На головну

Державний устрій Великого князівства Литовського

  1. Адміністративно-територіальний устрій України
  2. В царствование императора Николая I Павловича высшего пика достигло понимание народом и самим государем великого духовного смысла существования Российской империи на земле.
  3. Варвары и Рим. Причины Великого переселения народов.
  4. Великого Княжества Литовского
  5. Великого княжества Литовского 1 страница
  6. Великого княжества Литовского 2 страница
  7. Великого княжества Литовского 3 страница

Зі входженням до складу Великого князівства Литовського українських земель держава набула багато певних федеральних рис. На чолі Литовсько-руської держави стояв великий князь, якого вибирали із спадкоємців роду Гедиміновичів. Він мав вищу законодавчу, виконавчу, судову владу, очолював збройні сили, оголошував війну і мир, призначав послів і вищих державних чиновників. В той же час його влада була до певної міри обмежена членами його роду, які пильно стежили за політикою, що проводилася ним.

Окрім цього, він повинен був рахуватися й з тими князями староруських земель, які лише в 1434 р. втратили свої права й перетворилися на підданих Великого князя Литовського.

Необхідність постійних фінансових впливів в казну призводила до того, що Великий князь щедро роздавав землі великим магнатам і шляхті, які й надавали йому цю фінансову допомогу. В результаті він підпадав в економічну й політичну залежність від них. Як наслідок, при Великому князеві з кінця ХVІІ ст. стала існувати Пани-рада, правовий статус якої був оформлений привілеями 1492 і 1506 рр.

Спочатку Пани-рада існувала як допоміжний орган при Великому князеві. Проте поступово в неї стали входити вищі посадовці центрального управління, католицькі єпископи і деякі великі феодали на особисте запрошення князя. Незабаром Пани-рада перетворилася на самостійний орган, що по суті зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу, контрольну і судову владу. Усі важливі питання Пани-рада вирішувала спільно з князем, а у разі його відсутності і без нього.

Якщо думки ради і князя не співпадали, остаточне рішення належало Пани-раді. Кількість членів Пани-ради (достойників) іноді доходила до 80 осіб, що робило її досить негнучким органом. До того ж зібрати її в повній кількості було досить важко. Тому князь часто збирав так звану Таємну раду з найбільш впливових членів Пани-ради у кількості 8-10 осіб.

Катастрофічна нестача грошей на війну з Московським князівством привела до того, що в 1507 р. Великий князь скликав Великий вальній (загальний) сейм, до якого увійшли представники магнатів і шляхти всієї держави. До складу сейму входили сам князь, члени Пани-ради, католицькі й православні єпископи, інші впливові особи, а також по два делегати від кожного повіту, обрані на повітових сеймиках.

У повноваження Великого вального сейму входили питання обрання великого князя, скликання загального ополчення, встановлення зв'язків з іноземними державами і інші найважливіші державні проблеми. Вальні сейми прийняли ряд постанов, що звільняли шляхту від сплати податків. Перший Литовський статут 1529 р. затвердив вальний сейм як державну установу, а другий Литовський статут 1566 р. ухвалив, що ні великий князь, ні Пани-рада не мають права встановлювати податки й проголошувати війну або укладати мир без згоди вального сейму.

Упродовж XV ст. поступово формується центральна адміністрація, основою якої були чиновники великого князя. Поштовхом до її появи послужила ліквідація удільних князівств у середині ХVІ ст.

Центральною фігурою був маршалок земський, який заміщав князя на засіданнях Пани-ради за його відсутності. Його заступником був маршалок дворовий, який був проводирем дворян, що служили при великокняжому дворі. Наступною значною фігурою був канцлер, у веденні якого було складання важливих державних документів, ведення дипломатичних переговорів. У нього ж зберігався і великий державний друк. Його заступником був підканцлер, посада якого була введена тільки в 1556 р. Він завідував менш важливими державними справами і був хранителем малої державної печатки.

Важливими фігурами були скарбник і підскарбник, які завідували фінансами держави й особистої казни князя.

На чолі війська стояв гетьман земський (пізніше він став називатися великим гетьманом), а на чолі найманого війська - гетьман дворовий. У мирний час гетьман не мав ніякої влади і взагалі не займався військом. Його обов'язки починалися тільки після оголошення мобілізації і формування війська силами місцевої адміністрації. Під час військових дій його влада була необмеженою, йому ж належав і суд над тими, що провинилися незалежно від їх чинів і звань. При гетьманах були земський і дворовий хорунжі, які носили і охороняли корогви.

Центральна влада в основному склалася до кінця ХVІІ ст. До того ж вона не була досить чітко відокремлена від великокняжого чиновницького апарату. А тому великого значення набувала адміністрація на місцях.

У перший період свого існування влада Великого князівства Литовського не робила замах на адміністративне облаштування українських князівств, що увійшли до його складу. Ці землі зберегли свою автономію, старі місцеві звичаї, старе волосне адміністративно-територіальне ділення. Проте оскільки всі українські землі, що увійшли до Литви, вважалися власністю великокняжої династії, питомі князі втратили свою колишню необмежену владу і своє право претендувати на великокняжий трон. На їхнє місце Великий князь назначав намісників, які виконували адміністративні і суддівські функції, збирали податки, очолювали військо під час походів тощо. За свою службу намісники залишали собі у винагороду частина доходів з місцевого населення. Литовський князь міг призначити намісником колишнього питомого князя або кого-небудь зі свого оточення, але він уважно стежив за тим, щоб вони не могли передавати свої посади у спадок.

Поступовий уряд Литви бере курс на знищення удільних князівств. До кінця ХV ст. їх практично не залишилося. На початку ХVІ ст. відбувається уніфікація адміністративно-територіального поділу Великого князівства Литовського.

Основною адміністративною одиницею ставало воєводство, яке ділилося на повіти (староства), а ті у свою чергу на волості. У системі місцевої адміністрації воєвода займав центральне місце. Він призначався великим князем практично на необмежений термін, відповідав за збір державних і великокняжих податків, формування війська, відповідав за оборону своєї території, творив вищий суд.

Повіти (староства) очолювали старости, які не лише виконували функції державних службовців, але і стежили за станом великокняжого господарства, яке знаходилося на його території. Вони також збирали податки, мали право суду, відповідали за постачання ратників у військо. Їх помічниками були возні, на яких лежало завдання виконання судових рішень, спостереження за ходом судового процесу.

На чолі волості стояв волосний староста, якому підкорявся волосний писар. Вони стежили за своєчасною сплатою податків, громадським порядком і тому подібне

Нижчою адміністративною одиницею були села. Жителі одного села або декількох сіл, якщо вони належали одному власникові, становили громаду. Вся влада в селі належала сільському сходу (копу). На щорічних зборах обиралися сільська (громадська) рада і отаман, в руках яких знаходилася уся влада в селі. Судові питання розглядав копний суд.

Сільська рада і отаман відповідали за виконання державних і феодальних повинностей, розподіляли між членами громади повинності, несли відповідальність перед державною адміністрацією. З часом сільські органи втрачають своє значення і на їх місце державна влада призначає управителів. На приватних же землях управителів призначав сам власник.

У 1564-1566 рр. відбувся Віденський сейм, який провів реорганізацію місцевого управління на українських землях за прикладом Литовського князівства. Україна ділилася на 15 воєводств, кожне з яких складалося з двох повітів. У кожному з повітів місцеві шляхтичі обирали повітовий сеймик, на якому обиралося по двох делегатів на вальний (загальний) сейм Великого князівства Литовського. Усі ці зміни в системі місцевого управління були закріплені в Литовському статуті 1566 р.

Таким чином, до часу створення Речі Посполитої місцеве управління Великого князівства Литовського вже практично не відрізнялося від місцевого управління в Польщі, що безумовно полегшило їх об'єднання.

Міста на території України залежно від свого правового положення підрозділялися на три групи. До першої належали державні, які знаходилися на королівських і великокняжих землях. До другої відносилися приватновласницькі, на землях феодалів. До третьої - міста на церковних землях.

Органи управління в королівських і великокняжих містах формувалися відповідно королем і великим князем. Вони призначали представників місцевої адміністрації - воєводу, старосту і війта, а ті, у свою чергу, дрібніших чиновників. У приватновласницьких і церковних містах місцеву владу призначали їх власники - тих же старост і війтів. На них покладалося щонайпершим обов'язком стежити за збором податків і податей і виконанням різних повинностей на користь своїх хазяїв.

З XIV ст. на території України починає поширюватися магдебурзьке право. Його суть полягала в наданні містам широкого самоврядування і звільненні від влади своїх колишніх хазяїв. На українських землях першими містами, що отримали магдебурзьке право були Хуст (1329 р.), Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), а пізніше, в ХV ст., це право отримали такі міста, як Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.) і багато інших.

Жителі міст, що бажали мати магдебурзьке право, отримували грамоту, в якій вони звільнялися від звичаїв російського, литовського і польського права, якому підкорялися раніше, оголошувалася недійсній влада і суд державних чиновників відносно міщан і, нарешті, проголошувалося їх право на створення власного органу самоврядування. Відтепер вони підлягали власній юрисдикції. За свободу доводилося щорічно платити певну суму, яка обмовлялася в грамоті.

Жителі міст, що отримали самоврядування, були юридично вільними, вони звільнялися від юрисдикції королівських і великокняжих державних чиновників, а також феодалів і церкви. Вони повинні були виконувати загальнодержавні повинності, платити державні податки, утримувати міську адміністрацію і королівське військо і виконувати обов'язки, що накладались міською владою.

Але міщани отримували й певні права. Зокрема, вони могли будувати магазини, хлібні комори, лазні, млини. Місцеві купці отримували монополію на роздрібний купівлю-продаж. Іноземні купці зобов'язані були продавати свій товар тільки оптом і не мали права на роздрібну торгівлю, що приносило місцевим купцям величезні прибутки.

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. Його очолював війт, який спочатку призначався королем, але потім ця посада виставлялася на продаж і могла передаватися у спадок, що безумовно суперечило суті магдебурзького права. З часом міста викупляють ці посади і вони стають виборними, але вимагають затвердження короля.

До посади війта існували певні вимоги, серед яких головними були заможність, певна тривалість проживання на території міста, почуття справедливості. Висувалися і релігійні вимоги - війт мав бути католиком. Це призводило до утиску прав православних і додаткової напруги у відносинах між городянами.

Міський магістрат складався з двох колегій - ради і лави. Рада обиралася населенням міста разом з війтом. Залежно від розмірів міста в нього входили від 6 до 24 радників. Зі свого середовища радники вибирали бургомістрів (від 2 до 12) строком на один рік. Іноді в місті могло бути відразу 2 або більше бургомістрів. Рада займалася адміністративними справами і була судовою інстанцією в цивільних спорах.

Лава обиралася або призначалася радою щорічно з числа заможних городян. Це був судовий орган, який займався кримінальними справами і в деяких випадках і цивільними. У лаву входили війт, який був там головою і семеро лавників.

Принцип магдебурзького права, згідно з яким переобрання ради повинне було проходити щороку, частенько порушувався. І дуже часто одні й ті ж люди займали місця радників багато років підряд. Це призводило до зловживання владою і невдоволення городян у тому числі і заможних, які самі б хотіли бути радниками. Своє невдоволення виражали ремісники і купці, що бажали також брати участь в міському самоврядуванні.

В результаті в міському самоврядуванні виник додатковий орган - колегія, в яку входило 40 осіб. Очолював її регент, який входив до складу магістрату. Ця колегія займалася фінансово-господарською діяльністю, контролювала вступ і витрату грошових коштів, їх видачу на міські потреби.

Усі магістратські чиновники ділилися на дві групи. До старших відносилися війт, бургомістри, радники, лавники, писар, на якого покладалися виконавчі функції. До молодших - комісар, у функції якого входило розмежування земель, городничий, який стежив за громадським порядком у місті, возний, шафарі ( збірники податків).

Особливе місце в адміністративному облаштуванні міст з магдебурзьким правом займали так звані юридикі - міські території, які в адміністративному і правовому відношенні підкорялися не місту, а феодалам. У їх керівництво феодал призначав спеціальних війтів і тіунів. Юридикі приносили феодалам величезний прибуток, оскільки вони брали участь в міському господарському житті, але різного роду податки і податі платили своїм феодалам.

Загалом міське самоврядуванні в містах України грало прогресивну роль. Багатіли міста і їх населення, розвивалася промисловість, культура і наука. Проте суть самоврядування була значною мірою вихолощена. Не кажучи вже про ті недоліки, які були названі слід сказати про те, що колишні власники часто втручалися в справи магістратів, у вирішення кадрових питань, встановлювали не передбачені грамотами податки і побори, всіляко намагалися підпорядкувати їх знову своїй волі. Тому магдебурзьке право ніколи не використовувалося в Україні в повному об'ємі.



  7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   Наступна

Рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я | Боспорське царство | Розселення і заняття | Суспільний лад | Витоки державності | Давньоруська держава в ІХ-ХІІ століттях | Історичний огляд | Державний устрій Галицько-Волинської держави | Правова система | Історичний огляд |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати