На головну

Скіфська держава та її право

  1. A) Естественно-правовая теория
  2. B. Правосудие
  3. I. Государство и право. Их роль в жизни общества.
  4. I.1. Римское право в современной правовой культуре
  5. I.4.1) Обычное право.
  6. I.4.4) Магистратское право.
  7. II ОБЩИЕ НАЧАЛА ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКА

Серед найдавніших рабовласницьких держав, які виникли на території сучасної України в І тис. до н.е., особливу увагу привертає скіфське державне утворення. По-перше, скіфська держава добре вивчена ученими завдяки використанню великої кількості інформації, добутої з різноманітних джерел: від археологічних матеріалів до даних писемних пам'яток. По-друге, аналіз особливостей виникнення Скіфії є найбільш точним підтвердженням більшості теорій занепаду первісного суспільства й виникнення ранньокласової рабовласницької держави.

Скіфські племена, які з'явилися у Північному Причорномор'ї на рубежі VIII-VII ст. до н. е., належали до іраномовних кочових племен. Їх витіснили з Азії до Європи більш могутні кочові сусіди - племена масагетів. Самоназва скіфів - сколоти, але за традицією історики продовжують вживати грецьке слово «скіфи» для позначення цього народу. Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше. У Північному Причорномор'ї скіфи спочатку продовжувала займатися кочовим скотарством, але за таких умов вони не були б спроможні утворити рабовласницьку державу, а тим більше вижити в новому для них природному середовищі. Справа в тім, що тваринного білка вже не вистачало для харчування всього тодішнього населення, і лише вирощування хлібу мало забезпечити їм виживання. Тому старші скіфські племена, так звані «саї», або «царські скіфи», залишилися кочовиками, а молодші племена перетворилися на землеробів.

Вирощування хліба стало для колишніх кочівників основним заняттям, так само, як і для первісного населення Північного Причорномор'я - кіммерійців, частина яких підкорилася скіфам. Поступово молодші кочові племена разом з місцевими землеробами перетворилися на данників царських скіфів, а згодом їм судилося стати державними рабами.

Як відомо, рабовласницькі відносини в кочовому суспільстві ніколи не набували панівного характеру, оскільки з економічної точки зору такий уклад господарства був для номадів невигідним (за винятком використання рабів у домашньому господарстві племінної верхівки). Тому в перспективі будь-які кочівники могли створити лише феодальне суспільство і державу, яка спиралася на відповідну економічну систему. У степах Азії скіфи не мали можливості для розвитку осілого землеробства як економічної основи рабовласництва, але в таврійському степу і на півночі кримського півострова землеробство за часів їх панування розвинулося досить широко, що було зумовлено трьома причинами. По-перше, саме тут існували великі масиви природно родючої землі, які не потребували великих попередніх зусиль для введення їх до сільськогосподарського обігу. На цих земельних масивах великі групи осілих землеробів-родичів під наглядом сільських старшин, призначених царськими скіфами, виробляли продукти землеробства. Спочатку ці продукти поставлялися саям як данина, а з часом вони стали прибутком колективних рабовласників, царських скіфів. Зрозуміло, що за таких умов племена осілих землеробів поступово перетворювалися на державних рабів. Прибуток від експлуатації осілих землеробів розподілявся верхівкою царських скіфів відповідно до місця, яке родини кочовиків посідали в племінній ієрархії.

Друга важлива передумова для розвитку причорноморського землеробства на рабовласницьких засадах - наявність великої кількості водних джерел (повноводних степових річок), від яких можна було відвести на велику відстань зрошувальні системи. Нарешті, ще однією причиною для розвитку землеробства на рабовласницьких засадах були сприятливі природні умови, адже велика кількість сонячних днів протягом всього циклу землеробських робіт забезпечувала повне визрівання хліба.

Слід підкреслити, що процес розвитку землеробського господарства рабовласницького типу прискорився з того часу, коли скіфи налагодили економічні та політичні відносини з сусідніми грецькими колоніями. Тамтешні рабовласницькі порядки були пересаджені з Балканської Греції на причорноморський ґрунт разом з першими колоністами. Цей процес прискорився тоді, коли греки, за висловом Платона, обсіли Середземноморське і Чорноморське узбережжя аж до Кавказу, «наче жаби ставок». Використання грецького досвіду сприяло безупинному розвитку рабовласницьких відносин у скіфів, що тягнуло за собою виникнення політичної влади, яка заміняла соціальну владу первісного суспільства. Нарешті, у Скіфії мала з'явитися і держава як загальна форма політичної влади.

У скіфському суспільстві вже під час занепаду первісних відносин і формування ранньокласової держави свобода і рабство настільки протиставлялися одне одному, що в принципі непорівнянними вважалися статуси не лише вільного і раба, але і вільнонародженого і невільнонарожденого. Подібна протилежність назріла й у середовищі вільних людей. Багата й впливова верхівка посідала виокремлено місце спадкового вельможного панства, що претендувало на незмінне верховенство, благородство походження, особливе почесне положення, специфічні знаки супідрядності старших і молодших ліній спорідненості родів, племен і замкнених професійних груп-каст. Але зрештою все це зводилося до протилежності між спадковою знаттю і залежною від неї біднотою.

Розвиток грабіжницьких воєн вимагав об'єднання кочових племен для набігів і оборони, а це підсилило значення племінних органів влади у формі так званої військової демократії. Ця перехідна стадія життя суспільства, яка посідає місце між первісним ладом, що поступово занепадав, і новонародженою державою, вперше була охарактеризована в другій половині ХІХ ст. відомим американським ученим Л. Г. Морганом. У своїх працях «Стародавнє суспільство» і «Ліга ірокезів» він довів, що війна та організація для війни ставала основним заняттям більшості народів світу напередодні виникнення держави. От і в скіфів під час вторгнення на територію сучасної України вже існувала подібна організація у вигляді трьох гілок влади, які спочатку співіснували. До складу цієї організації належали звичайна влада цивільного ватажка, народні збори (сукупність озброєних чоловіків, які виступали у зборах при обговоренні найважливіших проблем суспільства від імені власних родин) і військова влада таланистого ватажка.

Щодо цивільного ватажка сколотського роду і племені, то він спирався лише на власний авторитет. За таких умов його влада вже не була спроможна вирішити суперечки, які виникали між знаттю і звичайними общинниками, і вона поступово вичерпала себе. Під час облаштування скіфів у причорноморському степу занепадала і роль народних зборів, особливо за правління військового ватажка Атея, якого помилково вважають царем, тобто монархом (IV ст. до н.е.). Військові ватажки, які спиралися на дружину з чоловіків, що зробили військову справу своєю професію, зосередили у своїх руках важелі управління ранньою державою рабовласницького типу.

У характері влади сколотського військового ватажка на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність - багатство, сила військової дружини, панування над рабами, бідняками і залежними общинниками. Його дружина, до якої поряд з родичами та одноплемінниками могли входити особисто віддані ватажку чужаки, навіть раби, була приватним об'єднанням, згуртованим не родоплемінними зв'язками, а лише спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму керманичу. Спираючись на неї, останній мав можливість переступати звичаї племені і нав'язувати йому свою волю. Родоплемінній верхівці приходилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам вождя, але, будучи зацікавленою в надійному захисті своєї власності, вона не дуже рішуче чинила опір новим тенденціям. Поступово відбувалося перетворення військової демократії як форми організації влади на ранньокласову владу.

Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався на правителя. Його наближені ставали радниками й намісниками. Дружина перетворювалася на військо, за допомогою якого держава мала здійснювали свої основні функції: утримання в покорі експлуатованого населення і ведення воєн. Особливим органом державної влади мав стати суд. Судовий процес вів як сам правитель, так і його помічники й намісники.

Ще однією найважливішою ознакою державного устрою було розділення населення не за родоплемінним, а за територіальним принципом. Виникли округи, номи, що не відповідали колишнім родоплемінним одиницями, хоча інколи частини території скіфської держави протягом тривалого часу зберігали їх назви. Це було кінцевим результатом давнього процесу переходу від кровноспоріднених зв'язків до сусідських. Водночас введення територіального ділення послаблювало залишки родоплемінної солідарності й впливу родоплемінної знаті.

Виникнення скіфської держави було завершальним актом становлення класового суспільства. Воно було й тим рубежем, який відокремлював первісну сусідську общину від власне сусідської общини. Перша хоча і входила в союз племен, але ще залишалася соціальним організмом, тобто відносно самостійною одиницею соціального розвитку. З виникненням держави таким соціальним організмом стала сама держава, а община перетворилася на суборганізм, що користувався самоврядністю під егідою верховної політичної влади. Первісна сусідська і власне сусідська общини у племен сколотів розрізнялися і економічно: для однієї була характерна групова, для іншої - приватна власність домогосподарства.

У процесі становлення держави відбувався також поділ первісної мононорматики на право, тобто сукупність загальнообов'язкових правил поведінки людей, що виражають волю панівного класу, забезпечену примусовою силою держави, і моральність, тобто сукупність норм, які сформувалися у процесі розвитку суспільної думки скіфів.

Правові норми передусім захищали власність і привілеї знаті. Так, якщо раніше в разі крадіжки родича зазвичай лише змушували повернути викрадене, то тепер будь-який замах на власність тягнув за собою покарання, а зазіхання на власність знаті каралося особливо жорстоко. За нього стягували багатократне відшкодування, калічили, вбивали, обертали в рабство. Первинне право сформувалося головним чином з санкціонованих державою звичаїв епохи розпаду первісного суспільства, тому воно отримало назву звичаєвого права. Інколи звичаєвим правом називають і самі звичаї епохи розпаду первісного суспільства або ще ширше - соціальні норми первісного суспільства загалом. У інших випадках звичаєвим правом називають вже санкціоновану державою, але ще не записану сукупність правових приписів.

У добу розквіту Великої Скіфії кочові царські скіфи займали два великих регіони - пониззя Дніпра (в основному на правому березі, до річки Інгул) і степовий Крим. На захід від Дніпра, в басейнах річок Інгул і Південний Буг, мешкали скіфи-орачі, а також племена елліно-скіфів, суспільний лад і господарство яких зазнавали великого впливу з боку грецької рабовласницької цивілізації. Деякі сучасні вчені дотримуються гіпотези про те, що скіфські землероби є одними з пращурів українського народу. Це не дивно, оскільки скіфи-орачі межували з племенами праслов'ян лісостепового межиріччя Дністра і Дніпра і знаходилися з ними в різноманітних відносинах. Цей процес, очевидно, розпочався ще за часів перебування Геродота на теренах нашої країни.

Розквіт сколотської держави тривав недовго. Ще за правління Атея державі скіфів було завдано нищівного удару військом македонського царя Філіпа ІІ, батька Олександра Македонського. Тоді македонці знищили на півдні сучасної України кілька скіфських городищ і грецьких міст-держав, від яких навіть не залишилося назви. Цей погром, відомий нам за результатами археологічних досліджень, у ІІ ст. до н.е. супроводжувався вторгненням зі сходу на сколотські землі споріднених племен сарматів. У результаті значна кількість скіфів мала переселитися до Криму. При цьому було покинуто першу «столицю» їхнього державного утворення - Кам'янське городище (поблизу селища Кам'янка Дніпровська, там, де за дві тисячі років буде існувати Кам'янська Січ запорожців).

У Криму скіфські племена оселилися на степовій території, яку відомий античний географ Страбон назвав Малою Скіфією. Її столицею стало місто, назва якого ученими подається у грецькому написанні - Неаполіс, тобто Нове місто. Протягом двох століть учені вели археологічні дослідження, в результаті яких виявилося, що Неаполіс був великим містом, яке відгравало роль ремісничого, торговельного і культурного центру Малої Скіфії.

За інерцією Мала Скіфія вела успішну боротьбу з античними містами-державами, оскільки у цього державного утворення було вже професійне військо, основу якого складала особиста охорона царів, так звані катафрактарії. У даному разі йдеться про важкоозброєну кінноту з панцирників, які належали до царських скіфів. Разом з цією дружиною участь у війнах брала легкоозбрєна кіннота - загони князів, які стояли на чолі округів-номів. Крім того, царі Малої Скіфії мали у своєму розпорядженні загони ополченців з числа «чорного люду».

Слід підкреслити, що у скіфів рабовласницькі відносини не зміцнили до того, щоб бути подібними до класичного античного рабства. Скоріше вони нагадують східне патріархальне рабовласництво з міцними пережитками родоплемінних відносин. У Малій Скіфії в місцевому управлінні значною мірою все залежало від князів номів і старійшин селищ. Щодо центрального державного апарату, то його очолював цар, але управлінські відносини залежали від того, якою мірою оточення скіфського монарха підкорялося його владі.

Професійного адміністративного апарату в державі Скілура і Палака не виникло, але, за даними античних писемних джерел, процес утворення такого апарату дійсно розпочався. Посадовцями мали стати так звані царські діти - сини князівської верхівки, які служили при дворі Скілура, а потім і Палака на молодших посадах джур і царських порученців. Але визріванню адміністративного апарату поклала кінець війна скіфів з військом Понтійського царства, держави на території сучасної Туреччини (існувала в 301-63 рр. до н.е.), під час якої кочовики зазнали поразки. Після цього Мала Скіфія вже не була самостійним суб'єктом тогочасних міжнародних відносин. І коли Понтійське царство було ліквідовано римською державою, скіфи опинилися під контролем Риму. На рубежі II-III ст. н. є. «примара» скіфського царства зазнала нищівного нападу племен готів. Нарешті, погром, який був учинений гунами у степах Причорномор'я у 375 р. призвів до остаточного сходу скіфів з арени світової історії.

Одним з наслідків тривалого розвитку скіфської рабовласницької держави було значне соціальне розшарування. При цьому соціальна структура сколотської держави набула таких рис, які були звичайними не для античного рабовласницького світу, а для східних патріархальних суспільств. Тому в Скіфії була велика кількість дрібних соціальних груп, у тому числі і проміжного характеру. На вершині суспільної структури скіфів знаходилася царська родина, поряд з якою постійно перебувала військова аристократія. В округах Великої і Малої Скіфії аж до кінця існування скіфської держави володарювала родоплемінна знать. Своє місце поряд зі скіфською панівною верхівкою посідали багаті купці, які налагодили торговельні зв'язки з еллінськими колоніями. Ці ж купці збагачувалися за рахунок купівлі-продажу здобичі, яку одержували скіфи під час воєн.

Особливе місце в державі скіфів посідали жерці. Найважливішим завданням служителів культу було формування масової суспільної свідомості в середовищі формально вільних сколотських общинників, яким належало у всьому підкорятися царям і аристократам скіфів. До числа общинників, які за своїм юридичним станом наближалися до державних рабів, належали як землероби, так і ремісники. Їх покора суспільним порядкам, введеним скіфськими царями, мала своїм виразом сплату царської данини, тобто державних податків, ополченську служба і виконання різноманітних державних повинностей.

Вільні общинники навіть у Малій Скіфії становили основну масу населення. На найнижчому ж щаблі соціальної ієрархії скіфів перебували раби, праця яких по більшості використовувалася в хатньому господарстві заможних людей. Головними джерелами рабства були військовий полон, народження дитини від рабині, купівля-продаж невільників та ін.

Відповідно досколотських звичаїв та приписів права, встановлених царями, у Малій Скіфії було захищено державну владу, життя, майно та привілеї царської сім'ї. При цьому особливо скрупульозно була врегульована верховна земельна власність царя. Поряд з цим скіфське право, яке відповідало рівню розвитку ранньої рабовласницької держави, захищало й приватну власність на знаряддя виробництва, рухоме майно, худобу і рабів. Цей захист поширювався на відносини купівлі-продажу, дарування, обміну, існування яких передбачало поступове оформлення у скіфів зобов'язального права. Зрозуміло, що зазначені угоди укладалися в усній формі й скріплювалися клятвою сторін перед скіфськими богами.

Шлюбно-сімейне право скіфів перебувало в початковому стані. Родовід ішов по батьківській лінії. Полігамія була звичайною в скіфському середовищі. Голові патріархальній родини наслідували сини. Майно після смерті батька успадковував молодший син, який мав залишатися у родинній оселі, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні. Дочок, які не мали права на будь-яку частку родинного майна, видавали заміж в іншу родину за певний викуп. Вдову після смерті чоловіка досить часто відправляли на поховальне вогнище. Якщо ж їй зберігали життя, ця жінка, як і майно небіжчика, переходила у спадщину до його родичів.

Кримінального права як такого в скіфському середовищі не існувало. Зазвичай усі проблеми, пов'язані з життям пересічних общинників, вирішувала кровна помста. Загалом скіфські общини самостійно вирішували проблеми, пов'язані з такими злочинами проти общинних порядків, які не несли суспільству великого зла. І лише злочини проти особи царя і боговідступництво каралися на смерть після розгляду справи за участю самого голови держави. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Особи, які, за рішенням царя або начальника нома, виконували обов'язки суддів, визначали покарання за злочини у вигляді каліцтва, побиття різками і, нарешті, вигнання за межі держави.

Таким чином, держава скіфів дійсно була рабовласницьким політичним утворенням племен, де протягом тривалого часу поряд з власними звичаями у державному будівництві використовувалися деякі здобутки суспільного розвитку сусідів -грецьких колоністів.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

Боспорське царство | Розселення і заняття | Суспільний лад | Витоки державності | Давньоруська держава в ІХ-ХІІ століттях | Історичний огляд | Державний устрій Галицько-Волинської держави | Правова система | Історичний огляд | Суспільний лад Великого князівства Литовського |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати