загрузка...
загрузка...
На головну

Суд у Великому князівстві Литовському

Судова система Великого князівства Литовського була досить складною й заплутаною. Пояснювалося це, по-перше тим, що судова влада не була відокремлена від адміністративної, а, по-друге, вона була відображенням соціального ладу суспільства. Розглянемо цю систему зверху вниз.

Вищим судом був великокняжий суд. Компетенція його була необмежена, йому були осудні усі справи. Завантаженість князя справами привела до появи підконтрольних йому судів, ним же і створюваних. До них відносилися наступні суди.

Комісарський суд виник у XV ст. Князь призначав комісара для розгляду конкретної справи, часто з виїздом на місце. З XVІ ст. цей суд став розглядати тільки справи про межування між великокняжими і шляхетськими маєтками і справи про викуп маєтків, відданих під заставу.

Суд асесора з'явився в XVІ ст. Він створювався в місцях тимчасового перебування князя, який часто давав доручення асесорові (чи декільком асесорам) розглянути конкретну справу.

Маршалковський суд діяв в конкретній місцевості, де у цей момент не було князя, але за його дорученням. Князь сам призначав суддів, на рішення яких можна було потім йому подавати апеляцію.

Суд Пани-ради діяв до 1566 р. Це був колегіальний суд, що замінював князя під час його відсутності і розглядав усі справи, які прийшли на ім'я князя.

Нижче великокняжого, або центрального суду, знаходилися провінційні, або повітові суди. Їх були три види.

По-перше слід вказати на існування земського суду. Його члени - суддя, підсудок і писар, обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. Збиралися вони тричі в році строком на два тижні. Їх осудною була шляхта в усіх справах, окрім важких кримінальних (вбивство, розбій). Апеляцію шляхта могла подавати до великокняжого суду.

Помітну роль відігравав гродський або замковий суд. На чолі його стояв воєвода, староста або намісник. Судили вони одноосібно. Суд займався виключно кримінальними справами. Осудні йому були шляхта, міщани і вільні селяни. Апеляційним судом був також великокняжий суд.

Нарешті, діяв підкоморський суд. На чолі суду стояв підкоморний, що призначався для кожного повіту Великим князем. Його заступником був коморник. Суд розглядав спори по землі між феодалами.

Усі ці три види провінційних судів з'явилися в результаті боротьби шляхти з магнатами, яка вимагала рівності з ними в правах. Земські і гродські суди з'явилися в 1564 р., а підкоморський суд в 1566 р. У містах з магдебурзьким правом існували міські суди як автономні установи. Їх функції здійснювали магістрати і ратуші. Цивільні справи розглядали магістратські суди на чолі з бургомістром, а кримінальні справи - нижня палата магістрату (лава) на чолі з війтом. Лава розглядала усі справи міщан і селян магістратських сіл, окрім найбільш тяжких кримінальних. Ці справи розглядав змішаний державно-міщанський суд. Лавні суди були двох видів - потокові і викладені.

Потокові суди збиралися в міру необхідності, але не пізніше, ніж на третій день після подання скарги. Викладені суди збиралися тричі на рік під керівництвом війта і засідали три тижні.

Окрім цих судів, у містах з магдебурзьким правом діяли цехові суди, які розглядали справи своїх членів з питань порушення цехових статутів, крадіжок, конфліктів. У цих же містах могли існувати й суди національних громад - української, польської, єврейської, вірменської. Апеляції на рішення судів міст з магдебурзьким правом йшли до судів великих міст на зразок Львова або Вільно. Жителі непривілейованих міст підпадали під юрисдикцію судів старост, яких призначили власники цих міст.

Дуже значними були судові функції церкви. Церковних судів були два види. Перший - духовний суд, в чиїй юрисдикції знаходилися справи про розлучення, спадок, подружню зраду, майнові спори між подружжям. Другий - церковний суд, який виступав як суд феодала для тих, для кого церква була феодалом - залежних селян, міщан. Він розглядав справи про невиконання феодальних повинностей, цивільні й кримінальні справи селян, що жили на церковних землях. Такі ж функції були покладені й на монастирські суди щодо залежного населення. Суддями виступали протопопи, єпископи, суд митрополита.

Ще одним видом судів був вотчинний або доменіальний суд. Це був суд феодала над своїми селянами і залежними людьми. Суддею був сам феодал або уповноважені ним люди. Справи розглядалися або на розсуд феодала, або на підставі місцевих звичаїв. Юрисдикції доменіальних судів підлягали всі справи, серед них і важкокримінальні, за які могла бути призначена страта.

Важливе місце в системі судів грали общинні, так звані копні або громадські суди. Територіально копні суди охоплювали селян одного або декількох сіл (громад) і діяли на основі звичаєвого права. У нього входили тільки глави сімей. Їх дружини, родичі могли бути присутніми на засіданні копного суду, але не брали участі в його діяльності. Це ж правило стосувалося й селян інших сіл, а також шляхтичів і управителів маєтків, які могли бути присутніми теж як глядачі.

Засідання копного суду проходило просто неба. Засідання суду проходило у присутності возного - представника державної адміністрації. Він складав протокол і передавав його до гродського суду з подальшим записом у актову книгу. Копний суд розглядав широку категорію справ, аж до вбивств. У окремих випадках однією із сторін справи міг бути шляхтич, який, проте, міг зажадати, щоб його справу розглядав гродський суд. Шляхта приймала всі зусилля, щоб вийти з-під юрисдикції копного суду. До кінця XVІ ст. їй це вдалося, хоча копні суди подекуди в Україні продовжували існувати аж до XVІІІ ст.

Судочинство у Великому князівстві Литовському повністю відповідало характеру свого часу - як його недолікам, так і перевагам. До недоліків слід віднести практичну відсутність відмінностей між цивільним і кримінальним процесами, станову нерівність в процесуальному праві, службову залежність процесуальних сторін, формалізм, недосконалу систему доказів. До переваг - політичні ознаки гуманності (при рівності доказів сторін звинувачення було на користь обвинуваченого, підвищені вимоги до доказів в справах по тяжких злочинах), легальність (особливо в матеріальному праві), точну визначеність процесу як для своїх, так і для іноземців. Процесуальну здатність мали усі, окрім скованих, малолітніх, таких, що знаходяться під опікою, але їх замінювали власники, батьки, опікуни, поручителі.

Судочинство розпочиналося з позову або скарги потерпілого. Оскільки процес, як і в стародавній Русі, носив позивний, звинувачувальний характер, то потерпілий мав сам збирати докази і доставляти їх до суду, підтримувати звинувачення в судовому процесі. На будь-якій стадії справи він міг відмовитися від позову або звинувачення й укласти мирову угоду. Обвинувачений або відповідач також збирали докази своєї невинності і доставляли їх до суду.

Потім проводилося оголошення фактів перед сусідами, населенням. Після цього у відповідні книги записувалися факти, здобуті звинуваченням, возним, які мали велике значення в ході судового процесу. Цивільні справи розглядалися за місцем проживання відповідача, кримінальні - за місцем скоєння злочину.

Суд посилав повістку обвинуваченому з вказівкою місця і часу. Повістка вручалася за чотири тижні до початку судового процесу. Якщо викликаний до суду не являвся, то судове рішення приймалося без його участі (за Статутом 1529 р.). Проте за Статутом 1566 р. рішення приймалися заочно, якщо обвинувачений не являвся тричі. Суд не збирав доказів, а оцінював пред'явлені. Якщо звинувачень бракувало, то обвинувачений звільнявся.

Для різних видів справ існували різні види доказів. (З боку позивача вони називалися аргументи. З боку відповідача - відведення.). До них відносилися: визнання (тільки невимушені), документи (реєстри, боргові книги і тому подібне), огляд і речі (особливо в кримінальних справах і межових по землі), свідчення (приватні і офіційні). Вони мали велике значення. Так негативні свідчення «добрих людей» часто вели до смертного вироку (присяга, жеребкування, допит із застосуванням фізичної сили, але не до нівечення).

З метою встановлення вини подеколи застосовували катування. Якщо випробовуваний зізнавався, то його страчували, якщо ні - йому платили нав'язування за заподіяний біль. За Статутом 1529 р. у судовому процесі міг брати участь адвокат (прокуратор). Ним міг бути тільки шляхтич, що володіє нерухомим майном і знає місцеве право. У деяких справах участь прокуратора була обов'язковою. Загалом практично будь-який судовий процес проходив за участю прокуратора, оскільки «словесні змагання» займали центральне місце в судовому процесі.

Розібратися в справі й винести ухвалу суд мусив не більше, ніж в триденний термін. Своє рішення, або декрет, суд повинен був видати не пізніше, ніж за три дні після винесення ухвали. Рішення записувалося в судові книги і виконавчий орган (в цивільних справах возний, в кримінальних - кат, а в справах про спадок або спрямованих проти служителів церкви - церковні судді) виконував рішення суду. Ті, хто програв судову справу, повинні були сплатити судові витрати. Вони також мали право подати скаргу до вищестоящого суду на суддів або апеляцію на рішення суду.

Особливе місце в судовому процесі займав копний суд. З часів Київської Русі він зберіг всестановий характер. Його юрисдикції підлягали усі правопорушення, здійснені на території общини, окрім найбільш тяжких кримінальних. Копний суд міг зібрати постраждалий або сільський староста, а іноді й сам засуджений, якщо він бажав реабілітації. Члени общини повинні були зробити все, щоб знайти злочинця (гнати слід). Попереднє слідство вела група сусідів (гаряча копа). Вони проводили обшук, допитували свідків. Після закінчення попереднього слідства збиралася велика копа - всі чоловіки копного округу, куди водила волость або декілька волостей. Якщо велика копа виносила обвинуваченому смертний вирок, то вона ж призначала й двох - трьох виконавців цього вироку. Вироки копного суду оскарженню не підлягали і виконувалися негайно. Копний суд був визнаний І Литовським статутом, а Литовський статут 1588 р. передбачав зробити його загальним для всіх станів. Проте шляхта поступово вийшла з сфери дії копного суду, а сам він під натиском влади до кінця ХVІІ ст. припинив своє існування.

Підсумовуючи матеріал про існування українських земель у складі Великого князівства Литовського, слід підкреслити, що до Кревської унії 1385 р. їх положення практично нічим не відрізнялося від того, яким було за часів Київської Русі. А якщо взяти до уваги припинення феодальних усобиць, то умови життя людей подекуди навіть стали більш кращими, ніш раніше.

Водночас після Кревської унії 1385 р., і особливо Городельскої унії 1413 р. починається поступовий наступ Польщі на українські землі. Це проявилося в усіх сферах життя населення - економічній, соціальній, культурній, релігійній. Великі українські магнати й велика шляхта сполячилися, кріпацтво стало пануючим, правова система стала перебудовуватися на польський лад. Українське населення перестало бути хазяїном на своїй землі. За цих умов поява козацтва сприймалася в Україні чи не як основний засіб боротьби за звільнення від польського гніту.

Контрольні запитання:

1. Яким чином Литовські статути закріпачували селян?

2. Яке господарство виникло завдяки Уставу на волоки?

3. Як соціальне розшарування відобразилося на положенні українського населення?

4. Якої була система місцевого самоврядування в українських місцях?

5. Яку роль зіграла Руська Правда в праві Великого князівства Литовського?

6. На яких засадах будувалося цивільне право?

7. В чому був класовий характер кримінального права?

8. Які існували докази у судової системі?



  9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   Наступна

Розселення і заняття | Суспільний лад | Витоки державності | Давньоруська держава в ІХ-ХІІ століттях | Історичний огляд | Державний устрій Галицько-Волинської держави | Правова система | Історичний огляд | Суспільний лад Великого князівства Литовського | Державний устрій Великого князівства Литовського |

загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати