На головну

Давньоруська держава в ІХ-ХІІ століттях

  1. Ассирийская держава.
  2. ВОЗНИКНОВЕНИЕ НЕЗАВИСИМОЙ МИДИИ. МИДИЙСКАЯ ДЕРЖАВА
  3. Громадянське суспільство і держава
  4. ДЕРЖАВА І ВЛАДА
  5. Держава Чингисхана
  6. Держава як суб'єкт управління

У середині IX ст. на північні землі слов'ян усе частіше вели наступ варяги, чи нормани, як звалися в ті часи озброєні ватаги вихідців зі Скандинавії. Оскільки слов'яни, а також інші місцеві племена - чудь, меря не змогли самі дати відсіч норманам, вони звернулись до інших варягів за допомогою. У 862 р. цю допомогу надали дружини на чолі з князем Рюриком (чиє існування, до речі, є спірним). Варяги поширили свою владу на слов'янські землі (словенів, кривичів) і землі місцевих племен - весь, мурому, мері. Так виникла напівфінська Новгородська держава. Варяги не змогли змінити республіканський устрій, що існував там, але вони змогли приборкати міжфеодальні чвари й навести лад у цих землях.

У 882 р. війська князя Олега, якій очолив Новгородську державу після смерті Рюрика, захопили Київську землю. В цей час населення Київської землі було дуже незадоволено владою нащадків князя Кия Аскольда і Діра, які правили в Києві. Їхні походи на Візантію вели до збагачення верхівки суспільства й майже нічого не дали простому люду. Але найбільше невдоволення викликало прийняття Аскольдом християнства. Народ не міг і не хотів відвертатися від старих племінних богів. Аристократія була обурена особистою владою князя. Більше інших були невдоволені волхви, які підбурювали народ проти князя. Тому захоплення Олегом Київського князівства було сприйнято народом спокійно. Убивши Аскольда і Діра, Олег об'єднав під своєю владою Новгородську й Київську землі. Ця дата вважається початком існування держави, яку пізніше історики назвуть Київською Руссю.

Таким чином, варяги (нормани) завершили процес створення держави, який відбувався протягом майже двох століть. У Київській державі встановилася династія Рюриковичів, влада якої закінчилася лише наприкінці ХVІ ст.

Князь Олег (882 - 912) доклав значних зусиль на розширення земель і зміцнення своєї влади. Оскільки Візантія нерегулярно сплачувала данину, накладену ще Аскольдом, Олег здійснив два походи на Константинополь - у 907 і 911 рр. Для Русі ці походи завершилися підписанням дуже вигідних торговельних умов.

Князь Ігор (912 - 945) продовжив політику Олега. Він вів війни з Константинополем у 941 і 944 рр., та намагався розширити межи держави за рахунок сусідніх слов'янських племен. У погоні за грошима, які були необхідні для ведення чисельних війн Ігор збільшував данину, нічім не виправдовуючи це. У результаті у 945 р. він був вбитий деревлянами у Іскоростені.

Вдова Ігоря княгиня Ольга (945 - 964) жорстоко помстилася деревлянам, спаливши Іскоростень, але вона була вимушена почати деякі реформи. Перш за все вона провела, так сказати, податкову реформу. По всієї державі були створені погости, куди населення приносило податі. Розмір податей і строки їх збирання були фіксованими. Оскільки погости створювалися у відповідності з чисельністю населення, можна говорити про те, що була започаткована адміністративна - фінансова реформа. Ольга намагалася вирішувати міжнародні питання мирним шляхом. Вона відвідала столицю Візантії Константинополь, де прийняла християнство. Її посольства побували й у інших країнах, наприклад, у Німеччині в 959 і 961 рр. Усе це сприяло підвищенню міжнародного авторитету Русі. Однак у 964 р. Ольга мусила передати владу своєму синові Святославу.

Князь Святослав (964 - 972) мав войовничий характер. Він вів безперервні війни - розгромив Хозарський каганат (що призвело, до речі, до послаблення руських кордонів на сході, де каганат грав досі роль буферу), Волзьку Булгарію, ряд неслов'янських племен, значно поширивши територію Київської Русі. Він підкорив останнє слов'янське плем'я в'ятичів на р. Ока. На відміну від матері він не прийняв християнства, залишившись язичником, що призвело до ускладнення відносин з західними країнами. У 972 р. він загинув від рук печенігів біля дніпровських порогів, повертаючись з другого, невдалого походу на Балкани.

Після його смерті великим князем став Володимир Великий (980 - 1015). При ньому Київська Русь досягла високого розвитку. Протягом 981 - 983 рр. він здійснив ряд походів проти ятвягів, хорватів, інших племен і завершив цим об'єднання східних слов'ян навколо Києва. Володимир усунув місцевих князів від влади в окремих князівствах і посадив на їх місця своїх численних синів, Це дозволило покінчити з самостійністю окремих князівств і призвело до зосередження влади в руках великого князя.

У 988 р. відбулося хрещення Русі, що пов'язало Русь з Європою, мало великий вплив на всі сторони життя суспільства, ще більше посилило владу великого князя і всій пануючої верхівки.

У боротьбі за великокнязівський престол після смерті Володимира Великого перемогу отримав його син Ярослав (1019-1054). На цей час припадає апогей могутності держави. У результаті як війн, так і вдалої внутрішньої і зовнішньої політики межи держави простяглися від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до р. Оки. За часів Ярослава Мудрого було створено першій збірник законів «Руська правда». Для зміцнення церкви як важливого органу в системі державного управління в 1051 р. без відома патріарха Константинополя було обрано на посаду митрополита вітчизняного церковного діяча Іларіона.

Ярослав ввів систему, за якої князівство у спадщину отримав старший у роді Рюриковичів, з якого князівства він би не походив. Це дало змогу припинити сварки міх князями, які залишалися без князівств через те, що князівства переходили тільки старшому синові, а тому і множились міжусобні бійки.

За Ярослава міжнародні зв'язки Київської Русі значно поширилися. Шляхом династичних браків він пов'язав Русь з Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами.

Після смерті Ярослава Мудрого деякій час його сини по черзі займали київський престол і діяли спільно. Так, наприклад, у 1072 р. на раді князів в Вишгороді вони прийняли «Руську Правду». Але згодом між ними виникають суперечки за владу, які все більше загострюються. Володимиру Мономаху вдалося на час свого правління (1113 - 1125) жорсткими заходами призупинити цей процес. Він значно обмежив безконтрольну діяльність місцевих адміністрацій. Швидко і жорстко він реагував на прояві сепаратизму.

Його синові Мстиславу (1125 - 1132) вдалося продовжити справу свого батька, але після його смерті процес розпаду Київської Русі на окремі князівства набув необоротного характеру.

Посилилися чвари і міжусобиці. Падає значення великокнязівської влади. З середини ХІІ до до середини ХІІІ ст. у Києві змінилося на престолі 47 князів. У той час, як занепадає значення Київського князівства як центра руських земель, міцніє Суздальське князівство на півночі. Використовуючи своє становище на околиці Київської Русі суздальські князі не тільки змогли посилити свою владу, підкоривши сусідні князівства, але й почали претендувати на посаду великого київського князя. З 1154 до 1158 р. на київському престолі сидів Юрій Довгорукій. Після походу на Київ Андрія Боголюбського, сина Юрія Довгорукого, у 1169 р. Київська Русь припиняє своє існування як централізована держава. Навала татар, що почалася у 1237 р., завершила процес занепаду Київської Русі.

Причини цього занепаду були схожі з тими, що були в інших ранньосередньовічних державах. Передусім це феодальна система виробництва й натуральне господарство, за якої задовольнялися головним чином внутрішні потреби й дуже мало залишалося продукції для торгівлі з іншими господарствами. До того ж практично повсюди асортимент був однаковий, що також не сприяло розвитку торгівлі. Тому економічні зв'язки між різними князівствами були досить слабкими. По-друге, Київська Русь займала величезну територію, що ускладнювало управління нею. Тому слабкі економічні зв'язки, господарська самостійність і відносна незалежність від центральної влади вели до політичної самостійності окремих князівств. Якщо великий князь прагнув об'єднати землі, то удільні князі, навпаки, хотіли відокремитися й створити власні держави. Це приводило до нескінчених війн між князями, припиненню виплати данини. Центральна влада не отримувала грошей, військо розділялося по окремими князівствам. До того ж князі часто запрошували собі на допомогу половців і інших кочівників, які безжалісно нищіли слов'ян.

Велику роль у послаблені Київської Русі мала та обставина, що внаслідок хрестових походів змінилися міжнародні торгові шляхи. Вони тепер проходили через південну Європу, а шлях «з варяг у греки» к XII ст. втратив своє значення. В результаті Київська держава розпалася на 15 окремих князівств, яки не визнавали влади Києва. Такі самі ж процеси проходили в свій час і в інших країнах Європі, але їм не загрожувала така небезпека, як татари, орди яких з'явилися на східних кордонах Київської Русі на початку XIII ст.

Суспільний лад. Все населення стародавньої Русі можна поділити на три категорії - вільні, напіввільні і невільні. Верхівку вільних людей становили феодали, середній прошарок - жителі міст, ніжній прошарок - селяни.

Що стосується феодалів, то вони поділялись на декілька груп. Верхівку феодалів становили великий київський князь і місцеві князі. Вони мали дружини (княжі мужі), з яких вибирали воєвод і інших урядовців. Головні їхні маєтки знаходилися у великих містах - Києві, Чернігові, Смоленську, інших. Наступній щабель феодалів становили бояри. Вони формувалися як з княжив мужів, так і з інших людей (навіть смердів і чужинців), які отримували від князя землі «у вотчину» за службу і перетворювалися на землевласників.

Верхівка духовенства (митрополит, єпископи та ігумени) також входила до феодалів. Наприкінці ХІ ст. виникло церковне землеволодіння. Церкви і монастирі перетворюються у великих землевласників.

Всі феодали займали привілейоване становище. Тільки вони володіли правом власності на землю. Вони не платали данини. За вбивство феодала штраф був набагато більшим, ніж за вбивство смерда. Честь і гідність членів сімей феодалів захищалися церковним статутом великого князя Ярослава.

Жителі міст складалися з князів, церковного боярства, дрібного боярства, купців, ремісників. Але міське населення також поділялося на групи. Верхівку міського населення становили князі, бояри, вище духовенство, купці. Ця міська аристократія мала багато пільг, не платила данини. Міські низи - ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство обкладалися податями, мусили відробляти на суспільних роботах, давали кошти на будівництво церков, мостів і інші загальні нужди.

Водночас структура міських низів також не була однорідною. Тут були власники домів, заможні майстри мали підмайстрів і учнів. Але більшість були залежні від хазяїв і на них лягав весь тягар данини.

Нижній щабель вільних людей становили смерди - вільні селяни. Вони діставали від громади чи мали в приватній власності ділянку землі й обробляли її. За це вони платили данину, виконували деякі повинності. Особа і майно смерда охоронялися законом, вони могли передавати майно в спадщину. Але по мірі того, як феодали збільшували свої маєтки за рахунок сільських общин, смерди втрачали землю й були змушені йти працювати на феодалів. Якщо ж феодал наділяв їх землею, то вони відпрацьовували на нього панщину чи платили оброк.

Категорію напіввільних складали перш за все закупи та ізгої. Що стосується закупів, то це були люди, які брали в борг гроші, майно, худобу чи щось інше у феодала (так звану купу) під відсотки, і доки не повертали купу з відсотками, повинні були її відпрацьовувати. Закупи робили все по господарству хазяїна, працювали в полі, випасали худобу тощо. Коли вони повертали борг с відсотками, то ставали вільними. Феодал міг давати закупу земельну ділянку, знаряддя праці, худобу, насіння для виконання роботи. Закуп міг і сам мати своє господарство. Певна річ, феодал намагався взяти у закупа якомога більше і робив все можливе, щоб закуп перебував у залежному становищі довше.

На час своєї залежності закуп не міг залишити пана без його дозволу. За втечу від нього він перетворювався на повного холопа (раба). Якщо він у кого щось крав, то за крадіжку відповідав пан, але тоді закуп ставав знову таки холопом. Водночас якщо пан продавав закупа у холопи, то пан за цей вчинок платив штраф, а закуп становився вільним. Як правило, закупами ставали смерди. По мірі того, як феодали все більше захоплювали общинні землі, кількість закупів, тобто феодально залежних незмінно зростала.

Ізгої - наступна категорія напіввільних людей. Це були люди різних станів - ремісники, дрібні купці, дрібні феодали, холопи, які отримали вільну, сини священиків і інші, які вибули з тієї групи, де знаходились, по тим чи іншим причинам, і не вступили до іншої (сучасною мовою - маргінали). Такі люди переходили під опіку церкви. Деякі ізгої залишалися вільними, деякі знову йшли до пана й ставали холопами або закупами.

У Київської Русі існували й раби. Але становище їх було зовсім іншим, ніж у класичних рабів. По-перше тому, що в сільському господарстві праця рабів була непотрібною, а по-друге, рабство як інститут суспільства вже ніде у Європі не існувало. Рабами люди ставали з багатьох причин: через полон під час війни; шлюб з невільним (для жінок), спроба закупа втекти; продаж збанкрутілого купця тощо.

Спочатку невільних називали челяддю. Вони не мали ніяких прав і були повної власністю пана. Але згодом вони отримали назву холопа. Здебільшого їх використовували в домашньому господарстві. Холопи, на відміну від челяді, вже мали деякі права. Холоп міг отримати вільну, якщо хазяїн звільняв його, чи він сам викупався на волю. Якщо пан зґвалтував жінку - холопку, то вона отримувала вільну. Холоп міг укладати угоди, за які, щоправда, відповідав хазяїн. Холоп , якій отримав вільну, міг піднятися дуже високо у соціальному статусі. Якщо пан сажав холопа на землю, той перетворювався у феодально залежного селянина.

Державній лад. Коли всі слов'янські землі об'єдналися в Київську Русь, тоді склалася більш-менш стійка система державного управління.

На чолі всієї суспільної системи стояв великий київський князь. Усі великі князі були з роду Рюриковичів. Порядок займання київського престолу визначався переходом його від батька до сина. Але були випадки, коли престол займали князі за рішенням народного віча або займали силою.

Перш за все слід сказати, що повна влада великого князя розповсюджувалася тільки на його землі. Однак він (як перший серед рівних) мав достатньо політичної ваги для визначення основного напрямку розвитку Київської держави. В інших землях керували місцеві князі. Головною й найважливішою функцією великого князя була організація війська та управління ним. Військо було потрібне не тільки для захисту кордонів і завойовницьких походів, але й для придушення народних повстань. Сама військова сила складалася з трьох частин. По-перше, це дружина князя, яка нараховувала звичайно дві - три тисячі людей. Вони були кінні і на чолі їх стояв тисяцький. По-друге, це ополчення з вільних людей, яке збиралося у випадку зовнішніх загроз чи інших екстремальних ситуацій. Воно підпорядковувалося теж тисяцькому. По-третє, це наймане військо.

Для утримання війська князь обкладав даниною підлегле населення. Крім того, збиралася данина й для будівництва мостів, шляхів, охорони їх, що також входило до функції утримання війська.

Другою важливою функцією великого князя було управління князівством. Він був найвищим виконавчим органом державної влади. Але оскільки система управління була ще не розвинута, великий князь керував землями через свій двір. Тобто управителі його власних земель були одночасно і державними службовцями. На той час вже склалася система виконавчої влади з центральних органів, які керували землею у цілому і місцевих, які керували окремими землями у складі князівства.

До центральних органів відносилися княжі урядовці, які були у Києві: тіун, ключники, митники тощо. Вони керували як княжим двором, так і всією землею від імені князя. На місцях керували тисяцькі, соцькі, десяцькі. Спочатку вони обиралися народом, але пізніше їх призначав князь за погодженням з місцевим населенням. У мирний час усі ці урядовці, як центральні так і місцеві виконували адміністративні, поліцейські і судові функції, але у воєнний час вони становилися начальниками військових сил.

Так складалася напівприватна - напівдержавна двірсько-вотчинна система управління. Така ж сама система склалася у місцевих князів і бояр. Всі ці службовці грошей за свою працю не отримували. Вони повинні були кормитися за рахунок підлеглого населення, залишаючи у себе частину податків. Така система «кормління» вела до зловживання владою і частим виступам населення проти урядовців.

В управлінні як своєю землею, так і державою загалом великому князю допомагала боярська рада. Оскільки бояри походили перш за все з дружинників князя, то радитися з ними було моральним обов'язком князя ще з давніх часів. Але боярська рада не мала чітко окресленої компетенції, функцій та складу. Хоча Мономах вимагав проводити наради з боярами постійно, щоденно, цього не відбувалося. По мірі того, як князь все більше зосереджував владу у власних руках, значення боярської ради занепадало.

Теоретично значну роль в управлінні державою мали з'їзди князів - снеми. Вони скликалися великим князем. На з'їзд збиралися місцеві князі, їхні союзники, бояри, представники церкви. На снемах розглядалися питання, що стосувалися всієї держави, а не окремих князівств. На з'їздах розглядалися питання війни і міру, розподілу земель між князями, стосунків між окремими князівствами, законодавства. Наприклад, Вишгородський з'їзд 1072 р. прийняв «Правду Ярославичів», Любецький з'їзд 1097 р. затвердив автономність князівств, тим самим офіційно поклав початок феодальної роздробленості.

Але снеми швидко втратили свою значущість і не перетворилися на впливовий державний орган. Це сталося тому, що зростаюча економічна могутність місцевих князів і бояр, а також слабкість економічних зв'язків між ними призвели до росту їхньої політичної могутності й бажанню жити незалежно від великого князя. Ця тенденція, все більше прискорювалася й стала однією з головних причин розпаду Київської держави.

Як ми говорили, влада великого князя була необмеженою в його власних землях. Але під його політичним впливом знаходились місцеві князі, які мали окремі князівства. Управління в них було також двірсько- вотчинним. Володимир Великий провів реформу, як ми казали вище, в ході якої він посадив своїх синів на князівства, чим значно підірвав владу місцевих князівських династій. Відтепер між великим князем і місцевими князями за допомогою договорів між ними склалися васальні відносини. Ці договори були двосторонніми. Місцеві князі визнавали великого князя своїм сюзереном. Але ці відносини поступово сходили нанівець з ростом економічної і політичної могутності місцевих князів.

Окрім центральної і місцевої влади, боярської думи і снемів управління державою значною мірою здійснювало віче. Віче - це народні збори, які виникли ще до створення держави. На віче сходилися члени племен, пізніше мешканці міст. Також були присутні представники феодальної верхівки, церкви, майже завжди, особливо на перших порах бував князь. Віче вирішувало багато питань стосовно внутрішнього життя своєї землі, заключало договори (ряди) з князями, могло скинути або запросити князя на княжіння, скликало ополчення на випадок війни тощо. Виконавчим органом віча була рада. Оскільки скликання віча було справою досить тривалою і збиралося воно досить рідко, рада грала важливу роль. Місцева знать, яка грала на віче часто вирішальну роль, правила і в раді.

Ухвали віча виносилися одноголосно й рішення його були обов'язковими. Але з ходом часу, по мірі того, як зміцнювалася роль феодальної знаті, роль віча слабшала й до початку ХІІІ ст. віче було вже малопомітним явищем у політичному житті держави.

Найнижчою ланкою в державному управлінні були органи місцевого селянського самоврядування - верви. Верв - це сільська територіальна община. У верв входило декілька населених пунктів, які були розташовані неподалік один від одного. Керувалася верв звичаєвим правом, її члени були пов'язані круговою порукою перед князем і державної адміністрацією. Вона відповідала перед князем за порядок на підлеглої території, за збір податків. У її розпорядженні знаходилися незаселені землі, вона захищала своїх членів від неправомірних зазіхань князя і бояр, у відносинах з сусідніми общинами. Це був орган дійсного народного самоврядування. Верв показала ебе стійким суспільним інститутом і проіснувала аж до початку ХХ ст., коли її зруйнувала земельна реформа П. Столипіна.

Джерела права. Насамперед це так зване звичаєве право. Воно сформувалося на основі звичаїв первісного ладу й було усним. Зразки звичаєвого праву дійшли до нас окремими положеннями у письмових джерелах часів Київської Русі. Вони захищали головним чином панівне становище феодалів, підкреслювали соціальну нерівність.

Другим джерелом права слід вважати русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр. У цих договорах Київська Русь і Візантія виступають як рівноправні партнери. Ці договори містять норми міжнародного, публічного і приватного права. У договорах 907, 911 і 944 рр. ми зустрічаємо посилання на Руський договір, який, як вважають дослідники, мав усний характер і містив у собі норми звичаєвого права. Якщо проаналізувати тексти договорів, то можна зробити висновок, що право Давньої Русі було досить розвинутим і існувало на рівні з візантійським правом. Наприклад, за вбивство русича або візантійця винний мав бути вбитий на місці вбивства. Якщо злодій, русич чи візантієць, буде чинити опір, то його вбивство на місці злочину не тягне за собою покарання, а потерпілому повертається крадене.

Якщо, наприклад, злочинець втікав у Візантію, то на вимогу Русі його мали затримати там і повернути на Русь. Якщо русич знаходився на службі у Візантії і там помирав, то його майно переходило його спадкоємцям.

Якщо корабель розбивався біля берегів Візантії чи Русі, то майно з цього корабля належало не власнику берега, як було прийнято в більшості європейських країн, а охоронялося відповідною державою, доки не з'являвся законний нащадок.

Наступним джерелом права слід вважати князівське законодавство. Водночас слід підкреслити, що не всі дослідники мають спільну думку щодо значущості цього законодавства. Справа в тому, що до наших часів цих пам'яток історії збереглося дуже мало. Частіше за все князі вирішували казуси на основі звичаєвого права і натяки на це ми знаходимо у письмових джерелах.

Можна сказати, що письмове князівське законодавство започаткувала княгиня Ольга. Після того, як древлянами був вбитий її чоловік князь Ігор, вона почала видавати статути, в яких упорядкувала данину, ввела її норми, визначила місця - погости, де вона повинна була збиратися. Княже законодавство знаходилося також у договорах між князями і народом, який іноді обирав претендентів на княжіння. На жаль, ці договори не збереглися, але згадки про них містяться в літописах.

Найважливішим джерелом права була «Руська правда», перший збірник законів Київської Русі. До нас дійшло декілька десятків списків цього документа. Вони мають різну назву. Залежно від того, хто і де їх знайшов - Карамзінський список, Археографічний, Троїцький, Синодальний тощо. Усі ці списки залежно від часу їх видання й змісту фахівці групують у три редакції - «Коротку правду», «Поширену правду» і «Скорочену правду».

До «Короткої правди» входять «Правда Ярослава», яка була прийнята між 1016 і 1054 роками (1 - 18 статті), «Правда Ярославичів» (19 - 41 статті), прийнята на снемі князів в Вишгороді у 1072 р, «Покон вірний» (ст. 42) і «Урок мостникам» (ст. 43). «Поширена правда» з'явилася десь на початку ХІІІ ст. Загострення класової боротьбі, повстання простого люду, які траплялися все частіше змусили феодалів скорегувати «Коротку правду», доповнивши її статтями про закупів та холопів і багатьма нормами цивільного права. Третя редакція - «Скорочена правда» з'явилася приблизно у другій половині XV ст. Учені вважають, що вона є скороченою компіляцією «Короткої» та «Розширеної правди».

Важливим джерелом права є також церковне законодавство. Церков володіла величезними землями, мала багато селян, які працювали на цих землях, отримувала від князів різні привілеї і освячувала їх владу. Церков була величезним феодалом, мала великий вплив на всі сторони життя суспільства. У пам'ятках церковного права, зокрема Еклозі, Номоканоні, створених під впливом візантійського права, відбивається феодальне становище церкви, її ідеологія щодо влади й народу, управління державою. В свою чергу, в церковних статутах князів ми бачимо їх розуміння ролі церкви в державі. В статуті великого князя Володимира, якій є договором між князем і церквою, мова йде про десятину з доходів князя на утримання церкві, про стан церковних людей.

У статуті Ярослава Мудрого йдеться про церковні суди, під дію котрих підпадали не тільки члени кліру, але й звичайні сім'ї у справах моралі й своїх внутрішніх відносин, питаннях реєстрації шлюбу тощо. Крім того, статут закріплював привілеї служителів церкві, їх владу над церковними селянами.

Цивільне право. У цивільному праві ще не існувало поняття права власності, хоча вже йдеться про право власності і право володіння майном. Не були окреслені чітко суб'єкт і об'єкт речового права. Сама власність пов'язувалася передусім з володіннями князів, бояр, церкви. Водночас ми не знайдемо вказівок на те, як набувалася власність. Справа в тому, що з розвитком держави в той період земля все більше захоплювалася феодалами у окремих селян, общини, верві. Тому захист феодальної власності проходить червоною стрічкою через весь зміст права. Наприклад, накладалися великі штрафи за знищення межових знаків, за переорювання землі, за знищення знака власності на бортних деревах.

«Руська правда» й інші джерела достатньо уваги приділяють різного виду договорам. Договори (ряди) складалися усно в присутності свідків, Письмові договори склалися досить пізно і пов'язані з Новгородською землею. Договори були різні, але частіше за все мова йде про договори купівлі - продажу, договір займу і договір поклажі. «Руська правда» знала і зобов'язальне право, пов'язане з договорами. Якщо сторона не виконувала зобов'язань, то це тягнуло за собою не тільки майнові стягнення. В деяких випадках потерпіла сторона мала право на особу, яка нанесла ії шкоду, тобто перетворювала її на раба.

Об'єктом договору купівлі - продажу було як рухоме, так і нерухоме майно. Об'єктами були і челядини (раби) і хто завгодно міг продати себе у рабство, однак при цьому обов'язково повинні були присутні свідки. Якщо хтось продавав неналежну йому річ, то така угода вважалося нікчемною, річ поверталася власнику, а покупець мав право вчинити позов на продавця з вимогою повернути йому гроші і відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. Як і всі інші договори договір позики укладався у присутності свідків. Якщо сума позики не перевищувала трьох гривень, то іі можна було складати без свідків. За позику брали проценти. Якщо позика була зерном то проценти були зерном ( присипка), якщо медом, то медом (настава - добавка), якщо грошима, то грошима (рези).

Відсотки по договору позики були необмежені, на розсуд того, хто давав позику. Стягувалися проценти по короткостроковим позикам щомісячно. Якщо позика була довгостроковою, то проценти бралися річні, у розмірі 50 % боргу. Жадібність лихварів привела до того, що проти них у 1113 р. в Києві почалося повстання простого люду. Це змусило Володимира Мономаха обмежити стягнення довгострокових відсотків двома роками, після чого поверталася тільки взята в борг сума.

Договір поклажі укладався неофіційно, без свідків. Він ґрунтувався на взаємній довірі сторін і у випадку суперечки вирішувався простою присягою сторін. Але договір поклажі цінних речей вимагав присутності свідків.

Оскільки торгівля в Київської Русі мала велике значення і набирала все більше обертів, у «Руській правді» ми знаходимо багато статей про банкрутство, яке поділялося на три види. Перший вид, коли банкрутство сталося внаслідок стихійного лиха, бандитського нападу, аварії судна або пожежі, тобто банкрутство без вини. В цьому випадку купець отримував відстрочку у сплаті боргу. Другий вид, коли банкрутство сталося з вини купця, котрий пропив або програв чужий товар. Тоді кредитори вирішували справу на свій розсуд. Вони могли або чекати сплати боргу на своїх умовах, або продати боржника у рабство. Третій вид, коли банкрутство ставалося з вини купця, котрий не мав кредиту і був неплатоспроможний, але брав товар чи позику у іноземця або гостя з іншого міста і не повертав його. Тоді він продавався в рабство з усім своїм майном, а отримані гроші віддавалися частково князеві, потім заїжджім гостям, і наприкінці місцевим кредиторам.

Шлюбне і спадкове право. В додержавний період шлюб на Русі мав форму викрадення або купівлі дівчини, чи приведення в її дім за плату родичам. Жінка приносила з собою шлюбний посаг. «Руська правда» підтримувала останню форму. За візантійським правом, яке розглядало шлюб як усний чи письмовий договір, шлюб міг бути розірваним з ряду причин, наприклад у зв'язку з заразною хворобою, невірністю, безплідністю, тривалою відсутністю тощо. «Руська правда» нагадує про певні вікові обмеження для чоловіка і жінки. Але на практиці вони не завжди виконувалися. Розлучення оформлялося церковним судом або чоловік давав дружині «відпускні». Після смерті чоловіка жінка управляла господарством до повноліття синів. Вона одержувала частину майна. Якщо чоловік продавав себе в рабство або попадав в рабство його жінка і діти залишалися вільними. Якщо чоловіка за розбій засуджували на «проток і розграблення», то його родина несла матеріальні збитки. Православна церков к шлюбу відносилася інакше, ніж візантійське право. Вона вважала шлюб таїнством і засуджувала розлучення.

Спадкове право було тісно пов'язане з шлюбним правом. Спадкове право ще було не достатньо розвинутим і тому в ньому було досить багато прогалин. Наприклад, говорячи про «статок» (спадщину) «Руська правда» не роз'яснювала про яке майно йде мова - землю чи рухоме майно, чи то чи інше разом. Також було незрозуміло, чи переходять до спадкоємця права і обов'язки спадкодавця. Чім більше розвівався інститут приватної власності, тім більше значення надавалося спадковому праву. Вже в договорі Русі з Візантію від 911 р. йшла мова про спадщину за заповітом і за законом. У Руській правді» це положення було закріплено й розвинуто.

Успадковувати мали можливість тільки сини. Батьківський двір не поділявся, а переходив до молодшого сина. І по закону, й по заповіту спадщину могли отримувати тільки члени родини. Дочки спадкоємицями не вважалися. У цьому ми бачимо пережиток додержавного ладу, коли община намагалася залишити у себе майно своїх членів і не допустити «уходу» майна на сторону, в іншу общину. Але це правило стосувалося смердів. Стосовно бояр, дружинників і інших феодалів діяв виняток - вони могли залишати спадок і дочкам, але за відсутністю синів. З часом це правило було розповсюджено й на інші категорії населення - вільних общинників, ремісників, біле духовенство.

Вдова, якщо вона жила з дітьми, успадковувала частину майна. Коли вона помирала, то її майно переходило до тих дітей, які доглядали її. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун з числа родичів. Він отримував за це доходи з маєтку опікуваних. Якщо у померлого не було синів, то отримати спадок могли його брати, причому вони повинні були видати сестру заміж, давши їй придане. Якщо діти померлого були неповнолітні, то вони віддавалися під опіку родичам, в тому числі жінки. Якщо вона виходила заміж, то вітчим також виконував функції опікуна. Опікуни за турботу отримували доходи з майна, котрим вони розпоряджалися. Після досягнення повноліття дітьми опікуни повинні були повернути їм майно в цілості.

Карне право.У період до Київської Русі існувало поняття «образа», яке розумілося як різного роду збитки морального й матеріального характеру. За заподіяну образу покривджений мстився. Ці поняття - «образа» й «помста» були перенесені в «Руську правду», але з часом вони дуже помітно змінилися. Під образою (злочином) стали розуміти не тільки замах на майно та честь, а й будь-яке порушення закону. Також і помста поступово обмежується, а потім взагалі замінюється грошовими штрафами.

Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Холопи та раби вважалися власністю феодалів, підлягали його суду і він мав право розпоряджатися ними як йому заманеться. Суб'єкти злочину були нерівноправні. Так, за вбивство князівського урядовця штраф був 40 гривень, за вбивство звичайної вільної людини - 20 гривень. Об'єктом злочину були влада князя, особистість вільної людини, майно. Причому розмірі штрафів залежали від суспільного становища суб'єкту злочину. Чим вище було це становище, тім більш величезними були штрафи і інші види покарань.

Що стосується суб'єктивного та об'єктивного боку злочинів, то вони були виражені дуже слабо, хоча деякі моменти щодо стадій вбивства, вини за вбивство з необережності та інші можна виявити з аналізу декількох статей «Руської правди».

«Руська правда» називає також різні види злочинів. Перш за все це злочини проти життя - насамперед вбивства. Вони розрізнялися на навмисні й ненавмисні. Також злочини, в результаті яких людям спричиняли каліцтво, лишали їх рук, ніг, очей, що призводило до їхньої непридатності в якості робочої сили. Особливо багато уваги приділялося злочинам проти майна. До них належали грабіж, розбій, крадіжка, знищення і пошкодження чужого майна, підпал домів і токів тощо. Суворо каралися злочини проти честі й свободи. Особливо якщо це стосувалося особи феодалів, княжих слуг і самого князя.

На Русі існували злочини проти моралі (ґвалтування), родини (кровозмішення, подружня зрада), проти релігії (чарівництво, крадіжка предметів культу), але вони розглядалися не в «Руській правді», а в церковних статутах великих князів.

Система покарань за злочини була досить розвинута. Спочатку вона несла на собі відбиток кровної помсти, але з часом помста забороняється й замість неї встановлюються грошові штрафи, що свідчить як про розвиток товарно-грошових відносин, так і про бажання влади поповнювати князівську казну, оскільки при виплаті штрафів частина йшла князю, решта - покривдженому. Якщо розглядати покарання за їх значущістю знизу вверх, то насамперед слід назвати продаж. Це був грошовий штраф за незначні злочини. Він сягав від 1 до 12 гривень. Частина грошів йшла князю, а частина - покривдженому (вона називалася уроком).

Другим покаранням за значенням була вира - грошовий штраф князю за вбивство вільної людини. Він сягав 40 гривень, дуже величезної суми (кінь коштував 3 гривни). Якщо община вважала на необхідне, то вона могла сплачувати штраф сумісно з правопорушником, або замість нього (дика вира). За вбивство княжого урядовця вира досягала 80 гривень. За тяжке тілесне ушкодження сплачувалася полу вира - 20 гривень. Такій же штраф сплачувався за вбивство жінки. Родичі загиблого отримували грошову компенсацію - головництво.

Самим важким покаранням було потік і пограбування. Воно призначалося за тяжкі злочини - підпал дому чи току, вбивство при розбої, конокрадство. Спочатку правопорушника і його родину виганяли з общини і конфісковували їх майно. Потім так стали називати фізичну розправу з правопорушником. Смертної кари на Русі не існувало. Щоправда, за Володимира Великого на деякий час смертна кара була введена, але вона невдовзі була замінена знову на грошові штрафи, оскільки доходи князя дуже помітно знизилися.

Судовий процес. Найдавнішим судовим органом, якій існував у часи Київської Русі, був суд общини. Він виносив вироки на основі звичаєвого права. Найвищим покаранням було вигнання з общини і перехід майна правопорушника общині. По мірі укріплення й розвитку держави все більше справ переходило до князівської юрисдикції. Справи проти релігії, родини, моралі розглядав церковний суд.

Справу завжди починав покривджений. Він оголошував обвинувачення, він же вів слідство. В справах, які стосувалися князя і його урядовців, слідство вів князь і його близькі люди. Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Потерпілий, або позивач, повинен був протягом трьох діб з моменту пропажі речі оголосити на майдані про її зникнення і назвати її прикмети. Ця процедура носила назву «заклич». Якщо протягом трьох діб після оголошення річ знаходилася у когось, він вважався відповідачем, повинен був повернути річ і сплатити штраф (урок). Якщо відповідач не бажав явитися на суд, то позивач мав право силоміць доставити його на процес.

Якщо річ не знаходилася протягом трьох діб, то починався інший процес, якій мав назву «звід». Позивач вказував на людину, у якої він бачив свою річ як на недобросовісного набувача. Якщо той заперечував недобросовісність придбання, то повинен був привести свідків придбання речі й вказати на людину, у якої він придбав цю річ. Той, у свою чергу, називав людину, у якої він також придбав цю річ. І так продовжувалося доти, доки не знаходився крадій речі. Він оголошувався злодієм і ніс відповідне покарання. Однак якщо «звід» вів за межі міста, то він продовжувався тільки до третього зводу. Третя людина виплачувала власнику речі її ціну й вела «звід» далі, доки не знаходила крадія. Власникові поверталася річ, а крадій ніс кару.

Третя форма судового процесу мала назву «гоніння сліду». Вона відбувалася у випадках, коли злочинець залишав якісь сліди, наприклад при крадіжці худоби. В присутності свідків йшов пошук злочинця. Якщо його не знаходили, то пошук припинявся. Якщо гоніння сліду приводило до злочинця, він повинен був відвести від себе підозру за допомогою свідків чи іншими методами. Якщо він був винен, то ніс кару в залежності від важкості злочину . Верв, на території якої злочинець був знайдений, або видавала його на розправу, або платила сумісно з ним або сама відповідний штраф.

У ході судового процесу використовувалися різного роду докази. Обвинувачений міг виставити послухів, які свідчили про його «добру славу» як члена суспільства. Бралися до уваги також покази свідків, які бачили факт злочину. Але свідками могли бути тільки вільні люди, причому свідоцтво одного урядовця дорівнювалося свідоцтвам декілька звичайних людей. Якщо не було послухів і свідків, суд заслуховував клятви обох сторін, Кожний з них давав перед суддями божою клятву. Розумілося, що бог неодмінно покарає того, хто дав неправедну клятву. Використовувався також судовій двобій. Зі зброю у руках кожна з сторін доказувала свою правоту. Пізніше замість зброї бій йшов на словах, а судді вважали злочинцем того, хто був менш переконливим.

До XIII ст. існували, як пережиток минулого, так звані ордалії. Це були випробування залізом і водою. Якщо обвинувачений брав у руки розпечене залізо і не мав опіків, то тим самим він доводив свою невинуватість. Якщо зв'язаній по руках і ногах обвинуваченій не тонув у озері, то він був винний, оскільки «чиста вода не приймає винного». Доказами у суді були також сінці, сліди побиття, рани від зброї тощо. .

Судовий вирок був усним і набував чинності одразу. Якщо позов був цивільний, то штраф стягував позивач, а допомагали йому судові агенти. Позивач міг отримати не тільки штраф, але і відповідача у рабство на деякій час. Рішення по карній справі виконував князь і його урядовці.

Підводячи підсумки розвитку східних слов'ян у IX-XII ст., ми бачимо виникнення в цей час могутньої середньовічної східнослов'янської держави. Безумовно, певний вклад в її розвиток внесли варяги, але сам процес створення держави відбувся природним шляхом. Київська Русь проходила той же шлях розвитку, що й інші європейські держави. Вона вела тривалу боротьбу за розширення своєї території, князі докладали зусиль задля концентрації влади у власних руках. Формувалася власна судова система, власне право. Звичайно, вони носили класовий характер і перш за все захищали інтереси пануючого класу. Також як і іншім державам і в той же час Київської Русі стали загрожувати центр обіжні процеси , пов'язані з ростом економічної і політичної незалежності окремих князівств. Тім не менш вся історія цього періоду свідчить, що Київська Русь займала достойне місце на геополітичному просторі того часу.

Контрольні запитання

1. Яку територію займали венеди і анти?

2. У чому сутність військової демократії?

3. Які союзи племен розташовувалися на території сучасної Украіни?

4. Яку роль відіграли варяги у становленні Київської Русі?

5. Що являла собою двірсько-вотчинна система?

6. У чому полягала роль снемів у керуванні державою?

7. Які існують редакції «Руської правди» і в чому вони відрізняються одна від одної?

8. У чому сутність заклича, звіда і гоніння по сліду?

9. Що таке ордалії і як вони здійснювалися?

10. Чим відрізнялися послухи від свідків?



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

РОЗДІЛ І. НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ | Скіфська держава та її право | Рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я | Боспорське царство | Розселення і заняття | Суспільний лад | Державний устрій Галицько-Волинської держави | Правова система | Історичний огляд | Суспільний лад Великого князівства Литовського |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати