але філос. твердження органічно входять в тіло наукового знання;

6. визнання ролі соціокультурних факторів розвитку науки - наука не автономна, а існує в тісному зв'язку з соціумом;

7. методи дослідження динаміки наукового знання - сукупність різних підходів: методологічний підхід, історія науки, психологія, соціологічний підхід, логічні методи.

Лекция 20 (24.03.2004). Теорія пізнання. (#45)

Пізнання - особливий тип людської розумової діяльності який пов'язаний з осмисленням набутих знань, з їх добуванням. Теорія пізнання - це розділ філософії який розглядає питання про природу і можливості пізнання, його границі та умови достовірності. Достовірність - це коли ми маємо справу з істинним (безсумнівним) знанням. Теорія пізнання - особливий спосіб рефлексії над пізнавальною діяльністю людини. Розрізняємо буденні знання, знання за допомогою народної мудрості, знайомичись з мистецтвом. Епістемологія - теорія наукового знання (входить в філософію науки, межує з методологією науки). Епістемологія - це розділ загальної теорії пізнання.

Основні проблеми теорії пізнання: що таке знання, як відрізнити знання від здогадки, від ілюзії; знання і предмет знання та їх співвідношення (знання - належить нам, а предмет знаходиться поза нами); що таке істина; чи можлива достовірність; як співвідносяться розум і россудок. В залежності від світоглядних засад одержуємо різні знання. Проблема суб'єкта і об'єкта - одна з основних проблем теорії пізнання. Пізнавальна діяльність: суб'єкт, його цілі, засоби діяльності, діяльність, об'єкт на який спрямована діяльність, результат пізнавальної діяльності - знання про об'єкт. Об'єкт пізнання - те на що спрямований акт пізнання (фрагмент дійсності). Суб'єкт пізнання - той хто здійснює процес пізнання. Засоби пізнавальної діяльності - методи, процедури які чинить суб'єкт, його дії - методи і методика пізнавального процесу. Результат пізнання - певна інформація, теорії, які репрезентують знання про об'єкт. Все це суб'єктно-об'єктна парадигма (ввійшла в філософію завдяки Декарту - він розділив світ на свідомість і те що поза нею). За Декартом в процесі пізнання ми відтворюємо в свідомості те що існує поза нею.

Як здійснюється стрибок від об'єктивного до суб'єктивного? Що таке власне суб'єкт (окрема людина або більш загально)? Що таке об'єкт (він незалежний від пізнання чи ні)? Як кожний компонент пов'язаний з іншим?

Класичні підходи. Було багато ідеалізацій (наприклад Спіноза): Різке розмежування між суб'єктом і об'єктом (об'єкт існує до суб'єкта незалежно від його дій та операцій). Суб'єкт - індивідуальна свідомість, не враховували соціальний контекст (гносеологічна робінзонада). Мета пізнання - як об'єкт існує сам по собі. Все те що стосується суб'єкта треба усунути бо воно спотворює наше знання про об'єкт. Пізнання - процес дзеркального відображення об'єкту. Але якщо дзеркало криве, то і зображення криве. Тому Бекон висунув теорію ідолів які заважають пізнавати об'єкт. Розвиток науки призвів до розуміння обмеженості цих ідеалізацій. Першим це показав Кант який сказав що в процесі пізнання головну роль відіграє не об'єкт а суб'єкт. Накладаючи категорії на чуттєвий матеріал суб'єкт добуває знання про об'єкт. Розуміння неможливості отримати знання о об'єкті повністю усунувши вклад суб'єкту дала некласична фізика - ми самі конструюємо прилади в які ми закладаємо знання про світ і вони починають діяти. Результат пізнання не може бути повністю позбавлений суб'єктивності. Науковий метод передбачає цілу низку елементів: мова науки, наукові теорії, математика, обчислювальну техніку, прилади та інше.

Пізнавальний процес має таку схему: С - Л - О - К. Тобто: Суб'єкт - засоби пізнавальної діяльності: система штучно створених людиною матеріальних та ідеальних предметів-посередників (інструменти, моделі, категоріальний апарат мислення, мова, теорії, прилади та ін.), які суб'єкт розташовує між собою та об'єктом в яких акумульований практичний дослід суб'єкту. Суб'єкт не може безпосередньо пізнавати об'єкт, він його пізнає за допомогою засобів створених під час попередньої практично-пізнавальної діяльності.

В процесі пізнання важливий процес комунікації між суб'єктом і об'єктом. Науковий дискурс - процес комунікації між суб'єктами пізнавальної діяльності у вигляді діалогу, суперечки, друкованих текстів. Пізнавальна взаємодія носить складний характер - включена ще взаємодія різних суб'єктів у вигляді дискурсу. Суб'єкт - гетерогенний у сучасній теорії пізнання.

Еволюційна епістемологія (#45) (Жан Піаже - психолог, Конрад Лоренц - зоопсихолог). Особливо її розвивав К. Лоренц. У Піаже була генетична епістемологія - він критикував Лоренца. Еволюційна епістемологія - модерний підхід до теорії пізнання який спирається на уявлення еволюції світу. Поппер розвивав цей напрямок. "Существует тесная аналогия между ростом знания и биологическим ростом - эволюцией растений и животных". Поппер вважав що треба розглядати епістемологію з об'єктивної точки зору - як теорію росту знання, або теорію рішення проблем. Процес росту знання нагадує еволюцію в тваринному світі. В процесі пізнання гинуть теорії які не витримали критичних перевірок. У Поппера метод спроб і помилок - те саме і для біологічної еволюції. К. Лоренц вважав себе кантіанцем і був прихильником спадкового походження основних структур розуму оскільки вони є апріорними, тобто передують довільному набуттю знань з досвіду. Лоренц вірив у природжений характер основних категорій нашого мислення. Зводив апріорність до природжених робочих гіпотез. Людині властиві деякі генетично закладені апріорні здатності до процесу сприйняття а також певні природжені властивості мислительного апарату що є результатом біологічної еволюції (природний відбір і пристосування до оточуючої діяльності). Піаже взагалі не приймає концепцію Лоренца. Теорія поведінки тварин яку розвив Лоренц (імпритинг): в організмі тварини від народження закладена схильність до вибіркової реакції на зовнішні стимули. Приклади таких реакцій: інкубаторні каченята на протязі декількох днів довільний рухомий предмет сприймають як свою мати за якою починають рухатись. Дитина народжується з великою схильністю до спостерігання регулярності - потрібні повторювані дії для нормального розвитку.

Концепція істини. (#47) Проблема істини - дуже важлива в філософії, це проблема про ціннісне знання. Знання має цінність лише тоді коли воно істинне. Істина - як поняття теорії пізнання, як мета пізнання. Класичне розуміння істини (античність), відповідає інтуітивному розумінню істини: істина як адекватне відтворення в думках того, що є в дійсності (об'єкту пізнання). Некласичні концепції: прагматична концепція (істина це те що призводить до успішної діяльності), теорія когеренції (істина як твердження яке узгоджується з деякою системою тверджень), конвенціоналізм А. Пуанкаре (істиною є те що ми домовилися вважати істиною). Діалектична концепція істини (Гегель) - істина це процес. Марксисти розвивали цю концепцію. Тут головне - ідея відносності істини.

Проблема істини в постомдерній філософії. Ставляться під сумнів основні категорії теорії пізнання. Р. Рорті (прагматизм) вважає що прагматичне розуміння істини є найбільш вірне. Він цитує В. Джеймса: "істина - це віра в те що є кращім для нас, істина не є адекватним відбиттям дійсності, істина - це ті переконання які успішно допомагають нам робити те що ми бажаємо зробити". М. Фуко розвинув розуміння суспільства як дуже складна взаємодія влади, влада - це особливий тип взаємин що всюди має місце. Істина залежить від відносин влади (релятивність істини).

Культурологічне розуміння. Наукова істина - об'єктивна, загальна для всіх. Наповнює смислом наше життя. В більш широкому плані говорять о екзестенційній істині - вона більш близька до поняття правди, яка не для всіх однакова. Істина, як правда, буває: істина релігії, істина філософії, істина мистецтва. Істина в широкому сенсі слугує для характеристики духовно-практичного але навіть практичного відношення. Мудрість полягає в тому щоб жити так як вчиш (давні філософи) - треба жити так як глаголить істина яку ти сповідаєш.

Не слід ототожнювати чуттєве і раціональне (#48) та емпіричне і теоретичне. У дитини з самого початку є чуттєвий компонент. Раціональне - пов'язане з нашим мисленням (поняття, судження, умовивід).

Сенсуалізм та раціоналізм - відповідають на питання що є джерелом нашого пізнання. Сенсуалізм вважає що базис пізнання - чуттєвість, раціоналізм вважає що їм є мислення, інтелект.

Роль емоцій в пізнанні. Здійснюється пізнання колективним суб'єктом, але колектив складається з окремих людей. Людина не лише пізнає але і переживає процес пізнання. Емоційний стан відіграє велику роль в пізнавальній діяльності людини. Інтуїція - позадискурсивне пізнання (поза-раціональне) - спонтанне, раптове осягнення істини. Пізнання здійснюється не лише в свідомості. Інтуїція в науці не може бути у тої людини яка нічого не вивчала.

Наука і гуманізм. Етика вченого. (#52) Гуманізм (виникає в добу відродження 15-17 ст. - Да Вінчі, Компанела, Петрарка, Мор) - це особливий світогляд який вважає що людина це вища цінність буття і суспільного життя, що має високе призначення. Своєю унікальністю людина відрізняється від тварини. Виникнення науки дало важливі підстави для гуманістів - вони вважали що саме наука буде найбільш ефективним засобом соціального прогресу, освіта і наука призведуть до реалізації вищих ідеалів. Тоді виникає епоха просвітництва. Треба робити власне буття вільно по законам красоти. Історична дійсність виявилась набагато складнішою L. Практика реалізації ідеалів просвітництва зробила людину не володарем світу а викинула його з картини гармонії. Етика (моральні принципи) вченого передбачає що в сфері науки мають діяти деякі морально-етичні принципи. Норми: технічні, методологічні, етичні. Вчений робить моральний вибір. Р. Мертон ввів поняття етос (звичка, сталий характер, спосіб мислення) науки. Він вивчав відносини між вченими і особливості наукової діяльності. Основні норми морального кодексу вченого (морально-етичні імперативи) характеризують ті особливості науки як соціального інституту які дають науці можливість успішно виконувати свої функції. Етос науки - це сукупність необхідних для життєдіяльності науки як соціального інституту цінностей, норм поведінки вченого, які набувають статусу морально-етичних імперативів. 4 основні принципи (імперативи):

· універсалізм, спирається на ідею об'єктивної істини: твердження науки універсальні, бо: 1. справедливі всюди де дотримуються визначені умови; 2. їх істинність не залежить від того хто, де і коли їх сформулював.

· колективізм (комунізм), наука як продукт діяльності наукової спільноти і наукове знання повинне передаватися у власність всієї наукової спільноти.

· незацікавленість (безкорисливість) - основним стимулом діяльності вченого має бути пошук істини вільний від міркувань особистої користі.

· організований скептицизм - наукові результати не приймаються як безсумнівні, вони повинні обговорюватись і критично оцінюватись. Вчений несе відповідальність за оцінку доброякісності того що зроблено колегами і щоб про цю оцінку знало наукове співтовариство.

Дотримання цих норм необхідно щоб наука існувала як соціальний інститут. Але згодом виявилось що деякі вчені порушують норми етосу науки. Тут та сама ситуація що і з мораллю взагалі. Імперативи моралі залишаються для більшості людей цінними. Домінуюча тенденція - визнання етосу науки. Ці норми стосуються внутрішнього життя науки. А як бути з відповідальністю науки перед суспільством і тими вченими які відповідають за впровадження розробок науки в життя? Треба включити в етос науки солідарну відповідальність вчених за те як використовуються наукові знання.

Лекция 21 (31.03.2004). Социальная философия и философия истории. (#26)

1. Понятие социальной философии и философии истории.

2. Материализм и идеализм в социальной философии.

3. Проблема типологизации исторического процесса.

Социальная философия - это раздел философии изучающий общество как целостный организм развивающийся в результате жизнедеятельности людей.

Объектом изучения социальной философии является социум - обособившаяся часть природы специфика которой в том что ее бытие реализуется через деятельность людей. Социальное бытие отличается от остального бытия тем что оно реализуется через деятельность людей. Оно не существует без людей. Еще социальное бытие отличается сложностью и неустойчивостью социума. Подвижность, неустойчивость, историчность. История учит тому что она ничему не учит. Всегда появляются какие-то новые моменты которые оказываются главными. Каждая теория того что происходит в обществе разрабатывается каждый раз по новому: при феодализме, капитализме и так далее. В условиях общества невозможно использовать традиционные научные методики (например эксперимент). В условиях социальной жизни эксперимент применим очень условно. Потому что постановка эксперимента нарушает сам процесс - мы изучаем ситуацию которую мы сами создали. В природных процессах явления происходят без участия людей, а в обществе с. В обществе интересы, цели, мотивы - ведущие, но они оказываются субъективны.

Общество в рамках социума. Общество - это объективная целостность а не сумма людей. Общество обладает самостоятельным бытием, оно не сводиться к сумме действий отдельных людей. Общество обладает своей логикой, ритмом и своими характеристиками. Так же и человек. Специфика общества в том что оно выступает как единство многообразия в котором и части и целое одинаково важны. Меняются и общество и люди во взаимодействии. Целостность как единство многообразия - тотальность. Общество развивается как тотальность. Нет заданных раз и навсегда структур.

Философия истории. Можно встретить отождествление социальной философии и философии истории. Но философия истории - раздел социальной философии изучающий общество в историческом развитии и через призму этого развития. Можно изучать факты в данной ситуации. Философия истории - область знания в которой факты человеческой жизни рассматриваются через призму развития человечества как единого целостного процесса. Сам факт может изучать и социология и лингвистика. Но включенный в исторический процесс этот факт надо изучать в философии истории. Философия истории отличается от истории. История - это не философия истории. Разница (по Гизо) в том что «история есть: собирание любых фактов (анатомия); установление связи между этими фактами (сопоставление этих фактов); внесение жизни в эти факты». Философия истории не стремится к детальному описанию событий, она пытается найти общие закономерности в историческом процессе, оценивает единичное с точки зрения общего. Для философа истории есть существенное и несущественное, у него есть свои задачи - пытается выяснить общие закономерности и выяснить общие процессы для разных времен. Одним из центральных вопросов филос. истор. : как соотносятся человеческий разум и его действия в истор. процессом?, роль человека в истории?, куда движется история?, есть ли конец истории?, какие движущие силы истор. процесса?, как связаны разные истор. эпохи?, в чем смысл истории и есть ли он?... Философия истории выходит на мировоззренческий уровень, говорит о смене мировоззрений и их причине и так далее.

Особенность социально-философского познания. Существует точка зрения что общество познать невозможно, нет законов общественного развития и по этому нельзя их познать. Толчок этой позиции был дан неокантианцами Г. Риккерт и В. Виндельбанд. Они считали что истинными науками являются только науки о природе, т.к. они открывают причинные законы (опирающимися на причино-следств. связи) - номоэтические науки или генерализирующими законами (качества человека не играют никакой роли). Устранение субъекта из знания. Что касается общественных наук то тут нельзя выявить законы. Каждое явление в истории происходит один раз по этому ставить вопрос о законах общественного развития нельзя т.к. сам термин закон здесь не применим. Общественные науки - идеографические науки - описательные. В общественных науках главное учет ценностных позиций, норм жизни людей - т.е. субъективных понятий. В идеографических науках присутствует ценностный аспект, который отсутствует в естествознании. Риппет называл общественные науки индивидуализирующими - каждое событие индивидуальное, неповторимое. Эта позиция отошла на задний план при появления Марксизма, но сейчас возрождается, особенно после Поппера. Поппер доказывал что естественные науки обобщающие, а общественные науки изучают конкретные науки. Он говорит что когда пытаются найти законы истор. развития - это искусственная операция (историцизм). Он критикует историцизм и предсказание исторических событий. Он говорит что предсказание истории - это попытка подогнать развитие под свои тоталитарные цели. Но, хоть исторические события неповторимы, это не означает что в общественной жизни вообще нет повторяемости. При всей индивидуальности людей их совокупность ведет себя вполне определенным образом. М. Аврелий писал о развитии исторических процессов. Он пишет о быстром потоке времени (и сзади бездна и впереди бездна), но с другой стороны он подчеркивает однообразие истории (браки, войны, праздники, злоумышления, любят, собирают сокровища, добиваются должностей и так далее). Другой автор, Гесиод «Труды и дни»: история движется от золотого века к серебреному и т.д. и т.п. к железному веку (переход от первобытного общества к рабовладельческому). Он говорит что хуже всего жить на изломе, о ухудшении морали в будущем. Есть в обществе нечто одинаковое, на более глубоком уровне есть общие закономерности. Объект истории - нечто целое. Устойчивость развития на первом месте. История - это не отсутствие законов а наличие своих законов. Наука до сих пор под сильным влиянием механики, хотя есть самоорганизация, неустойчивость и так далее - особые закономерности которые раньше наука не выделяла. Идет сближение между естественными науками и гуманитарными. Социальная философия изучает постоянный процесс а не закостеневшие события. Общество постоянно находиться в переходном состоянии.

Проблемы социальной философии (включая исторический и статический аспекты):

· как устроено общество (социальные структуры, гос-во, полит. организация общества, что такое общество, культура, проблемы происхождения общества и принципы его бытия);

· источник, движ. сила развития общества (почему общество развивается);

· управление обществом (как им можно управлять, человек и общество, что такое власть, что такое полит. режим и т.п.);

· источники и методы решения социальных проблем (есть какие-то общие подходы или каждый раз надо решать по своему);

· проблема периодизации и типологизации исторического процесса;

· способы решения проблем: войны, революции, перевороты и так далее;

· смысл истории, будет ли история развиваться вечно, куда направлена история.

Социальная философия не существует в отрыве от других общественных наук и от гуманитарной сферы вообще. Она их не подменяет, но она необходима. Социальная философия - общая методология развития гуманитарного знания, она задает общую картину развития общества. В самой социальной философии были разные методологические установки. Были 2 основных противоборствующих подхода: эмпирический и синтетический. В 19 веке говорили что надо видеть историю такой какой она была - надо только описывать историю (фактографизм) - эмпирический или аналитический подход. Они описывали детали. Но оказалось что за фактажом исчезала сама история, не видна связь между событиями которая существует за счет мотивации. Сам процесс исчез, есть только результат. И еще, чем определяется выбор фактов? У разных историков выделены разные факты. Оказалось что проблема факта очень не проста. Европоцентристский подход - только факты относительно развития Европы, а восток не рассматривали. Так что факты без выяснения мотивов никому не нужны. Реальная ситуация такова что факты без обобщения и наоборот не существуют.

Материализм и идеализм в социальной философии.

Социальная жизнь связана с деятельностью людей и до 19 века рассматривалась только с идеалистической позиции. Идеалистический подход к истории: закономерность жизни в обществе объясняется теми или иными духовными факторами. Социум - реальность которая не существует вне человеческих мыслей. В мифологической истории - объективные духовные силы (божественные и подобные). В древности описывали историю с одной мыслью: есть высшая сила которая управляет жизнью общества. Идеалистический подход очень многообразен. Например Демокрит считал что развитие общества есть результат творчества отдельных людей. Он считал что человек в своем творчестве подражает природе. У Платона все беды в обществе существуют до тех пор пока человек стоящий у власти не обладает мудростью. Аристотель шире смотрел на вещи: он говорил и о роли политических деятелей, и о климатических условиях. Гегель: абсолютный дух разворачиваясь порождает общество - человек есть всего лишь орудие в руках этого абсолютного духа. Вольтер говорил что беды в обществе от отсутствия просвещения. Нужна наука которая способна обеспечить прогресс а не религия. Милье: все бедствия от заблуждений, особенно от тех которые поддерживаются церковью. Гельвеций связывал счастье народов с характером законов которые действуют в обществе. Утописты исходили из того что правители часто плохо руководят обществом потому что не имеют правильной теории и они разрабатывали эту правильную теорию. Был ряд теологических концепций развития истории. В 19 веке мысль: «мнения правят миром» но и с другой стороны «мир правит мнениями». Это несколько подорвало идеалистическую позицию истории.

Материалистический подход. Во первых у тех авторов кто считал решающим в развитии общества есть внешняя среда (географические условия, климатические). Обычно это сопровождалось идеалистическими мнениями. Первый подход - географический детерминизм. Частично об этом говорил Аристотель, более четко у француза Бодема в 16 веке: климат севера порождает воинов, а южный климат - ум, умеренный климат - политики, ораторы. Характер народов есть функция равнин, гор и так далее. Пища влияет на общество и человека. Монтескье (18 век) «О духе законов» - тоже говорится от географических условий и от религий и экономики. Вывод из георафического детерминизма он делает противоположный вывод с Бодемом: климат юга порождает лень и соответственно рабство. Отмечал влияние плотности населения на развитие общества. Это географические и биологические условия. Еще один подход - искать объективное начало в развитии самого общества. Предпосылки были у Гольбаха. Хоть он и говорил что «мнения правят миром», но человек продукт социальной среды. Поведение человека исходят не из самого человека а определяются социальной средой и социальным окружением. Идея материалистического понимания истории - марксизм. Маркс обозначил какие недостатки были в предыдущем понимании истории. Первая проблема предыдущих концепций - идеализм, а значит сплошной произвол - все зависит от субъективного фактора а он непредсказуем. До Маркса большинство мыслителей не могли распространить материализм на общественную жизнь и оставались материалистами природы и идеалистами социальными. «Материализм внизу и идеализм вверху». Общественные науки должны открывать объективные законы общества, не смотря на то что основу социального бытия составляют люди. Надо провести материалистическую позицию в общественную жизнь, потому что в реальной жизни надо материалистический подход так как идеалистический подход бесполезен. Если не духовная сторона (связывалась с царями, полководцами и так далее) играет главную роль в жизни общества, то история как описание отдельных людей не правильная. Второе что отметил Маркс: надо обращать внимание на все население, «народные массы». Вся прежняя история игнорировала народные массы в истории. Люди творят историю своим повседневным трудом. Есть объективный ход истории связанный с ролью народных масс. Третье что Маркс отметил, надо искать источник развития общества диалектически, в самом обществе. Он сформулировал материалистическое понимание истории. Конечно он не отмахивался от того что субъективный фактор играет роль, но он доказывал что субъективные действия не противоречат объективным закономерностям. Например производство не зависит от людей, оно существует и с этим приходится мириться. Каждый человек действует так как ему нужно, но получается часто в обществе такое чего никто не хотел - значит что в обществе есть свои объективные закономерности которые надо открыть. Для объяснения жизни общества надо рассматривать производство - экономический фактор (#61). Есть в обществе разные сферы жизни, но определяющее - экономика. По этому Маркс занимался экономикой. Надо рассматривать экономику через призму отношений людей которые возникают у людей в ходе производства «производственные отношения». Каков экономический базис общества таково и общество таково и все остальное: духовная жизнь, политика, гос. отношения, религия, наука, искусство. Общественное бытие определяет общественное сознание. Меняется базис - меняется надстройка. Субъективная сторона вторична. Философия, наука, религия не имеют своей истории. Можно понять историю тогда когда мы будем рассматривать все в связи с развитием экономических отношений. Производственные отношения не остаются неизменными. От чего зависит сам базис? Что заставляет менять этот базис? Совершенствование производительных сил. И это тоже не зависит от человека. Человек хочет облегчить себе труд. Маркс рассматривает развитие производительных сил независимо от чего-либо, почти как у Гегеля абсолютная идея. Производительные силы все время развиваются, а само производство меняется не так быстро. По этому возникает ситуация в которой развитие производительных сил уже не укладываются в существующую систему производственных отношений. Тогда происходит изменение производственных отношений соответствующее производительным силам. Меняется весь экономический базис и вся надстройка - меняется все общество. Это качественное изменение всего общества Маркс назвал это социальной революцией. Социальные революции - это источник прогресса, «локомотивы истории». Любая революция ведет к какой-то ломке и негативным последствиям. Происходит установление соответствия и далее идет мирное развитие. На каком-то этапе все вновь повторяется. Маркс все это обобщает формулируя закон соответствия производственных отношений характеру и уровню развития производительных сил. Если производственные отношения соответствует производительным силам общество живет спокойно, если это соответствие нарушается неизбежны перетряски в обществе. Это объективная закономерность. Из этого следует еще один вывод. Когда есть соответствие между произв. сил и отношений - это отдельный этап в истории - это общественно-экономическая формация. Единство произв. сил и отношений - это способ производства характеризующий данную формацию. Вся история развивается как чередование формаций. Были формации: первобытная, рабовладельческая, феодальная и капиталистическая. Маркс анализировал развитие капиталистической формации и пришел к выводу что будет переход к коммунистической формации (2 этапа - социализм и коммунизм). Возникает вопрос: кто может быть субъектами этого преобразования? Какие движущие силы действуют на протяжении всей истории. Он приходит к понятию классов и классовых отношений. Поскольку в жизни общества ведущая роль экономика, главную роль в обществе играют те слои общества которые мы выделяем рассматривая экономические отношения - отсюда понятие классов. Маркс искал источник развития в классах. Классовые отношения возникают в процессе производства. Всегда существуют ведущие классы специфика которых определяет развитие и сущность производства. В феодальном обществе: крестьяне и феодалы, в рабовладельческом: рабы и рабовладельцы. Именно классовая борьба ведет к развитию общественных отношений. Маркс говорил что коммунизм может победить только во всемирном масштабе, до этого могут быть только всплески.

Лекция 22 (07.04.2004). Проблема типологизации. (#57)

Надо было типологизировать историю. Сначала был хронологический подход. Постепенно вносился социальный смысл, потому что простая хронология не отражает социальные условия. Пытались династийно описывать (при таком-то царе, фараоне и так далее) - это было лучше. Трехчленная типология: дикость, варварство, цивилизация. Один из авторов такой типологизации А. Фергюсон. Дикость: охота, рыболовство, собирательство - люди жили в органической связи с природой. Варварство связывалось с скотоводством и зарождением частной собственности - этап связанный с переходом от дикости к цивилизации. Цивилизация связана с появлением государства, письменности, городов и разделением на классы. Промежуточным этапом на этом пути была 4 членная типология (Гроций, Пуфендорф) основанная на типах хозяйства: охотниче-собирательский этап; пастушеский; земледельческий; торгово-промышленный. Наиболее популярной стала 3х членная типология следующая: античность, средние века и новое время. От Фергюсона отличается. Реально мы имеем представление об истории - писанная история и начинается с Фергюсоновской цивилизации. Не надо домысливать что было до того. Правда археология и лингвистические исследования помогли изучать дикость и варварство. Была еще религиозная схема данная А. Блаженным - история рассматривается через призму религиозного толкования, история связана с тем что описано в библии и движение человечества идет к торжеству христианства и переходу в царство божье: царство божье - земная история - царство божье. Земная история разбивается на 6 этапов: от Адама до Ноя, от потопа до Авраама и т.д. и шестой от рождения Христа и до страшного суда.

Еще можно выделить два направления типологизации которые сейчас присутствуют: линейно-стадиальный подход и цивилизационный подход. Линейно-стадиальный подход исходит из того что общество и в целом человечество развивается от низшего к высшему и проходит какие-то этапы и надо правильно расположить эти этапы. В эту схему укладываются разные схемы которые мы упомянули. В рамках этого подхода возникает идея прогресса. Была сформулирована Тюрго, Кондорсэ и Руссо в 18 веке. Кондорсэ выделял 9 этапов в развитии человечества и главная идея что идет движение вперед. Смысл идеи прогресса. В рамках разработки этой идеи были концепции линейного типа когда события чередуются, когда история направлена либо к прогрессу либо к регрессу. Была идея что история идет повторяющимися циклами (Полибий в античности). Идея прогресса в связи с политическими формациями. Можно говорить о прогрессе в живой природе, неживой природе и в обществе. Прогресс в обществе связывался с тем что тут не приспособление к среде а за счет развития производственных сил идет подчинение природных сил. То что создано перед данным поколением служит базисом - идет движение вперед. Формация - это этап в развитии общества связанный с развитием производства (рабовл., феодализм, капитализм, социализм, коммунизм). Прогресс общества отличался от прогресса отраслей. Прогресс общества в целом может быть связан с регрессом некоторых отраслей. Идея прогресса породила критерий прогресса. Одни ставили критерием прогресса нравственность, другие - знания, третьи - техника. В Марксизме: степень господства над природой и над социальными силами. Интегральный показатель этого критерия - свобода человека. Было даже так: общество тем более прогрессивно чем больше используется в нем мыло. Три момента закономерностей общественного прогресса: необратимость (развитие производительных сил, численность населения, укрупнение коллективов); ускорение темпов развития (на антропогенез пошло 4 млн. лет, на становление человека 40 тыс. лет); сложность прогресса (иногда сложно выделить четкую линию прогресса, возникает регресс, реставрация, консерватизм, реакция). Из-за сложности прогресса сама идея прогресса подвергается критике. Бердяев выступал против идеи прогресса, говорил что прогресс это предмет веры и мы подчиняем современное будущему; человек вместо того чтобы жить сегодня живет ради завтра.

Другой подход к типологизации - цивилизационный. Этот подход отрицает идею прогресса и исходит из других принципов. Представители: Данилевский, Шпенглер, Тойнби, Хантингтон. Сейчас этот подход играет главную роль. Надо различать историю по типам культур и цивилизациям. Данилевский называл цивилизацию культурно-историческим типом. В 1871г. выпустил книгу «Россия и Европа. Он рассматривал чем Россия отличается от других стран. Он пришел к выводу что Россия отличается от всех остальных стран и их нельзя поставить на одну линию. Россия в культурно-историческом смысле не относится к Европе. Она препятствует расширению Европейской цивилизации. Ставить все в одну линию это европоцентризм. Надо подходить к типологизации обществ как в биологии. Надо исходить из биологических понятий типов. Надо говорить о культурно-исторических типах. Надо говорить о художественном об искусстве и так далее. За основу он взял религиозный момент. Но рассматривал и остальные моменты. Прогресс на самом деле в том чтобы идти в разных направлениях на плоскости (поле). Можно говорить о развитии в рамках отдельного типа, нельзя говорить о развитии всего человечества. Он выделил 12 исторических типов: Египетский, Китайский, Вавилонский, Индийский, Греческий, Мексиканский, Перуанский, славянский и др. Это положительные типы - те которые развивают историю. Вторые - отрицательные типы: гуны, монголы, турки и др. Третий тип - этнографический материал - племена которые не достигают исторической целостности - например фины. Возникает взаимодействие типов. Преемственность есть только внутри типов. Взаимодействие между типами не затрагивает типы внутри. Он выделял славянский тип и наделял его особыми качествами - лучший среди равных. Он говорит что запад гниет. Аналогично Шпенглер рассматривал в книге «Закат Европы» культуры и цивилизации, он говорил что культура неповторима, она рождается, растет, достигает зрелости и погибает. Он доказывал что запад вступил в заключительную стадию. Тойнби написал 12 томную книгу и говорил о примерно 21 цивилизации. Хантингтон (современный американец) написал «Столкновение цивилизаций» - доказывает что после распада СССР типологизировать мир по признаку капитализм-социализм дальше нет смысла. Он предложил возвратиться к идее цивилазионного подхода. На первом месте в типологизации цивилизаций он ставит религиозный фактор. Главное для него: отношения Запад и остальной мир. Основная проблема - отношение с исламским миром (фундаментализм и оружие массового поражения - главная опасность).

Очевидно что все страны связаны друг с другом. У человечества общая судьба. Идея общего прогресса и регресса имеет смысл но на первом месте другие стороны.

Еще один подход высказанный в 16 веке Боденом и Леруа - идея исторической эстафеты. Идея в том что история развивается таким образом что ведущую роль играет какой-то регион или страна. Потом эта роль передается другому региону. Боден доказывал что начиналась история на Востоке, потом центром стало средиземноморье, за тем север который смог преодолеть Рим. Эта теория глобально-стадиального развития. Эта концепция на уровне глобальности.

Еще была создана Ясперсом теория осевого времени. Состоит в том что в процессе становления человечества достигло такого влияния когда оно осознало себя как противостоящее мирозданию. Человек выделил себя из мироздания, определил свои предельные задачи. Период 800 лет до н.э. - 200 лет н.э. Потом вокруг этих проблем развивалась история. В это время были заложены архетипы развития. Сейчас человечество подошло к рубежу на котором оно исчерпывает все эти ценности. Поэтому есть точка зрения что либо это конец человеческой цивилизации либо идет переход к другому осевому времени.

Понятие традиционного, индустриального и постиндустриального общества.(#58)

Эта типологизация возникла как реакция на формационную концепцию Маркса. Главная роль тут - это развитие производительных сил, развитие материальной стороны. Отношения между людьми могут быть разными. Арон говорил что политические системы несущественны. Авторы (с 1950 года): Далиндорф, Арол, Ростоу, Белл (индустриальное общество); Белл, Гелбрей, Бзежинский, Тоффлер, Фурастье (постиндустриальное общество). В основе концепций лежит разделение общества на 3 этапа.

Традиционное (доиндустриальное) общество - аграрное развитие и страны 3-го мира. Тут особая роль с/х, церкви и армии. Индустриальное - возникло с НТР (с 20х годов нашего века). Для него характерна роль промышленно-финансовых корпораций ориентирующихся на промышленность, массовое производство товаров длительного пользования. Совершенствование управления - возникла теория конвергенции (сближения разных видов) - считалось что развитие общества ведет к сближению капитализма и социализма. Постиндустриальное общество (США и Япония) - переход от индустриального общества (60е годы). Создание экономики услуг - мощное развитие сферы услуг. Доминирование (возрастание роли) слоя научно-технических специалистов. Центральная роль полит. знания как источника нововведений и полит. решений. Возможность самоподдерживающегося технологического роста, создание новой интеллектуальной техники. Особую роль играют университеты. В 60-70 годы происходит выдвижение наукоемких отраслей. Децентрализация производства. Требуется высокий уровень

  16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   Наступна

Марксистская философия. | Лекция 10 (16.01.2004). Современная философия. | Лекция 11 (21.01.2004). | Лекция 12 (28.01.2004). | Причина и метапричина. | Лекция 13 (04.02.2004). Історія філософії України. | Лекция 14 (11.02.2004). | Лекция 15 (18.02.2004). | Лекция 16 (25.02.2004). | Духовність. |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати