загрузка...
загрузка...
На головну

Поняття та принципи адміністративного судочинства.

  1. АСУ - основні поняття та історії розвитку
  2. Будівлі адміністративного і санітарно-побутового призначення.
  3. Види топогеодезичної прив'язки, їх характеристика і умови застосування. Поняття про опорну геодезичну мережу. Контурні точки карти, що використовуються при топоприв'язці .
  4. Визначення поняття кримінально-правової кваліфікації
  5. Деліктна відповідальність: поняття та зміст
  6. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ
  7. Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців

Однією з основних ознак правової держави є право на доступ до правосуддя та справедливий судовий розгляд.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України).

Забезпечення гарантій суб'єктивних прав громадян у відносинах з адміністративними органами є обов'язком правової держави, що обумовлює необхідність створення адміністративної юстиції в Україні, яка б, з одного боку, захищала суб'єктивні права громадян, а з іншого - за допомогою судової практики забезпечувала законність діяльності органів державної влади і, таким чином, сприяла зміцненню правопорядку в державі. Отже, запровадження адміністративного судочинства зумовлене правовою природою публічно-правових спорів, де громадянину протистоїть потужний адміністративний апарат.

У справді демократичному суспільстві громадянин вправі судитися з владою, із самою державою. Кілька десятиліть тому такий "спір" міг бути тільки у формі скарги до вищестоящого органу тієї ж самої влади. Створювалися офіційні бюро скарг, прийматися політичні рішення про роботу з листами, скаргами трудящих. Позитивних моментів в такому порядку дійсно було чимало, оскільки існував спеціальний закон, але все це було знову пов'язано з чиновниками публічної адміністрації, що породжувало протекціонізм, хабарництво, пряму залежність громадянина від органу державного управління.

У процесах реформування українського суспільства надзвичайно важливе місце посідає проведення адміністративної реформи та реформи адміністративного права. Потреба в її прискоренні та проведенні стала вкрай актуальною після вступу України до Ради Європи, з яким пов'язане прийняття державою ряду зобов'язань, в тому числі у правовій сфері.

Запровадження адміністративного судочинства в Україні було викликано необхідним з таких правових підстав:

1) адміністративне судочинство в демократичній, правовій державі є механізмом судового захисту та законних інтересів прав фізичних і юридичних осіб у разі їх порушення рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами (частина друга статті 55 Конституції України);

2) створення спеціалізованих судів (статті 126 та 127 Конституції України);

3) чинний Закон України "Про звернення громадян" і норми окремих глав Цивільного процесуального кодексу України, що регулюють окреме провадження у сфері судового захисту прав і свобод громадян, є недостатніми для належного правового захисту громадян, а також містять норми, які за своїм змістом виникають із адміністративно-правових відносин, які за своїм походженням і характером прав, регулюють вирішення публічно-правових спорів. Судочинство щодо публічно-правових відносин має свої особливості, яких немає у цивільному процесі, та які потребують окремого правового регулювання. Крім того, специфіка розгляду справ, що випливають із публічно-правових відносин, вимагала створення нових організаційно-правових форм і наявності особливої суддівської кваліфікації у цій сфері.

Адміністративне судочинство (його ще називають адміністративною юстицією) - це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, тобто публічно-правових спорів, в яких хоча би однією стороною виступає орган державного управління. Такі спори виникають з приводу порушення органами державної влади прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.[142]

На думку Руденко А. В. адміністративне судочинство - це форма позовного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об'єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та суб'єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншим суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень) - з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин.[143]

Сучасні наукові уявлення про адміністративне судочинство відрізняються від традиційних концепцій адміністративної юстиції, яка становить фундамент юридичної ваги у структурі адміністративного процесу. На відміну від позиції російських вчених, які досліджують проблеми адміністративної юстиції (Ю. М. Старилов та інші), ми розрізняємо вказані категорії, оскільки головний смисл і завдання адміністративного судочинства - забезпечити дотримання принципу верховенства права у відносинах між публічними органами державної влади та місцевого самоврядування з людиною і громадянином, при цьому враховувати міжнародні зобов'язання України та практику Європейського суду з прав людини. Нормативні положення Конституції України про здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства є конституційно-правовим базисом, на основі якого відбуватиметься формування адміністративної юстиції в Україні як організаційно-правової форми здійснення права на судовий захист незалежним і неупередженим судом.

Разом із тим слід зазначити, що призначення адміністративної юстиції повинно полягати у здійсненні тільки правового контролю, а не контролю за доцільністю управлінської діяльності. Адміністративно-правовий захист має бути судовим правовим захистом, бо саме суди найбільше відповідають вимогам незалежності та неупередженості, що ставляться перед правозахисними органами.[144]

Діяльність адміністративної юстиції не тільки гарантує укріплення правопорядку в сфері управлінської діяльності, а й надає можливість окремому громадянину реалізувати свої права по відношенню до органів державної влади шляхом оскарження їх неправомірних рішень, дій чи бездіяльності. Отже, відбудеться втілення в життя положень ст.55 Основного Закону.

Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції лежать у сфері захисту прав громадянина, а не держави (звичайно, поважаючи право держави), що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні. В адміністративному судочинстві держава є відповідачем, а не позивачем як, наприклад, у кримінальному провадженні.

Щодо адміністративного судочинства, то слід уважно проаналізувати і виокремити його головну спрямованість, що полягає не у вирішенні правоохоронних і процедурних завдань, а має судову правозахисну сутність адміністративного судочинства в структурі адміністративного процесу. Це дає можливість визначити його спеціальне призначення - процесуально-контрольна діяльність судів у сфері публічної влади. Російські вчені, зокрема, Ю. М. Старилов, схиляються саме до такої точки зору, відмічаючи, що на інститут адміністративного процесу необхідно зважати, як на адміністративне судочинство (адміністративну юстицію). Таким чином, судова влада, беручи до уваги конституційний принцип розподілу влад, існує у своїй процесуальній формі, коли здійснюється юридичний процес.

Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Адміністративні суди розглядають всі справи, пов'язані зі спорами фізичних або юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Крім цього адміністративні суди розглядають спори, пов'язані із публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб'єктами. Особлива категорія справ, які розглядають в адміністративному суді - спори, про правовідносини, що пов'язані із виборчим процесом та референдумом.[145]

Узагальнюючи викладене, слід цілком погодитись з позицією професора Селіванова А. О., що визначає адміністративне судочинство як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, котрі виникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб'єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стає, у певному розумінні, важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб. Таким чином, законодавець з прийняттям КАС відкрив шлях становленню нового процесуального судочинства у сфері судового контролю за публічним управлінням, втілюючи в життя пріоритет конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.[146]

Але, що ж відрізняє адміністративне судочинство (адміністративну юстицію) від інших видів юридичних процесів? В даному аспекті звертає на себе увагу позиція О. В. Кузьменко, що виділяє наступні ознаки:

1. Характерною рисою адміністративної юстиції є те, що вона являє собою правосуддя, судову, а не виконавчу владу. Адміністративна юстиція - це особлива, окрема адміністративна галузь правосуддя. Ознака "адміністративна" вказує на наявність адміністративного елемента і в організації адміністративної юстиції (з погляду кадрового складу), і в порядку її функціонування (елементи адміністративного процесу); на характер справ, що вирішуються органами адміністративної юстиції (публічні спори).

2. Для всіх систем адміністративної юстиції характерне віднесення до її відання спорів, що виникають у сфері публічної діяльності між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і публічною адміністрацію - з іншого. Коло і зміст цих спорів індивідуальні в кожній окремій системі адміністративної юстиції, однак загальним для всіх спорів є їх адміністративно-правовий характер.

3. Адміністративній юстиції притаманна наявність системи судових органів, до компетенції яких належить розгляд зазначених справ за позовами на рішення, дії чи бездіяльність державних органів у сфері публічної діяльності. З погляду на структурну організацію, адміністративну юстицію характеризує незалежність (відносна чи абсолютна) від будь-яких органів, що дає змогу говорити про можливість існування автономної системи адміністративного правосуддя.

4. Адміністративна юстиція характеризується також наявністю особливих процесуальних дій зазначених справ. Механізм розгляду справ у адміністративних судах побудований на зразок судового процесу в загальних судах і майже цілком відтворює його принципи (гласності, публічності, змагальності). Водночас одна із сторін адміністративно-правового спору - публічний орган або посадова особа, рішення, дії або бездіяльність яких оскаржуються. Кожна система адміністративної юстиції припускає, що розгляд і вирішення адміністративних спорів відбуваються з дотриманням судової процесуальної форми. Залежно від відповідної,системи можуть застосовуватися цивільно-процесуальна, адміністративно-процесуальна чи, нарешті, так звана "квазісудова" форми. В англосаксонських країнах під "квазісудовою" формою розуміється процесуальна форма, що відповідає принципам так званого «природного правосуддя», серед яких виділяють гласність, змагальність, можливість бути вислуханим, обов'язковість виконання мотивованого рішення, можливість оскарження такого рішення у суді загальної юрисдикції.

5. Правовим наслідком вирішення спору у сфері управлінської діяльності органом адміністративної юстиції є визнання недійсності й (чи) скасування незаконного акта або інше відновлення порушеного суб'єктивного права зацікавленої особи. Наявність органів адміністративної юстиції - це показник зрілості судової організації і ступеня розвиненості різних форм здійснення правосуддя, необхідний атрибут демократичної правової держави.[147]

Перший висновок, який одразу слід зробити, з'ясовуючи сутність адміністративного судочинства, це позбавлення його деліктної складової, коли юрисдикційна діяльність з метою застосування заходів примусу до фізичних або юридичних осіб (точка зору I. П. Голосніченка) при вирішенні індивідуально-конкретних справ не належить до його компетенції, оскільки може здійснюватись, як правило, чисельним складом уповноважених на це посадових осіб. Другий висновок, який спонукає до запровадження адміністративної юстиції, стосується підвищення ефективності правосуддя, коли можна оскаржити до суду всі рішення (нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії), дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень (органів влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб), що дає впевненість громадянам та юридичним особам, що їхні права і свободи, можливості у сфері здійснення повноважень, права економічного і соціального характеру, виборчі права та інші можна захистити в суді. Отже, у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності (державного управління) захист законних прав та інтересів здійснює судова влада, яка є кінцевою інстанцією у вирішенні спорів про право. Третій висновок стосується нових можливостей, які надає адміністративна юстиція у забезпеченні доступу до правосуддя громадянам, які отримали процесуальну можливість звертатися за захистом своїх прав до суду як кінцевої ланки у застосуванні впливу на бюрократію. Але саме в цьому може бути небезпека, якщо неефективність роботи суду блокуватиме проведення адміністративної реформи і боротьбу з адміністративним свавіллям (корупція, адміністративні перепони тощо). Якщо таке станеться в адміністративному судочинстві, то це негативно позначиться на довірі до органів правосуддя, що гальмуватиме розвиток позитивних суспільних відносин. Коли ж адміністративна юстиція швидко подолає шлях до свого становлення, це дасть змогу державі забезпечити правову, конституційну безпеку громадянам, суспільству і державі, оскільки спори з органами влади вирішуватимуть з позицій верховенства права, що усуває соціальну базу для виникнення конфліктів, протистоянь, непокори людей владі. Отже, відомий постулат про те, що без належної, чесної адміністративної юстиції влада легко перетворюється у деспотію, нині все ще актуальний.

У зв'язку з цим постає запитання: в яких взаємозв'язках (з погляду теоретико-прикладного підходу) перебуває адміністративне судочинство та відносини, що виникають у громадян і юридичних осіб з органами влади? Насамперед відмітимо, що у сфері адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу не передбачено участі як окремого суб'єкта самостійної компетенції у вирішенні спору будь-якого державного органу (посадової особи), тому що судочинство здійснюється за безпосереднім зверненням особи і виключно судом. Особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади (посадову особу). Саме орган влади, до якого громадянин пред'явив позов, повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Громадянину достатньо заявити, що його права порушені, або створені перепони для їх реалізації, або на нього неправомірно покладені ті чи інші обов'язки. Суд у такому разі, допомагаючи громадянину за своєю ініціативою, повинен витребувати від органу публічної влади додаткові матеріали і документи, призначити експертизу, викликати свідка, спеціаліста, а також вжити заходи для негайного виконання прийнятого ним рішення. Що характерно для адміністративного судочинства, то це обов'язок суду повністю або частково звільнити особу згідно з п. 3 ст. 16 Кодексу від оплати правової допомоги і забезпечити її надання згідно із законом, якщо орган влади відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Це, зокрема, стосується обов'язку позивача складати судові документи відповідно до ст. 15 Кодексу виключно державною мовою. Проте, як і в інших видах юридичного процесу, в адміністративному судочинстві повторено, на наш погляд, жодним чином не обґрунтований порядок вирішення питання про відвід суду самим судом, котрий розглядає справу. До того ж це ускладнюється забороною оскарження ухвали про відвід суду за мотивами, які встановлені ст. 27 КАС. Через це послаблюються гарантії здійснення правосуддя незалежним і неупередженим судом, оскільки принцип «суддя у своїй власній справі» не дуже переконливий і дає підстави для певних сумнівів щодо здійснення ефективного правосуддя. Невиправданим є позбавлення можливості брати участь в об'єктивному розгляді претензій до суду з боку будь-якої сторони, який розглядає справу в сфері публічного управління, голови чи заступника голови суду, котрі не задіяні у такому процесі. Чи не тому викликає нарікання з боку учасників процесу практика кількох вмотивовано заявлених відводів? Але право вирішення цього питання покладено на самого суддю і, таким чином, виникають підстави для різного розуміння своїх прав, а це може призвести до втрати довіри до судового розгляду та вирішення спору, коли все ж таки «сильним учасником» процесу, акти і діяльність якого оспорюються, завжди є орган влади чи місцевого самоврядування.

Таким чином, головним висновком, що випливає з аналізу адміністративного судочинства як важливого інституту здійснення судової влади, є те, що розвиток цього інституту перебуває у взаємозв'язку з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства. Формування адміністративних судів відповідає потребам побудови правової держави, в якій мають бути встановлені та забезпечені публічні інтереси, що означатиме необхідність піклування держави про судово-правовий захист суб'єктивних публічних прав і свобод громадян і юридичних осіб.

Розгляд правозахисної природи адміністративного судочинства не можливий без визначення принципів цього інституту або базисних, первісних засад його існування, які опосередковують закономірність такого існування і взаємний зв'язок цього явища з іншими правозахисними явищами.

Переходячи до з'ясування основних принципів адміністративного судочинства, необхідно звернути увагу на ст. 7 КАСУ, що визначають принципи здійснення правосуддя, серед них потрібно виокремити наступні:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень.

Кожний принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в сукупності. Вони об'єднані загальною метою - організувати судові органи і їхню діяльність, відповідність їх правопорядку, забезпечити захист від усяких посягань конституційного ладу, політичної та економічної систем, прав, свобод і законних інтересів громадян та інших соціальних цінностей. У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя-це закріплені в Конституції України й інших законах основні, вихідні, нормативні положення (правила, вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію і діяльність судової влади щодо виконання завдань, що стоять перед нею.

Верховенство права(ст. 8 КАС України), має розглядатися з точки зору його обов'язковості для законотворчої діяльності, принцип "верховенство Конституції" - щодо законодавчих та інших актів, принцип "верховенство закону" - в ієрархії всіх інших нормативних актів.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою

життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Принцип законності адміністративного судочинства(ст. 9 КАС України) забезпечує відповідність його нормативної основи, тобто норм і принципів, нормативним актам, точне й неухильне їх дотримання у поведінці всіх суб'єктів - учасників правовідносин.

Принципи законності містить у собі такі специфічні елементи:

1) усі публічні органи створюються лише відповідно до закону і мають лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм законом;

2) при застосуванні своїх повноважень і виконанні обов'язків ці органи повинні діяти відповідно до закону, і будь-яке рішення або дія, що виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають юридичної сили;

3) законність будь-якої адміністративної дії має бути відкритою для перевірки незалежним судом за позовом особи або групи осіб, або прокурора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом,слід зазначити, що він також закріплений у Конституції, згідно з якою правосуддя у судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Він закріплений також і в карному, господарському процесуальному законодавстві України.

Щодо принципу диспозитивності, то він відомий і цивільному процесу. Слід зазначити, що процес із розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініціативи зацікавлених осіб, і суд розглядає тільки ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог.

Отже, принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві полягає в такому: дії адміністративного суду залежать від вимог позивача і заперечень відповідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Принцип змагальності доповнюється в адміністративному судочинстві принципом офіційного з'ясування усіх обставин справи,відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування усіх обставин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу і необхідна для врівноваження процесуального становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом.

Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Принцип гласностіхарактеризує демократизм адміністративного судочинства, а відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою адміністративного суду безпосередньо.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим не лише для сторін, а й для інших осіб. Тому особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду відповідної справи. Приватність тут не порушується, оскільки розгляд справи є відкритим. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

Відкритий розгляд справиозначає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішеннясуду крім випадків, встановлених законом. Реалізацію цього принципу відображено у розділі IV КАС України, яким встановлено процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Принцип обов'язковості судових рішень являє собою правило, згідно з яким постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Обов'язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони ухвалені, тому вони є обов'язковими для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами.

Цікавою є класифікація принципів адміністративного судочинства, що запроваджена А. В. Руденко - принципи, що відображають сутність адміністративного судочинства як форми здійснення правосуддя (верховенство права, законність, поділ влади, незалежність суддів); принципи, що відображають сутність адміністративного судочинства як процесу з його окремими самостійними стадіями, такі принципи відображають сам хід судочинства (правова рівність, доступність та гарантованість судового захисту, мова судочинства, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, диспозитивність, змагальність, активна роль суду, офіційність, швидкість розгляду адміністративних справ, обов'язковість судових рішень, апеляційне та касаційне оскарження). Така класифікація, на думку автора, дозволяє простежити послідовність реального втілення принципів на різних стадіях адміністративного судочинства. Критерій наведеної класифікації має складну структуру, по-перше, принципи поділяються на загальні та спеціальні, а по-друге, спеціальні принципи розташовуються залежно від стадій процесу, де їх прояв є більш вагомим.[148]

Окремо слід виділити принцип презумпції правомірності правової позиції громадянина згідно з яким особа, яка подає скаргу, повинна вважатися такою, яка має правомірні підстави для скарги доти, доки інше не буде встановлено відповідно до закону.

Зобов'язання щодо доказування певних фактів та обставин, що були підставою для подання скарги, повинна покладатись на орган (посадову особу), дії якого оскаржуються.

Ознаки презумпції правомірності правової позиції громадянина:

- попереднє визнання наявності підстав для подання скарги;

- права та обов'язки щодо доведення правомірності правової позиції громадянина мають бути розділені між: а) громадянином, який подає скаргу; б) органом (посадовою особою), що розглядає скаргу; в) органом (посадовою особою), дії чи бездіяльність якого оскаржуються;

- рішення за скаргою не повинно ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо правомірності правової позиції громадянина мають тлумачитися на його користь.

 



  24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38   39   Наступна

Поняття, ознаки та види контрольно-наглядових проваджень | Стадії контрольно-наглядових проваджень. | Особливості здійснення нагляду органами внутрішніх справ в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та дозвільної системи. | Поняття та ознаки виконавчого провадження. | Суб'єкти виконавчого провадження та їх процесуальний статус. | Стадії виконавчого провадження та їх зміст. | Особливості діяльності Державної виконавчої служби щодо виконання рішень матеріального характеру. | Поняття, принципи та види дисциплінарних проваджень. | Класифікація суб'єктів дисциплінарного провадження. | Види, підстави та процесуальний порядок накладення дисциплінарних стягнень. |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати